Хто диктатор?

Диктаторами, зазвичай, стають саме невиразні та інтелігентні «середнячки», які дмухають на вівтар «політкоректності» та хизуються «проєвропейськістю»

Потішно споглядати, як конфронтуючі табори вітчизняного політикуму тицяють пальцями один в одного, звинувачуючи опонентів у прагненні цілковитої та неподільної влади. Щойно Порошенко спробував діяти не у власному надто патоковому шаблоні, а показав «зуби», як з лав розмаїтих опонентів почулися звинувачення, мовляв, це – пізній Кучма, який, збираючись на другий термін, хоче диктаторських повноважень. У відповідь пропрезидентські політологи (цей фах стосовно осіб категорії «про-» не надто точний) закричали, що Береза і К, працюючи на відомого олігарха, руйнують ліберальні основи української демократії і допомагають диктатурі не надто чистих на сумління осіб.

Усе було б, звичайно, смішно, якби не так страшно. Страшно не від того, що найняті нами менеджери починають лякати громаду жупелом буквально вчорашніх привидів автократизму. Лячно, що забава зі словесної еквілібристики досягла свого апогею тоді, коли від влади очікують якихось реальних кроків для бодай якогось полегшання тягаря кризи.

Я розумію, що хаос та безлад серед управлінської «еліти», дезорієнтація та й, зрештою, деморалізація влади «на місцях» (оскільки саме вона першою приймає удар невдоволення співмешканців і саме вона є найскованішою у маневрі) порожують у мізках певної частини спільноти солодкі марення про панацею «сильної руки». Цілком очевидно, що інтерпретації на тему «вкраїнського Піночета чи Франко» починають домінувати у передвиборчих спітчах багатьох новаків на політичному кону, особливо тих, хто відразу – з корабля та на бал, – намилився ускочити у президентський фотель. Але не зовсім переконливою є теза, що кожен з учасників цієї негласної змови – маргіналів глибинки і політиків-популістів – до кінця усвідомлюють наслідки цієї небезпечної гри. І суть не в тому, що, до прикладу, ліберал Яценюк чи популістка Тимошенко завжди знайдуть собі офірних цапів на роль «доморощених» тиранів, тицяючи, наприклад, у того ж таки Порошенка. Суть, акурат, в іншому: диктаторами, зазвичай, стають саме невиразні та інтелігентні «середнячки», які дмухають на вівтар «політкоректності», хизуються «проєвропейськістю», а згодом, – заради цих розмитих світоглядних категорій, – готові покласти тисячі й тисячі доль «неполіткоректних» або орієнтованих не у бік Брюсселя.  

Матвєй Ганапольскій, з іншого, правда, приводу, влучно підмітив одну цілковито несподівану річ: «Фашизм – це не те, що запропонував Гітлер суспільству. Фашизм – це сконструйоване суспільством з його ідей, те, що суспільство погодилося прийняти, знаючи про все, але роблячи вигляд, що не знає…».

Мусимо знати…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Владімір Стєпанов

Коротке есе про загальновідоме

Владні інституції, користуючись штучно витвореним хаосом у стосунках між собою, завжди знайдуть «стрілочників» для пояснення власних огріхів чи несуразностей

Українці, мов неофіти, схильні сприймати нинішні реалії за чисту монету. Мабуть, тому серед загалу рельєфно зауважується певне розчарування політикою, і цей факт здатен розбудити почуття певного дискомфорту: як так, нам не втомлюються повторювати, що мусимо бути причетними до всього, що відбувається на терені Неньки, а ми, знай, повертаємося до старого і випробуваного принципу «своєї крайньої хати», у мушлю побутових проблем і негараздів, і нам, зрештою, глибоко байдуже, що відбувається там, нагорі.

Мислення кожного «новонаверненого» налаштовує на певну сакралізацію цілком банальних речей для утаємничених, і поступово, глибше досліджуючи предмет свого захоплення, такі адепти або втрачають орієнтир, або ж пристосовуються до реалій. Ще кілька літ тому українська політика скидалася на шафу, у якій акуратно укладено речі, номінальне розмежування партійних середовищ (про ідеологічні розбіжності, мабуть, годі говорити) передбачало певне, цілком передбачуване, позиціонування на виборах, референдумах, під час дискусії з тих чи інших суспільно важливих питань. Нині ж навіть найвідважніші політологи не беруть на себе повноважень пророкувати, яким буде стиль поведінки впливових партійних структур, чи витримають найзнаковіші постаті цих середовищ «чистоту» своєї попередньої лінії. А про ймовірні альянси, ситуативні порозуміння вже годі й говорити.

Утім, і самі політики починають поволі прочиняти кватирку в утаємничені залаштункові процеси, до яких ще недавно пересічному обивателеві було зась. Симптоми скепсису, правда, з’явилися вже давно, однак їх декларували особи, яких важко назвати політиками з огляду на джерела та генезу їхніх організацій. Так, Наталія Вітренко ще 1999-го зауважила, що у політику приходять з відчуттям світлого майбутнього, а залишають її з брудним минулим.

Нині ж, коли загал уже засвоїв певні уроки «брудної політики», нас починають переконувати, що, у принципі, дивуватися нічому, мовляв, і тут українці не винаходять роверів, а лише просуваються руслом звичної для цивілізованого світу демократії. Арсеній Яценюк колись сформулював цю думку таким робом:  «Політика насправді вся така. І в Європі теж. Цим традиціям, про які ви кажете, вже пару тисяч років. Таємні змови, перебігання з одного табору в інший – так було раніше, так є зараз, так буде надалі… Бо та політика, яку видно зовні, – це лише верхівка айсберга. І головне, щоб цей айсберг був принаймні білого, а не чорного кольору».

Проблема, утім, полягає не у своєрідній поведінці політиків, а у намаганні зробити свого айсберга «білішим» за той, яким він насправді є. Якщо б розходилося про щире бажання корекції курсу чи, до прикладу, визнання колишніх помилок і наполегливе уникнення їх у майбутньому, то їх, наших провідників, можна було б зрозуміти. Однак, практика свідчить про інше. Зокрема, про те, що владні інституції, користуючись штучно витвореним хаосом у стосунках між собою, завжди знайдуть «стрілочників» для пояснення власних огріхів чи несуразностей. От, кажуть, ми діяли правильно, але кляті опоненти зі своїми палицями, вставленими у колеса наших намірів, все зіпсували.

Я вже не кажу про гори компроматів, зосереджені у прокурорських сейфах і партійних офісах. Їх тримають для «нагоди», аби приборкати непокірних, загнуздати тих, хто забажає грати за власними правилами, урезонити радикалів. Скільки вже разів ми ставали свідками того, як перспективну, харизматичну особу, що починала декларувати дещо відмінні від офіційного курсу речі, втихомирювали за допомогою невідь-звідки добутих карних справ, шантажем з натяками на компру, фактичною дифамацією з допомогою медійного ресурсу.

Це правда, що, зважившись на публічну діяльність, людина мусить бути готовою до всіляких несподіванок, а тим паче, до підступів злостивців. Але тоді чи варто говорити про мораль у політиці, чи буде її айсберг «білим». Хіба для тих, хто ладен повірити усіляким нісенітницям, аби лише вони лунали з уст владоможців.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі    

Про вічні інтереси

У глухому куті, куди Україну за роки незалежності заштовхали всі її політики, питання інтересів, як, зрештою, друзів і ворогів, є наріжним

Наші політики, коли випадає нагода говорити про великих державників, полюбляють цитувати великого британця Вінстона Черчілля, мовляв, у політиці немає друзів та ворогів, а є лише інтереси. Таке посилання на авторитети є для українських владоможців приводом для серйозного виразу облич, що, на їхню думку, додає їм інтелекту та далекоглядності. Услід за «елітою» цю фразу мусолять ЗМІ, відтак вона перекочовує на кухні, «клюмби», пенсіонерські лавочки під дверима убогих хрущовок. І там вона додає мовцю певного шарму, або ж є останнім аргументом у безконечних дискусіях доморощених фільозофів.

Та коли мова заходить про тих, за кого голосували особисто, на кого покладали певні надії, зрештою, сподівалися, що саме вони є уособленням і знаряддям реалізації певних планів конкретного виборця, цю фразу якось відсувають на маргінес, або ж воліють зовсім не згадувати про неї.

У глухому куті, куди Україну за роки незалежності заштовхали всі її політики, питання інтересів, як, зрештою, друзів і ворогів, є наріжним. Не ходить про вихід з того ж таки тупика, -- ні для репрезентантів більшості, ні для її найодчайдушніших опонентів. Ходить про владу, -- вічний інтерес тих, хто взявся за політику. Ходить властиво про бізнес, у який нишком-тишком упродовж двадцяти років незалежності трансформувалася наша державна система. А саме вона є тим ресурсом, який відчиняє двері перед осяйним майбутнім для кожного, кого вона сприймає.

Влада є фетишом, влада – інструмент і «дах», влада – то досконала помпа, якою висмоктують усі національні багатства, влада – каральна машина для тих, хто чинить спротив. Якби вона працювала на користь громаді, то, очевидно, що пересічні українці не шукали б щастя деінде, лиш не у себе вдома.

Але, і це найприкріше, і найпарадоксальніше, -- саме українці обирають собі владу, саме вони сваряться, ледь не б’ються, коли мова йде про кандидатів, саме вони відтак згадують отой черчіллівський вислів про інтереси. Ймовірно, аби змінити ситуацію, слід, аби той середньостатистичний виборець теж взяв його на озброєння, і керувався не симпатіями-фобіями, а власним інтересом. Звісно, було б ідеально, аби той інтерес не суперечив інтересу ближнього, громади.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kevorkova.com

Із ким маємо справу?

Зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу

Останнім десятиліттям Київ фактично розривався у своїх зовнішніх симпатіях. За часів Ющенка ми декларували особливий партнерський статус Америки; відтак, за Януковича, все повернулося на „круги своя” – до звичного російського вектора. Тепер українська влада і народ з надією звертає очі знову до Вашингтона. Однак, попри позірну діаметральність цих координат, маємо дещо спільне: Україна чомусь тяжіє до імперських утворень. Адже, по суті, і США, і РФ, є імперіями у глибинному сенсі цього слова, конгломератами етносів, у яких домінують, здебільша, не ідеологеми націй, а прагматичний інтерес виживання і внутрішньої боротьби між ними. Цей конфлікт штовхає владу, що на берегах Потомаку, що Москви-ріки, до зовнішної агресії, вони беруть на озброєння месіанські гасла на кшталт „захисника демократії” чи страгегічних інтересів „рускаво міра”.

У принципі, ця спрямованість назовні живить імперські настрої місцевого населення, зосереджуючи його увагу не на проблемах внутрішнього характеру. Якщо запитати пересічного американця, чому він має розраховуватися за кризу із власного гаманця, тоді як її спричинили ненаситні апетити банківських топ-менеджерів, він здвигне плечима і розповідатиме про потребу вгамувати Ірак чи Іран, які, на його думку, є порушниками світопорядку. Питання до росіянина про його не надто сите життя спровокує, мабуть, сентенції про вороже оточення, про „зрадників” із числа колишніх союзних республік, зокрема, України.

Утім, то їхні справи. Якщо народам так комфортніше, хай думають, що завгодно. Однак тенденція вітчизняних провідників до союзів із імперськими державами свідчить, далебі, не на нашу користь. Зокрема, можемо говорити про брак самодостатності, про меншовартісність, які, якщо начистоту, то притаманні не загалу, а його провідникам. Тут маємо суперечку із загальновизнаним: „Народ заслуговує тієї влади, яку має”.

Що найцікавіше: зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу. Аби не станцювати вкотре на старих граблях, мусимо зазирнути бодай на кілька років в майбутнє. І, за умови прискіпливого аналізу, зрозуміємо, що вибудовувати якісь тяглі стосунки із Москвою, принаймні, нерозважливо. Навіть з огляду на наразі акутальну залежність від енергоносіїв. Світ змінюється й емісари „Газпрому” збили ноги у пошуках потенційних покупців вуглеводнів. Натомість альтернативні джерела енергії є фішкою прогресивних технологій.

Додайте сюди нестабільність і воєнний конфлікт, і зрозумієте, що цілком можливою є повторення ситуації, за якої, пригадуєте, „Польща впала і нас завалила”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: m.gordonua.com

Кістяки у шафі

Тотальна люстрація, як бачимо, з одного боку, нереальна, з іншого ж вона може спричинити такий парад кістяків, що, мабуть, Чорнобиль видасться нам невинним камінцем, кинутим в спокійне плесо

Усе, що відбувається в Україні упродовж останніх принаймні десяти років, дивним чином корелюється із висновком одного із персонажів роману Харукі Муракамі «1Q82». Мовляв, не варто довіряти тому, що бачимо, реальність насправді інша.

Я не знаю, як вийти із ситуації, коли кістяки, нагромаджені у шафах владних кабінетів, офісів силових структур чи просто у приватних файлах, заторохтіли так, що цей зловісний звук перекриває геть усе на світі – волання до здорового глузду, відчайдушні скарги громадян на нестерпність буття, апеляції до совісті та моралі. Поза тим, саме релікти минулого (хоча чи можна назвати минулим ті ж таки 90-і роки ХХ століття, що невблаганно повертаються у наш нинішній побут?), так ось ці артефакти совкової історії визначають і політичний клімат в Україні, і загальний настрій її мешканців, і налаштування щодо держави з боку закордоння.

Я маю на увазі не тільки реанімацію давно забутих персон з часів минулого режиму, про «нагальну потребу» повернення люстрованих кадрів. Ба більше, - спроби погасити будь-яку інакодумщину випробуваними, - але хіба не дискредитованими? – шляхами.

Передчуваю, що це лише «квіточки», лише легенька увертюра до чогось моторошного і невідворотного. Адже у прокурорських теках припадають пилюкою (поки що!) еверести паперів на будь-кого із більш-менш примітних моїх співвітчизників. І зайвий порух у бік незгоди з владою або ж ледь прозора підозра у тому, що хтось потенційно може завадити чиємусь планові, миттєво каратиметься оприлюдненням сумнівних, а то й цілком надуманих компроматів. А далі все розвиватиметься за сценарієм, завбачливо прописаним у «новому» (ще з часів Януковича) КПК, – кримінальним провадженням, негласним збором доказів, судом, про який забудуть повідомити оскарженого…

Муракамі, звісно, писав белетристику. Без суттєвих наслідків для читача, окрім як задоволення від його романів, або ж роздратування через згаяний на них час. Однак ми живемо у реальному світі, і відчуття того, що ця реальність насправді є ілюзорною віє холодком по спині.

Нам би якось зупинитися, вигадати панацею від цього жахіття. Але де він, той рецепт? Тотальна люстрація, як бачимо, з одного боку, нереальна, з іншого ж вона може спричинити такий парад кістяків, що, мабуть, Чорнобиль видасться нам невинним камінцем, кинутим в спокійне плесо.

Хтось знову заговорив про політичне примирення заради країни. Хай так, але чи буде воно достатнім ліком для нинішніх недуг суспільства, у якому політика і «бізнес» нероздільні, у якому крадуть (чи крали) усі, хабарі беруть (чи дають) усі? Чи не стане це сумним «рімейком» так званого перемир’я на Сході?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Вигнання з пекла

Наливайченко досі не сказав, що робитиме з горою компромату, накопаною його підлеглими

Гра на публіку з головним скандальним ньюз-мейкером останнього часу – екс-очільником СБУ, – єдине, на що спромоглися пропрезидентські кріейтори у боротьбі з власним іміджем. Гра, відомо, не вартувала свічок, оскільки Україна вкотре стала посміховиськом в очах незаангажованого світу. Однак це вже мало переймає команду Банкової, позаяк їй більше залежало на тому, аби до останнього використати шанс «засвітки» незмінності курсу держави перед європейськими чиновниками. Наголошу, чиновниками, а не спільнотою, яка не має наміру відвертатися від Києва, безнадійно поховавши «постмайданні ілюзії» у вирві власних проблем.

Бажання демонструвати «спокій та благодать» після фактичного розгрому команди Наливайченка, підрихтувавши таким чином «потьомкінське село» українських політичних реалій, завершилося черговим пшиком.

Однак рівною мірою мені не імпонує «гра на публіку», до якої вдається вчорашній есбіст, намагаючись створити собі певний імідж борця за правду в умовах, не надто сприятливих до такого потрактування його певних учинків. Гучно висловивши своє невдоволення перед юрбою симпатиків, пан Наливайченко досі не сказав, що робитиме з горою компромату, накопаною його підлеглими.

Цілком ймовірно, що Валентина Олександровича загнано у глухий кут натяками про ув’язку його портфеля зі статусом однопартійця київського мера. Тривожний симптом про перспективу розірвання шлюбу між УДАРОм та БПП, і голосування декого з «кличкових» нардепів урозріз із прийнятими в коаліції правилами свідчать, що насправді заміна Наливайченка стала нагально потрібною для Порошенка.

Мені важко повірити, що такий важковаговик вітчизняної політики погодився на роль «хлопчика для биття» легко і безтурботно. Втім, ніхто не заважає Наливаченкові повернутися у табір Кличка, аргументуючи «колабораціонізм» черговим набором фраз з президентського лексикону про «добро для України» та її єдність. Але його поведінка свідчить про інше, про те, що для Валентина Олександровича влада не є абсолютною цінністю. І це, погодьтеся, несподіванка для українського істеблішменту, який вміє об’єднуватися лише за умови, коли «потрібно й достатньо, щоб вони звели над собою частину влади незрівнянно вищої, ніж влада кожного; точніше, потрібно й достатньо, аби вони звели над собою найбільшу з влад, які тільки можна собі уявити, або таку владу, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади» (П’єр Манан).

І даремно Шокін натякає Наливайченку на відповідальність за гучні телевізійні заяви. Конфлікт можна розв’язати значно простіше, пам’ятаючи, насамперед, що «істина, яку доводиться захищати за допомогою карного кодексу, виявляється, радше, брехнею». У даному випадку, зважаючи ще й на хитку позицію самого Генпрокурора, це і є громадженням «влади, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади». Компрометуючи екс-голову СБУ, Шокін компрометує ідею «білосніжності й пухнастості» парламентської коаліції, яка через скандали схожого штибу стане не надто вживаним харчем для Європи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Майже наша Європа

Якщо Україна долучиться до ЄУ, то не варто довго гадати, що вона тільки зміцнить позиції табору новобранців

Попри двозначну позицію Франсуа Олланда, решта французів подарували нам ще одну надію. Саме їхній дослідницький інститут недавно оприлюднив дуже оптимістичні для українців результати опитування серед мешканців різних країн європейського континенту. І з’ясувалося, що Україну бажають бачити серед учасників Унії більше, ніж, скажімо, Росію чи, тим паче, Туреччину. Найголовніше, – такі сентименти живлять молоде покоління, 63 відсотки якого не проти, аби Україна якнайхутчіш зробила остаточний вибір, а Брюссель не надто упирався перед ним.

Однак саме в останньому є найбільше застережень та перепон. І продиктовані вони не стільки ситуацією в самій Україні, яку, далебі, важко назвати стабільною, як поставою найбільших сусідів Києва – Москви та Варшави. З першою зрозуміло, – приєднання колишньої, життєво важливої у всі часи і за усіх режимів колонії до ЄУ, поставить жирну крапку на будь-яких псевдоінтеграційних спробах, переполовинить російські впливи на українських ринок, спонукає до подальшої мілітаризації західних регіонів Федерації з метою протидії „агресивному блоку НАТО”.

Але, мабуть, євробюрократам більше залежить не на протидії Москви, як на польському прикладі принципових позицій у середовищі так званих „новоєвропейців”. Брюссель і Страсбург, хоч і не схильні до загравання з Росією і, звичайно ж, не поділяють основних векторів розвитку тамтешньої „демократії”, та все ж намагаються вибудовувати стосунки з Кремлем з урахуванням меркантильних інтересів. І вперта Варшава, – з яких би мотивів вона не робила цього, – з її принциповістю щодо російських питань, часто стає на заваді, як видається єврочиновникам, „конструктивного діалогу”. Наслідки непорозумінь продемонстровано справами з газом, які щоразу обертаються для Європи цілком очевидним енергетичним шантажем з боку Москви.

Варшава мала б замислитися не лише над реакцією „ерефії”, але й над фактом присутності в європейській верхівці поодиноких носіїв відверто антиамериканських настроїв.  Обережний євробюргер чи пересічний єврорантьє побоюється Росії, але його застереження перед вашингтонською експансією також цілком серйозні.

А якщо Україна долучиться до ЄУ, то не варто довго гадати, що вона тільки зміцнить позиції табору новобранців. І йдеться не тільки про чергові проблеми на східному кордоні, який має цілком реальні перспективи перетворитися на нову „залізну завісу”, йдеться ще й про ментальні особливості мешканців колишнього соціалістичного табору, які, на відміну від „староєвропейців”, не заплющуватимуть очей на свавілля колишньої метрополії. Інша річ, що, на мою думку, з Україною Європа набуде природніх рис довершеної системи – з огляду на ринки, цінності і перспективи майбутньої конкуренції і з Америкою, і, як це нині не виглядає парадоксальним, з Азією. Останній чинник дуже важливий, оскільки Україна – велика християнська держава, і всі європейські застереження щодо цивілізаційних пріоритетів, які, почасти, позначилися і на проекті первинно відхиленої конституції ЄС, матимуть цілком легітимне вирішення.

Тепер, як на мене, Європі залишається одне – розвивати внутрішнє розуміння своїх громадян у потребі завершення споруди власного дому. І ще, але це стосується, радше, політиків, наділених можливостями артикуляції тих чи інших суспільних думок, – як колись зауважив Андрухович, „не формулювати речей, котрі вбивають надію”. Тоді письменника вразили слова Комісара Європейського Союзу з питань розширения Ґюнтера Фергойґена про те, що через 20 років усі європейські країни стануть членами Євросоюзу – за винятком країн-спадкоємниць СРСР, які сьогодні ще не в ЄС.

Хоча, з усього зрозуміло, що навіть сформулювані деякими скептиками речі, не вбивають надії, а, навпаки, – лише зміцнюють її.

Ігор Гулик.Ілюстрація: caricatura.ru