Вади судочинства

Розчаровані заангажованістю суддів, продажністю і відвертим нехтуванням людськими правами, громадяни виходять на майдани і вулиці, б'ють вікна в сільрадах, уриваються з гранатами в холи міністерств, накладають на себе руки, залишаючи посмертні записки, яким, на жаль, вже нема оскаржень…

Мене надзвичайно тішать ситуації, за яких бундючний чиновник, скорчивши серйозну міну, відповідає журналістам на закиди про скарги мешканців – "Хай подають до суду!". У 95 випадках зі ста можна виснувати, що у цього завзятого прихильника "цивілізованого полагодження проблем" є приязні стосунки з місцевим суддею або ж, принаймні, він має адвокатів, що добре вивчили прейскуранти правничих послуг. Але це, так би мовити, другий план, залаштункові сенси реальності, позірно ж постава нашого чиновника виглядає вельми демократично і стильно, цілком у контексті часу і в традиціях найвитонченішого лібералізму.

Мене надзвичайно переймає інша проблема, яку обговорюють, зазвичай, пошепки, кулуарно і довірливо. Після того, як виконавчу і законодавчу гілки влади збурено конституційною реформою, та так, що вони й досі заледве оговтуються від неї, намацуючи ледь не у сутінках артикулів і параграфів свої майбутні функції і завдання, третя галузь не зазнала відчутних змін, а тому, фактично, залишилася найпевнішим інструментом здійснення владних повноважень. Тобто суди, тимчасово опанувавши монополією у цій царині, перетворилися, як це не сумно, на осередки свавілля, корупції і суспільного шантажу. Ба більше, – ми змушені говорити, що трактування суду як останнього бастіону для захисту конституційних прав пересічного громадянина стало макабричним оксюмороном, – "маленький українець" остерігається втрапити між шестерні судового механізму, знаючи наперед, що спроба відшкодувань – моральних чи матеріальних – може закінчитися злиднями і психологічними розладами.

Мій близький знайомий після рясного потопу, влаштованого сусідами зверху, дійшов аж до Верховного суду, намагаючись реанімувати справедливість. А все тому, що матеріальні збитки, оцінені місцевим судом більш менш-адекватно, після низки апеляцій відповідачів перетворилися у суді вищої інстанції на жалюгідну суму в… 180 гривень. Скажіть, чи майстер, що бодай трохи поважає свої вміння і здоров'я, підніметься на восьмий поверх за такі гроші?

Це, так би мовити, побутовістика, яка, втім, забирає надмірно багато життєвих сил та нервів, породжує у душах почуття незахищеності і меншовартості, рідше, – бажання спротиву. Що ж до останнього, то я цілком певен, що саме у судових залах, за умови дотримання служителями Феміди професійних кодексів і законів, можна було б завчасно вгамувати сотні суспільних конфліктів, застерегти десятки пікетів, маніфестацій, голодувань та інших акцій громадянської непокори. Але ні, навпаки, розчаровані заангажованістю суддів, продажністю і відвертим нехтуванням людськими правами, громадяни виходять на майдани і вулиці, б'ють вікна в сільрадах, уриваються з гранатами в холи міністерств, накладають на себе руки, залишаючи посмертні записки, яким, на жаль, вже нема оскаржень…

Про використання судів і суддів як зброї проти політичних опонентів, інакодумців і в'їдливої преси говорити, мабуть, і не доводиться. За бажання і ресурсів можна змусити замовкнути будь-яке видання, а журналістів надовго прописати на біржі праці. Проти суддів не сміє повстати навіть міліція, оскільки їхню недоторканість, з одного боку, захищає закон, а з іншого, – корпоративна солідарність осіб у мантіях гарантуватиме будь-кому з порушників неписаного правила, м'яко кажучи, гнів та обструкцію.

…І ще один приклад з повсякдення. Разом з моїм сином вчиться найбільший у школі шибеник. Йому дозволено усе, і все йому сходить з рук. Ви гадаєте, він зростає у проблемній родині? Ні, він просто син судді.

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua

Коротке есе про зло

Найбільшою нашою проблемою є відсутність механізмів, за яких кожен пересічний громадянин міг би без застережень та остраху поцікавитися, на що і куди йдуть заплачені ним податки

Я цілком певен, що допоки громада перейматиметься власною безпекою, спокоєм і здоров'ям своїх дітей, допоки вона не збайдужіє серед тотального злочинного розбою і не почне ховатися за сімома замками або ж емігрувати з цієї країни, найвищі чини державних структур також не спатимуть спокійно.

Наша біда не у тому, що владу в державі осідлали не вельми делікатні і геть не лояльні до її законів особи, хоча уже цей факт мав би змусити загал поміркувати над вислідами власних вчинків. Найбільшою нашою проблемою є відсутність механізмів, за яких кожен пересічний громадянин міг би без застережень та остраху поцікавитися, на що і куди йдуть заплачені ним податки. І отримати при цьому втямливу відповідь.

Якщо я найму собі майстра для ремонту квартири, а він почне пиячити чи красти придбані для цієї справи матеріали, то, будьте певні, довго він не розкошуватиме безкарно. То чому тішаться вседозволеністю і бездіяльністю люди, найняті суспільством для захисту спільних інтересів, безпеки і добробуту? Чому їм можна брехати, а пересічний журналіст, перекрутивши, не дай Боже, прізвище двірника, ризикує відповісти "по повній"? Чому їм, охоронцям закону, властиво щодня порушувати цей закон, зокрема ті його акти, які гарантують мешканцям повний і безперешкодний доступ до правдивої інформації?

Я знаю наперед, що почую у відповідь на ці запитання. Мені розкажуть про незадовільне бюджетне фінансування, про те, що для міліцейцських авт бракує пального, що підопічні кінологів замість м'яса споживають кашу, і ще всяку-всячину негараздів. Але, даруйте, якщо ви такі злидні, то звідки круті "тачки", хмародери-особняки і життєрадісні обличчя навіть не вищих, а таких собі середнячків з когорти міліціянтів, прокурорів? Невже ви вирощуєте бульбу у вільний від роботи час, а відтак продаєте її на Краківському?

Чому для поодиноких злочинців, яких вам вдається спіймати і довести до суду, встановлено цілком визначену таксу за один недоданий рік неволі? І хто встановив її, цю суму?

Я громаджу ці запитання, оскільки всі потребують відповідей на них. Не тільки родини загиблих, скалічених, пограбованих. Не тільки підприємець, який виходячи з дому, не знає, чи повернеться сюди увечері. Їх, як не дивно, чекає і наймолодший міліцейський патрульний, бідою якого спекулюють генерали; їх чекає і дрібний злодюжка, замислюючись над несправедливим: "Чому у клітці я, а ті, хто краде мільйонами і убиває, – на волі?".  

Їх, відповідей, чекає весь народ. Той, з яким ви були на Майдані.

Ви сприйняли це, як черговий парад, чи, може, вчасно перебрели на бік очевидного переможця, аби згодом повернутися до звичної практики? Ви пишаєтеся тим, що через вашу високу свідомість у столиці два роки тому  не пролилася кров. А чи міркували ви, скільки її пролито у брамах, під'їздах на темних вулицях і серед білого дня? Про кров на Донбасі вже й не згадуватиму, про неї щодня – новинні стрічки.

"Політичний порядок – це алхімія зла, ліквідація, яка ніколи не стає повною, одного зла іншим", – зауважує П'єр Манан в "Інтелектуальній історії лібералізму". Якщо так є насправді, то Україна – яскрава ілюстрація для цього умовисновку. Бо кожна нова урядова команда, "ліквідовуючи зло" попередньої, вдається до чергових несправедливостей і наруг над законом. Інструментами кожної наступної реінкарнації зла є, зазвичай, одні і ті ж люди, – міняють, зазвичай, лише провідників, рядові ж виконавці несуть на собі хрест неправедних наказів. Розраховувати на принциповість, власну думку чи позицію "стрілочників" за умови флюгерства начальників навряд чи доводиться.

Скільки ще виборів маємо пережити, аби нас не будили постріли?

Ігор Гулик. Ілюстрація: styknews.info

Смак свободи

Слід, у першу чергу, переконати себе у тому, що кожна людина народжена вільною і самодостатньою, що навіть ангел на найвищій посаді, не керуватиме нашою долею чи вирішуватиме чужі проблеми

«Найбільше рабство - не володіючи свободою, вважати себе вільним», – вважав Гьоте і передав своє розуміння цілком недвозначно.

А почасти так є в Україні. Мабуть, між визначенням великого письменника і нашими реаліями – набагато серйозніша дистанція, яка полягає у мотиваціях сучасної спільноти; і усвідомленим становищем після того, як реальність зазирнула у вічі досвідченим після двох новітніх революцій громадян.

Звісно, було б чудово, якби свобода давалася легко, хай навіть через кількатижневе стояння на вихололому Майдані. Вочевидь, було б взагалі фантастично, якби дещиця людей (бо що таке кількасот тисяч у центрі Києва, порівняно з усією країною?), змогла б «інфікувати» своїм вільнодумством, своїм розумінням потреби самореалізації, пасіонарністю і розкомплексованістю усю націю. Але так не буває. Зрештою, цього й не могло трапитися зі спільнотою, підсвідомість якої отруєна бацилою страху. Страху перед майбутнім (ліпше не приходило б), перед минулим (аби не поверталося), перед захланними чиновником, фіскалами, свавільними правоохоронцями, заздрісними сусідами, власним (здебільшого, порожнім) гаманцем…

Є ще одна річ, яка заважає українцям (та й не тільки їм, радше більшість народів потерпають від цієї напасті) уповні відчути смак свободи. Бо страх, яким би укоренілим він не був, все ж має властивість вивітрюватися, забуватися, мізеріти. Але… Оксана Пахльовська якось зауважила, що  «страх — це єдиний — і тотальний — спадок, який Система залишила українському суспільству. Цей принизливий спадок передається з покоління в покоління. Вивітрює з людей мову. Гідність. Пам’ять. Вивітрює з людей людей.

Тому керувати таким суспільством легко. І саме це суспільство може здобутися лише на одну владу: злодіїв. Циніків. І відвертих злочинців».

Влада назагал, – не тільки нинішня наша, – містить у собі первинний підтекст джерела страху. Цей архаїзм мав би давно зникнути разом зі стереотипами, які нагромадилися упродовж століть історії держави. Але, мабуть, у тому й полягає різниця між зрілими демократичними спільнотами і новаками на цьому шляху, що перші давно второпали вторинність апарату насильства стосовно себе, що державна машина справно функціонуватиме, лише змащена податками пересічних громадян, що будь-який полісмен мав би, в першу чергу, вклонитися пересічному українцеві за свою зарплату, за можливість годувати власну родину, а не дубасити чужих дитей, як злочинців.

З іншого боку, – влада й справді культивує наші фобії і страхи. Там, нагорі, досі мешкають динозаври, які легковажно вважають собі, що кийок і сльозогінний газ можуть цілком певно замінити їм цивілізовані важелі управління суспільством.

Чи можна їх змінити? Як на мене, слід, у першу чергу, переконати себе у тому, що кожна людина народжена вільною і самодостатньою, що навіть ангел на найвищій посаді, не керуватиме нашою долею чи вирішуватиме чужі проблеми. І ще, – намагатися обирати владу, виходячи з власного світосприйняття і особистих критеріїв. Мені не хочеться вірити Борисові Олійнику, який перетворив це побажання у своєрідну константу: «Ми фетишизуємо свій народ. Але народ, який наділяє злодія владою, потім його лає, а потім знову обирає, не достойний іншої влади».

Влаштуймо так, аби «фетишизований народ» обирав вільно, без чужих підказок і тотального зомбування, без віртуальних надій і «пенсійної милостині» серед безпросвітніх злиднів, – і лише тоді робімо висновок, наскільки вдалим був його вибір.

Ігор Гулик. Ілюстрація: скульптура Зеноса Фрудакіса "Свобода"

Про гідність і приниження

Той, хто не бажає бути приниженим у цій – наголошу, своїй, державі, – не дасть себе принизити

Колись Мирослав Маринович, знаний дисидент та філософ, у бличкучому есеї „Ніколи більше!”, взявся вибудовувати алюзії між кінцем 30-х минулого віку і першим десятиліттям нового. Виклад Мариновича досі добрий непомітним, але для уважного читача знаковим висновком про те, що „докоряти українцям,.. що вони своїми згадками про Голодомор дражнять Росію, – це однаково що докоряти полякам,.. що ті роздражнили нацистів, не прийнявши їхні "помірні територіальні претензії".

Питання що називається руба. Попри декларації про рівність людей та народів, міжнародна спільнота, структурована в розмаїті організації глобального масштабу, й досі толерує поділ на „рівних” та „рівніших”. По суті, сповідує право сильного звинуватити слабшого у його спробах боронити власний інтерес.

...Я не кажу, що усі мають сприймати злиденний стан крізь рожеві окуляри, однак, чи можуть українці вимагати у світу толерантного ставлення, коли в їхніх душах культивують відчуття приниження?

Так, ми не маємо підстав надто пишатися тим, що називаємо державою. Але, даруйте, ми не маємо й права вимагати від її представників, обраних нами після банальної оборудки – кого – за кілограм гречки, кого – за чвертку оковитої, кого – за солодкими обіцянками-цяцянками – чогось революційного. Вони купили більшість з нас, і вважають, що тепер повертають витрати. А ми купилися, дали себе принизити...

Я не переконаний, що цієї осені історія не повториться. Бо той, хто не бажає бути приниженим у цій – наголошу, своїй, державі, – не дасть себе принизити. Будь-яким робом: бюлетнем, укинутим в виборчу скриньку, пікетом під радою, врешті-решт повною ігнорацією захцянок вождів. Нагадаю скептикам: СРСР був ідеальним механізмом приниження особистості, але жменька тих, хто чинив спротив, – до слова, серед них і автор згаданого есею, – навіть тих, хто обрав „внутрішню еміграцію”, не бажаючи жодним чином толерувати систему, – зламали її. А ті, хто звик ходити приниженим тоді, той, хто створив для себе зону комфорту, позначену страхом і байдужістю, – що ж, для них двадцяти п’яти років мало, аби зрозуміти відчайдухів та мрійників.

Приниження одних штовхає на спротив, інших – на самогубство. Гадаю, дилема надається до розв’язання на користь першого. Але до спротиву здатні лише ті, хто відчуває у душі гідність і готовність до самореалізації. Ті ж, хто тішить себе анекдотичним „тося зробить”, відчуватимуться гнаними і ображеними навіть в раю.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Війна навусібіч

Для України у її євроатлантичних прагненнях важлива підтримка Польщі. Але для якої України: зразка 2005-го чи штибу 2015-го?

Українське патріотичне громадянство переймається нині щонайменше двома непересічними проблемами – «гібридним миром» на Донбасі та загрозою #зради у тилу. Я не кажу вже про дрібніші справи, як от, – спротив наступові різномастних реваншистів; корупцією; спробам захланних олігархів повернути колишні впливи.

Фронтів, як бачимо, чимало, їхній перелік забрав би не одну газетну шпальту. І ледь не щодня спалахує новий конфлікт, який знесилює й без того розшарпану і дезорієнтовану спільноту. Мені видається, що навіть у часи УНР молода держава не перебувала у схожій скруті, хоча її шарпали зусібіч і большевики, і власні горе-отамани.

Що гірше, – ні держава, ні громадськість не має жодних ефективних засобів протидії руйнівним процесам. Заяви у відповідь на розмаїті виклики, які час од часу народжуються у нетрях різнобарвних небайдужих середовищ, аж ніяк не стали предметом роздумів «компетентних органів», завданням яких є виробляти стратегії.

А правоохоронці, з’ясувалося, попри декларовану аполітичність є чи не найполітизованішими структурами, позаяк діють, здебільшого, виконуючи партійні замовлення тих чи інших еліт. Є одна проблема, – органи насильства змирилися з роллю жертв насильства, оскільки годуються з рук тих, хто формує державний бюджет і вибивають крихти зі столу владоможців ціною не тільки надлюдських зусиль, а й нелюдського приниження.

Тепер про зовнішню політику, якщо вона у нас є. Сумніви породжені недавнім голосуванням за зміни до Конституції, довкола яких громадили неймовірні чутки. Мовляв, США та Європа диктують порядок денний Ради, але задля гарантій змушені особисто наглядати за парламентською залою. Є й дрібніші симптоми. Про адекватну реакцію на систематичне паплюження, а то й нищення пам’ятників УПА у Польщі годі й говорити. Міністерство закордонних справ виглядає якщо не заручником внутрішньополітичних обставин, то вже точно стороннім спостерігачем процесів. Так, божевільним витівкам «кресов’яків» можуть противитися, як у Польщі, так і в Україні, але що спротив маргінальних культурно-просвітніх товариств у порівнянні з лобіюванням «проекту» у польських владних кабінетах? І чи зроблять ці комарині укуси погоду, коли навіть у Львові дискутують над перспективою передачі сусідам архіву Оссолінських чи думають над тим, як позбутися невгодної Возницької, аби уволити бажання Варшави і перевезти епічне полотно Альтамонте із Олеського замку до католицького костелу у Жовкві.

Я розумію, – для України у її євроатлантичних прагненнях важлива підтримка Польщі. Але для якої України: зразка 2005-го чи штибу 2015-го? І якщо вже польський лобізм Києва видається на публіці за обопільний інтерес народів, то чому ж мусимо платити додатковий бонус, заплющуючи очі на глум над власною гідністю? Чи буде щирою і тривкою така «дружба»?

Отож, воюючи навусібіч, вже ж варто виокремити стратегічний напрям своїх змагань і зосередившись на ньому, розвивати решту ініціатив. На мою думку, таким концептом має стати оборона національної гідності. Лише переконавши громаду, що цей елемент її існування є первнем, можна сподіватися на її підтримку і монолітність.

Ігор Гулик. Ілюстрація: delyagin.ru   

Шокова евтаназія

Ще 2008-го, у квітні, голова Національної ради з охорони здоров’я професор Микола Поліщук заявляв, що Україна є першою у світі за темпами вимирання населення

Навіть якщо припустити, що Україна, розвиваючись в єврокерунку, крок у крок прошкує шляхом своїх найближчих сусідів, то перспективи, скажу я вам, не вельми... Крім того, що жодна Польща чи навіть Болгарія стартували з радянського табору, менш переобтяжені досвідом тоталітаризму, що ці країни не переймалися, зокрема, проблемами цілісності і домінуючих суспільних векторів, їхній стрибок до Євроунії був не надто тривалим у часі. Як на українські реалії, то 25 років борсань, тяглих псевдореформ, невизначеності та індивідуальних стресів – цілком достатньо, аби збити на манівці навіть сформовану і сконсолідовану націю.

Але попереду – чергові "реформи", ймовірно, шокова терапія господарки, якщо, звісно, відшукаємо доморощеного Бальцеровіча. Тобто, чергова порція негараздів, причому у таких масштабах, які досі не наснилися навіть у найжахливіших мареннях.

Британські дослідники кажуть, що у Росії та Латвії, які не надто переймалися „делікатністю” суспільних змін у 90-х, смертність дорослих чоловіків зросла ледь не на 50 відсотків. Загалом, висновують знавці, у країнах Східної Європи останнього десятиліття ХХ віку можна було запобігти передчасній смерті одного мільйона чоловіків працездатного віку. І це – найбільший докір американцю Джефрі Саксу, який пропагував тоді так звану „шокову терапію”.

Гадаю, не варто переконувати, що ця загроза є найповажнішим викликом Україні, – куди там війни чи особисті кредитні дефолти. Ще 2008-го, у квітні, голова Національної ради з охорони здоров’я професор Микола Поліщук заявляв, що Україна є першою у світі за темпами вимирання населення. 5 мільйонів українців не стало за останні півтора десятка років і оця "надсмертність" притаманна людям працездатного віку. За цими показниками, на думку Миколи Поліщука Україна випередила Європу в чотири рази. Також, порівняно з цивілізованими країнами, тривалість здорового життя в Україні на 15 років менша.

Звідси – кілька запитань. Зокрема, про вартість людського життя в країні, де ця категорія ніколи серйозно не обговорювалася, ба більше, – досі замовчувалася, зокрема, коли йшлося про Голодомор 1932-33 років. За моралізаторством нинішніх провідників держави приховується насправді цинічне нехтування глибинним сенсом ціни кожної з семи, дев’яти, десяти (чи скільки там?) мільйонів жертв цієї катастрофи. Може, тому „наполегливіть” Києва у питанні визнання делікатно „змазується” його європейськими візаві? Може, вони підозрюють у такій настирності політичну складову, політичні зиски?

Ще одне питання – доцільність „шокової евтаназії”, оскільки налаштованість на подальше провисання над прірвою може означати добровільне приречення на смерть чергових мільйонів.

Хто відповість на цю риторику?

Ігор Гулик. Ілюстрація: velelens.livejournal.com

Синдром "любих друзів"

Партійним бонзам комфортно ховатися за високими ідеалами Майдану

Мені не надто важить на подальшій долі провладних партій, – ці проекти, вдалі, радше, для опозиції, одразу ж після здобуття статусу зродили надто серйозні побоювання щодо конструктивної перспективи. Набагато серйозніше я переймаюся майбутнім тих, хто ідентифікував їх, з одного боку, із здоровим, позбавленим ура-риторики патріотизмом, а з іншого, – мислячих, неординарних осіб, цілком невлаштованих у системі світоглядних координат "домайданівської доби". 2014-го вони вийшли з внутрішньої еміграції для того, аби спробувати реалізувати свій потенціал, а зараз, розчаровані, злі і, власне кажучи, обдурені, шкодують за тим давнім, щирим, але, як виявилося, не надто розважливим вчинком.

Мені можуть заперечити суттєвим аргументом: мовляв, саме ці люди вистояли справедливість на Майдані, саме вони, а не хто інший, поклали на вівтар у центрі столиці усе, що мали (й власну харизму, і бізнесові перспективи). Це – безсумнівно. Але в тому то й суть, що зараз їм доводиться нести на собі хрест комплексу вини за те, що трапилося опісля. Цей хрест дедалі важчає навіть тому, що вони направду не мали "зерна неправди за собою…".

Натомість партійній верхівці легко ховатися за високими ідеалами Майдану. Їй, зрештою, мало важить на тому, що десь у сільській глибинці мешкає громадянин N, який щоранку вислуховує докори сусідів за владу, яку він захищав і яку, зрештою, переконував підтримати.  Для сотень і тисяч таких "анонімів" з партійними квитками придумано "офірних цапів". Як раніше, за Ющенка, так званих "любих друзів".

Справжніх залаштункових радників-порадників вже розвінчували кільканадцять разів, а вони, живучі, й надалі вештаються довкола «світлих образів» гаранта/прем’єра, щоразу витворюючи підступи з єдиною метою – кинути на провідників тінь підозри.

Залишилося дуже мало легковірних, які ковтають цю перестояну страву. Звичайно, "за спиною президента, – так вважає К. Хаббард, – завжди стоять певні особи, яких вартувало б виставити попереду, аби він міг за ними наглядати". Але міф про "сірих кардиналів", як на мене, витворено лише для того, аби прикрити ним невизначеність, нерішучість і двозначність позиції головних "покривджених" - Порошенка і Яценюка.

Нищівна критика, яка мала б слугувати "холодним душем" для партійних бонз, навпаки розбурхала пристрасті. За ними забули про власну відповідальність, відсікши будь-які спроби дискусії довкола цієї болючої теми.

Ігор Гулик. censor.net.ua