Шукаючи лідера

Російська войовнича риторика дуже часто спричинена внутрішньою слабкістю та розшарпаністю вітчизняних еліт

Україна, безумовно, серйозно потребує корекції головних завдань. Без сумніву, російська загроза перманентно існуватиме ще довго, час од часу спалахуючи боями Донбасі, щоденно вихлюпуючись на телеекрани чи в інтернет-простір неадекватними заявами найвищих посадовців Кремля. Ще довго ми ковтатимемо поради «логопеда» Лаврова про те, якою має бути Україна – унітарною чи федералізованою.

Отже, не варто навіть дискутувати над тим, що Україна залишилася віч-на-віч із агресором, а провідники країн «демократії» сором’язливо ховають очі, одягаючи свої виправдовування в оболонку «стурбованості», мовляв, справа потребує політичного вирішення.

На мою думку, ті, хто ще не втратив упливів і довіри серед українського громадянства мали б сьогодні звертатися до народу. І не тільки з питаннями зовнішніх загроз, а із конкретними пропозиціями та візіями майбутнього держави. Адже усім достеменно відомо, та рівно ж усі тихенько мовчать «у кулачок», що російська войовнича риторика дуже часто спричинена внутрішньою слабкістю та розшарпаністю вітчизняних еліт.

Можна довго міркувати над тим, правильно поводить себе Порошенко чи ні, але те, що він найбільше дратує кадебістську камарилью у Москві, – річ очевидна. На його місці міг би опинитися будь-хто, але рано чи пізно суспільна свідомість в Україні дійшла б до межі усвідомлення того, що власна історія мусить бути написаною самотужки, що тільки нації доведеться обирати свої шляхи – в Європу чи у тоталітарну казарму. Бо таким є поступ історії, логіка розвитку молодих демократій, особливо тих, що постали на уламках імперських конгломератів. І до цього мав би дослухатися той, за кого проголосували носії цього беззаперечного імперативу.

До Порошенка, рівно ж як і до Яценюка, можна мати цілу купу претензій. Але ніхто не заперечуватиме того, що жоден із українських політиків не був приречений ухвалювати рішення у таких, як вони, історичних обставинах, ніхто не керував країною під час війни. Ба, - навіть там, де на місці постсовєтської казарми зараз зводять нові споруди європейського, цивілізованого зразка, - у Польщі чи Балтії, - ніхто не поділиться досвідом поєднання реформ і фактично воєнного стану, ніхто не розповість, як воювати з агресором і корупцією одночасно, як протидіяти ефесбешним спецопераціям і «креативові» московських «корисних ідіотів» в тилу.

Тож весь розумовий потенціал варто тепер витрачати не на розпачливі зойки (згадаймо, скільки їх було упродовж минулого століття) до світової спільноти, а на те, аби утовкмачити, переконати своїх співгромадян у потребі колективних зусиль у написанні плану країни. До того ж не зазираючи у рота чинній владі (вона – змінна, і в цьому Україна відрізняється від Росії), не очікуючи на її схвальний кивок чи додаткові брязкальця на лацкани, а навпаки – тицяючи цю владу фізіономіями у її помилки, вказуючи на огріхи та несуразності, вимагаючи урахування резонних зауважень.

Чесно скажу, – не надто толерую різного роду апокаліптичні сценарії. Вони, у принципі, щось на кшталт «відкупного»: я ж казав, совість чиста. Тим паче, такого роду писання наштовхують на думку про меншовартість нації та її еліт, проти всі так гучно і пристрастно виступають…

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Непозиційний район

Українці мусять вибудувати своє відношення до власної держави не до як інструменту окупанта чи визискувача, а як до гаранта свобод, добробуту і безпеки кожного громадянина

Тепер американці, та й не тільки вони, гарячково змушені переглядати свої світоглядні стереотипи, народжені свого часу політикою «перезаваження» відносин із Росією. Зокрема, відмову адміністрації Барака Обами від планів розміщення сил ракетного стримування на теренах Східної Європи. „Третій позиційний район” американської ПРО було відкинуто саме у контексті політики „примирення” із Росією. Фактично це означало, що світ, за великим рахунком, націлився на давні, здавалося б, забуті граблі поділу на сфери впливу, а танцювати на них, як це було у першій половині минулого століття, доведеться не тільки Вашингтонові та Москві, але, на жаль, усім...

Тепер, коли війна в Україні, анексія Криму та окупація Донбасу недвозначно засвідчили, що Москві, по суті, справа ходить про відродження (хай у атрофованих, спотворених формах) колишнього радянського блоку, з домінантою Росії, учорашнім «голубам» з берегів Потомаку доводиться ревізувати власну стратегію. Ясно, що за задумом Кремля, він не обмежиться екс-республіками СРСР, – за винятком країн Балтії, – а й сягатиме Балкан. Польща, що донедавна мріяла стати для Америки чимось на кшталт Ізраїлю на неспокійному та ворожому „демократії” Близькому Сході, через різні обставини, також змушена змиритися із роллю буфера, а також стати заручником невідь чим спровокованої поведінки учорашнього „великого брата” з-за океану.

Перед Україною, таким чином, постає навіть не дилема, а, вибачте за неоковирний зворот, трилема з усіма невідомими. Певна річ, ласа перспектива, вимріяна проєвропейськими політиками, улитися в євроатлантичні структури, достукатися у браму об’єднаного Старого Світу, стає визначальною, але наразі за стіл, на якому крають глобальний пиріг, Київ навіть не запрошують.

Іншу будучність – імперську, васальну, – гадаю, заперечуватимуть фактично усі важковаговики вітчизняної політики. З цього приводу відомою є дискусія між, у якій аргумент «космополіта», мовляв, я більший патріот, бо захищатиму свій великий бізнес, а тебе, – ідеологічного націоналіста, – можна купити, крім значка на лацкані, ти не маєш нічого за душею, – доволі переконливий.

Третя перспектива, – політика багатовекторності та національного зиску, – декому теж видається привабливою, але вона потребує докорінної зміни еліт, не у сенсі ротації осіб, а якісного оновлення тих, хто мав би прийти до влади. Думаю, що українська спільнота має усі шанси на те, що такі фігури з’являться. Але аби так сталося, кожен громадянин цієї країни мусить серйозно поміркувати над власною місією у творенні держави. Тоді можемо сподіватися на правдиве громадянське суспільство, відповідальне не перед партійним бонзою чи виплодженим уявою вождем, а бодай перед конкретною родиною, конкретною спільнотою.

Українці мусять вибудувати своє відношення до власної держави не до як інструменту окупанта чи визискувача, а як до гаранта свобод, добробуту і безпеки кожного громадянина. Тоді, і лише тоді Росія отримає „третій позиційний район” демократії, – і, повірте, з часом, зміниться й сама...

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Милість переможених

Посттоталітарні демократії не можуть оминути етапу часткової "несвободи"

Милість звитяжця благородна і заслуговує пошанівку; милість переможених відгонить жовчю і злобою, вона ніколи не буває щирою, бо несе у собі певні підтексти, не висловлені, та самозрозумілі.

Офіційні речники визначальних українських політичних середовищ наразі послуговуються формулою про відсутність переможців та переможених, але у цьому технологічному викрутасі більше формалізму, ніж сенсу.

Переможці є. Полагодивши усі справи з розподілом кормушок, вони взялися за улюблену забаву – поділяй і владарюй. Переможені, – загал, за окремими винятками цілковито інфантильного маргінезу, – залишатиметься у ситуації ошуканого мрійника, який учергове купився на дешеві обгортки популістської порожнечі.

Я вже колись цитував Марка Аврелія про жалюгідність осіб, які самовпевнено вважають, що по-філософськи провадять державницькі справи. Вони й направду виглядають жалюгідними, позаяк усі їхні словесні конструкції, усе напускання туману виявилися лише фіговим листком для прикриття старих практик. Ба більше, – вони призначалися для конкретної аудиторії, легковірної і такої ж пустої, яка, проте, має надзвичайну рису, – провокувати і провадити загал, вмиваючи при цьому руки від очевидних наслідків. Трагедія української революції, мабуть, полягає у тому, що її провідники взялися "ззовні звільнювати людину більше, аніж вона здатна бути вільною всередині" (А.Гєрцен). Майдан – не показник, там кожен стояв за своє, і ця "своя свобода", як правило, передбачала обмеження свободи інших. Це – не типово українська риса, посттоталітарні демократії не можуть оминути етапу часткової "несвободи", але її, зазвичай, призначено для тих, хто зійшов зі сцени, тих, кому спільнота "завдячує" вродженими плямами "недодемократизму". У нас же гучні обіцянки «життя по-новому» перетворилися у своєрідну міфологему, у засіб тиску на "стрілочників", у надійний інструмент бездумної риторики про реформи, «молоду кров» тощо. Поза тим, головні винуватці залишилися недоторканими, вичікують шанс для реваншу і вже тепер вони милостиво розповідають про "об'єднання нації".

Ідіотизм ситуації полягає в тому, що нова столична еліта не робить жодних порухів для зміни містечкових еліт. Під гаслом "децентралізації" старі обличчя середньої ланки слухняно працюватимуть на користь "переможених" владців, послуговуючись при цьому риторикою Майдану, псевдодемократичними цінностями, подвійними стандартами.

Я передбачаю, що під час нарад у високих офісах не раз і не двічі порушувалося питання фіксації майбутнього розподілу ролей, який, мабуть, подаватимуть публіці під соусом "просування реформ будь-яким чином". Переможені милостиві, їм не шкода…

Ігор Гулик. Ілюстрація: diary.ru   

Нова чеченська війна?

Путін вміє дивувати. Тих, хто має коротку пам’ять…

Це видається неймовірним, але вирішення української кризи цілком може бути запорпаним на… Північному Кавказі. У Чечні (чи, радше, Ічкерії, бо, гадаю, багатьом доведеться виколупати із схованок власної пам’яті цю, історичну назву непокірної республіки).

Знаючі люди, зокрема американський експерт з питань постсовєтського простору Пол Гобл заявив, що можливість Третьої російсько-чеченської війни сьогодні реальна, як ніколи. Пересічний обиватель лише скрушно здвигне плечима, а той, хто бодай краєм ока заглядає у сусідський сегмент інтернету матиме черговий привід для кпинів. Яка війна, - Рамзан Кадиров клянеться вмерти за Путіна, у відбудову Грозного вбухано трильйони доларів, політичне поле Чечні зачищене до блиску.

Хоча… Путін вміє дивувати, але лише тих, хто має коротку пам’ять. Досі усі кардинальні проблеми Росія вирішувала ріками саме чеченської крові. Це, так би мовити, тамтешня традиція, запроваджена ще Петром І, якого, без сумніву, можна вважати архітектором стратегії геноциду чеченців. А Алєксєй Єрмолов, під орудою якого росіяни «освоювали Чечню», гранично відверто сформулював цю стратегему: «Я не заспокоюсь до тих пір, поки не залишиться в живих жодного чеченця».

1949 року, після низки царських і сталінських депортацій, Єрмолову поставили помпезний пам’ятник у центрі Грозного. Для тих, хто ще мав сумніви щодо тяглості російської державності, незмінності її природи, визначального вектора у ставленні до поневолених народів.

Ця тяглість підтверджена Першою чеченською війною «демократичної» Росії. Хіба могли у Кремлі стерпіти небачений інцидент – 1994 року Республіка Ічкерія стала першою (!) постсовєтською територією, з якої пішов останній російський вояк? Але її амбіції розбилися ущент, - Першу чеченську Москва програла. Війна завершилася у початковій точці – Хасав’юртські угоди зафіксували статус кво – окупанти пішли з Ічкерії.

Мир був недовгим. Друга чеченська війна – це політична примха Путіна, якому кортіло перемогти у виборах. Це – провісниця «гібридної війни», яка точиться зараз на Сході України, оскільки чимало її елементів (власне, і сам початок – вибухи у Буйнакську, на Каширському шосе в Москві та Волгодонську) – з арсеналу КГБ, яке викохало майбутнього президента ерефії. У воєнному плані Росія програла і Другу чеченську, те, що не вдалося поконати мілітарно, а саме прагнення кавказців до свободи, було куплено грішми. Шаленими грішми… Останніми роками лояльність режиму Рамзана Кадирова коштувала Кремлю не тільки велетенських дірок бюджету, витівки «глави» республіки виходили за межі усталеного в імперії порядку речей.

Убивство Боріса Нємцова і «чеченський слід», безпосередньо пов’язаний з «Рамзанкой», його минулотижневе розпорядження стріляти у федералів, якщо ті насміляться діяти на підлеглому терені без дозволу чеченських чиновників, свідчить про передгроз’я у стосунках Москви і Грозного. Полінець до ватри підкидають і російські силовики, вкрай знервовані усесиллям і безкарністю «путінського пса». Недаремно ж однією із робочих версій причин недавнього зникнення ВВХ був конфлікт між «ефесбешниками» і «кадировським лобі», розв’язати який ось так, нахрапом, Путіну не стало сил.

Донбаський пат, а по суті – поразка путінського бліц-кригу в Україні, санкції Заходу, особлива постава США – найпевнішого союзника Києва у війні з Москвою, змушують кремлівського диктатора гарячкого шукати виходу. Заяви про те, що головним ворогом Росії є «Ісламська держава», може, й гріють душу Обамі, однак відгукуються небажаною реакцією в мусульманських окраїнах самої Росії. І світ знову клином сходиться на Чечні.

Кілька локальних сутичок, на кшталт тієї, що трапилася у Грозному на початку грудня минулого року, кілька легковажних антиісламських заяв тупого Лаврова, - і терпець урветься навіть у Героя Росії Кадирова.

Але Третя чеченська теж буде по суті спецоперацією. Для того, аби Путін «тихо пішов» з України, вициганив собі сяку-таку прихильність Білого дому у його боротьбі з ад-Даулят аль-Ісламійя. Путіна ця війна, може, врятує. А ось РФ – навряд чи. Бо слідом за мусульманською Чечнею (Ічкерією) запалає не тільки Кавказ…

Ігор Гулик. Ілюстрація: xxxlman.livejournal.com

Спрага довіри

Споглядаючи збоку на українські пристрасті, європейці певною мірою впізнають себе, тільки колишніх

Європа сигналізує Києву про перспективи членства. Зокрема, устами польського президента Броніслава Коморовскі у Юзефові. Цей сигнал став навіть рефреном передвиборчої риторики західних лідерів. Кажуть, що підсумкова декларація саміту Східного партнерства, який відбудеться в Ризі наприкінці травня, може містити формулювання, що підтверджує право України претендувати на членство в ЄС.

Здавалося б, – чи вчасно? Парадоксальним чином, але тішити таким чином країну, на Сході якої жевріє воєнний конфлікт, - значить, визнавати, що саме там вирішується майбутнє Унії. Це попервах шокує, оскільки такі документи мали б логічно ухвалюватися за часів ще рафіновано проєвропейського Ющенка, звиклого до тамтешніх політичних тусовок, вмілого оратора і креативного співбесідника...

Але, як на мене, сенс нинішньої європейської політики щодо України (попри усі неприємності і розчарування із «занепокоєністю») лежить значно глибше. Мабуть, там, споглядаючи збоку на українські пристрасті, певною мірою впізнають себе, тільки колишніх, впізнають свій шлях до толерації і порозуміння, і виходячи із таких міркувань, вдаються до певних кроків.

У принципі, і я не виключаю варіанту, що „щеплення Януковичем” було потрібне вітчизняній спільноті як досвід, як подолання міфів і фобій. Для Європи – це звично, це вирозуміло, це необхідно.  Роберт Купер, британський дипломат, вважає, що „Європейський Союз – це вічна історія того, як держави зцілюють свої фобії і дізнаються про те, що їхні міфи є не більш ніж міфами... Найкращий спосіб дати собі раду з минулим – це розповісти правду про неї”.

Перемога Януковича і безславний фінал його правління – це та правда, яку мусило розповісти собі про себе українство. Правда про те, що всі ми різні, а не „мазані одним миром”, що суспільство, якщо хоче вижити, повинно навчитися чути і слухати інших, що шлях до нації – це, у першу чергу, уміння зрозуміти потреби ближнього і толерувати його погляди. Ми перейдемо цей шлях, я переконаний, що той, хто прагне по-справжньому шанувати свої цінності, робитиме це з подвоєним завзяттям, а той, хто лише про людське око декларував популярні гасла, вкотре зрадить самому собі.

Але цей світ не тримається на зрадах, – перш за все, на довірі. І якщо реформи вдарять не тільки по наших гаманцях, але й зможуть викривити наше сприйняття світу, посіяти отруйні зерна підозри до всіх і вся, то вийти з них переможцями зможемо, лише викинувши цю трутку з власних душ.

Гадаю, що над цим замислюються зараз не тільки у Галичині, шокованій несподіваним поворотом долі. Мабуть, і в Маріуполі, і в Києві врешті-решт знайдуться люди, які змусять себе визнати, у якій країні їм довелося жити. І якщо вони направду бажають добра і собі, і їй, то зважаться бодай на маленький, нічого не вартісний крок – вислухати одне одного і повірити у щирість намірів вчорашніх опонентів.

Адже навряд чи зараз хтось – на Заході чи на Сході – прагне до решти витоптати українське поле, залишивши по собі тотальну руїну і розпач. Та й чи варто було витрачати задля цієї мети стільки зусиль та нервів?

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru  

Про заїк і логопедів

Що означає ветувати закон про визнання ОУН-УПА?

Минулого тижня пролунало дві заяви, які, - на перший погляд, усупереч логіці, - корелюються одна з одною. Перша з них не дивує ні авторством, ні суттю. Йдеться про Сєргєя Лаврова, керівника зовнішньополітичного відомства Росії, про те, що Україні не варто навіть заїкатися на предмет унітарності і обов’язково ставати федеративною державою, і про те, що київська влада мусить відмовитися від політики «українізації». Риторику Лаврова можна було б пропустити мимо вух, оскільки цей персонаж взагалі з розряду комічних. Утім, статус мовника вимагав у будь-якому випадку реакції певних українських інституцій, однак її ми так і не дочекалися. МЗС Клімкіна обрав напрочуд інфантильну тактику, хоча, як на мене, йдеться про втручання у внутрішні справи суверенної України.

Ще раз кажу, - заява Лаврова не вартувала б і виїденого яйця, якби кілька днями по тому в інтернеті не вигулькнув дивно-макабричний документ, підписаний десятками буцімто авторитетних закордонних «учених» із закликом до Порошенка ветувати закон, яким нарешті визнається ОУН-УПА. Петиція є направду дивною, навіть з огляду стилістики і граматики (тут, звісно, зацікавлені можуть перевести стрілки на несумлінних перекладачів). Панове підписанти, однак, не є оригінальними у сенсових мотиваціях. Вони апелюють до сумнівної «світової практики», «загальнолюдських цінностей», натякають на певні проблеми, якщо президент не дослухається до їхнього «голосу здорового глузду». Мовляв, не можна ось так, назагал, глорифікувати «цинічних бандерівців», мовляв, за це на Україну образяться справжні демократи, ліберали, не кажучи вже і про… поляків. Останні, до слова, спростували схожу перспективу, зокрема президент РП заявив, що діалог ускладнився, та справа ходить про дні минулі. Зрештою, вчора Гжегож Схетина, керівник МЗС Польщі розставив всі крапки над «і»: «Заявляю категорично, що ми не вважаємо загрозою недавне ухвалення українським парламентом чотирьох законів про історичну політику».

Апель специфічного науково-історичного «бомонду» нагадав мені роман Мілана Кундери «Безсмертя», у якому зовсім побіжно змальоване ставлення ліберально налаштованої інтелігенції Заходу до так званої проблеми прав людини. Ліві, ліберальні і взагалі витончені та принципові інтелектуали, які ще вчора глорифікували сталінський режим, зауважили проблему «прав людини» (і нації теж), щойно побачили звільненого з ГУЛагу Солженіцина у кайданках. Відтак це грайливе словосполучення почали вживати у найнесподіваніших випадках і з найнепевніших приводів, таким робом спотворивши його суть. «Права людини» стали синонімом «бажань людини»: «хочу верещати серед ночі на міській площі» тепер слід було читати як «право верещати на площі»…

Та повернімося до логопедичних ініціатив Лаврова. Його захцянка припинити «українізацію» стала, мабуть, своєрідною шпаргалкою для десятків «авторитетів», які підписалися під петицією до Порошенка. Бо що означає ветувати закон про визнання ОУН-УПА? Рівно те, що й прислухатися до порад Кремля припинити «українізацію», тобто вкотре погодитися із імперською версією Другої світової війни, у якій нацизм виступає у ролі рафінованого зла, а його близнюк – комунізм-сталінізм – білим і пухнастим визволителем людства. Зволікати з визнанням борців за незалежність – значить, вибивати грунт, позбавляти мотивації тих, хто сьогодні на фронті захищає цю незалежність.

Ті, хто вимагає від президента ветувати цей резонансний документ, направду заслуговують на метафору Алєксандра Нєвзорова, який називає певну категорію істориків «рефлораторами». Вони хотіли б повернути сталінізмові утрачену цноту, переклавши провину за війну, репресії, терор на звичних цапів-відбувайл, зазвичай, із поневолених Кремлем народів.

Що не день, то більшає тих, хто, працюючи під прикриттям розмаїтих науковців, експертів, політологів, просто «авторитетів», по суті справи легалізують себе у ролі корисних ідіотів Путіна. Що не день, то список тих, хто вибудовував кар’єри, реноме, суспільну значимість за гроші Росії, стає довшим. Ще трохи, - і українці уповні зрозуміють давнє прислів’я: «Не все золото, що блистить».

Ігор Гулик. Ілюстрація: liveinternet.ru

Об’єкт глузувань

Те, що жити серед хаосу і невизначеності не надто комфортно, – лише один бік справи

Ось кажуть, виставляємо себе перед усім світом на посміховисько, не спромігшись дати лад у власній хаті. Але хто робить цю негідну справу? Хто підкидає полінця у вогнище? Та ті ж особи, які відтак волають про винесене з оселі сміття.

Тимошенко тихенько посміхалася, коли Путін котив бочку на її президента. Ющенко не минав жодної нагоди, аби поскаржитися іноземним журналістам на свого неслухняного главу уряду. Тепер Коломойського мусить укоськувати американський посол, аби той раптом не пустився на стежку війни з постмайданною владою. В усіх випадках зауважуємо такий рівень стосунків, який, зазвичай, не афішується в кайдашевих сім’ях українських сіл. А серед політиків чомусь це вважається не тільки прийнятним, але й до того ж – ознакою креативності...

Хоча, як кажуть, все це – умовності. Я чомусь не повірю, що пересічний американець чи німець прокидається з думкою про Україну. Як, зрештою, і поляк, у якого і без того своїх клопотів – повна голова. Тож цілком можливо і навіть точно, що усі ці волання про падіння престижу, інспіровані самими ж галасунами – радше, для хатнього вжитку, для продовження сварки на межі, де грушка давно всохла.

Як на мене, значно серйознішим є факт, що влада стає об’єктом глузувань для власного народу. Зважаючи на традиційну нелюбов нашого загалу до будь-яких урядників (вона тягла ще з часів підневільного побуту), зневажливе ставлення до різного роду інституцій має своїм наслідком відчуття уседозволеності і легковажності. Я чомусь переконаний, що усі наші катастрофи, вибухи та інші неприємності певною мірою – результат не стільки прогнилих труб, поіржавілих газових вентилів, а переконання тих, хто відповідає за їхній стан у тому, що все можна залатвити, помастивши руку чергового контролера.

Як я розумію, уся система влади в Україні налаштувалася на самознищення. Це погано? Не факт. Те, що жити серед хаосу і невизначеності не надто комфортно, – лише один бік справи. Інший – набагато оптимістичніший. Стаємо свідками того, як колись добре налаштований механізм дає збої, дихає на ладан, а, отже, колись самоліквідується, як герої фантастичного бойовика. Тобто реформи, про які не втомлюються нам говорити ось уже півтора десятиліття, стануть наслідком не зусиль говорунів, а результатом логічного процесу розвитку суспільства. Справді, безвихідь приховує у собі йоту надії, що вона не триває довго.

Як добре, що захопившись цією грою, нині всесильні не мають часу на те, щоб зауважити початок свого ж кінця.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов