На межі

Слід трохи почекати, аби переконатися, як досі непогрішні авторитети виявляться звичайнісінькими ошустами, а ті, хто вчора здавався невігласом і ворогом, – пророками

Наскільки доречними є певні сигнали досі не визнаних переможців війни у Мукачеві, – покаже час. Але вони вже подані, сказані, продемонстровані, а тому спільнота має поживу для інтелектуальних вправ і найбезглуздіших прогнозів. А громадяни статусом дещо вище, не укоськавши постшокових емоцій, починають прилюдно „дерти лаха” у не надто придатній для того аудиторії. Креативність навспак змушує нагадати слова єпископа Юзефа Жиціньскі, що вона часто буває синонімом спритності...

Певна річ, брати на віру заяви губернатора, що засвітився версією «законного» полагодження питань контрабанди (?!), – те ж саме, що вірити пророцтвам мольфара. Принаймні, слід відчитати усю передісторію балогівсько-леньової співпраці, аби зрозуміти усю недолугість схожої версії. Однак стосовно діалогів з Ярошем, на які активно натякає Василь Губаль, то поквапливість, з якою він підійшов до питання керованості ПС з боку власного ж провідника, – дивує. Зрештою, чому б не припустити, що заяви закарпатського очільника не простимульовано певними політиками, аби українці стали уважніше підходити до власних симпатій та антипатій? Наприклад, такий собі фейковий штришок про захоплення 6-річного заручника бійцями «Правого сектора»… Він теж багато про що скаже для тих, хто здатен думати власною головою, не покладаючись на офіційну жуйку заангажованих телепедагогів.

Усі ці інформаційні вкидання утім мають певні сенси. Фобії ми подолаємо швидко, але відчуття дискомфорту і головне власноруч створеної дисгармонії залишиться надовго. Воно загрузне у нашій підсвідомості і є надія, що настільки глибоко та в’їдливо, що наступного разу ми сумлінніше міркуватимемо над кожним аспектом стосунків спільноти, політиків та середовищ, які вони репрезентують. Мабуть, вони щораз більше скидаються на практику контакту легковірного селюха із битим „наперсником” на міському торговищі... Дехто схильний до ледь не ортодоксальних висновків – мовляв, то наш хрест за гріх байдужості і неперебірливості. Але, думаю, це вже надто, радше, то добра вакцина на майбутнє. Яка, услід за Орвелом, виробить у наших мізках антитіла скепсису: «Влада — не засіб; вона — ціль. Диктатуру встановлюють не для того, щоб захищати революцію; революцію здійснюють для того, щоб встановити диктатуру. Мета репресій — репресії. Мета тортур — тортури. Мета влади — влада».

Але нинішній досвід не вичерпується враженнями перших днів. Мине ще трохи часу, і, як казав успішний американець Воррен Баффет, „розпочнеться відплив, і отоді стане ясно, хто купався голим”. Гадаю, слід трохи почекати, аби переконатися, як досі непогрішні авторитети виявляться звичайнісінькими ошустами, а ті, хто вчора здавався невігласом і ворогом, – пророками.

Але за кожен урок мусимо платити – хто зміною „орієнтації”, хто бізнесом, хто притлумленою думкою, але більшість тих, хто голосував за «нього» чи за «неї» – не безрозмірною кредиткою свого часу. Того, який уділений кожному, і який, на жаль, не можна продовжити, як, до прикладу, термін президентських повноважень. Влада, без сумніву, змінна, але й ми з вами не вічні. Та й чи всім не бракне терпцю і бажання повернутися на круги своя через кілька літ?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

  

Шанс для довіри

Україна не може просуватися далі, грунтуючись на антагонізмах і тотальній недовірі

Оговтавшись від зловісних прогнозів сумнівних геніїв і ошустів, економістів та політтехнологів, пересічний українець починає тверезо розмірковувати над тим, що ж насправді відбувається. Декому ситуація, особливо в контексті Мукачево, до болю нагадує злиденне лихоліття середини 90-х років, дехто всерйоз починає готуватися до апокаліпсису. Але, найреальніше, принаймні, на мою думку, це потреба трактувати нинішні негаразди значно ширше і масштабніше, ніж катастрофу вітчизняної стратегії, перспективу Руїни, проблеми приватного характеру.

Йдеться, мабуть, про застарілість схем і моделей, якими досі сяк-так успішно послуговувалися і у стосунках між людьми, і у взаєминах держави та громадян. Йдеться на загал про те, що Україна не може просуватися далі, грунтуючись на антагонізмах і тотальній недовірі. Бо що таке криза? Це, у першу чергу, всюдисущий фантом недовіри – клієнта до банку і навпаки, виборця до політика, еліти до загалу.

Даючи можливіть сумнівного заробітку на високих, з першого погляду, відсотках, банкір вже мислить про кредит, на якому зможе заробити більше. Позичаючи прохачу кошти на хату чи автівку, фінансист не може стовідсотково бути упевненим у вчасному поверненні несвоїх „кровних”.

Це – лише вершина айсберга, його ж підводна основа – стосунки поміж нас, особистісні неприязнь і недовіра, нещирість і лицемірство.

Не хочу виступати у ролі мораліста, оскільки й вона, ця роль, успішно дискредитована нинішніми „гуру”, що осідлали владу. Хочу лише сказати, що коли хтось із філософів й намагається пояснити нинішні події кризою мотивацій, то, як мені видається, й мотиваційна прірва походить з того ж джерела: наші мотивації будуються на недовірі й бажанні „кинути” партнерів, необгрунтовано вивищитися, втілити не надто адекватні амбіції.

Навіть усвідомивши поверхову загрозу Руїни, наші вітчизняні авторитети від влади не можуть відмовитися від звичних практик спілкування. Навпаки, вони складають вину один на одного, аби тільки потішитися еферемною перспективою перемоги, збудованої на чужих кістках. Оце – криза політики. Знову приходить на думку Єжи Лєц:  „А, може, стіни Єрихону впали просто тому, що у місті надто дмухали у фанфари?”.

А поза тим, маємо чудову нагоду стати іншими, спробувати розпочати з чистого аркуша. Негаразди не змушують нікого вибачатися за вчорашні гріхи і неправду, вони ставить на перший план майбутнє, саму проблему того майбутнього: чи буде воно взагалі? Отож, почнімо з себе, зі своєї постави до сусіда, співробітника, бізнес-партнера. Про владу забудьмо: якщо вона зауважить метаморфози серед виборців, то інстинкт самозбереження змусить змінитися її теж.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

«Новий курс» по-нашому

У принципі, владі воно й не важливо, – новий чи старий курс. Головне – покерувати…

Що найбільше втішає у поведінці переважної більшості вітчизняних політиків, – то це їхнє святе переконання у тому, що нісенітниці, які невпинним потоком пливуть із їхніх єлейних уст, сприйматимуться спільнотою за істину в останній інстанції. Буцім, живемо у часи тотального невігластва і потребуємо «культурної революції». Натомість, панам, які беруться керувати країною, слід добре помізкувати, перш ніж звертатися до певною мірою освіченої аудиторії, позаяк, як те не ретушуй нинішніми міфологемами, але значна частина українців виросла у «найчитаючому» СРСР. До слова, зуміла зберегти цей «комуністичний атавізм» досі, не оглядаючись ні на кризові обставини, ні на жалюгідний стан книгодрукування.

Серед утопічних планів, що їх пропонують українцям на найближче майбутнє, осібно можемо зауважити щось на кшталт «нового курсу» Рузвельта як шляху виходу із затяжної кризи. Слів нема, Велика депресія початку 30-х, яка вразила США та Захід, цілком співмірна за масштабами з тим, що відбувається сьогодні. Але не варто продовжувати асоціативний ряд, позаяк для тих, хто доволі часто згадує Франкліна Делано Рузвельта, це може завершитися повним крахом ретельно вибудованого політтехнологами іміджу лібералів. Бо, згадавши про New Deal, мусимо також згадати і його деталі, зокрема, надзвичайно жорстке державне регулювання економіки, специфічне полагодження проблеми безробіття (організація трудових таборів), девальвацію долара (куди вже нижче падати нашій гривні?), у сільському господарстві – зменшення посівних площ і поголів’я худоби (але оплачене державою, як вам таке диво у злиденній Україні?)… Тобто, як не крути, але Новий курс у виконанні президента США від Демократичної партії дає підстави засумніватися у демократичності і президента, і політичної сили, яку він тоді репрезентував.

Однак не варто забувати, що Рузвельт діяв цілком у контексті часу, бо демократичні інституції і назагал демократична практика першої половини минулого століття були дещо іншими, аніж зараз. Більше того, у світі вже окреслювалася смуга тоталітаризму, який пропонував вирішувати проблеми кризи «оперативно» і «дієво», шляхом репресій і примусової праці мільйонів.

То ж, може, наші «обами», «рузвельти» зважили б на обставини часу, у якому живуть. Бо креатив креативом, а адекватна самооцінка не завадить ніколи. Тим паче, що озвучені нісенітниці, як правило, забуваються. Лише, на жаль, не тими, до кого їх адресували нинішні кандидати. Тоді виходить не казус, а цілий скандал…

Хоча, у принципі, владі воно й не важливо, – новий чи старий курс. Головне – покерувати…

Ігор Гулик. Ілюстрація: zampolit-ru.livejournal.com    

Інсценізація відставки

Наша влада напрочуд ретельно плодить собі опонентів, і на позір це виглядає досить дивно

Я вже колись писав, що телебачення під час виборчих кампаній схильне вдаватися не до висвітлення реальних подій, а до створення інформаційних приводів, а відтак їх мусування, – мовби штучні проекти є виявом «справжнього» плину життя. Пересічний громадянин, та ще й родом зі «совка», схильний довіряти усьому, що кажуть по телевізору, як колись беззаперечно вірив газеті «Правда». Головне, що ніхто не дбає про стандарти журналістики або відповідальність за достовірність інформації.

Схоже, передовий досвід медійників взялася переймати і влада. Я не кажу про систематичні з’яви на телеекранах зацікавлених у тих чи інших штуках осіб, – це самозрозуміло, тим паче, коли медіаресурс підконтрольний своїм повсякденним «героям».

Кіпіш довкола керівника фракції БПП, який зчинили члени провладної коаліції (!), а відтак хутко підхопила вся політтусня, прогнозували давно. І справа, мабуть, не у безпосередній дотичності Юрія Віталійовича до ганебного голосування за «закон про кредити», який дістав належну оцінку більш-менш притомної спільноти. «Банківська індульгенція» має своїх конкретних авторів, і колись країна таки знатиме своїх «героїв». Але зараз на кону реноме Луценка, і він, мабуть, охоче скористав би з нагоди зіскочити з високого крісла в любу йому «опозиційну» нішу.

Наша влада напрочуд ретельно плодить собі опонентів, і на позір це виглядає досить дивно. Інша річ, що «легіон незгідних» гратиме картами тієї ж влади, міченими, до слова, соціальними маркерами з рук нинішнього уряду. Думаю, і Луценку буде дозволено вдаватися до найрадикальнішої лексики, критикуючи вади Яценюкового Кабміну. З однією, однак, метою – розпорошити голоси виборців, які ладні голосувати хоч за дідька (бо НФ і БПП гратимуть на одному полі), але серед різноманіття асортименту втратять орієнтацію і чуття.

Відтак, виконавши місію і вдовольнившись прохідними відсотками до місцевих рад, отримавши кілька посад міських голів, ерзац-революціонери повернуться у владні кріселка, пишаючись успіхами на локальному рівні. Але головні важелі зостануться таки у БПП, – хіба на Сході слід чекати настільки «мультипартійні» ради, що вони більше скидатимуться на ярмарковий балаган, аніж на нормотворчі органи для громад.

Отже не варто робити оптимістичних висновків зі ще наразі недоконаної відставки лідера пропрезидентської фракції: вона аж ніяк не стане стартовим пострілом для реконкісти. Дзвоник пролунає тоді, коли виборець вирішуватиме, за кого йому голосувати, достеменно знаючи, хто намагається його вкотре обдурити.

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com  

Про подвійні стандарти

Нас ще очікує тотальна ревізія всього, що відбулося

Осуд лицемірства, характерного досі в оцінках Другої світової війни, якось плавно починає легалізовуватися на Заході. Дивно, що „перестрибнувши” через терени колишніх республік та сателітів СРСР, майже не торкнувши історичної пам’яті тутешніх обивателів, він прокидається в оцінках європейських учених, аби, маємо надію, повернутися туди, де мав би бути природним.

Недавно в ефірі Бі-Бі-Сі визнаний британський фахівець у справах минулого Орландо Файджес прямим текстом заявив, що, оцінюючи нацизм і сталінізм, „ми використовуємо подвійні стандарти... Хоча, дійсно, кількість жертв, навіть за скромними підрахунками, набагато більша. Загальне число жертв переслідувань може сягати 20-25 мільйонів, а 5-7 мільйонів безпосередньо загинули в результаті ув’язнення в ГУЛагу тощо”.

Це каже історик, але є пересічний споживач масової культури, перегодований голівудськими стрічками про жахіття нацизму. Лише перебірливі можуть, до прикладу, переглядати документальні серіали тієї ж Бі-Бі-Сі про реальний стан справ в окупованих нацистами країнах, де, попри „вирішення єврейського питання”, життя було таки терпимим для неєвреїв. І справа полягала в особистому виборі кожного – миритися з фактичним геноцидом вчорашніх сусідів, співробітників, просто знайомих чи робити щось, бодай дещицю, аби порятувати ближнього. У цьому також проблема історичної вини нині цивілізованих, рафіновано толерантних європейців, бо, погодьтеся, порівняно із загалом, на такі учинки зважувалися лише одиниці.

Зрештою, що казати про покоління минулі. Коли той же Файджес стверджує, що думка про видатні заслуги Гітлера у розбудові німецької мережі автобанів є „дикою” (у Росії, до прикладу, Сталіна вважають неперевершеним державним менеджером), то, гадаю, тут британець глибоко помиляється. Ясна річ, у ФРН ніхто не пропагує державотворчих чи господарських досягнень наці у прямому ефірі, як це роблять з Москви, але на рівні обивательського сприйняття такий стереотип все ж залишився.

Та, певно, нас цікавить феномен живучості світоглядних штампів серед українців. Він не випадковий, бо, судячи з постколоніального досвіду тієї ж Британії, значна частина мешканців учорашніх її володінь також роками сприймала реальність через призму метрополійного трактування. Бі більше, – жоден з індусів не був, як, скажімо, українці, настільки інкорпорованим в імперську систему. Межа „залученості” до процесу пригноблених та окупантів розмивалася, на жаль, спільною історією, а відтак певними збігами стратегічних інтересів. Тим паче, що рівень ізоляціонізму імперського СРСР не до порівняння з фактично з відкритістю Британської Співдружності до світу.

Тож нас ще очікує тотальна ревізія всього, що відбулося. Без подвійних стандартів.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов  

Універсальна анархія

Люди, яким ми надали владні повноваження, позбавлені такої поважної риси, як вміння слухати співрозмовника

Колись організатори музично-літературного адеґраундового фестивалю "День Незалежності з Махном" виявилися провидцями, мов у воду дивилися, передбачивши нинішній стан українського суспільства. Після другого Майдану, з'ясувалося, що направду в Україні нинішній "твоя свобода закінчується там, де починається моя свобода". Гуляйпільський "батько" навряд чи особливо втішався б, почувши з уст високих європейських очільників оцінку України як найдемократичнішої держави. Бо, як на мене, теледебати у режимі "за склом" в шустерівському виконанні, – радше імітація пошуку істини, і парад славолюбців.

Мова, власне, про те, що зацікавлені особи, здебільшого, той континґент, який давно присів на телевізійну голку за посередництвом схожих політично-мильних серіалів, – тобто публіка, яка досі була інфантильною до політики, а про економіку має уявлення, лише відкриваючи холодильник, врешті-решт могла зауважити, що відповідальним за країну є не тільки президент, на якого, зазвичай, вішають усіх псів, а й когорта політиків, що вміють говорити округлі фрази, ховаючи за ними не завжди популярні сенси. З'ясувалося також, що люди, яким ми надали владні повноваження, позбавлені такої поважної риси, як вміння слухати співрозмовника і бажання розуміти його ("твоя свобода закінчується там…").

За складними мовними конструкціями вбачається ще один, на мою думку, доволі тривожний симптом легалізації анархії. Можна дійти не надто оптимістичного висновку: толерація інакодумства в нашому контексті дуже сумнівна. Тобто, особи поважного рангу, боронячи свої погляди та ідеологічні постулати, вживають таких аргументи, які просто-таки не влазять у рамки чинної Конституції. Зрозуміло, відсутність легітимних потрактовувачів Основного Закону розв'язує  руки будь-яким охочим вимірювати його рамки своєю міркою. Не важливо, – чільник це парламентської фракції чи голова сільради.  

Для останніх, правда, це добра школа, позаяк відсутність твердої руки центру уможливлює ефективну апробацію механізмів місцевого самоврядування за умови, коли "розв'язані руки" не посягають на підвалини ладу і цілісності держави.

Порошенко – знаний конформіст, - однак, і він змушений буде вдатися до непопулярних кроків. У тому сенсі. що будь-який його жест веде до чергової хвилі невдоволення й нарікань тих чи інших середовищ. Президент наразі може (якщо захоче) розпустити нинішній парламент, заявивши, що його надзусилля, продемонстровані, між іншим, на всю країну, виявилися марними перед непоступливими опонентами. Інша річ, яку ціну платитиме країна за такий крок.

Та все ж анархію, коли вона увійшла у звичку, не легко загнуздати.

Ігор Гулик. Ілюстрація: madonigvl.blogspot.com

Виїзні

Леонід Кучма залив міцний фундамент системи, яка гарантує тим, хто зміг потрапити в когорту обраних, зону комфорту і безтурботності

Колись, років так зо п’ять тому, британці були шоковані надзвичайною новиною: Її Величність королева, матінка нації, не змогла виїхати у жоден закордонний візит чи на вікенд, оскільки... не мала паспорта. Усі тамтешні таблоїди обсмоктували цей „прорахунок” демократії, позаяк, попри авторитет і шанобливість, що ними заслужено, як на мій погляд, користується Єлизавета, відсутність банального папірця означав її особливий статус, порівняно із іншими громадянами вільної країни...

На відміну від Сполученого Королівства, українська еліта не переймається проблемами виїзду. Тут навпаки, – кожен, хто дістався владних вершин, тримає у шафі по кілька паспортів, – про всяк випадок, наприклад, аби мати змогу хутенько „змотати вудочки”, коли до керма прийде політичний опонент або вчорашній бізнес-конкурент. Тим паче, що перед виборами самі ж політики нагнітають паніку у лавах своїх неприятелів, обіцяючи „зламати хребти”,  вдягнути „колючі рукавички” тощо. Тобто проблеми демократії, що у Великій Британії, що в країні існують, але із точністю до навпаки.

Я не маю сумнівів, що королева вже отримала свого паспорта,  влаштувавши при цій нагоді гучне святкування. Таким чином дріб’язок дисбалансу демократії відкореговано. Але мене гризуть сумніви, що чимало нинішніх українських діячів, які готові у будь-яку мить пакувати валізи і майже буденно переказують набуті під час виконання владних повноважень статки в офшорні зони, скористаються можливістю еміграції. Не тому, що не зможуть: скільки карних злочинців безперешкодно перетинали кордон, ховаючись від слідства, й досі розкошують у столицях навіть дуже дружніх держав. А тому, що у виїзді відпаде потреба, бо щойно вщухне війна на Сході всі в один голос заговорять про потребу консенсусу еліт, що насправді означатиме неможливість їхнього подальшого існування без звичного симбіозу влади та бізнесу.

І країна ще п’ять, а то й десять років тупцюватиме на місці, бо колись давно Леонід Кучма залив міцний фундамент системи, яка гарантує тим, хто зміг потрапити в когорту обраних, зону комфорту і безтурботності. Не даремно ж вже нині, коли загал вирує від пристрастей та дискусій довкола вибору кожного окремого індивіда, за лаштунками великої політики вирішують без нас, хто кому до пари, на скільки шматків ділити країну, як розпоряджатися її майбутнім.

Але така вже у нас демократія. Їдь куди заманеться, якщо тобі тут зле. І їдуть, лише чомусь не ті, кому б це вартувало зробити...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Сєргєй Лємєхов