Покоління розбещеного лібералізму

Принципи сучасного вітчизняного провідництва формувалися, на жаль, не в умовах домінанти свободи, а в середовищі конформістів

Із усіх визначень, якими намагаються характеризувати наших сучасників знані інтелектуали, мені чомусь найбільше припало до душі Сверстюкове. Відомий правозахисник і філософ якось зважився виголосити його публічно, в одному з численних інтерв'ю: "Я належу до покоління розбещеного лібералізму, яке читає багато книжок і пройшло через багато спокус… Ми захоплювалися протилежними течіями і проходили всі, не тільки спокуси, але й вітри, і часом піддавалися тим вітрам".

Напрочуд влучно, чи не так? Напрочуд суперечливо, – атож! Сверстюк дивує відкриттям того, що навіть серед тоталітарних морозів у надрах зневіреної сіроми народжувалися "розбещені ліберали", – але ж чи не його особистий приклад, і приклад сотень (тут пан Євген, як на мене, дещо лукавить, наводячи Стусове "мало нас, малесенька щопта"), – яскраве підтвердження "вічності бунтівливої стихії"?

Інша річ, – трасформація "розбещеного лібералізму" у прикладну політику тих, кого, здавалося б, можна вважати прямими спадкоємцями "шістдесятників". Зауваження "здавалося б" тут, можливо, не вельми коректне, позаяк знакові фігури носіїв ліберальних цінностей нині розмиті середовищем крамарів, екс-комсомольців і пройдисвітів. І суть, мабуть, не у фундаментальних цінностях еліти чи тих, хто легковажно лічить себе такою, суть, як на мене, у тому, що П'єр Манан, історик лібералізму, приховує за фразою "Джерелом певних із найбільших лих новочасної політики є самі принципи цієї політики".

Нічого дивного, – принципи сучасного вітчизняного провідництва формувалися, на жаль, не в умовах домінанти свободи, а в середовищі конформістів. Сверстюк переконує, що вони також зазнали нагінок, але ці нагінки, здебільшого, полягали в обмеженні самореалізації особистості. Хто зна, чи є витонченіша кара, чи є більш досконалий механізм поневолення, ніж власноруч зведені для себе в'язничні мури? Це сьогодні можна полемізувати про героїку репресованих і боягузство мільйонів, але здаймо собі справу з почуттями, приміром, сільського вчителя, якому доводилося щодня, щоуроку потерпати від сорому за вкотре сказану дітям брехню. Не слід шукати романтики боротьби там, де саме життя є виснажливою боротьбою за виживання духу.

Сьогодні задавнені комплекси повертаються. Мені розповідали, як геть у стилі сусловських часів викликають на килим до міністерства культури поважну людину, "розбещеного ліберала" за те, що посмів висловитися на сторінках закордонної української преси про те, що коїться вдома. Здавалося б, де – у царині культури! Якими б принципами не керувався Порошенко, його переконань замало, аби здолати засилля чиновництва, яке, одягнувши костюм від Армані, й досі почувається вбраним у форменний однострій.

Або ж Пінчук поруч з Френсісом Фукуямою. "Не всі з культурних звичаїв, які вважаються чеснотами, сприяють нагромадженню суспільного капіталу. Деякі з них можуть бути корисними лише індивідуалісту…". Американський неоліберал якось привозив до Києва свою лекцію, мабуть, не знаючи, що її висновки дуже промовисто окреслять тип гостинного Пінчука. "Розбещеність" зятя Кучми – не у специфіці його смаків, які не лягають у прокрустове ложе національних "культурних звичаїв", а у тому, за чий кошт він втішається можливостями їх реалізовувати. Приватний інтерес, запакований в обгортку "добра нації", не є творчим первинно. Здебільшого, він невдала калька з чужинських практик меценатства, з вихолощеною суттю тези про праву руку, яка не знає, що коїть ліва.

Сверстюк з цього приводу – однозначний: "Патріотизм, про який ви говорите,треба назвати фарисейством. Так само як релігійність зручна - це теж фарисейство… В тіні святощів дуже багато фарисейства було і буде".

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Культурна дистрибуція

Влада іноді схильна впадати у блуд щодо адекватності власних культурних смаків і запитів усталеним серед спільноти поглядам

Понад сорок років тому у комуністичному Китаї розпочали кривавий експеримент, названий тамтешніми правителями «культурною революцією». Нагінки на внутріпартійну опозицію, всіх, хто насмілювався суперечити вченню «великого Мао», тотальне винищення села, вакханалія хунвейбінів, які незабаром самі впали жертвами каральної машини, політика «завдавання ударів обома руками» – проти американського імперіалізму і совєтського ревізіонізму – і 20 мільйонів убієнних... Відстрілювання горобців у небі над рисовими плантаціями обернулося пострілами у власний народ, з відлунням на площі Теньаньминь вже після смерті «керманича».

«Усяка влада полягає в організації ідолопоклоніння», – написав великий Бернард Шоу. У КНР все починалося з цитатників Конфуція, аби відтак перевтілитися у цитатники Мао. Найкращим інструментом, а відтак і феноменом цивілізованого фетишизму влади є, як не дивно, культура – царина, природно, вільна та незаанґажована. Складні ідеологеми виявляються важкими для мізкового травлення загалу, а емоційні пісенні рулади чи речитатив саг засвоюються без проблем, беруть за живе. Близькі й зрозумілі зазвичай консервативній публіці креативні знахідки політтехнологів, – френч Кастро, берет Че Гевари, коса Тимошенко, – стають елементами «ідолопоклоніння», ба більше, – формують тип поведінки для своїх носіїв. Для електрика з Ґданська, майбутнього Президента демократичної Польщі Лєха Валенси вистачило фрази про свій «статок» – пару подертих шкарпеток, – аби його зрозуміли тисячі таких же знедолених... А Яцека Куроня назавжди запам’ятали у джинсовому костюмі, який чомусь пасував йому навіть на найпрестижніших зібраннях. Це як у Квавзевіца: «Однострій робить вояка, а ряса священика».

Влада іноді схильна впадати у блуд щодо адекватності власних культурних смаків і запитів усталеним серед спільноти поглядам. «Організацію ідолопоклоніння» віддано на відкуп посередникам: за комунізму – «орговикам», у вільному суспільстві – свавільному чиновникові. Відмінність між двома типами «культурних дистрибуторів» у тому, що перший першочергово дбав про ідеологічну цноту підлеглих зокрема і «культурного процесу» назагал. Іншому розходиться на цінностях ринкової доби, власне «бізнесовому» підході навіть до делікатного духовного продукту. Бюрократові байдуже, що є предметом вселенського торгу – фрески Бруно Шульца чи історична бруківка з площі Ринок. Він ладен зруйнувати пам’ятники давньої Месопотамії, аби відтак перетворити їх відновлення на  піар-акцію і засіб здобуття мільйонних прибутків для визначеного кола підрядників.

Постреволюційний ентузіазм «культурних дистрибуторів» в Україні характерний конфузами «Ґринджолів» на Євробаченні, протистоянням Мінкульту з колективом театру російської драми, теперішніми скандалами з надр відомства Кириленка. Схожу ситуацію спостерігаємо й у мовній царині. Сергій Жадан, презентуючи у Львові свою нову книгу «Гімн демократичної молоді», висловився так: «Насправді у нас все нормально, усе класно. Головне, щоб політики не намагалися щось змінювати. От недавно прийняли якийсь статус російської мови як регіональної, чи, навпаки, намагаються впровадити якусь українізацію, через що люди, які цікавилися українською культурою, просто від неї відвертаються. Коли політики перестануть втручатися в культуру, тоді все буде добре».

Але коли й хто з політиків дослухався до думки письменника? У мене складається враження, що знання владоможцями літератури, приміром, обмежуються цитатами, вставленими референтами у тексти їхніх спітчів. Так чиновник стає посередником не тільки між владою і народом, але й між владою і культурою. А коли смаки формує «дистрибутор», то чого дивуватися, що у поважних фотелях у нас, здебільшого, крамарі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Містечкові узурпатори

Урешті-решт, у нас можна виправдати все. Бездіяльність тлумачать  потребою тримати паузу в умовах затяжної війни. На тлі страхів публіки спекулюють, узурпують не тільки владу, але й думку

Українські владоможці, незалежно від рангів, ще, мабуть, довго хворітимуть на недугу самоуправства. Загальнодержавний контекст сприяє її прогресуванню, позаяк все вибудовано на позірно демократичних процедурах і правилах. І якщо нагорі, у вищих ешелонах влади, є ще певна можливість довести пересічному волюнтаристові, що він "не правий", – на таких чатують опозиціонери і просто недоброзичливці з цілою когортою правників, – то законодавче поле місцевого самоврядування настільки невизначене "землеупорядниками", що тамтешні князьки повертають "дишлом", куди їм заманеться.

Уявімо собі, що на хвилі народної довіри до "героїв Майдану" у невеличкому селищі здобув перемогу вчорашній… футболіст. Певна річ, він привів свою "команду", осідлав нею усі стратегічно важливі сфери життєдіяльності, – кілька комунальних підприємств, а головне, – ринок, який, власне, й дає левову частку надходжень до жебрацького місцевого бюджету. Я вже не кажу, що оті "нові фахівці" єдине, що вміють робити сяк-так пристойно, це ганяти м'яча на зарослому бур'янами вигоні, що гордо йменують стадіоном. У справах фінансових вони також неабиякі віртуози, – зуміли довести до ручки ще, здається, вчора успішну фабрику. Підприємство збанкротувало, відтак перейшло у руки приватників, які, подейкують, дуже наближені до керівника районної адміністрації. Так наш "мер" забезпечив собі надійне прикриття і спокій у справах на довіреному йому терені, і тепер успішно гендлює землею направо й наліво.

Спостерігаючи за поведінкою свого обранця, селяни чомусь схильні винуватити не його, а політичну силу, з якою асоціюється його особа. Відтак на запитання, чому голосували за пройдисвіта, розповідають, що, окрім нього, не мали вибору,– за "ліваків" не хотіли, а "екс-регіоналів" у благословенній Галичині не пускають й на поріг.

Але де-де, та у Львові ми з вами мали вибір. І тим не менш у владу потрапили люди, до болю знайомі своїми колишніми вчинками, своїм свавіллям і непевними оборудками. Усвідомивши це, мусимо тепер замислитися над не стільки правовими наслідками їхнього самочинства. Особливо, над їхнім шаленим спротивом затіяній у Києві децентралізації.

Урешті-решт, у нас можна виправдати все. Бездіяльність тлумачать  потребою тримати паузу в умовах затяжної війни. На тлі страхів публіки спекулюють, узурпують не тільки владу, але й думку. Роблять це нишком, сподіваючись на заклопотаність загалу іншими проблемами. Але шило колись та вилазить з мішка. Інша річ, що відповідати за минулі грішки, як завжди, нікому…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Генерація базік

Сьогодні соцмережі кишать оцінками «Самопомочі» та її лідера, кажуть про неймовірну деградацію політичної сили, яка феєрично увірвалася у вищий ешелон вітчизняної політики. І раптом - розчарування, навіть злість на безвідповідальних політиків, які вчора спровокували бійню під парламентом. 

Так воно виглядало для всеукраїнського читача, у Львові ж давно й добре знають ціну Садовому і його «проектам».

Кілька років тому я написав про них коротке есе. Гадаю, воно актуальне й нині

Останні роки дали добру нагоду і поживу для міркувань над силою слова. Власне, над дивовижною тенденцією його девальвації, прямо оберненою фінансовій складовій месиджів, загорнутих у фантики дешевих фраз. Блазнювання на публіку – завжди поплатне, воно затуманює обшири конкретного, рве його детермінічні зв'язки, не стимулює до аналізу наслідків. Воно атракційне, а схильність до атракції, на жаль, вийшла за двері акторських вбиралень та мистецьких горищ і перетворилася на обов'язковий елемент політичної харизми. Суміш стилів дає несподівані ефекти, – раптові для публіки і аж ніяк не для технологічного персоналу, який працює на одинака. А на виході маємо лемент вчергове обдурених, яким залишається картати себе ж за легковірність і хвилеву сліпоту.

Це, – як у пєлєвінській " Generation П":  "Завдання просте. Напиши мені "русскую" ідею, приблизно на п'ять сторінок. І коротку версію на сторінку. Щоб чисто реально було викладено, без мудрувань. І щоб я будь-якого імпортного п…а – бізнесмена там, співачку, кого завгодно – міг по ній розвести… Щоб таку духовність відчули, б…і, як у сорок п'ятому під Сталінградом, втямив?".  

Для покоління базік найвдячнішою є роль інспіраторів процесів. У цьому амплуа вони набирають рис промоторів суспільних рухів, важливих і кардинальних (на сучасному жаргоні – реформаторських) вчинків. Але щойно їхні репліки вичерпуються, і мова заходить про конкретні вчинки і конкретну відповідальність, тоді на авансцену виходять суфлери – зазвичай, всезнаючі правники, когорта "правозахисників", ветеранів "політичних репресій". Розпочинається друга дія: полювання на "відьом", через підступи яких зламано концептуальні плани, зруйновано грандіозні мрії. Базіки на задньому плані, вони тепер ображені людською бездіяльністю, інтригами опонентів, вони навіть погоджуються тихо зійти за лаштунки. Тихо, без комісій, перевірок і оргвисновків.

Генерація Б. здобуває численних адептів. Важко очікувати, що вона колись зникне зі суспільного виднокола, бо приклади комфортного життя її найповажніших і найзнаковіших постатей хвилюють уяву публіки, спонукають до наслідувань. Ми дивуємося, що наші діти не бажають вчитися? А чи можна вимагати від них сумлінного ставлення до школи, коли вони знають напевне, – базікою і "прикинутим" політиком можна стати, не надто напружуючись. Треба тільки, щоб батьки подбали про стартовий капітал, зв'язки і проплатили престижний вуз. А дірвавшись до вершини, можна обіцяти посполитим будь-які золоті гори, тішити їх найфантастичнішими проектами – ковзанкою на Ринку, лазерними шоу, казино у магістратських бюрках.

Не вийде, – не біда: гроші на промоцію витрачено, винна погода і японські шпигуни у лавах опозиціонерів. У крайньому випадку, виручить прокурор-однокласник, запхнувши результати перевірок у глибоку шухляду свого монументального столу. Виручать псевдо-активісти, кишенькові депутати, уся ця недолуга знать, що живиться крихтами з вельможного столу. І. визнаємо, не надто бідує.

До нових ідей, до нових базік.

Ігор Гулик. Ілюстрація: kulturologia.ru

Коротке есе про відповіді

Жоден народ у світі, зважаючи на тотальну нелюбов до влади, не має таких підстав зневажати владоможних нероб, як українці

Серед сучасної української спільноти нагромадилося стільки запитань до чинної влади, що вона фактично не встигне відповісти на них, навіть якщо, не дай, Боже, збережеться статус кво, себто з якоїсь незнаної і незрозумілої причини житимемо з цими провідниками відведену їм каденцію. Причому, на моє глибоке переконання, загал вже й не надто потребує, аби саме нинішні діячі вивели його з незнання чи нерозуміння ситуації, позаяк уся минула практика комунікації між «верхами» і «низами» скомпрометована, м’яко кажучи, нещирістю перших. А вже як вони беруться щось пояснювати, то це, радше, скидається, на сварку базарних перекупок.

Коли Леон Фейтвангер писав, що  «увесь світ складається не із запитань, а з відповідей, потрібно тільки здогадатися, на що конкретно вони відповідають», він, вочевидь, мав на увазі неукраїнський світ. Оскільки його, цей специфічний закуток цивілізації, досі переповнюють запитальні конструкції, натомість за ось уже 25 років незалежного існування держави, її мешканці не отримали від своїх провідників ні чітких орієнтирів, ні бодай проміжних віх на шляху до стратегічної мети, ні методологічного інструментарію подолання перешкод, взагалі, – нічого…

Як на мене, жоден народ у світі, зважаючи на тотальну нелюбов до влади, не має таких підстав зневажати владоможних нероб, як українці. Ба більше, усі більш-менш помітні досягнення на терені від Карпат до Хутора Михайлівського, усі спроби поступу тут відбулися саме всупереч владним намаганням, через конфлікти з чиновниками, через зламані, понівечені  долі пересічних громадян, що ціною нелюдських зусиль таки не давали остаточно упасти господарці, культурі, науці; через зневіру поодиноких ентузіастів, які випадково потрапляли до кабінетів, де ухвалюються важливі рішення, але хутко змушені були йти звідти через інтелектуальну задуху та підкилимні ігри, або ж їх «йшли» через «неформат» їхніх натур. 

Біда ще й у тому, що володарі наших з вами доль, – як би це по «совковому» не звучало, але це, на жаль, досі так, – навіть не завдають собі труднощів переконати у свій правоті решту. «А навіщо? Досить «кинути клич», висловити свою незаперечну думку, і кожен, хто ще перебуває при повному розумі й твердій пам’яті, зобов’язаний стояти за таку «ідею» на смерть», – Ортега-і-Гассет у «Безхребетній Іспанії» бачив через роки нинішню Україну. Зважмо, батьківщина філософа, як і ми, пережила десятиліття диктатури, але не втратила здатності шанувати своїх очільників, бо вони, попри все, залишалися іспанцями.

Нам же випало мати справу зі справжнісіньким «лохотроном», який крім коштів видурює в посполитих залишки довіри, надії, виторговує для себе і челяді ще один зайвий день, аби конвертувати дорогоцінний час у грошові знаки, заморські вілли, гарантії безпечного майбуття. І ми щодня даруємо їм цю довіру, терпляче очікуючи на осонні «фініта ля комедії», розпочатої рік тому, завмираючи біля телевізорів в передчутті чогось значущого у пусто-порожній балаканині, сподіваючись на завтра, післязавтра, які з часом перетворюються на безкінечну низку наперстків, під якими нема призу. Ми нині навіть не можемо дозволити собі розкошів ось так просто, зі злості, вийти на Майдан, оскільки ці фокусники одразу ж потрактують наш емоційний спалах на користь своїх таборів, і вкотре заведуть поміж собою дискусію від нашого з вами імені.  

А, може, досить сподіватися на владу, на збанкрутілих політиканів і їхні виверти? Може, час для вибудовування іншої моделі стосунків поміж «плебсом» і «знаттю». Стосунків, які базуватимуться не на обов’язках перших і безвідповідальності других, а на якісно новому рівні комунікації, – рівності перед законом, невідворотності покарання за негідні вчинки, а особливо, бездіяльність. Може, геть різнобарвні партійні знамена, для них ще не час. Може, варто-таки згуртуватися під державним прапором, аби не маяли над нами чужинські стяги?   

Це, мабуть, єдина відповідь на тисячі запитань, яку мали б сформулювати для себе українці.   

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Від війни до… війни?

Тут не мова про істерики офіційного Кремля із приводу «неслухняних українців», які «чомусь» визнали за потрібне укласти правдиву версію власної минувшини

У польському Ґданську 1 вересня зазвичай планують урочистості з нагоди річниці найтрагічнішої події минулого століття – початку Другої світової війни. Лідери з’їжджаються на берег Балтики, аби спільно вшанувати пам’ять мільйонів жертв, помолитися за їхню пам’ять, висловити сподівання на те, що схожого не буде, принаймні, пообіцяти усіма силами протидіяти спробам роздмухати воєнну пожежу на континенті.

На жаль, не всі налаштовані таким чином. На жаль, країна, яка разом зі союзниками з антигітлерівської коаліції підписала акт капітуляції нацистського режиму, нині налаштована по-іншому трактувати історію, вишукувати у ній відверто драстичні епізоди, а відтак – творити власні міфи, сіючи ворожнечу і скандали.

Тут не мова про істерики офіційного Кремля із приводу «неслухняних українців», які «чомусь» визнали за потрібне укласти правдиву версію власної минувшини. Тут вже мова про доконечно принципові непорозуміння із дальшими сусідами, зокрема із Польщею. Звинуватити Варшаву у тому, що саме її колишні керівники спричинилися до початку світової бойні, бо були «надто непоступливими» перед територіальними захцянками Третього Райху, можуть тільки божевільні. Але що вдієш, часто народами керують неадекватні політики…

У російських ЗМІ час від часу виринають публікації на кшталт тих, що, мовляв, міністр закордонних справ Другої Речі Посполитої Юзеф Бек активно співпрацював із абвером, натомість прем’єр уряду-вигнанця після окупації нацистської Польщі Станіслав Міколайчік був агентом британських спецслужб. Ба більше, кажуть, що Польща разом із Берліном плекала плани нападу на СРСР.

Що тут скажеш? Можна прямо і безапеляційно заявити: «Це свинство, звичайна брехня та сталінська пропаганда», як це вчинив історик Анджей Фрішке. Можна продовжити дискурс у толерантнішому тоні, нагадавши Кремлю про пакт Молотова – Рібентропа, але це вже зроблено з нагоди річниці сталінсько-гітлерівської змови. А можна просто не реагувати на схожі маразми, бо, видається, ті, хто їх продукує, розраховують якраз на нервову, нерозважливу реакцію, аби відтак мати нагоду для чергових звинувачень.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Петер Шранк   

Наш едем

Міркую, що втямити різницю між тим, з чого ми вийшли на Майдан, і тим, що є зараз, ми мали час. Тепер важливо розібратися у тому, що не змінилося і що потребує докорінних змін. І, як на мене, найшокуючішим залишилося досі очевидне непорозуміння між владою і нами

Якось довелося гаяти час у провінційному шинку з претензійною назвою "Едем". Зовні, та й зрештою, всередині, – все, як у людей: новітні будівельні матеріали і модні інтер'єри. Але обслуга і кава, – як у призабуті совєтські часи, коли на шинквасах схожих закладів сором'язливо плавали тушковані у помідоровому соусі кільки серед паперових квітів, а мухи на столах допивали розлитий шмурдяк…

Чи не здається вам, шановний читачу, що інтер'єри нашого з вами повсякдення схожі на оту містечкову забігайлівку, у якій поруч з модерновими лаштунками ховається (а що гірше, – вилазить з усіх закутків!) тупе совкове минуле з усіма його "привабами"?  І не важливо, – столиця це чи районовий загумінок, – іноді цивілізований зовні Київ являє регіонам такі зразки свавілля, що сільські фільозофи резонно асоціюють його з хрущовською хвилею рагулізму.

Живемо як живемо, – час од часу проклинаючи владу, яку самі ж хвацько обирали, час од часу згадуючи закон, який самі ж порушуємо на догоду хвилевим інтересам, час од часу сподіваючись на краще, поза тим звикаючи до гіршого. І химерний Стівен Кінґ звучить, як молитва: "Господи, дай мені спокій духу прийняти речі такими, як вони є, якщо я не зможу змиритися з ними, то дай мужності, щоб змінити те, що можу змінити, і мудрості, аби втямити різницю".

Міркую, що втямити різницю між тим, з чого ми вийшли на Майдан, і тим, що є зараз, ми мали час. Тепер важливо розібратися у тому, що не змінилося і що потребує докорінних змін. І, як на мене, найшокуючішим залишилося досі очевидне непорозуміння між владою і нами. 

Можна списати все на історичну традицію нелюбові українців до всіх режимів, позаяк донедавна усі владні інституції сприймалися за чужинські, а, отже, ворожі. Можна бавитися у бісер, порівнюючи передвиборчі обіцянки тих чи інших осіб, середовищ, і реальний вакуум, коли йдеться про їх виконання. Можна нігілістично твердити, що українцям взагалі невластива традиція законництва через свою скіфсько-азійську генеалогію.

Втім – все це намагання втекти у софістику і демагогію, пропонуючи спільноті шлях до глухого кута. Насправді у контексті здебільшого досконалих законів і, як подейкують, найдемократичнішої Конституції (за винятком останніх змін), у нас відсутній суспільний пакт про пошанівок і безумовне виконання цих законів.  І це, гадаю, чистить поле не тільки для банальної зневаги до права, але й для застосування різноманітних технологій з метою позірного дотримання закону, по суті ж його ігнорації.

Кожна з таких технологій – відверто кажучи, ошуканство, скільки б мені не твердили про потребу узгоджувати життя з параграфами. Хай я буду двічі формалістом і буквоїдом, але, звиняйте, люди, які пишуть закони, себто займаються таким узгодженням, передбачають не лише особисте солодке відчуття виконаного обов'язку, а й те, що їх, ці закони, хтось буде виконувати. Закон є однозначним в усіх демократичних ситуаціях, технологія ж навпаки, дозволяє собі оперувати псевдопоняттями "зважаючи на обставини", "враховуючи інтереси", "задля загального добра", якщо треба, то вже призабуте "йдучи назустріч…".

…Враження від відвідин вже міського бару, де заповзялися боротися з курінням. Зробили просто, дешево і сердито: на кожному другому столику написали: "Курити заборонено". І квит. Поруч, за кожним першим, – будь ласка. Все – у рамках. Технологія називається.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов