Про революцію щасливих

Позалаштункові справи майданних лідерів були фарисейством і дворушництвом

Розмаїті „лякалки”, що невпинно лунають з уст політиків і телеведучих, не повинні ворохобити пересічного громадянина. Якщо на те пішло, ідеї суспільних катаклізмів визрівають аж ніяк не у головах обивателя, що переймається проблемами родинного виживання. Так вже трапилося на зламі століть, що обов’язкова масовість бунтів стала архаїзмом, цариною невгамовних мрійників. Спільнота нарешті втямила просту формулу, висловлену недавно спікером українського парламенту: „Революції ще нікого не зробили щасливим”.

Поза тим, недавні громадські бунти у країнах Європи, заворушення в «самій» Гамериці мовби заперечують тезу Ремарка, що  „минув час великих людських і мужніх мріянь. Тріумфують крамарі і спритники. Продажність. Убозтво”, і водночас стверджують очевидну істину: навіть у постсовітських країнах революція вже не асоціюється з пасіонарністю героїв, „великими людськими і мужніми мріяннями”. Радше, навпаки, – ті, хто диригує суспільними здвигами, не позбавлені раціонального розрахунку, не цураються пі-ар-технологій, ретельно і завбачливо зважують ресурси та міжнародну опінію.

„Тупцювання” на Майдані – також почасти технологія, і її висліди були цілком передбачувані. Утомлені учасники вчорашнього паті розбіглися по домівках зі святим переконанням, що свято триватиме. Але ті щасливі забули одну цікаву річ: позалаштункові справи майданних лідерів були фарисейством і дворушництвом, вони не передбачали навіть натяку на декларований на людях злам старої системи, головною їх метою було убгати у рамки цієї системи нових людей з фальшивим ореолом мучеників та народолюбців. Тут їм зашкодила війна, але вправні і досвідчені, вони зуміли скористатися і нею…

„Таку вже маємо еліту...”, – каже відомий політолог, і, мабуть, не надто замислюється над тим, що сам належить до неї. Ярослав Грицак пише, що «єдине, що змусить (еліту) щось міняти – страх перед гільйотиною і шибеницею. Зараз і це є поганий парадокс, але зараз єдиний спосіб робити реформи – коли еліта нарешті прокинеться, щоб зберегти себе».

Однак… Я пригадую сеанси масового „каяття” телевізійних колег на зламі 2004 – 2005 років, тих, хто „встав з колін”, „відкинув темники” і завдяки „службовому становищу” (присутності камер, мікрофонів) публічно заявив: „Більше не будемо...”. То була революція „щасливих”, які нині шукають роботу. А натомість нові „кадри” на старих телеканалах влаштовують справжню дифамацію політичним опонентам Фірташа і Ко. Щоб відтак каятися після „зміни еліт”?

У Росії, як не дивно, також триває „революція щасливих”. Там теж щоденно і щогодинно „встають з колін”, і це „вставання” супроводжується щовечірніми театральними виставами, де у головній ролі – один персонаж. Ще там утверджують національну ідею, повертають статус „великої держави”. Одне слово, „ощасливлюють” гальорку, в якої з часом закінчуються запаси попкорну. Нічого, є бабусі з „сємєчкамі”, є „сахарний крємль”... Є, і до того ж таки Грицака, - «така брунатна речовина. Скільки не діліть – вона лишається тою самою. Я не бачу зміни якості цією території, щоб вона могла стати нормальною. Путін задав сценарій розвитку Росії на найближчі 20-35 років. По-перше, знищив опозицію, будь-яку. По-друге, затруїв все молоде покоління».

У нас свій прибамбас – невпинні корупційні серіали, заморочки з люстрацією, невдалий гламур «безвізової Європи». А ще клопіт з копійчаним депозитом, великим кредитом. І встигнути б до центру зайнятості, бо там – строго із запізненнями.

Ігор Гулик. Ілюстрація: oblacco.com

Філософія втечі

Утеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут

Якщо чинна влада продовжуватиме «у тому ж дусі», то цілком можливо, що на місцевих виборах восени в Україну повернеться знайома тенденція, яку зауважили на зламі політичних смуг Ющенка та Януковича, - тенденція «противсіхів». Частка громадян, які вирішили самоусунутися від вибору, важливого для країни, тоді зросла. І, в принципі, досвід інфантильності, як наслідок вміло застосованих технологій, тоді коштував для країни не тільки втрати перспективи, але й людських життів.

Мабуть, «противсіхство» було закономірним, оскільки ще донедавна показники участі у схожих елекційних акціях в країнах Заходу дивували наших співвітчизників не менше, ніж розкута поведінка мешканців вільного світу кидала у шок учорашнього совка. У принципі, згадаймо, яким був відсоток активних виборців під час недавньої президентської кампанії у Польщі.

Але... Є одне „але”, яке таки непокоїть. В Україні проблема не у тих, хто вирішив проголосувати проти всіх або уникнути голосування шляхом утечі, проблема у тому, що ці, здебільшого, активні особи ведуться на чиїсь заклики, вбачаючи у них певні резони, які, як на мене, зовсім позбавлені здорового глузду. Я поважаю рішення тих, хто складав відозви про „неучасть”, може, й направду, їм болить колишній вибір, втрата надій, розчарування. Але на кожних виборах ми обираємо майбутнє, принаймні, обираємо тих, хто презентуватиме нас, хто на час каденції стане не тільки рупором «маленького українця», але й, у принципі, певною мірою формуватиме його життєві пріоритети.

Філософія втечі – це, як на мене, все-таки філософія безвідповідальності. Гадаю, ті, хто проповідував ідею „противсіхів” тоді, 2010-го, і намагається зробити зі старої технології оновлений рімейк, відтак не матимуть морального права говорити про владу назагал: вони ж її не обирали. Але знаю з досвіду: так не буде. Бо саме з їхнього середовища ми найчастіше чутимемо зойки: „А ми казали, а ми попереджали...”. Так, казали, попереджали, але не діяли.

Ми живемо, на жаль, у світі, сповненому змін. Людські реакції на ці метаморфози фактично є запорукою або виживання і прогресу, або нидіння і деградації. Принципи також еволюціонують, варто лише глянути на Америку, яка, власне кажучи, часто наступає собі ж на горло, аби мати можливість надалі бути домінантою в світі. Суперрафіновані патріоти, які не могли змиритися із поразкою свого кумира, аж ніяк не визначають мейнстрим: завтра прийдуть інші кумири, і ті, хто волав про „зраду”, зраджуватимуть самі. Іншим, і, до слова, собі.

Тут я свідомо уникаю об’єктів вибору. Вердикт зробить спільнота, продемонструвавши таким чином загальний настрій і ступінь своєї зрілості. Хай цей вибір буде не до смаку якійсь частині суспільства, але люди могли сказати про власні уподобання, опустивши у скриньку повноцінний бюлетень. І спробувати змінити, здавалося б, непоправне, впливаючи на „нелюбу” їм владу упродовж її каденції.

Але у будь-якому випадку не „втікати”. Бо втеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут. А ось вибір дає шанс на боротьбу. Хай мізерний, але шанс.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru    

Майбутнє свободи

Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває відповідальність за його наслідки

Один із гуру анархізму Ніколай Бакунін переконував своїх однодумців, а разом із ними тодішній режим у тому, що „неможливо досягти свободи в майбутньому, утискуючи її нині”. Екстраполюючи на сучасний світ це переконання адепта „матері порядку”, мусимо зі сумом зауважити, що більшість нинішніх борців за демократію, – не тільки в Україні, але й у світі загалом, – обрали за правило іншу формулу досягнення „щастя” – мета для них виправдовує засоби. Це – універсальний принцип, прикладний для тих, хто насправді не бачить перспективи, але створює ілюзію цього бачення, задля хвилевих, швидкоплинних цілей, здебільшого, пов’язаних зі збереженням власного статусу кво.

Закон про патріотизм в Америці, безсумнівно, можна уважати зразком такої маніпуляції. Боротьба із тероризмом, – проблемою, породженою політикою США колись, – невідоворотнім бумерангом ударила основи тамтешнього порядку речей, і владі залишаються лише словесні маніпуляції задля виправдання потреби згортання демократії.

Гібридна війна на Донбасі – теж тест на „вроджену прихильність” Заходу ідеалам свободи. Ба більше, – тест, який не потребує особливих зусиль політиків, він виявляє лише здатність особистості (громадянина) офірувати заради вищої мети своє бажання наживи. Він передбачає довіру – чи не головний аспект демократії – всіх до всіх, оскільки без довіри не можна уявити ні суспільного діалогу, ні тим паче суспільного консенсусу.

Сучасна Україна також є полем випробувань для її демократичного вибору. Ми можемо скільки завгодно співати дифірамби Революції Гідності як акту вулканічного вияву народної свободи, але разом з тим зі сумом констатуємо те, що цей акт був миттєвим і спонтанним. А елементи громадянського суспільства виявилися у ліпшому разі картковими конструкціями, які ламаються від найменшого подиху навіть не репресій, а міфічного страху перед тими, кому заздалегідь зліпили імідж диктаторів...

У гіршому ж варіанті ланки цього громадянського суспільства перетворилися у пазли загальної картини тотальної підміни понять: замість самодостатності й ініціативи, вони „чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня діяльність вбудована у загалі схеми стратегій мега-партій.

Отож, майбутнє свободи, яку утискують нині – хто за допомогою потужного державного механізму, хто – через самоцензуру або конформізм (у надії, що важкі часи не тривають довго) – непевне і ефемерне. Не можуть бути вільними фактично раби системи, які тішаться від елементарного задоволення своїх життєвих потреб. Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває відповідальність за його наслідки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com      

Про дивне мовчання мас

Над природою та причинами «дивного мовчання мас» ще слід поміркувати. Зрозуміло, воно не триватиме вічно

Після багатьох далеко неоднозначних і часто геть екзотичних для нинішнього українця кроків нової влади ми досі не побачили бодай якогось втямливого вияву народного невдоволення. Так – поодинокі малочисельні тусовки, голодування «валютних боржників», стогін «на Шустері» позавладних діячів, розмови у маршрутках, та й ті більше сповнені сарказму і якоїсь нетипової для них приреченості, аніж гніву…

Якось воно не так, не по-писаному. Соціологи переконують, що лише кожен п’ятий надається до терплячого очікування позитивного результату реформ, готовий задля ймовірних змін офірувати не тільки власним достатком, але й дорогоцінним часом, здоров’ям, ба навіть життям. А решта не схильні підставляти шию під модерний хомут, а тим паче, - мовчки ковтати образи.

Однак у Жана Бодріяра знаходимо пояснення цієї «заціпленості мас»: це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його імени. А отже, це зовсім не форма відсторонености, а досконала зброя». Якщо виходити з такого трактування, тоді стане очевидним, що «досконала зброя» є двосічною: народ мовчить і перед можливими викликами, які, без сумніву, матимемо найближчим часом у суто побутовій царині тарифів та цін; але той же народ не дозволяє говорити від свого імені провідникам, які або не виправдали його сподівань, або ж виявилися неактуальними, нехаризматичними; або просто по-людськи не отямилися від відповідальності та очікувань, які на них звалилися.

З іншого боку, українцям уперше доводиться мати справу із такою «прудкою командою», – радше, ми звикли довго запрягати, тому і Ющенко, і Кучма (про Кравчука – розмова окрема), враховуючи ментальну нездатність громадян адекватно сприймати різкі зміни, воліли довго обсмоктувати свої рішення і ще довше їх втілювати. Про Януковича – мова окрема, захланність і сверблячка кримінальника диктували темп, з яким Сім’я підминала під себе країну.

Нинішні ж правителі теж вдалися до тактики бліц-крігів, прикриваючи її війною і потребою національної мобілізації. І зараз, озираючись на їхнє перебування при цілковитій владі, й справді можна оніміти від змін, що трапилися в країні.

Приклад, який лежить на поверхні, і, можливо, не має прямого стосунку до політики: недавнє журналістське розслідування скромного побуту всеукраїнського начальника ДАІ. Адже, з одного боку, влада обіцяла негайне скасування цієї інституції, з іншого  – декларувала прозорість і боротьбу з корупцією; з іншого боку, не можу повірити, що жоден із урядовців, зокрема чиновників з МВСу, у структурі якого працює цей нувориш, не знали про його сибаристські замашки. Знали, і впевнений навіть чарку пили у даішному палаці.

І штука зовсім не в тому, що охамілого вкрай начальника з тріском звільнять. Штука в агресії, з якою реагують на журналістські і громадські викриття високі чини. Штука у тому, що у глибинних закамарках своїх проданих мамоні душ вони відчувають себе янголами у земному втіленні, непогрішними слугами народу, який, виявляється, може бути «невдячним» і «заздрісним».

...А над природою та причинами «дивного мовчання мас» ще слід поміркувати. Зрозуміло, воно не триватиме вічно, і, можливо, самі маси скажуть, чому їм зараз не кортіло говорити. Якщо, звичайно, матимуть таку нагоду.

Ігор Гулик. Ілюстрація: lebed.com   

Політика евфемізмів

Ризький форум - прямо-таки, не саміт, а конференція філологів

Усе сказане нинішніми політиками слід відтак звіряти з якщо не тлумачним, то, принаймні, зі словником синонімів. Йдеться не про багатство словникового запасу рублічних осіб, – про те клопіт їхніх спічрайтерів. Мова про намагання втекти у хащі евфемізмів, аби приховати власну нещирість або ж колективну невизначеність позицій.

Учора ми мали схожий прецедент у справі визначеності ЄС у справі безвізового режиму для України та Грузії. Це ж треба, найвищі євро посадовці 28 унійних країн два дні думали-гадали у Ризі не про проблеми безпеки, а про те, як віртуозніше вбрати у словесні шати фактичну відмову Києву та Тбілісі. Прямо-таки, не саміт, а конференція філологів. А наш президент прямо таки мліє перед журналістами з того, що підсумкова декларація визнала європейський вибір України і не забрала у Києва перспективу. Так це ж прописано чорним по білому в Угоді про асоціацію, і здається, не потребує зайвого дублювання!

Лексика, виявляється, має значення, ще й яке значення! Особливо, для пересічних українців, яких вже утретє «кидають» з перспективою безвізових відвідин нового «старшого брата». Причому кидають, радше, свої. Хоча, декларація в Ризі – не що інше як фіговий листочок для прикриття відвертої нехоті Брюсселя приєднати до себе саме Україну. Молдову – можна, Албанії (!) – світить. А нам – зась!

Далі за стилістичні вправи взявся президент Європейської Ради Дональд Туск. Він виступив із репліками, які, у принципі, мали на меті приховати стратегію так званого „східного партнерства” для країн колишнього соціалістичного табору, які досі живуть сподіваннями на приєднання до ЄС. Унійний діяч сказав щось несуразне:  "Це щось на кшталт індивідуального покрою, з урахування готовності та суверенного вибору. Важливо, що ми хочемо їм допомогти, допомогти змінити суспільство на користь громадян, що також значить, що вони будуть стійкішими до зовнішнього тиску». Макабризм фрази полягає в тому, що не можна зрозуміти єдині «правила і стандарти» демократичної Європи у контексті проголошених лекал «індивідуального покрою». Туск не зупинився, його фраза про особисте рішуче налаштовання «бути настільки амбітними, наскільки це можливо у питанні споглядання того, як цей процес (скасування віз – Авт.) прямує до свого вдалого завершення" містить ключовий принцип - «споглядання».

Правила і стандарти – це категорії, радше, морального та гуманітарного плану, а ось „стратегія відносин” ЄС з Росією, яку у Ризі намагалися ретельно камуфлювати заявами пожежного штибу, приховує у собі акурат протилежну суть – економічні зиски і мілітарну осторогу. Європа й надалі бавиться з агресором у небезпечну гру, ставками у якій є, на жаль, долі цілих народів, до слова, європейських. Думаю, марно, Лавров вже пообіцяв вивчати ймовірну антиросійщину у «буркотінні неадекватного ЄС» на саміті СП.

Я не скажу, що діячі Унії кардинально відрізняються від наших, вітчизняних, у сенсі захоплення евфемізмами. Той же Клімкін з К воліє подати брюссельську поразку за видатну перемогу. Президент, правда, конкретизував «український гордіїв вузол» у доволі несподіваний, зате, як на мене, вдалий спосіб: він попросив хорватів поділитися досвідом постокупаційної реанімації, точніше кажучи, секретом перемоги.

Однак Порошенко теж плутається у трьох соснах: розповідаючи про відданість своєї команди, коаліції та уряду цивілізаційному вибору, він тут же кидається шукати офірних цапів для заклання за неготовність до безвізових паспортів. Їх, мабуть, таки легше знайти серед порошенкових високопосадових європейських візаві у Ризі.

Словника б треба, словника...

Ігор Гулик. Ілюстрація: klopp.ru    

Утома від ілюзії?

Україні не поталанить скласти іспит на демократичну зрілість екстерном. А нашим демократичним студіям не надто допоможуть європейські чи американські порадники

Коли мова заходить про Україну і про те, що відбувається тут, навіть найбільші її симпатики, лави яких, що не кажіть, таки рідшають, все частіше артикулюють своє відчуття втоми. Мовби забувши, що мають справу з державою, де нація і еліта упродовж ледь не півтисячоліття не були господарями у власному домі. Де обов’язковою умовою виживання, сякої-такої кар’єри був конформізм, а то й відверта колаборація з окупантом. Де за вільне слово (навіть не вчинок!) карали жорстоко й немилосердно, де навіть поняття демократії було дискредитоване совєтським прикметником.

Отож, коли поодинокі депутати Європарламенту кажуть, що «втомилися» від України, що «все в Україні, пов’язано лише з особистостями», то, певна річ, демонструє розчарування. Але у чому? В ілюзії того, що налаштовані не на власну ініціативу, а на обіцянки «верхів», громадяни враз переорієнтуються і візьмуться самотужки полагоджувати власні справи? У фата-морганному сподіванні, що 46 мільйонів різних ментально, культурно, освітньо, конфесійно й ідеологічно українців вишикуються під знаменами одного кольору і заради цього облишать «шкідливу звичку» думати кожен по-своєму?

Либонь, не варто плекати нездійсненних мрій: Україна абсолютно нічим не відрізняється від інших країн, які торували шлях до демократії, національної консолідації та фундаментальних цінностей століттями. Німці, до слова, також мають досвід «звикання до демократії», і проблеми їхнього Сходу (колишньої НДР), мабуть, болять усій країні не менше, ніж, скажімо, нам.

Я не думаю, що Україні поталанить скласти іспит на демократичну зрілість екстерном. Я також не певен, що нашим демократичним студіям надто допоможуть європейські чи американські порадники. Коли ми направду впряглися у віз державотворення, то маємо починати із азів, а не отак, неперебірливо й похапцем всотувати все, що кажуть нам звідти. Бо серед визнаних західних авторитетів, на жаль, трапляються й пройдисвіти, охочі заробити на нашому невмінні й незнанні.

Мені не ходить про те, що маємо відмовитися від чужого досвіду. Але чомусь маю переконання, що лише перейшовши те, що випало пройти тільки нам, набивши чимало ґуль і синців, сотні разів помилившись і сотні разів виправивши свої огріхи, здобудемо те, чого прагнемо. І цей здобуток буде справді нашим, таким, що ним можна буде пишатися.

Хай нині нам важко, хай найближчий час не обіцяє радикальних змін, хай виклики, які постають перед нами, серйозні, ба навіть страшні. Але тільки подолавши їх самотужки, переживши все і відчувши все, зможемо з певністю сказати: так, це було, воно – позаду. Тепер час замислитися над тим, що буде. Тепер час і на мрії.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Шарм деструкції-2

Питання до держави вичерпалися. Претензії до політиків вважаються ознакою неадекватності, запити до місцевої влади – спробою самогубства або ж методичного биття головою у стіну

У всій нез’ясованій українській ситуації, серед хаосу і певної бравади з приводу усіх катавасій, мабуть, найконструктивнішою є позиція найупослідженішого пересічного громадянина. Вона полягає вже не у традиційно-ментальному „моя хата скраю”, а радше – у комуністично-тичинівському „нам своє робить...”.  Затятість, з якою вітчизняне поспільство пробиває собі дорогу до нормального людського життя вражає масштабами: якщо раніше цілковитою послідовністю у досягненні мети „хворували”, здебільшого, освічені і національно-налаштовані західники, то тепер мешканці Центральної та Східної України цілком можуть дати нам фору.

Питання до держави вичерпалися. Претензії до політиків вважаються ознакою неадекватності, запити до місцевої влади – спробою самогубства або ж методичного биття головою у стіну.  Індивід починає запитувати себе: яким він хоче бачити свій побут, що потрібно зробити для „поліпшення свого життя вже сьогодні”, як оминути зайві рогатки на шляху до омріяного. Відтак постають питання про те, якою має бути країна, аби у ній мені жилося комфортно і погідно.

Тому, на відміну від шарму деструкції, який наполегливо пропонують нам як своєрідне естетичне кредо політики, „маленький українець” пропонує щось конкретне і своє, але, далебі, не руйнівне і негативне, а творче у своїй суті. Хай він обирає не найкращий шлях, приміром, зважується на роботу за кордоном, цілком усвідомлюючи, що прогодувати родину він може й перебуваючи тут. Але його рішення є усвідомленим і меркантильним: йому варто не тільки виживати, а жити, жити, як у Європі, хай навіть як у „новій Європі”. Тому останнім часом, не зважаючи на владні катаклізми і скандали, на галопуючу інфляцію і свідоме налаштування на саботаж з боку різних політичних експериментаторів, у нас процвітає сільське будівництво, вузи не можуть взяти на навчання усіх охочих, а вулицями важко протиснутися серед корків авт.

Тому коли інтелектуали на кшталт Сергія Глузмана впадають у депресію, зауважуючи, що „країна живе за законами давнього Вавилону. Раб, що раніше мав право на пайку і злягання, отримав ще одне право: говорити і писати. У порожнечу... Свобода безвідповідального слово мовлення”, не слід трактувати їхні слова буквально чи, принаймні, зі значною часткою категоричності. Раб, який заговорив, – вже не раб. Той, хто втямив безсенсовість апеляцій до влади, – громадянин, бо має відвагу на власну відповідальність за себе і за тих, хто поруч. Той, хто не піддався деструкції і може відрізнити правду від словесної полови, біле від чорного, демократію від політспекуляцій на її грунті, є вільною людиною, здатною на значно серйозніші речі, ніж поборювання уявних супротивників.

Тому цей парламент, цей уряд і цей президент навряд чи потраплять до когорти довгожителів. Питома частка колишніх рабів, які врешті отримали дар мови і дар мислення, стрімко зростає. Такими є суспільні обставини, у яких вони були рудиментами старої, прогнилої системи, маленьким острівцем, на якому знайомі до болю фігури спробували продовжити своє існування, застосовуючи звичні важелі та механізми для упокорення абсолютно нової сутності загалу.  Їх змусили переформатуватися, мімікрувати, „окультуритися”. Але не настільки, щоб вони змогли запропонувати суспільству абсолютно новий продукт, який відповідає його вимогам. Тому їм доведеться повторити „коломийку”, і так триватиме, допоки інтереси політиків та інтереси тих, хто їх годує, не дійдуть певного консенсусу.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb