Кінець соціального?

Симуляція цілковито замінила собою репрезентацію. Симуляція «демократичності», реформ, симуляція прагнення змін

Мені вже доводилося писати про дивовижну річ, – ідеологія і практика чинної української влади, хоч із деяким запізненням від європейського досвіду, цілком відповідає постмодерністським уявленням про світ довкола. Причому, кроки команди нової влади є, як не дивно, послідовним утіленням того, про що писали у середині минулого століття найповажніші представники постмодерністської школи, зокрема Жан Бодріяр. 

«Мовчазна більшість (якою є маси) є уявним референтом. Це не означає, що вона існує. Це означає, що вона не може мати жодної репрезентації. Маси не є референтом, оскільки ніяк не виражають себе. Вони не виражають себе – їх зондують. Вони не рефлектують – їх тестують, – писав цей геніальний француз, маючи за плечима досвід неспокійного 1968 року. – Політичний референт поступився перед референдумом (організатором постійного, безперервного референдуму стали засоби масової інформації). Однак зондування, тести, референдум, засоби масової інформації працюють як механізми, які діють уже в сфері симуляції, а не репрезентації».

Хіба не нагадує вам, шановний читачу, ця цитата із бодріярової праці «У тіні мовчазної більшості. Кінець соціального», українські реалії після 2015-го? Принаймні, потуги зробити більшість «мовчазною», позбавити її будь-якої «репрезентації», постійне зондування хай навіть несусвітніми месиджами її рефлексій, її здатності до опору тощо, – все це вже не дивує, а, радше, стало ознакою буденності.

Симуляція цілковито замінила собою репрезентацію. Симуляція «демократичності», реформ, симуляція прагнення змін. Не варто говорити й про те, що, у принципі, більшість, її опінія, її досвід, поступилися спочатку перед натиском команди переможців, однак тепер і вона – як колективний розум, – починає задкувати перед авторитетом і волюнтаризмом кількох осіб з обмеженого кола. Я зовсім не натякаю на автократизм системи, однак можливість такого розвитку подій є цілком прогнозовано, особливо за умови збереження тенденції. «Репрезентанти» більшості, якими, за визначенням, мали б бути депутати усіх рівнів, займають ніші, відповідні їхнім життєвим інтересам, уряд займає кругову оборону перед зливою компромату. 

Отут, мабуть, і приховано відмінність між європейським вектором розвитку постмодерністського суспільства та українськими трендами. Офіційному Києву видається ефективнішою стара модель організації влади. Однак ми все ж ближче до Європи, та й час від Майдану не минув безслідно. Тому маємо доволі макабричний симбіоз постмодернізму та зародкової автократії, таку собі «напіввагітну» систему, яка наразі зависла між крайніми полюсами організації суспільства: між тиранією та демократією.   

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com

Цензи демократії

Висновок про свій соціальний статус у рідній країні початку ХХІ століття ліпше не робити, аби не псути собі нерви

У вас немає кількох «мінімалок» на кожні сто тисяч виборців? Тоді вважайте себе громадянином другого сорту, як би не возвеличували до небес вашу шляхетність, працьовитість і розум ті, хто має ці гроші. Бо визначивши саме такий розмір застави для участі у місцевих перегонах, законодавець порушив ваше конституційне право бути обраним. Бо законодавець, далебі, не Бог, для якого всі народжуються рівними. Законодавець може лише виписати на папері (і то не завжди грамотно) пусті слова про позірну рівність, яка насправді коштує... (впишіть суму самі, згадавши практику спілкування із тими, хто мав би написане виконувати).

Але пояснити можна все, навіть зневаження фундаментальних прав та свобод з мовчазної згоди чинного їх Гаранта. Нам і пояснили, переклавши вину зі хворої голови на здорову, звинувативши всіх і вся у непомірній спразі влади. Мовляв, „дай вам, посполитим, волю”, то ж у виборчому бюлетені виявиться ледь не всі 46 мільйонів українців, причому кожен із них матиме свій рецепт порання біля найвищого керма.

Я не схильний зазирати до чужих кишень, тим паче, чужих банківських конто, але натяк на те, що, мовляв, саме стільки «мінімалок» (причому, не останніх, бо ж кандидат також мусить щось їсти після реєстрації) тотожні потенційному вмінню здійснювати президентські повноваження мене, чесно кажучи, ображає. Хай  так, але тоді бажаним додатком до платіжки, що подається в ЦВК, була б довідка про рівень IQ. Хоча, видається, її можна придбати значно дешевше...

Проблеми не було б, якби на всіх перехрестях та з усіх екранів нас не переконували, що таким є справжнє народовладдя. Якби не апелювали до Есхіла, Перікла, Монтеск’є чи Мартіна Лютера Кінга. Бо й  у тамтешні часи демократія була специфічною, а якщо говорити про її античні витоки, то, даруйте, тоді, далебі, не всі могли бути обраними. Поза цією нормою залишалися... раби. Висновок про свій соціальний статус у рідній країні початку ХХІ століття ліпше не робити, аби не псути собі нерви.

Мартін Лютер Кінг справді мав мрію, яка втілилася уповні, ба навіть через вінця. Расова толерантність у Штатах іноді набуває карикатурних рис, і бувають випадки, коли цілком серйозно можна говорити про дискримінацію білих. Жодного натяку, боронь Боже, на Барака Гусейна Обаму, обраного з поміж прихильників двох (на велетенську Америку) партій.

Одне слово, влада з часів Перікла чи Білля про вольності удосконалилася лише в одній царині – у факірській вправності власного ізоляціонізму, обмеженні доступу пересічних громадян до святая святих, маніпуляціях із „праведними” законами. Цензи, упроваджені ще сивої давнини, ще у колисці людства, лише множаться і стають витонченішими. „Транспарентність” кандидатів відтак вихлюпується через вінця, коли час їхніх каденцій добігає кінця. Тоді з’ясовується, що ми обирали геть не білих та пухнастих, а, по суті, типів, яким у пристойній компанії не подають руки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: festival.1september.ru     

Не клеїти дурня

Сам електоральний акт є «здійсненням права вільного громадянина клеїти дурня і губити свою вітчизну»

У непевний час, коли кампанія з місцевих виборів фактично стартувала, увага її ще несформованих штабів, вочевидь, зосереджена на тому, аби помаркувати основних гравців, систематизувати їхні головні месиджі, укласти у мізках пересічного громадянина їхні знакові риси. Кожен із кандидатів, зважившись на участь у перегонах, певним чином вже окреслив для себе «електоральне поле», на якому вестимуться головні баталії, «угіддя», що не потребують надто ретельної роботи, і ті «терени» чужинців, з яких можна урвати певну частку голосів.

Але мені видається, що чи не кожен із низки фаворитів (їх не так вже й багато, бо участь решти викликає у бувалого голосувальника іронічну усмішку) переконаний у тому, що сам електоральний акт є «здійсненням права вільного громадянина клеїти дурня і губити свою вітчизну». Амброз Бірс, американський письменник, журналіст, який дійшов цього сумного висновку, мабуть, має рацію. Бо інакше як пояснити, до прикладу, витівку одного з «молодих та ранніх» кандидатів, який у Львові не втомлюється повторювати, що, у принципі, його вибори вже зроблено… З очевидним натяком на позитивний результат.

Тобто, дехто із кандидатів просто відбуває номер, сподіваючись, що основну роботу буде зроблено у штабах, підконтрольних медіа, а також на виборчих дільницях, комісіях різних рівнів, себто – без участі головного гравця: народу. Гадаю, що носії схожих настроїв ризикують пост-виборчим розчаруванням. І не тому, що демократія в Україні сягла небачених досі стандартів, за яких і фальсифікації не можливі, і підкуп виборця став чимось екзотичним. Радше тому, що після Майдану і тривалої війни змінилася якість підходу спільноти до схожих ситуацій вибору. Ця зміна спричинена усвідомленням, що політика це щось схоже на «угоду двох злодіїв, руки яких так глибоко загрузли у кишенях одне одного, що вони вже не можуть обікрасти третього нарізно» (знову до Амброза Бірса). Громада цілком і повністю розуміє, що навіть її свідомий вибір можуть перетворити на делегіматизований акт, замінивши його «політичним рішенням», що навіть за умов дотримання усіх процедур та правил, результати виборів будуть оскаржені і, мабуть, знайдеться суд, ухвала якого стане геть несподіваною для переконаної у своїй перемозі команди.

Але майбутні вибори, – саме через те, що завершаться конфліктно і неоднозначно, – дають шанс Україні збитися із маршруту «трьох сосен», запропонованого «елітою», позбутися недоброї традиції «виборів без вибору». Головне – не клеїти дурня, уважаючи, що рішення верхівки з якогось доброго дива має обов’язково перетворитися у доконаний факт. 

Ігор Гулик. Ілюстрація: bestcartoon.ru

Програмне забезпечення

Чи вигідне українським бізнесово-політичним структурам, які гордо називають себе партіями, серйозне „програмне забезпечення”?

І чинні, і екс-політики, а тим паче фахівці у цій царині людської діяльності, не втомлюються натякати на те, що досить вже послуговуватися патріархальними підходами до структур, що заклопотані оволодінням високими кріслами. Час персоніфікації політики минув, він залишив по собі різний досвід, – десь позитивний, бо дав зрозуміти виборцеві справжню силу харизми, а здебільшого – негативний, бо за могутніми плечима обраного кумира завжди ховалися дрібні людиська (дрібні з точки зору і широти мислення, і, у принципі, у селекції власних мотивацій).

Тепер, кажуть, слід подбати про чітку ідентифікацію партійних програм, з тим, аби відтак, після виборів, на яких українська «багатопартійність» засяє у всій своїй «красі», мати можливість порівняти обіцянки з цяцянками. Гадаю, це справді визначальний вектор розвитку усієї політичної системи країни, оскільки „програмне забезпечення”, коли до нього звикне виборець, уможливить бодай приблизний прогноз розвитку держави на найближчий період. Це, як у Штатах: перемагають демократи – чекай акценту на внутрішній політиці, податкової відлиги та інших соціальних штучок; беруть гору республіканці – вже чутно брязкіт зброї на геополітичній шахівниці, і бізнес тішиться від державних преференцій...

Але чи вигідне українським бізнесово-політичним структурам, які гордо називають себе партіями, серйозне „програмне забезпечення”? Адже вони воліли б мати поле для маневру, не озираючись на якісь зафіксовані у документах зобов’язання. І це їхнє бажання стосується не те що документів для „внутрішнього користування”, була б можливість, то вони б Конституцію кроїли ледь не щодня, аби тільки зробити своє перебування при владі максимальнокомфортним і вигідним.

Поза тим, не варто, надаю, нікого особливо переконувати, що вітчизняна політика перетворилася у закисле болото через відсутність, як він висловлюється, „змагального елементу”. Його й не буде, принаймні, з двох причин. Перша: український виборець мусить сховати подалі власний сентимент до позірних рис того чи іншого політика, усвідомивши, що зачіска, козацька каблучка, а тим паче – риторика, – аж ніяк не помічні у повсякденних справах. Друга: українські партійні середовища, особливо, „низи” мають, зрештою, повернути собі важелі управління центральними проводами, пильнувати за „ліцензійністю” програм. Маніпуляції, про які щиро зізналася колись Юлія Тимошенко, мовляв, перед виборами у нас всі „ліві”, а після виборів, – хто на що вчився, – можуть дати, у кращому випадку хвилинний ефект. Але аж ніяк не перспективу...

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Внутрішній вектор

Ненависть об'єднує  сильніше за будь-яку ідею, вона інколи сліпа, як, зрештою, й любов

На місці фахівців з політичного прогнозування я б нині не брався клеїти владним та довколавладним персонажам ярлики з міжнародними смаками. Хай це роблять вони самі, – принаймні, у цьому більшість із мешканців олімпу вбачають «залізні аргументи» для дифамацій опонентів.

Як на мене, український громадянин зразка 2015-го мало зважатиме на геостратегію уподобань тих, кому він легковажно доручив державне кермо. Радше навпаки, – зациклений негараздами у власній домівці, побутовими клопотами, страхом втратити роботу, банківський депозит чи взагалі позбутися житла, заставленого у кредит, він цікавитиметься, чи зможуть політики запропонувати йому вихід. Куди, – в Америку, Європу чи Росію, – не важливо. Тому риторика наближених до Порошенка, Яценюка осіб про «руку Путіна» у діях опонентів пролітає повз вуха пересічного обивателя. Нею скориталися лише «радикали» різного штибу, яким, до речі, що президент, що прем’єр, що потішна «опозиція» стоять на заваді бліц-кріґу на Київ.

Думаю, намагання перелякати народ сценарієм відновлення російських упливів чи навіть «розколом» України також не матиме особливого впливу. Це надто примітивний прийом, застарілий та неактуальний, оскільки нині є інший потужний єднальний чинник, який спрацьовував навіть за часів Януковича. Цей чинник – тотальна, м'яко кажучи, неприязнь загалу до владних інституцій, що дискредитували себе корупцією, невмінням управляти, небажанням змін і облудністю обіцянок. Неприязнь, а точніше – ненависть, об'єднує  сильніше за будь-яку ідею, вона інколи сліпа, як, зрештою, й любов.

Не дивно, що підсвідомо розуміючи настрої, які нуртують «унизу», ініціатори залаштункових перемовин про радикальні зміни Конституції намагаються перекласти відповідальність за свій задум на офірних цапів із близьких до себе ж сереждовищ. Адже іміджеві втрати не надаються до швидкої компенсації, тому слід, гадають вони, пограти на примітивному інстинкті суспільної злості, спровокованому викриттям «великого кидка».

Бо й справді, – це не Порошенко «кинув» олігархів, це всі найрейтинговіші політики і найвпливовіші «жирні коти» намагалися «кинути» своїх же симпатиків. І тепер на часі не аналіз зовнішніх чинників, які діятимуть на українському полі, а самозаглиблення у дивну українську душу, яка витворює собі кумирів, аби ті відтак густо наплювали у неї… Чомусь мені видається, що внутрішньо кожен свідомий громадянин нині переоцінює тих, кого йому потенційно доведеться обирати у майбутньому. І було б логічним припустити, що результати цієї ревізії будуть не на користь тих, хто щораз приміряється до високих посад.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Коротке есе про реверс

Кілька зауваг у День Конституції

Коли в Україні починають говорити про Основний закон, слухачеві або спостерігачу слід налаштовуватися принаймні на певний підтекст провокації. Справа у тому, що тим, хто артикулює якісь зауваження чи пропозиції, завжди важить протягнути свої, цілком визначені ідеї у, як це сьогодні полюбляють казати, у конституційне тло. А ще, – Конституція для народу писалася без народу, і, либонь, саме тому її текст важко узгоджується з реаліями. Ба більше, незважаючи на поквапливість ухвалення у1996-у , «батьки» Основного закону ретельно вивчили кращі зразки схожих документів, і від того плід їхніх старань вийшов радше академічним конспектом заморських конституціант, аніж прикладним інструментом для українства.

Сьогодні, коли «взірцеву Конституцію» кільканадцять разів добряче пошматували поправками гуртом і вроздріб, коли крізь її решето починають випадати цілі пласти життя спільноти, українська еліта навіть не здає собі справи, що слід узяти білий аркуш і спробувати написати нові статті та параграфи. Те, що з’являється час від часу, – не що інше, як біг по колу, радше навіть реверс, оскільки жоден з авторів навіть гадки не допускає, що Конституцію можна переписати набіло. 

Хтось береться стверджувати, що усі біди – від незавершеності усіх «конституційних реформ». Може, й так, але чи можна сподіватися на ефективність змін, скажімо, у царині місцевого самоврядування, грунтуючи їх на нез’ясованих, недієвих, ба більше, – суперечливих засадах діяльності центральних органів влади? Суть сигналів поодиноких мрійників – на поверхні: парламентська республіка з всесильним прем’єром. Те, що Кучма ужив як технологію «знешкодження наступника», тепер цілком резонно схильні вважати самодостатньою моделлю держави. Але участь джерела влади у конституційних змінах (всеукраїнський референдум) ховається за лаштунками конституційної комісії на парламентській основі.

Дехто, на відміну від затятих адептів парламентської республіки, не наголошує на формі державного ладу. Змішана модель, мовляв, не годиться, - кажуть такі, - бо вже спробували її. Для них важливо, аби в результаті змін в Україні було б збережено один владний інститут, який, по суті, утілюватиме всі повноваження: президент чи прем’єр – не важливо. Саме ці посади, як можна зрозуміти з публічних виступів, будуть «головним призом» політичних змагань еліт.

Є й класичне утілення ідеї «реверсу», – документ зразка 1996 року, без легковажності нашарувань 2004-го і наступних ревізій з януковичевою включно. Та цікавою є ідея бікамералізму (двопалатного парламенту), до речі, таки схвалена на референдумі, затіяному Кучмою, однак через брак голосів не парафована Верховною Радою. Ясна річ, верхня палата – інструмент для Президента з камуфляжем регіонального представництва, що додає констраверсійності у сприйнятті бікамералізму іншими учасниками конституційних забав.

Але чи захочуть українські політики жити за таким регламентом? Думаю, вони звично оберуть імітацію змін без суттєвих змін.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Андрєй Цвєтков

Попит на лідерів

„Тест війни”, з мого погляду, не пройшов би жоден  з численних самовпевнених, пихатих і дуже вже „просунутих” українських політиків

Чимало моїх співвітчизників очікували, і небезпідставно, бодай якоїсь реакції Порошенка на гучні звинувачення зусібіч. Цього не сталося, і нині ще важко зрозуміти, яким робом доволі квола (дипломатично-стримана) реакція українського провідника позначиться на його рейтингах. Хоча, відверто кажучи, ще трохи і говорити про останні можна лише у сенсі статистичної похибки...

Але про очікування. Нетерплячка, яка свербить коментаторам, блогерам та іншим політично стурбованим громадянам, свідчить, що попит на лідера у нас таки не втамовано. Тут не вдаватимусь у деталі, про якого саме лідера йдеться: тема ця невичерпна і не уміщується у спектрі між „Вашингтоном з новим і праведним законом” і бацькою Лукашенком чи Путіним. Мова про принципову річ: українці прагнуть мати на чолі своєї держави авторитетну особу, здатну на рішучі вчинки, гідну поставу серед світової спільноти, наділену національними рисами, які, однак, не надто дисонуватимуть з глобальним мейнстрімом. І що важливо: саме з такою особою більшість з нас схильні пов’язувати власний добробут і перспективи.

Такі очікування, а надто – надії на патерналізм обраного громадянами і оплачуваного з їхніх кишень чиновника, хай високого польоту, виглядає дещо дикуватим з огляду на „європейськість” налаштувань України. У всякому випадку навіть найближчі сусіди значно менше сподіваються на добру волю „вождів”, вони просто і може навіть рутинно вимагають від них сумлінного виконання обов’язків, покладених на vip-персону законами, конституціями etc. Але маємо те, що маємо, ба більше, – цілком можливо, що з плином часу можемо позбутися того, що є. Маю на увазі цілком очевидний факт, що „тест війни”, з мого погляду, не пройшов би жоден  з численних самовпевнених, пихатих і дуже вже „просунутих” українських політиків. У найліпшому випадку його б використали для озвучення чергових словесних фігур, позбавлених реального підгрунтя, у гіршому – за наперед написаним сценарієм взялися за мобілізацію свого електорату.

Ок, – скаже читач, але якою мала б бути реакція того ідеального лідера, на якого так чекають українці. Вона могла бути різною, але, на мою думку, видається, що найліпшим варіантом мало бути ігнорування істерик. Розумію, що така пропозиція виглядає неоднозначною, але кажу про неї, маючи переконання у тому, що ми чомусь досі дуже болісно реагуємо на сентенції усілякого роду „спостерігачів” та „порадників”, не здаючи собі труду взятися за своє життя на власний розсуд. І, до слова, навряд чи тіпання блазнів стали б предметом таких жвавих дискусій, якби не добровільні чи профінансовані коментатори не зробили б з мухи слона.

Ігор Гулик. Ілюстрація: day.kiev.ua