Із ким маємо справу?

Зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу

Останнім десятиліттям Київ фактично розривався у своїх зовнішніх симпатіях. За часів Ющенка ми декларували особливий партнерський статус Америки; відтак, за Януковича, все повернулося на „круги своя” – до звичного російського вектора. Тепер українська влада і народ з надією звертає очі знову до Вашингтона. Однак, попри позірну діаметральність цих координат, маємо дещо спільне: Україна чомусь тяжіє до імперських утворень. Адже, по суті, і США, і РФ, є імперіями у глибинному сенсі цього слова, конгломератами етносів, у яких домінують, здебільша, не ідеологеми націй, а прагматичний інтерес виживання і внутрішньої боротьби між ними. Цей конфлікт штовхає владу, що на берегах Потомаку, що Москви-ріки, до зовнішної агресії, вони беруть на озброєння месіанські гасла на кшталт „захисника демократії” чи страгегічних інтересів „рускаво міра”.

У принципі, ця спрямованість назовні живить імперські настрої місцевого населення, зосереджуючи його увагу не на проблемах внутрішнього характеру. Якщо запитати пересічного американця, чому він має розраховуватися за кризу із власного гаманця, тоді як її спричинили ненаситні апетити банківських топ-менеджерів, він здвигне плечима і розповідатиме про потребу вгамувати Ірак чи Іран, які, на його думку, є порушниками світопорядку. Питання до росіянина про його не надто сите життя спровокує, мабуть, сентенції про вороже оточення, про „зрадників” із числа колишніх союзних республік, зокрема, України.

Утім, то їхні справи. Якщо народам так комфортніше, хай думають, що завгодно. Однак тенденція вітчизняних провідників до союзів із імперськими державами свідчить, далебі, не на нашу користь. Зокрема, можемо говорити про брак самодостатності, про меншовартісність, які, якщо начистоту, то притаманні не загалу, а його провідникам. Тут маємо суперечку із загальновизнаним: „Народ заслуговує тієї влади, яку має”.

Що найцікавіше: зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу. Аби не станцювати вкотре на старих граблях, мусимо зазирнути бодай на кілька років в майбутнє. І, за умови прискіпливого аналізу, зрозуміємо, що вибудовувати якісь тяглі стосунки із Москвою, принаймні, нерозважливо. Навіть з огляду на наразі акутальну залежність від енергоносіїв. Світ змінюється й емісари „Газпрому” збили ноги у пошуках потенційних покупців вуглеводнів. Натомість альтернативні джерела енергії є фішкою прогресивних технологій.

Додайте сюди нестабільність і воєнний конфлікт, і зрозумієте, що цілком можливою є повторення ситуації, за якої, пригадуєте, „Польща впала і нас завалила”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: m.gordonua.com

Кістяки у шафі

Тотальна люстрація, як бачимо, з одного боку, нереальна, з іншого ж вона може спричинити такий парад кістяків, що, мабуть, Чорнобиль видасться нам невинним камінцем, кинутим в спокійне плесо

Усе, що відбувається в Україні упродовж останніх принаймні десяти років, дивним чином корелюється із висновком одного із персонажів роману Харукі Муракамі «1Q82». Мовляв, не варто довіряти тому, що бачимо, реальність насправді інша.

Я не знаю, як вийти із ситуації, коли кістяки, нагромаджені у шафах владних кабінетів, офісів силових структур чи просто у приватних файлах, заторохтіли так, що цей зловісний звук перекриває геть усе на світі – волання до здорового глузду, відчайдушні скарги громадян на нестерпність буття, апеляції до совісті та моралі. Поза тим, саме релікти минулого (хоча чи можна назвати минулим ті ж таки 90-і роки ХХ століття, що невблаганно повертаються у наш нинішній побут?), так ось ці артефакти совкової історії визначають і політичний клімат в Україні, і загальний настрій її мешканців, і налаштування щодо держави з боку закордоння.

Я маю на увазі не тільки реанімацію давно забутих персон з часів минулого режиму, про «нагальну потребу» повернення люстрованих кадрів. Ба більше, - спроби погасити будь-яку інакодумщину випробуваними, - але хіба не дискредитованими? – шляхами.

Передчуваю, що це лише «квіточки», лише легенька увертюра до чогось моторошного і невідворотного. Адже у прокурорських теках припадають пилюкою (поки що!) еверести паперів на будь-кого із більш-менш примітних моїх співвітчизників. І зайвий порух у бік незгоди з владою або ж ледь прозора підозра у тому, що хтось потенційно може завадити чиємусь планові, миттєво каратиметься оприлюдненням сумнівних, а то й цілком надуманих компроматів. А далі все розвиватиметься за сценарієм, завбачливо прописаним у «новому» (ще з часів Януковича) КПК, – кримінальним провадженням, негласним збором доказів, судом, про який забудуть повідомити оскарженого…

Муракамі, звісно, писав белетристику. Без суттєвих наслідків для читача, окрім як задоволення від його романів, або ж роздратування через згаяний на них час. Однак ми живемо у реальному світі, і відчуття того, що ця реальність насправді є ілюзорною віє холодком по спині.

Нам би якось зупинитися, вигадати панацею від цього жахіття. Але де він, той рецепт? Тотальна люстрація, як бачимо, з одного боку, нереальна, з іншого ж вона може спричинити такий парад кістяків, що, мабуть, Чорнобиль видасться нам невинним камінцем, кинутим в спокійне плесо.

Хтось знову заговорив про політичне примирення заради країни. Хай так, але чи буде воно достатнім ліком для нинішніх недуг суспільства, у якому політика і «бізнес» нероздільні, у якому крадуть (чи крали) усі, хабарі беруть (чи дають) усі? Чи не стане це сумним «рімейком» так званого перемир’я на Сході?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Вигнання з пекла

Наливайченко досі не сказав, що робитиме з горою компромату, накопаною його підлеглими

Гра на публіку з головним скандальним ньюз-мейкером останнього часу – екс-очільником СБУ, – єдине, на що спромоглися пропрезидентські кріейтори у боротьбі з власним іміджем. Гра, відомо, не вартувала свічок, оскільки Україна вкотре стала посміховиськом в очах незаангажованого світу. Однак це вже мало переймає команду Банкової, позаяк їй більше залежало на тому, аби до останнього використати шанс «засвітки» незмінності курсу держави перед європейськими чиновниками. Наголошу, чиновниками, а не спільнотою, яка не має наміру відвертатися від Києва, безнадійно поховавши «постмайданні ілюзії» у вирві власних проблем.

Бажання демонструвати «спокій та благодать» після фактичного розгрому команди Наливайченка, підрихтувавши таким чином «потьомкінське село» українських політичних реалій, завершилося черговим пшиком.

Однак рівною мірою мені не імпонує «гра на публіку», до якої вдається вчорашній есбіст, намагаючись створити собі певний імідж борця за правду в умовах, не надто сприятливих до такого потрактування його певних учинків. Гучно висловивши своє невдоволення перед юрбою симпатиків, пан Наливайченко досі не сказав, що робитиме з горою компромату, накопаною його підлеглими.

Цілком ймовірно, що Валентина Олександровича загнано у глухий кут натяками про ув’язку його портфеля зі статусом однопартійця київського мера. Тривожний симптом про перспективу розірвання шлюбу між УДАРОм та БПП, і голосування декого з «кличкових» нардепів урозріз із прийнятими в коаліції правилами свідчать, що насправді заміна Наливайченка стала нагально потрібною для Порошенка.

Мені важко повірити, що такий важковаговик вітчизняної політики погодився на роль «хлопчика для биття» легко і безтурботно. Втім, ніхто не заважає Наливаченкові повернутися у табір Кличка, аргументуючи «колабораціонізм» черговим набором фраз з президентського лексикону про «добро для України» та її єдність. Але його поведінка свідчить про інше, про те, що для Валентина Олександровича влада не є абсолютною цінністю. І це, погодьтеся, несподіванка для українського істеблішменту, який вміє об’єднуватися лише за умови, коли «потрібно й достатньо, щоб вони звели над собою частину влади незрівнянно вищої, ніж влада кожного; точніше, потрібно й достатньо, аби вони звели над собою найбільшу з влад, які тільки можна собі уявити, або таку владу, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади» (П’єр Манан).

І даремно Шокін натякає Наливайченку на відповідальність за гучні телевізійні заяви. Конфлікт можна розв’язати значно простіше, пам’ятаючи, насамперед, що «істина, яку доводиться захищати за допомогою карного кодексу, виявляється, радше, брехнею». У даному випадку, зважаючи ще й на хитку позицію самого Генпрокурора, це і є громадженням «влади, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади». Компрометуючи екс-голову СБУ, Шокін компрометує ідею «білосніжності й пухнастості» парламентської коаліції, яка через скандали схожого штибу стане не надто вживаним харчем для Європи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Майже наша Європа

Якщо Україна долучиться до ЄУ, то не варто довго гадати, що вона тільки зміцнить позиції табору новобранців

Попри двозначну позицію Франсуа Олланда, решта французів подарували нам ще одну надію. Саме їхній дослідницький інститут недавно оприлюднив дуже оптимістичні для українців результати опитування серед мешканців різних країн європейського континенту. І з’ясувалося, що Україну бажають бачити серед учасників Унії більше, ніж, скажімо, Росію чи, тим паче, Туреччину. Найголовніше, – такі сентименти живлять молоде покоління, 63 відсотки якого не проти, аби Україна якнайхутчіш зробила остаточний вибір, а Брюссель не надто упирався перед ним.

Однак саме в останньому є найбільше застережень та перепон. І продиктовані вони не стільки ситуацією в самій Україні, яку, далебі, важко назвати стабільною, як поставою найбільших сусідів Києва – Москви та Варшави. З першою зрозуміло, – приєднання колишньої, життєво важливої у всі часи і за усіх режимів колонії до ЄУ, поставить жирну крапку на будь-яких псевдоінтеграційних спробах, переполовинить російські впливи на українських ринок, спонукає до подальшої мілітаризації західних регіонів Федерації з метою протидії „агресивному блоку НАТО”.

Але, мабуть, євробюрократам більше залежить не на протидії Москви, як на польському прикладі принципових позицій у середовищі так званих „новоєвропейців”. Брюссель і Страсбург, хоч і не схильні до загравання з Росією і, звичайно ж, не поділяють основних векторів розвитку тамтешньої „демократії”, та все ж намагаються вибудовувати стосунки з Кремлем з урахуванням меркантильних інтересів. І вперта Варшава, – з яких би мотивів вона не робила цього, – з її принциповістю щодо російських питань, часто стає на заваді, як видається єврочиновникам, „конструктивного діалогу”. Наслідки непорозумінь продемонстровано справами з газом, які щоразу обертаються для Європи цілком очевидним енергетичним шантажем з боку Москви.

Варшава мала б замислитися не лише над реакцією „ерефії”, але й над фактом присутності в європейській верхівці поодиноких носіїв відверто антиамериканських настроїв.  Обережний євробюргер чи пересічний єврорантьє побоюється Росії, але його застереження перед вашингтонською експансією також цілком серйозні.

А якщо Україна долучиться до ЄУ, то не варто довго гадати, що вона тільки зміцнить позиції табору новобранців. І йдеться не тільки про чергові проблеми на східному кордоні, який має цілком реальні перспективи перетворитися на нову „залізну завісу”, йдеться ще й про ментальні особливості мешканців колишнього соціалістичного табору, які, на відміну від „староєвропейців”, не заплющуватимуть очей на свавілля колишньої метрополії. Інша річ, що, на мою думку, з Україною Європа набуде природніх рис довершеної системи – з огляду на ринки, цінності і перспективи майбутньої конкуренції і з Америкою, і, як це нині не виглядає парадоксальним, з Азією. Останній чинник дуже важливий, оскільки Україна – велика християнська держава, і всі європейські застереження щодо цивілізаційних пріоритетів, які, почасти, позначилися і на проекті первинно відхиленої конституції ЄС, матимуть цілком легітимне вирішення.

Тепер, як на мене, Європі залишається одне – розвивати внутрішнє розуміння своїх громадян у потребі завершення споруди власного дому. І ще, але це стосується, радше, політиків, наділених можливостями артикуляції тих чи інших суспільних думок, – як колись зауважив Андрухович, „не формулювати речей, котрі вбивають надію”. Тоді письменника вразили слова Комісара Європейського Союзу з питань розширения Ґюнтера Фергойґена про те, що через 20 років усі європейські країни стануть членами Євросоюзу – за винятком країн-спадкоємниць СРСР, які сьогодні ще не в ЄС.

Хоча, з усього зрозуміло, що навіть сформулювані деякими скептиками речі, не вбивають надії, а, навпаки, – лише зміцнюють її.

Ігор Гулик.Ілюстрація: caricatura.ru

Сюрреальна безпека

Концепція „пошуку ворогів” дуже ефективно втілюється у практичній політиці Кремля

Чесно кажучи, мені подобається благодушність і непорушний спокій наших найвищих високопосадовців у справі ставлення до національної безпеки. А ще – використання жупелу російської загрози на потребу моменту. Та бодай синхронізувати свої вчинки та заяви могли б...

Президент заявляє на весь світ, що українську незалежність пробують на міць, і прозоро натякає на сусідських експериментаторів. Через день Генштаб заявляє, що наразі масштабного наступу не передбачається... Мовляв, це не можна навіть гіпотетично розглядати. Це якийсь сюрреалізм.

Тішуся, коли військові починають оперувати термінами із царини муз. Це трапляється, здебільшого, тоді, коли знання власного „терену відповідальності”, м’яко кажучи, кульгають. І очевидний приклад того, як „сюрреалізм” стає жорстокою реальністю – докази про російську військову присутність на Донбасі, завезені нещодавно до Вашингтона. Зрештою, звідти ж, з арсеналу доказів – апеляція євроінстанцій до Міжнародного трибуналу. А ще – цілком матеріальні документи Держдуми Росії, віртуальні, зате недвозначні заяви Путіна про розгортання воєнно-космічних сил і про намір доозброїти військо чотирма десятками балістичних міжконтинентальних ядерних ракет...

Кажуть, що путінська гра м’язами – для мізків російського обивателя. Певна річ, цілком відкидати внутрішню вжитковість агресивної риторики Москви також не є розважливим. Концепція „пошуку ворогів” дуже ефективно втілюється у практичній політиці Кремля. На цій хвилі, до слова, дістався президентської посади чинний президент РФ. Свого часу у Москві дуже болісно зреагували на спробу публікації статті Скотта Андерсона „Владімір Путін – зловісне сходження до влади” у журналі GQ. І вже тоді ця роздратованість стала промовистим доказом того, що заради формування «образу ворога» екс-кагебісти не зупиняються навіть перед терором проти власного народу. Але вибухи на Каширському шосе не обмежилися „внутрішнім ужитком”, їхнім вислідом стала нова бойня у Чечні.

Те, що відбувається зараз у Росії, а саме – систематичне зомбування мешканців на несприйняття і зневагу сусідів, те, що закидається для вжитку та ідеологічної потрави західного споживача, слід трактувати як чергову фазу війни з Україною. Фазу, розразовану на те, аби коли трапиться нагода масштабної інвазії, і світ, і Росія були внутрішньо готовими до такого повороту подій.

Ігор Гулик. Ілюстрація: moscowlondon.livejournal.com

Права Європа

Політкоректність політкоректністю, але іноді вона таки зашкалює, коли йдеться про національний інтерес

Унія, яка подолала смугу виборів (президентських чи парламентських, - як у кого), мала б волати з розпачу і безвиході. По-перше, витрати на ці електоральні акти під час не надто успішних економічно років сягнули бюджетів не рівня вітчизняному, але чомусь ніхто у Брюсселі й не заікався про скасування чергових походів до виборчих дільниць. У нас донедавна саме „електоральне марнотратство” превалювало в аргументах прихильників розмаїтих друзів народу. Рахували вони, правда, не державні гроші, більше пильнуючи гаманці „спонсорів”, які відтак, якби вийшло на їхнє, могли б компенсувати свої збитки, потай вказавши на кандидатуру потрібного їм персонажа...

По-друге, і це, видається, найважливіше. У більшості країн Європи (зокрема й у Польщі) громадяни останнім часом надали перевагу представникам правих партій. Що було б в Україні, якби до Верховної Ради потрапила, скажімо, «Свобода», «Тризуб», УНП і ще низка структур, які декларують свою „правість” і „консерватизм”? Гадаю, гвалт стояв би не тільки на всю Європу, але й на значну частину Азії, особливо на теренах нашого «стратегічного сусіда».

Можна припустити, як це роблять знані політологи, що таким чином на Захід від Чопа реалізуються настрої розчарованого кризою обивателя. За „правими” тягнеться шлейф некоректних асоціацій з маргінесом, з елементами „фашизації”, з реакцією та мракобіссям. Цей імідж на руку політичним опонентам, які, однак, на крутих віражах, киваючи на потребу політичного моменту, також не проти зіграти на струнах не надто тонкої обивательської душі. Доволі часто їх закидає у лівий табір, – а там свій маргінес, і свої крайнощі.

Насправді ж Європа намагається повернутися до власної ідеї, давно відкинутої авторами унійної конституції. Розмитість формулювань світоглядних підвалин, ігнорація християнства як засадничого фундаменту європейської цивілізації не можуть бути застосовані для побудови чогось нового на теренах Старого Світу. Політкоректність політкоректністю, але іноді вона таки зашкалює, коли йдеться про національний інтерес у контексті агресивного, споживацького, до того ж враженого кризою довкілля.

Я, звичайно, не толерую поглядів Ніка Гріффіна і його крайньо-правої Британської Національної Партії, але, погодьтеся, що „білі британці” (членами БНП можуть бути тільки вони)  теж потребують життєвого простору у хвилі іммігрантів.

Та Європа не робить собі проблем ні з лівих, ні з правих, оскільки там є громадянське суспільство як засіб проти волюнтаризму лідерів, бо інститути демократії там реально гарантують свободу, рівно ж обов’язки – держави перед громадянином і навпаки. Оскільки ми теж не проти пожити в європейському домі, то, мабуть, мусимо переглянути деякі свої стереотипи і застереження. Тим паче, що родом вони – з тоталітаризму.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Спокуса автократії

Коротка пам’ять українського суспільства породжена совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі

Ресурс визначальних гравців української політичної сцени явно обмежений. Долучення до традиційних команд новобранців з числа комбатів, волонтерів, додає родзинок до цього театру абсурду, зводить ситуацію до банальної парадигми „сам дурень!”.

За прикладами не варто далеко ходити: прихильний до олігарха Коломойського нардеп Береза звинуватив АП у прагненні зліпити з Порошенка диктатора.

Повноваження – ось що формує нині стосунки влад –виконавчої та президентської,  і рельєфним чином проектується на діяльність влади законодавчої. Причому, що Порошенко, що Яценюк, -- обоє не зазирають далі свого „уділу” – першого справді явно хилить до повернення президентсько-парламентської республіки, другого, здається, приваблює роль канцлера з всесиллям депутатської коаліції.

Цікаво, що виборці, умовно конфліктуючи за симпатіями, абсолютно не зважають на свій особистий досвід. Варіант, що його приписують Порошенку, вже випробуваний в часи „проклятого Януковича”, однак власне індивідуальний „почерк” «золотого батона» не є визначальним для усієї системи президентсько-парламентської республіки як такої. А модель „канцлерства” приховує у собі такі сюрпризи, що годі й подумати. Уже сьогодні дехто з експертів називає події в Україні „парламентською автократією”.

Коротка пам’ять українського суспільства породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі. Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: „Щоб з’ясувати, що  має трапитися, достатньо простежити, що вже було... Це відбувається тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті і тому обов’язково мусять давати схожі результати”.

Не буду аналізувати схильності Порошенка чи Яценюка до методів управління „міцною рукою”. Лише скажу, що зіткнення більш-менш ліберальних поглядів чинного прем’єра і псевдо-автократичної риторики президента плюс надто язикаті комбати можуть виплодити такого монстра, який і не снився Східній Європі...

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru