Східне крутійство

За дотриманням українських зобов’язань у Брюсселі пильнують ретельно. І найменший огріх карають непевністю перспективи

Найліпшою післямовою до Ризького саміту Європейського Союзу, на якому вкотре поховано українські ілюзії, на мій погляд, є фраза екс-президента Чехії Вацлава Гавела, що „партнерські стосунки можна будувати на принципі щирості, а не приховування. Треба відверто казати, що ми про те чи інше думаємо”.

Україні знову пропонують співпрацю, але форма цієї співпраці схожа на ерзац наших мрій. Тому, власне кажучи, я б не акцентував на тому, що написано у документах, а на тому, чому раптом у Брюсселі вкотре виникла ідея переформатування стосунків із сусідами.

Причин кілька, і первинно польсько-шведська ідея симпатій до України зокрема, трансформувалася через існування цих причин у спосіб з’ясування внутрієесівських стосунків, ба більше – в інструмент вирішення внутрішніх проблем для країн, що вважаються важковаговиками Унії. Коли полюс упливів Євросоюзу базувався в Парижі, то там не згаяли час і задекларували створення Середземноморського союзу. Коли епіцентр подій в Старому світі змістився на Схід (конкретніше – до Праги), тут скористалися моментом для підписання „Східного партнерства”. Такі „мандрівні столиці” дають нагоду підозрювати, що ЄС – цей зразок стабільності та міщанського добробуту, насправді сповнений конкурентної боротьби і прихованих конфліктів, і щось схоже на гавелівську вимогу „щирості”, – тут нереальне.

Тобто, йдеться про те, що подаючи руку Києву, обіцяючи йому невиразні, геть ефемерні преференції, які, либонь, загубляться у кабінетах єврочиновників, наші партнери плекають надію на власне вивищення серед євроспільноти, а не розділяють з Україною її клопоти і сподівання.

Колись  на одному із вітчизняних телеканалів Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Україні на запитання, коли ж нам „світить” перспектива членства, сказав, що ось щойно за три роки Варшава головуватиме в Унії, тоді... Тепер президентом ЄС є Доналд Туск, і... знову обіцянки, обіцянки, обіцянки...

Однак якщо для європейських бюрократів „папір все витримає”, то для України вони готують конкретні зобов’язання і вимагають конкретних гарантій. Міркую, що тут закопано пса майбутніх непорозумінь, оскільки хто в Києві може щось гарантувати, якщо країна залишається на розпутті. Позаду - Москва зі „щирими” обіймами терористів, з проектами «Новоросій», з багатотисячною армадою, готовою до вторгнення. А Європа також кличе – недокличеться, тільки якось дивно, як у приповідці про вчорашній борщ.

Цікаво, що за дотриманням українських зобов’язань у Брюсселі пильнують ретельно. І найменший огріх карають знову ж таки непевністю перспективи. Мовляв, не впоралися: залиштеся на повторний курс. Насправді іноді це свідчить про невправність і нещирість „вчителів”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kyiv-vestnik.com.ua

Навіщо нам вибори?

Вибори нам не потрібні бодай тому, що ми обираємо владу, якій вони теж на фіг здалися...

У позірно „демократичній” Україні така постановка питання сама собою виглядає безглуздою. Однак у ситуації з виборами до місцевих рад, які планувалися на цьогорічну осінь, не все так просто. Кажуть, що їхня ймовірність 50 на 50, і не відомо, чи будуть ці елекції реальними, особливо з огляду на «децентралізацію», де ще й кінь не валявся, на ілюзорну адміністративно-територіальну реформу, взагалі – на невпевненість київських владних еліт у тому, що воно їм треба… Хоча Порошенко вчора категорично заявив, що обиратимемо солтисів і мерів, а також місцеві ради за будь-якої погоди.

Але кожен, хто бодай трохи цікавиться політикою і всіма наслідками, які з неї випливають, уважатиме за потрібне сказати кілька засмальцьованих фраз на кшталт того, що нарід у нас є джерелом влади, що таким чином та ж влада бодай трохи почуває себе відповідальною перед тим колодязем, з якого п’є не нап’ється...

Але гляньмо чесно у вічі сусідові і зізнаймося, що вибори нам не потрібні. Хіба аби мати нагоду пошпацерувати попід руку із чоловіком чи дружиною до виборчої дільниці і вкинути туди цінний папірець з кількома ступенями захисту. Видрукуваний, до речі, за наші гроші...

Вибори нам не потрібні бодай тому, що ми обираємо владу, якій вони теж на фіг здалися... Ті, хто гучно називає себе „елітою”, щойно втрапивши, скажімо, до зали парламенту, акурат із масажного салону свого покровителя, стають фактично тією ж радянською номенклатурою. І, погодьтеся, є цілком самодостатніми для того, аби поміж собою вирішити питання ротації, взаємозаміни чи, до прикладу, термінів свого перебування у владних кріслах.

Але ж, скажете ви, є Конституція. І на цей ваш відчайдушний зойк у них знайдеться цілком адекватна відповідь. Зрештою, так буває завжди, коли надходить час змінювати президента. Разом із ним змінюють Основний Закон, а перед кожними виборами до Верховної Ради (навіть уночі проти дня елекцій) – правила гри. І головне, ми тут – ні при чому, бо, зізнаймося, хто з нас може зупинити руку позивача чи перервати „змістовний діалог „зацікавлених у справі” законодавців і суддів? Ми тихо спимо, а вони справляють собі комфортніші умови для свого ж таки обрання.

Із усвідомленням того, що вибори – то простенький симулякр народовладдя, живуть усі: від двірника до Президента. Із знанням таємниці, що кожна електоральна кампанія – то гра, яка вартує свічок (себто поважних гонорарів) безбідно існують тисячі політтехнологів, кліпмейкерів, артистів, правників і так званих „громадських авторитетів”, „знакових осіб”. І навіть селюк, „маленький українець”, якому до столиці, мов до неба, чудово втямив, що він не впливає на процес, що його голос – це глас волаючого серед незасіяного фермерського поля. „Вільні вибори хазяїнів аж ніяк не скасовують існування хазяїнів і рабів”.

Якось німецький журналіст Гергард Гнаук зауважив, що Європа давно звикла до вибору „меншого” чи „більшого” зла. А, може, їм також вибори не потрібні. Бо, погодьтеся, бавитися у народовлання ми навчилися добре, а ось відповідати за тих, кого обрали – нам зась. Ми фізично не можемо зробити цього, оскільки, по-перше, віддаємо їм всі інструменти, а, по-друге, нам забракне життя, аби займатися усім.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксандр Дубовой

Путч як форма... демократії

Як це роблять у далекому Таїланді?

Не дивно, коли люди дізнаються про глобальні зміни у країні з телеекранів, – глобальні державні проблеми мало переймають пересічного обивателя, котрий, мабуть, лише увечері викроює хвильку часу, аби озирнутися навколо і пересвідчитися, чи в тій країні він мешкає. Дивно, коли в Україні, охопленій війною з агресором, конфліктами у владній верхівці, зринають повідомлення про «підготовку військового перевороту». І не з уст «баби Параски», джерелом інформації є народний депутат Сергій Мельничук, над головою якого навис дамоклів меч генпрокурорського подання для позбавлення парламентського імунітету.

Я, звісно, не в курсі, що мав на увазі пан Мельничук. Утім, коли мова про "путч", то мені на думку спадає далекий Таїланд, де таку форму зміни влади дуже полюбляють. Там перевороти «правильні» і вони є наслідком тривалих тренувань. Бангкок вже був свідком, якщо не помиляюся, вісімнадцяти переворотів з часу здобуття незалежності. Тайці сприймають схожі катаклізми властиво для Сходу по-філософськи. Армія, розуміючи, що головне багатство країни базується на курортній індустрії, намагається жодним чином не зашкодити повноцінному відпочинку іноземців.

Зрештою, такий же настрій панує і серед чиновників. До прикладу, усунутий прем'єр Таксин Чинават, лебединою піснею чотирирічної (!) кар'єри якого став виступ на сесії Генеральної асамблеї ООН у 2006 році, особливо не переймався власною долею. Хоч на батьківщині його звинуватили у корупції, все ж звідти ж пролунало заспокійливе: мовляв, можеш повертатися з Нью-Йорка, нічого тобі не загрожує, бо всі тайці – брати. Арбітром нації є король Пхуміпон Адульядет. Так от, у випадку з Таксином Чинаватом він при цілковитій свідомості і здоровому глузді заявив, що вчинки військових є виправданими, і що, зважаючи на міцні підвалини демократії, вони не завадять подальшому процвітанню конституційної монархії.

Ви думаєте, тайці зупинилися у процесі удосконалення країни на Чинаваті? У січні 2008-го військові передали владу новому урядові на чолі з прем'єр-міністром Самаком Сундараветом. А 2014-го шляхом військового перевороту у прем’єрське крісло служиві посадили... командувача королівською армією генерала Прают Чан-Оча. І знову все виглядало буденно.

Путчі особливо не позначаються й на стосунках Таїланду з сусідами – на тамтешньому міжнародному летовищі ніколи не зауважено людей зі зброєю, дипломатичні установи, представництва фірм працювали у звичному режимі. Тайці вважають, що "родинні" справи слід вирішувати тихо, без зайвого галасу і різких рухів, бо врешті-решт вислів "імідж – усе", коли його сприймати надто буквально, може завдати шкоди грошам, які, відомо, люблять спокій.

Ще один штрих до "правильного перевороту", з цілком певною алюзією на українську дійсність. Коли Таксин дістався влади у Бангкоку, цивілізований світ оцінив цю подію як першу спробу демократичних виборів у Таїланді. Чотирьох років вистачило для того, аби «демократ» (за версією Заходу) втратив довіру населення через схильність до залаштункових справ, зокрема корупції. Мешканці країни, серед них і опозиція, яка, зрештою, досягла свого, не апелювали до міжнародної спільноти, не пояснювали вади свого прем'єра негативним впливом оточення, особливостями його натури, а просто вчинили те, що вважали за потрібне і в якомога найзручніший спосіб. 

Ми ж тримаємося давніх стереотипів, і цим послуговується влада, яка встигла забути про те, що їй належить бодай про людське око бути "новою". Але ж, врешті-решт, іншим стало суспільство, здатне продукувати інші форми свого буття, не зациклюючись на раз випробуваній методі. І якщо воно вважає, що вибір був помилковим, то хто мав би боронити йому сказати про це вголос?

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru      

Про революцію щасливих

Позалаштункові справи майданних лідерів були фарисейством і дворушництвом

Розмаїті „лякалки”, що невпинно лунають з уст політиків і телеведучих, не повинні ворохобити пересічного громадянина. Якщо на те пішло, ідеї суспільних катаклізмів визрівають аж ніяк не у головах обивателя, що переймається проблемами родинного виживання. Так вже трапилося на зламі століть, що обов’язкова масовість бунтів стала архаїзмом, цариною невгамовних мрійників. Спільнота нарешті втямила просту формулу, висловлену недавно спікером українського парламенту: „Революції ще нікого не зробили щасливим”.

Поза тим, недавні громадські бунти у країнах Європи, заворушення в «самій» Гамериці мовби заперечують тезу Ремарка, що  „минув час великих людських і мужніх мріянь. Тріумфують крамарі і спритники. Продажність. Убозтво”, і водночас стверджують очевидну істину: навіть у постсовітських країнах революція вже не асоціюється з пасіонарністю героїв, „великими людськими і мужніми мріяннями”. Радше, навпаки, – ті, хто диригує суспільними здвигами, не позбавлені раціонального розрахунку, не цураються пі-ар-технологій, ретельно і завбачливо зважують ресурси та міжнародну опінію.

„Тупцювання” на Майдані – також почасти технологія, і її висліди були цілком передбачувані. Утомлені учасники вчорашнього паті розбіглися по домівках зі святим переконанням, що свято триватиме. Але ті щасливі забули одну цікаву річ: позалаштункові справи майданних лідерів були фарисейством і дворушництвом, вони не передбачали навіть натяку на декларований на людях злам старої системи, головною їх метою було убгати у рамки цієї системи нових людей з фальшивим ореолом мучеників та народолюбців. Тут їм зашкодила війна, але вправні і досвідчені, вони зуміли скористатися і нею…

„Таку вже маємо еліту...”, – каже відомий політолог, і, мабуть, не надто замислюється над тим, що сам належить до неї. Ярослав Грицак пише, що «єдине, що змусить (еліту) щось міняти – страх перед гільйотиною і шибеницею. Зараз і це є поганий парадокс, але зараз єдиний спосіб робити реформи – коли еліта нарешті прокинеться, щоб зберегти себе».

Однак… Я пригадую сеанси масового „каяття” телевізійних колег на зламі 2004 – 2005 років, тих, хто „встав з колін”, „відкинув темники” і завдяки „службовому становищу” (присутності камер, мікрофонів) публічно заявив: „Більше не будемо...”. То була революція „щасливих”, які нині шукають роботу. А натомість нові „кадри” на старих телеканалах влаштовують справжню дифамацію політичним опонентам Фірташа і Ко. Щоб відтак каятися після „зміни еліт”?

У Росії, як не дивно, також триває „революція щасливих”. Там теж щоденно і щогодинно „встають з колін”, і це „вставання” супроводжується щовечірніми театральними виставами, де у головній ролі – один персонаж. Ще там утверджують національну ідею, повертають статус „великої держави”. Одне слово, „ощасливлюють” гальорку, в якої з часом закінчуються запаси попкорну. Нічого, є бабусі з „сємєчкамі”, є „сахарний крємль”... Є, і до того ж таки Грицака, - «така брунатна речовина. Скільки не діліть – вона лишається тою самою. Я не бачу зміни якості цією території, щоб вона могла стати нормальною. Путін задав сценарій розвитку Росії на найближчі 20-35 років. По-перше, знищив опозицію, будь-яку. По-друге, затруїв все молоде покоління».

У нас свій прибамбас – невпинні корупційні серіали, заморочки з люстрацією, невдалий гламур «безвізової Європи». А ще клопіт з копійчаним депозитом, великим кредитом. І встигнути б до центру зайнятості, бо там – строго із запізненнями.

Ігор Гулик. Ілюстрація: oblacco.com

Філософія втечі

Утеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут

Якщо чинна влада продовжуватиме «у тому ж дусі», то цілком можливо, що на місцевих виборах восени в Україну повернеться знайома тенденція, яку зауважили на зламі політичних смуг Ющенка та Януковича, - тенденція «противсіхів». Частка громадян, які вирішили самоусунутися від вибору, важливого для країни, тоді зросла. І, в принципі, досвід інфантильності, як наслідок вміло застосованих технологій, тоді коштував для країни не тільки втрати перспективи, але й людських життів.

Мабуть, «противсіхство» було закономірним, оскільки ще донедавна показники участі у схожих елекційних акціях в країнах Заходу дивували наших співвітчизників не менше, ніж розкута поведінка мешканців вільного світу кидала у шок учорашнього совка. У принципі, згадаймо, яким був відсоток активних виборців під час недавньої президентської кампанії у Польщі.

Але... Є одне „але”, яке таки непокоїть. В Україні проблема не у тих, хто вирішив проголосувати проти всіх або уникнути голосування шляхом утечі, проблема у тому, що ці, здебільшого, активні особи ведуться на чиїсь заклики, вбачаючи у них певні резони, які, як на мене, зовсім позбавлені здорового глузду. Я поважаю рішення тих, хто складав відозви про „неучасть”, може, й направду, їм болить колишній вибір, втрата надій, розчарування. Але на кожних виборах ми обираємо майбутнє, принаймні, обираємо тих, хто презентуватиме нас, хто на час каденції стане не тільки рупором «маленького українця», але й, у принципі, певною мірою формуватиме його життєві пріоритети.

Філософія втечі – це, як на мене, все-таки філософія безвідповідальності. Гадаю, ті, хто проповідував ідею „противсіхів” тоді, 2010-го, і намагається зробити зі старої технології оновлений рімейк, відтак не матимуть морального права говорити про владу назагал: вони ж її не обирали. Але знаю з досвіду: так не буде. Бо саме з їхнього середовища ми найчастіше чутимемо зойки: „А ми казали, а ми попереджали...”. Так, казали, попереджали, але не діяли.

Ми живемо, на жаль, у світі, сповненому змін. Людські реакції на ці метаморфози фактично є запорукою або виживання і прогресу, або нидіння і деградації. Принципи також еволюціонують, варто лише глянути на Америку, яка, власне кажучи, часто наступає собі ж на горло, аби мати можливість надалі бути домінантою в світі. Суперрафіновані патріоти, які не могли змиритися із поразкою свого кумира, аж ніяк не визначають мейнстрим: завтра прийдуть інші кумири, і ті, хто волав про „зраду”, зраджуватимуть самі. Іншим, і, до слова, собі.

Тут я свідомо уникаю об’єктів вибору. Вердикт зробить спільнота, продемонструвавши таким чином загальний настрій і ступінь своєї зрілості. Хай цей вибір буде не до смаку якійсь частині суспільства, але люди могли сказати про власні уподобання, опустивши у скриньку повноцінний бюлетень. І спробувати змінити, здавалося б, непоправне, впливаючи на „нелюбу” їм владу упродовж її каденції.

Але у будь-якому випадку не „втікати”. Бо втеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут. А ось вибір дає шанс на боротьбу. Хай мізерний, але шанс.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru    

Майбутнє свободи

Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває відповідальність за його наслідки

Один із гуру анархізму Ніколай Бакунін переконував своїх однодумців, а разом із ними тодішній режим у тому, що „неможливо досягти свободи в майбутньому, утискуючи її нині”. Екстраполюючи на сучасний світ це переконання адепта „матері порядку”, мусимо зі сумом зауважити, що більшість нинішніх борців за демократію, – не тільки в Україні, але й у світі загалом, – обрали за правило іншу формулу досягнення „щастя” – мета для них виправдовує засоби. Це – універсальний принцип, прикладний для тих, хто насправді не бачить перспективи, але створює ілюзію цього бачення, задля хвилевих, швидкоплинних цілей, здебільшого, пов’язаних зі збереженням власного статусу кво.

Закон про патріотизм в Америці, безсумнівно, можна уважати зразком такої маніпуляції. Боротьба із тероризмом, – проблемою, породженою політикою США колись, – невідоворотнім бумерангом ударила основи тамтешнього порядку речей, і владі залишаються лише словесні маніпуляції задля виправдання потреби згортання демократії.

Гібридна війна на Донбасі – теж тест на „вроджену прихильність” Заходу ідеалам свободи. Ба більше, – тест, який не потребує особливих зусиль політиків, він виявляє лише здатність особистості (громадянина) офірувати заради вищої мети своє бажання наживи. Він передбачає довіру – чи не головний аспект демократії – всіх до всіх, оскільки без довіри не можна уявити ні суспільного діалогу, ні тим паче суспільного консенсусу.

Сучасна Україна також є полем випробувань для її демократичного вибору. Ми можемо скільки завгодно співати дифірамби Революції Гідності як акту вулканічного вияву народної свободи, але разом з тим зі сумом констатуємо те, що цей акт був миттєвим і спонтанним. А елементи громадянського суспільства виявилися у ліпшому разі картковими конструкціями, які ламаються від найменшого подиху навіть не репресій, а міфічного страху перед тими, кому заздалегідь зліпили імідж диктаторів...

У гіршому ж варіанті ланки цього громадянського суспільства перетворилися у пазли загальної картини тотальної підміни понять: замість самодостатності й ініціативи, вони „чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня діяльність вбудована у загалі схеми стратегій мега-партій.

Отож, майбутнє свободи, яку утискують нині – хто за допомогою потужного державного механізму, хто – через самоцензуру або конформізм (у надії, що важкі часи не тривають довго) – непевне і ефемерне. Не можуть бути вільними фактично раби системи, які тішаться від елементарного задоволення своїх життєвих потреб. Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває відповідальність за його наслідки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com      

Про дивне мовчання мас

Над природою та причинами «дивного мовчання мас» ще слід поміркувати. Зрозуміло, воно не триватиме вічно

Після багатьох далеко неоднозначних і часто геть екзотичних для нинішнього українця кроків нової влади ми досі не побачили бодай якогось втямливого вияву народного невдоволення. Так – поодинокі малочисельні тусовки, голодування «валютних боржників», стогін «на Шустері» позавладних діячів, розмови у маршрутках, та й ті більше сповнені сарказму і якоїсь нетипової для них приреченості, аніж гніву…

Якось воно не так, не по-писаному. Соціологи переконують, що лише кожен п’ятий надається до терплячого очікування позитивного результату реформ, готовий задля ймовірних змін офірувати не тільки власним достатком, але й дорогоцінним часом, здоров’ям, ба навіть життям. А решта не схильні підставляти шию під модерний хомут, а тим паче, - мовчки ковтати образи.

Однак у Жана Бодріяра знаходимо пояснення цієї «заціпленості мас»: це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його імени. А отже, це зовсім не форма відсторонености, а досконала зброя». Якщо виходити з такого трактування, тоді стане очевидним, що «досконала зброя» є двосічною: народ мовчить і перед можливими викликами, які, без сумніву, матимемо найближчим часом у суто побутовій царині тарифів та цін; але той же народ не дозволяє говорити від свого імені провідникам, які або не виправдали його сподівань, або ж виявилися неактуальними, нехаризматичними; або просто по-людськи не отямилися від відповідальності та очікувань, які на них звалилися.

З іншого боку, українцям уперше доводиться мати справу із такою «прудкою командою», – радше, ми звикли довго запрягати, тому і Ющенко, і Кучма (про Кравчука – розмова окрема), враховуючи ментальну нездатність громадян адекватно сприймати різкі зміни, воліли довго обсмоктувати свої рішення і ще довше їх втілювати. Про Януковича – мова окрема, захланність і сверблячка кримінальника диктували темп, з яким Сім’я підминала під себе країну.

Нинішні ж правителі теж вдалися до тактики бліц-крігів, прикриваючи її війною і потребою національної мобілізації. І зараз, озираючись на їхнє перебування при цілковитій владі, й справді можна оніміти від змін, що трапилися в країні.

Приклад, який лежить на поверхні, і, можливо, не має прямого стосунку до політики: недавнє журналістське розслідування скромного побуту всеукраїнського начальника ДАІ. Адже, з одного боку, влада обіцяла негайне скасування цієї інституції, з іншого  – декларувала прозорість і боротьбу з корупцією; з іншого боку, не можу повірити, що жоден із урядовців, зокрема чиновників з МВСу, у структурі якого працює цей нувориш, не знали про його сибаристські замашки. Знали, і впевнений навіть чарку пили у даішному палаці.

І штука зовсім не в тому, що охамілого вкрай начальника з тріском звільнять. Штука в агресії, з якою реагують на журналістські і громадські викриття високі чини. Штука у тому, що у глибинних закамарках своїх проданих мамоні душ вони відчувають себе янголами у земному втіленні, непогрішними слугами народу, який, виявляється, може бути «невдячним» і «заздрісним».

...А над природою та причинами «дивного мовчання мас» ще слід поміркувати. Зрозуміло, воно не триватиме вічно, і, можливо, самі маси скажуть, чому їм зараз не кортіло говорити. Якщо, звичайно, матимуть таку нагоду.

Ігор Гулик. Ілюстрація: lebed.com