Програмне забезпечення

Чи вигідне українським бізнесово-політичним структурам, які гордо називають себе партіями, серйозне „програмне забезпечення”?

І чинні, і екс-політики, а тим паче фахівці у цій царині людської діяльності, не втомлюються натякати на те, що досить вже послуговуватися патріархальними підходами до структур, що заклопотані оволодінням високими кріслами. Час персоніфікації політики минув, він залишив по собі різний досвід, – десь позитивний, бо дав зрозуміти виборцеві справжню силу харизми, а здебільшого – негативний, бо за могутніми плечима обраного кумира завжди ховалися дрібні людиська (дрібні з точки зору і широти мислення, і, у принципі, у селекції власних мотивацій).

Тепер, кажуть, слід подбати про чітку ідентифікацію партійних програм, з тим, аби відтак, після виборів, на яких українська «багатопартійність» засяє у всій своїй «красі», мати можливість порівняти обіцянки з цяцянками. Гадаю, це справді визначальний вектор розвитку усієї політичної системи країни, оскільки „програмне забезпечення”, коли до нього звикне виборець, уможливить бодай приблизний прогноз розвитку держави на найближчий період. Це, як у Штатах: перемагають демократи – чекай акценту на внутрішній політиці, податкової відлиги та інших соціальних штучок; беруть гору республіканці – вже чутно брязкіт зброї на геополітичній шахівниці, і бізнес тішиться від державних преференцій...

Але чи вигідне українським бізнесово-політичним структурам, які гордо називають себе партіями, серйозне „програмне забезпечення”? Адже вони воліли б мати поле для маневру, не озираючись на якісь зафіксовані у документах зобов’язання. І це їхнє бажання стосується не те що документів для „внутрішнього користування”, була б можливість, то вони б Конституцію кроїли ледь не щодня, аби тільки зробити своє перебування при владі максимальнокомфортним і вигідним.

Поза тим, не варто, надаю, нікого особливо переконувати, що вітчизняна політика перетворилася у закисле болото через відсутність, як він висловлюється, „змагального елементу”. Його й не буде, принаймні, з двох причин. Перша: український виборець мусить сховати подалі власний сентимент до позірних рис того чи іншого політика, усвідомивши, що зачіска, козацька каблучка, а тим паче – риторика, – аж ніяк не помічні у повсякденних справах. Друга: українські партійні середовища, особливо, „низи” мають, зрештою, повернути собі важелі управління центральними проводами, пильнувати за „ліцензійністю” програм. Маніпуляції, про які щиро зізналася колись Юлія Тимошенко, мовляв, перед виборами у нас всі „ліві”, а після виборів, – хто на що вчився, – можуть дати, у кращому випадку хвилинний ефект. Але аж ніяк не перспективу...

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Внутрішній вектор

Ненависть об'єднує  сильніше за будь-яку ідею, вона інколи сліпа, як, зрештою, й любов

На місці фахівців з політичного прогнозування я б нині не брався клеїти владним та довколавладним персонажам ярлики з міжнародними смаками. Хай це роблять вони самі, – принаймні, у цьому більшість із мешканців олімпу вбачають «залізні аргументи» для дифамацій опонентів.

Як на мене, український громадянин зразка 2015-го мало зважатиме на геостратегію уподобань тих, кому він легковажно доручив державне кермо. Радше навпаки, – зациклений негараздами у власній домівці, побутовими клопотами, страхом втратити роботу, банківський депозит чи взагалі позбутися житла, заставленого у кредит, він цікавитиметься, чи зможуть політики запропонувати йому вихід. Куди, – в Америку, Європу чи Росію, – не важливо. Тому риторика наближених до Порошенка, Яценюка осіб про «руку Путіна» у діях опонентів пролітає повз вуха пересічного обивателя. Нею скориталися лише «радикали» різного штибу, яким, до речі, що президент, що прем’єр, що потішна «опозиція» стоять на заваді бліц-кріґу на Київ.

Думаю, намагання перелякати народ сценарієм відновлення російських упливів чи навіть «розколом» України також не матиме особливого впливу. Це надто примітивний прийом, застарілий та неактуальний, оскільки нині є інший потужний єднальний чинник, який спрацьовував навіть за часів Януковича. Цей чинник – тотальна, м'яко кажучи, неприязнь загалу до владних інституцій, що дискредитували себе корупцією, невмінням управляти, небажанням змін і облудністю обіцянок. Неприязнь, а точніше – ненависть, об'єднує  сильніше за будь-яку ідею, вона інколи сліпа, як, зрештою, й любов.

Не дивно, що підсвідомо розуміючи настрої, які нуртують «унизу», ініціатори залаштункових перемовин про радикальні зміни Конституції намагаються перекласти відповідальність за свій задум на офірних цапів із близьких до себе ж сереждовищ. Адже іміджеві втрати не надаються до швидкої компенсації, тому слід, гадають вони, пограти на примітивному інстинкті суспільної злості, спровокованому викриттям «великого кидка».

Бо й справді, – це не Порошенко «кинув» олігархів, це всі найрейтинговіші політики і найвпливовіші «жирні коти» намагалися «кинути» своїх же симпатиків. І тепер на часі не аналіз зовнішніх чинників, які діятимуть на українському полі, а самозаглиблення у дивну українську душу, яка витворює собі кумирів, аби ті відтак густо наплювали у неї… Чомусь мені видається, що внутрішньо кожен свідомий громадянин нині переоцінює тих, кого йому потенційно доведеться обирати у майбутньому. І було б логічним припустити, що результати цієї ревізії будуть не на користь тих, хто щораз приміряється до високих посад.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Коротке есе про реверс

Кілька зауваг у День Конституції

Коли в Україні починають говорити про Основний закон, слухачеві або спостерігачу слід налаштовуватися принаймні на певний підтекст провокації. Справа у тому, що тим, хто артикулює якісь зауваження чи пропозиції, завжди важить протягнути свої, цілком визначені ідеї у, як це сьогодні полюбляють казати, у конституційне тло. А ще, – Конституція для народу писалася без народу, і, либонь, саме тому її текст важко узгоджується з реаліями. Ба більше, незважаючи на поквапливість ухвалення у1996-у , «батьки» Основного закону ретельно вивчили кращі зразки схожих документів, і від того плід їхніх старань вийшов радше академічним конспектом заморських конституціант, аніж прикладним інструментом для українства.

Сьогодні, коли «взірцеву Конституцію» кільканадцять разів добряче пошматували поправками гуртом і вроздріб, коли крізь її решето починають випадати цілі пласти життя спільноти, українська еліта навіть не здає собі справи, що слід узяти білий аркуш і спробувати написати нові статті та параграфи. Те, що з’являється час від часу, – не що інше, як біг по колу, радше навіть реверс, оскільки жоден з авторів навіть гадки не допускає, що Конституцію можна переписати набіло. 

Хтось береться стверджувати, що усі біди – від незавершеності усіх «конституційних реформ». Може, й так, але чи можна сподіватися на ефективність змін, скажімо, у царині місцевого самоврядування, грунтуючи їх на нез’ясованих, недієвих, ба більше, – суперечливих засадах діяльності центральних органів влади? Суть сигналів поодиноких мрійників – на поверхні: парламентська республіка з всесильним прем’єром. Те, що Кучма ужив як технологію «знешкодження наступника», тепер цілком резонно схильні вважати самодостатньою моделлю держави. Але участь джерела влади у конституційних змінах (всеукраїнський референдум) ховається за лаштунками конституційної комісії на парламентській основі.

Дехто, на відміну від затятих адептів парламентської республіки, не наголошує на формі державного ладу. Змішана модель, мовляв, не годиться, - кажуть такі, - бо вже спробували її. Для них важливо, аби в результаті змін в Україні було б збережено один владний інститут, який, по суті, утілюватиме всі повноваження: президент чи прем’єр – не важливо. Саме ці посади, як можна зрозуміти з публічних виступів, будуть «головним призом» політичних змагань еліт.

Є й класичне утілення ідеї «реверсу», – документ зразка 1996 року, без легковажності нашарувань 2004-го і наступних ревізій з януковичевою включно. Та цікавою є ідея бікамералізму (двопалатного парламенту), до речі, таки схвалена на референдумі, затіяному Кучмою, однак через брак голосів не парафована Верховною Радою. Ясна річ, верхня палата – інструмент для Президента з камуфляжем регіонального представництва, що додає констраверсійності у сприйнятті бікамералізму іншими учасниками конституційних забав.

Але чи захочуть українські політики жити за таким регламентом? Думаю, вони звично оберуть імітацію змін без суттєвих змін.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Андрєй Цвєтков

Попит на лідерів

„Тест війни”, з мого погляду, не пройшов би жоден  з численних самовпевнених, пихатих і дуже вже „просунутих” українських політиків

Чимало моїх співвітчизників очікували, і небезпідставно, бодай якоїсь реакції Порошенка на гучні звинувачення зусібіч. Цього не сталося, і нині ще важко зрозуміти, яким робом доволі квола (дипломатично-стримана) реакція українського провідника позначиться на його рейтингах. Хоча, відверто кажучи, ще трохи і говорити про останні можна лише у сенсі статистичної похибки...

Але про очікування. Нетерплячка, яка свербить коментаторам, блогерам та іншим політично стурбованим громадянам, свідчить, що попит на лідера у нас таки не втамовано. Тут не вдаватимусь у деталі, про якого саме лідера йдеться: тема ця невичерпна і не уміщується у спектрі між „Вашингтоном з новим і праведним законом” і бацькою Лукашенком чи Путіним. Мова про принципову річ: українці прагнуть мати на чолі своєї держави авторитетну особу, здатну на рішучі вчинки, гідну поставу серед світової спільноти, наділену національними рисами, які, однак, не надто дисонуватимуть з глобальним мейнстрімом. І що важливо: саме з такою особою більшість з нас схильні пов’язувати власний добробут і перспективи.

Такі очікування, а надто – надії на патерналізм обраного громадянами і оплачуваного з їхніх кишень чиновника, хай високого польоту, виглядає дещо дикуватим з огляду на „європейськість” налаштувань України. У всякому випадку навіть найближчі сусіди значно менше сподіваються на добру волю „вождів”, вони просто і може навіть рутинно вимагають від них сумлінного виконання обов’язків, покладених на vip-персону законами, конституціями etc. Але маємо те, що маємо, ба більше, – цілком можливо, що з плином часу можемо позбутися того, що є. Маю на увазі цілком очевидний факт, що „тест війни”, з мого погляду, не пройшов би жоден  з численних самовпевнених, пихатих і дуже вже „просунутих” українських політиків. У найліпшому випадку його б використали для озвучення чергових словесних фігур, позбавлених реального підгрунтя, у гіршому – за наперед написаним сценарієм взялися за мобілізацію свого електорату.

Ок, – скаже читач, але якою мала б бути реакція того ідеального лідера, на якого так чекають українці. Вона могла бути різною, але, на мою думку, видається, що найліпшим варіантом мало бути ігнорування істерик. Розумію, що така пропозиція виглядає неоднозначною, але кажу про неї, маючи переконання у тому, що ми чомусь досі дуже болісно реагуємо на сентенції усілякого роду „спостерігачів” та „порадників”, не здаючи собі труду взятися за своє життя на власний розсуд. І, до слова, навряд чи тіпання блазнів стали б предметом таких жвавих дискусій, якби не добровільні чи профінансовані коментатори не зробили б з мухи слона.

Ігор Гулик. Ілюстрація: day.kiev.ua

Хто диктатор?

Диктаторами, зазвичай, стають саме невиразні та інтелігентні «середнячки», які дмухають на вівтар «політкоректності» та хизуються «проєвропейськістю»

Потішно споглядати, як конфронтуючі табори вітчизняного політикуму тицяють пальцями один в одного, звинувачуючи опонентів у прагненні цілковитої та неподільної влади. Щойно Порошенко спробував діяти не у власному надто патоковому шаблоні, а показав «зуби», як з лав розмаїтих опонентів почулися звинувачення, мовляв, це – пізній Кучма, який, збираючись на другий термін, хоче диктаторських повноважень. У відповідь пропрезидентські політологи (цей фах стосовно осіб категорії «про-» не надто точний) закричали, що Береза і К, працюючи на відомого олігарха, руйнують ліберальні основи української демократії і допомагають диктатурі не надто чистих на сумління осіб.

Усе було б, звичайно, смішно, якби не так страшно. Страшно не від того, що найняті нами менеджери починають лякати громаду жупелом буквально вчорашніх привидів автократизму. Лячно, що забава зі словесної еквілібристики досягла свого апогею тоді, коли від влади очікують якихось реальних кроків для бодай якогось полегшання тягаря кризи.

Я розумію, що хаос та безлад серед управлінської «еліти», дезорієнтація та й, зрештою, деморалізація влади «на місцях» (оскільки саме вона першою приймає удар невдоволення співмешканців і саме вона є найскованішою у маневрі) порожують у мізках певної частини спільноти солодкі марення про панацею «сильної руки». Цілком очевидно, що інтерпретації на тему «вкраїнського Піночета чи Франко» починають домінувати у передвиборчих спітчах багатьох новаків на політичному кону, особливо тих, хто відразу – з корабля та на бал, – намилився ускочити у президентський фотель. Але не зовсім переконливою є теза, що кожен з учасників цієї негласної змови – маргіналів глибинки і політиків-популістів – до кінця усвідомлюють наслідки цієї небезпечної гри. І суть не в тому, що, до прикладу, ліберал Яценюк чи популістка Тимошенко завжди знайдуть собі офірних цапів на роль «доморощених» тиранів, тицяючи, наприклад, у того ж таки Порошенка. Суть, акурат, в іншому: диктаторами, зазвичай, стають саме невиразні та інтелігентні «середнячки», які дмухають на вівтар «політкоректності», хизуються «проєвропейськістю», а згодом, – заради цих розмитих світоглядних категорій, – готові покласти тисячі й тисячі доль «неполіткоректних» або орієнтованих не у бік Брюсселя.  

Матвєй Ганапольскій, з іншого, правда, приводу, влучно підмітив одну цілковито несподівану річ: «Фашизм – це не те, що запропонував Гітлер суспільству. Фашизм – це сконструйоване суспільством з його ідей, те, що суспільство погодилося прийняти, знаючи про все, але роблячи вигляд, що не знає…».

Мусимо знати…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Владімір Стєпанов

Коротке есе про загальновідоме

Владні інституції, користуючись штучно витвореним хаосом у стосунках між собою, завжди знайдуть «стрілочників» для пояснення власних огріхів чи несуразностей

Українці, мов неофіти, схильні сприймати нинішні реалії за чисту монету. Мабуть, тому серед загалу рельєфно зауважується певне розчарування політикою, і цей факт здатен розбудити почуття певного дискомфорту: як так, нам не втомлюються повторювати, що мусимо бути причетними до всього, що відбувається на терені Неньки, а ми, знай, повертаємося до старого і випробуваного принципу «своєї крайньої хати», у мушлю побутових проблем і негараздів, і нам, зрештою, глибоко байдуже, що відбувається там, нагорі.

Мислення кожного «новонаверненого» налаштовує на певну сакралізацію цілком банальних речей для утаємничених, і поступово, глибше досліджуючи предмет свого захоплення, такі адепти або втрачають орієнтир, або ж пристосовуються до реалій. Ще кілька літ тому українська політика скидалася на шафу, у якій акуратно укладено речі, номінальне розмежування партійних середовищ (про ідеологічні розбіжності, мабуть, годі говорити) передбачало певне, цілком передбачуване, позиціонування на виборах, референдумах, під час дискусії з тих чи інших суспільно важливих питань. Нині ж навіть найвідважніші політологи не беруть на себе повноважень пророкувати, яким буде стиль поведінки впливових партійних структур, чи витримають найзнаковіші постаті цих середовищ «чистоту» своєї попередньої лінії. А про ймовірні альянси, ситуативні порозуміння вже годі й говорити.

Утім, і самі політики починають поволі прочиняти кватирку в утаємничені залаштункові процеси, до яких ще недавно пересічному обивателеві було зась. Симптоми скепсису, правда, з’явилися вже давно, однак їх декларували особи, яких важко назвати політиками з огляду на джерела та генезу їхніх організацій. Так, Наталія Вітренко ще 1999-го зауважила, що у політику приходять з відчуттям світлого майбутнього, а залишають її з брудним минулим.

Нині ж, коли загал уже засвоїв певні уроки «брудної політики», нас починають переконувати, що, у принципі, дивуватися нічому, мовляв, і тут українці не винаходять роверів, а лише просуваються руслом звичної для цивілізованого світу демократії. Арсеній Яценюк колись сформулював цю думку таким робом:  «Політика насправді вся така. І в Європі теж. Цим традиціям, про які ви кажете, вже пару тисяч років. Таємні змови, перебігання з одного табору в інший – так було раніше, так є зараз, так буде надалі… Бо та політика, яку видно зовні, – це лише верхівка айсберга. І головне, щоб цей айсберг був принаймні білого, а не чорного кольору».

Проблема, утім, полягає не у своєрідній поведінці політиків, а у намаганні зробити свого айсберга «білішим» за той, яким він насправді є. Якщо б розходилося про щире бажання корекції курсу чи, до прикладу, визнання колишніх помилок і наполегливе уникнення їх у майбутньому, то їх, наших провідників, можна було б зрозуміти. Однак, практика свідчить про інше. Зокрема, про те, що владні інституції, користуючись штучно витвореним хаосом у стосунках між собою, завжди знайдуть «стрілочників» для пояснення власних огріхів чи несуразностей. От, кажуть, ми діяли правильно, але кляті опоненти зі своїми палицями, вставленими у колеса наших намірів, все зіпсували.

Я вже не кажу про гори компроматів, зосереджені у прокурорських сейфах і партійних офісах. Їх тримають для «нагоди», аби приборкати непокірних, загнуздати тих, хто забажає грати за власними правилами, урезонити радикалів. Скільки вже разів ми ставали свідками того, як перспективну, харизматичну особу, що починала декларувати дещо відмінні від офіційного курсу речі, втихомирювали за допомогою невідь-звідки добутих карних справ, шантажем з натяками на компру, фактичною дифамацією з допомогою медійного ресурсу.

Це правда, що, зважившись на публічну діяльність, людина мусить бути готовою до всіляких несподіванок, а тим паче, до підступів злостивців. Але тоді чи варто говорити про мораль у політиці, чи буде її айсберг «білим». Хіба для тих, хто ладен повірити усіляким нісенітницям, аби лише вони лунали з уст владоможців.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі    

Про вічні інтереси

У глухому куті, куди Україну за роки незалежності заштовхали всі її політики, питання інтересів, як, зрештою, друзів і ворогів, є наріжним

Наші політики, коли випадає нагода говорити про великих державників, полюбляють цитувати великого британця Вінстона Черчілля, мовляв, у політиці немає друзів та ворогів, а є лише інтереси. Таке посилання на авторитети є для українських владоможців приводом для серйозного виразу облич, що, на їхню думку, додає їм інтелекту та далекоглядності. Услід за «елітою» цю фразу мусолять ЗМІ, відтак вона перекочовує на кухні, «клюмби», пенсіонерські лавочки під дверима убогих хрущовок. І там вона додає мовцю певного шарму, або ж є останнім аргументом у безконечних дискусіях доморощених фільозофів.

Та коли мова заходить про тих, за кого голосували особисто, на кого покладали певні надії, зрештою, сподівалися, що саме вони є уособленням і знаряддям реалізації певних планів конкретного виборця, цю фразу якось відсувають на маргінес, або ж воліють зовсім не згадувати про неї.

У глухому куті, куди Україну за роки незалежності заштовхали всі її політики, питання інтересів, як, зрештою, друзів і ворогів, є наріжним. Не ходить про вихід з того ж таки тупика, -- ні для репрезентантів більшості, ні для її найодчайдушніших опонентів. Ходить про владу, -- вічний інтерес тих, хто взявся за політику. Ходить властиво про бізнес, у який нишком-тишком упродовж двадцяти років незалежності трансформувалася наша державна система. А саме вона є тим ресурсом, який відчиняє двері перед осяйним майбутнім для кожного, кого вона сприймає.

Влада є фетишом, влада – інструмент і «дах», влада – то досконала помпа, якою висмоктують усі національні багатства, влада – каральна машина для тих, хто чинить спротив. Якби вона працювала на користь громаді, то, очевидно, що пересічні українці не шукали б щастя деінде, лиш не у себе вдома.

Але, і це найприкріше, і найпарадоксальніше, -- саме українці обирають собі владу, саме вони сваряться, ледь не б’ються, коли мова йде про кандидатів, саме вони відтак згадують отой черчіллівський вислів про інтереси. Ймовірно, аби змінити ситуацію, слід, аби той середньостатистичний виборець теж взяв його на озброєння, і керувався не симпатіями-фобіями, а власним інтересом. Звісно, було б ідеально, аби той інтерес не суперечив інтересу ближнього, громади.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kevorkova.com