Спосіб самогубства

Парадоксально, але конструктив як такий, не вбраний у шати розцяцькованих слів, конструктив як вияв істини, дедалі частіше викликає відразу. Своєю приземленістю, прісністю, своїм невишуканим сенсом

Іноді політики видаються мені жертвами ніцшеанського "молоху абстракції", бо, просторікуючи про "знеособлений обов'язок", настільки входять у роль, що стають фанатами своїх ідей. Між тим, – кожен з них претендує на конкретику, принаймні, для того, аби спробувати втілити власні проекти. Молох абстрації для них – влада, оповита реальними обрисами посад, портфелів, важелів, впливів.

"Ми повинні" в устах політика-популіста звучить як "ви мусите", і ця безапеляційність, з якою на слухачів громадять тягар обов'язку, имала б викликати спротив у кожної більш-менш тверезої людини. Ба ні, – здебільшого, ми безоглядно кидаємося на цей заклик, ані на йоту не прислухавшись до здорового ґлузду, що підказує нам остерігатися чергової облуди.

Це – дивний спосіб подвійного самогубства. Подвійного, бо, випаровуючись, як ранній серпанок, безплідні абстракції гублять реноме "вождя", рівно ж руйнують зворохоблені ним душі, посіявши у них недовіру і спрагу пошуку нових, на цей раз, може, продуктивних ідей.  

Парадоксально, але конструктив як такий, не вбраний у шати розцяцькованих слів, конструктив як вияв істини, дедалі частіше викликає відразу. Своєю приземленістю, прісністю, своїм невишуканим сенсом. Неймовірна детермінованість сучасного світу штовхає до пошуку підтекстів, отож, коли їх нема, людина почуває себе розчарованою, розгубленою, мов дитина, що у "кіндер-сюпризі" не знайшла нехитрої забавки. Тож "шамани" "молоху абстракцій" намагаються укласти дешевого трансформера у будь-що, навіть у банальну як світ людську смерть.

Вам не здається, що українська політика останнього десятиліття зав'язана на смертях і подальшому обсмоктуванні їхніх деталей? Нашу вишукану і сповнену неймовірними сюжетами уяву важко вразити фактом небуденного існування ближнього, нас може розчулити, розгнівити, спровокувати, зрештою, заплакати тільки його відхід назавжди. Про кого говоримо найчастіше, коли мова заходить про владу? Про журналіста Гонгадзе, про самогубство Кирпи, Кравченка. Про кого пліткуємо з живих? Про убивство Бузини, про дивне самогубство Чечетова, про підготовку замаху на леді Ю і кільканадцять атентатів на інших діячів. Ба більше, річниці "смертей по факту" беремо за точки відліку тих чи інших майбутніх подій. Для "справи Гонгадзе", – це чергова експертиза, для "справи Бузини" – нагода повернутися до ньюсмейкерів з Раша-ТВ…

Можна з достовірністю на 99,9 відсотка передбачити, що чергова провокація буде прелюдією для потрібних владі месиджів про «п’яту колону», а наступний невдалий замах на когось із незгодних стане сурмою для збору опозиційних сил.

Це справа не тільки сумління, – категорії неадекватної для касти політиків. Це – свого роду залежність від тих, до кого вони прислухаються найчастіше, – іміджмейкерів, порадників, часто дорогої родини. Саме ці персонажі, здебільшого, підпілля, покликані, за влучним висловом одного з російських публіцистів, "наділяти статусом правди те, що держава бажає про себе знати". Владоможців типу тих, до кого апелював Макіавеллі, передбачаючи присутність у цих персон волі, рішучості та інтелекту, майже не залишилося. Штатний технолог порадить вам, що добре було б, коли б перед виборами у вас народився нащадок, і ви наполягатимете на стимуляції у вашої дружини дочасних пологів. Тут життя цілком узгоджується зі смертю: народження спадкоємця чи смерть породіллі, – і те, й інше, – непогана нагода для піару.

Біда у тому, що більшість політиків чудово розуміють непевність підгрунтя, на якому зведено їхні кар'єри. Розуміють, що їхня робота, – це, зазвичай, спосіб самогубства. Вони ж огортають свій фах романтичним туманом жертвенності, часто натякаючи на роль "камікадзе", "смертників", перед тим як випаде нагода долучитися до валтасарових банкетів еліти. І наразі у жодного з них не піднялася рука власноруч написати бодай заяву про відставку, коли їхні вчинки рівнозначні самогубству…

Ігор Гулик. Ілюстрація: kirovnet.ru

Детектор лицемірства

Життя у віртуальних світах лише поглиблює прірву між можновладцями і злиденним загалом, загострює разюче нерозуміння одними проблем інших, руйнує комунікативні зв’язки між так званою елітою і тими, кого вона мала б провадити

Розважаючи над проблемами сучасної України, намагаючись виокремити найвразливіші точки нашого з вами буття, ми доволі часто забуваємо контекст, серед якого доводиться жити. Ідентифікація з Європою, з цивілізованим світом у поєднанні з нетерплячкою дитини, що прагне якомога швидше позбутися комплексів і пертурбацій підліткового періоду, витворює дивовижний тип мислення й поведінки, у якому сплетені дрімуче невігластво раба і позірна інтелектуальність особи, яка щодня блукає нетрями всесвітньої павутини...

Життя у віртуальних світах лише поглиблює прірву між можновладцями і злиденним загалом, загострює разюче нерозуміння одними проблем інших, руйнує комунікативні зв’язки між так званою елітою і тими, кого вона мала б провадити. Марафон попереду суспільного потяга, без огляду на червоне світло обставин-семафорів, завершується сутичками ідеологій, світобачень, уподобань.

Від спільноти, що упродовж ледь не століття послуговувалася принципами подвійної моралі, що животіла у мушлі внутрішньої еміграції, серед самоцензури і надривно-хворобливого ентузіазму, годі вимагати щирості. Спроби досягти успіху у царині глибоко інтимній – з’ясування достовірності намірів або мотивів особи за допомогою модерних «детекторів брехні» – лише на перший погляд виглядають безпечними. Між тим, потенційні «жертви» цивілізаційних прибамбасів реагують на ймовірну загрозу опинитися у ролі піддослідних тварин природно для них, як банальні «homo совєтікус». За тими, хто нерозважно обіцяє своїм підлеглим тест на американській «цяцьці», вже надійно приклеєно булгаківське псевдо «Поліграф Поліграфович». Суд за позовом певних обивателів, до яких наважилися б застосували випробування на детекторі брехні, наймаючи на роботу, цілком реально може перетворитися на прецедентний процес. Адже законодавство ніяк не регламентує схожі експерименти, залишаючи за роботодавцями (серед них – і державою) право на ініціативу.

Якщо ображений поліграфом громадянин доведе у суді хибність практики зазіхань на її приватне життя, – матимемо цунамі схожих оскаржень. Якщо ж навпаки, – «юні техніки» виграють справу, – то перед країною постане далеко нериторичне запитання: «Quis custodiet ipsos custodes?» – «Хто пильнуватиме охоронців?». Відомо, що «українські кулібіни» вміють давати собі раду з наймодернішими досягненнями людського розуму. І у потрібних випадках поліграф «заговорить» українською, причому казатиме те, чого потребуватимуть замовники. Досвід численних експертиз, зокрема з «плівками Мельниченка», доводить, як можна маніпулювати їхніми результатами на догоду політичному моменту.

Ба більше, – ініціативна публіка цілком обгрунтовано зможе вимагати тестів на детекторі брехні для будь-якого несумлінного, на її погляд, державного службовця. Адже «для полювання на відьом, – пише Маркес, – нема ліпшої зброї, ніж мітла». Тож детектор брехні, заготовлений очільниками для громади, може перетворитися на детектор лицемірства влади, такої ж постсовкової, як і вся країна.

Війна всіх проти всіх потребує модернізації зброї. Слово честі відкинули на звалище історії, як кремінний мушкет чи заржавілу шаблюку. Натомість довідка про успішний тест на поліграфі, бажано з закарлючкою чиновника та гербовою печаткою, стає індульгенцією і одночасно перепусткою до цивілізованого раю.

Ігор Гулик. Ілюстрація: psyfactor.org  

Межа нестерпного

Ми ж тільки й уміємо похвалятися невідь звідки прийшлими чеснотами, моральністю та «руками, які нічого не крали». Та насправді ці чесноти тримаємо про людське око, як і часто-густо свою «релігійність», замішану, на жаль, на фарисействі та псевдопорядності

Як ви гадаєте, коли влада не поважає саму себе, – чи може пересічний громадянин бути толерантним до її інституцій? Коли кожна дія уряду наштовхується на нищівну критику опонетів; а на кожен спіч глави держави у фейсбуці знайдеться купа компромату, – чи поважатимуть владу мешканці, приміром, Сихова? Коли у столиці мер Львова говорить одне, а щойно повернувшись у рідну вотчину, робить інше? Коли у кожному офіційному бюркові брешуть, брешуть, брешуть…

Я думаю, чи може влада, збудована на лицемірстві, фальші, брехні і подвійних стандартах, розраховувати на тривалу перспективу? За усіма прогнозами, – ні. Але ці прогнози стосуються, перш за все, нормального суспільства. Адже там жоден посадовець, бодай раз схоплений на брехні, хабарі, крадіжці у країнах розвинутої демократії, не може сподіватися на успішну подальшу кар'єру. У нас же акурат навпаки: схожі грішки, – чи не неодмінний атрибут посадового зростання.

Умберто Еко пише, що для того, аби стати толерантним, слід визначити межу нестерпного. Ось чому ми зі своєї української стріхи подивляємо толерантності європейських спільнот: вони виробили для себе і для своїх провідників критерії ганебного, неприпустимого. Власне, продукують ці критерії не стільки політики чи учені, а, радше, громадянське суспільство з його особливими механізмами впливу, вільною пресою, незаангажованими експертами.

Ми ж тільки й уміємо похвалятися невідь звідки прийшлими чеснотами, моральністю та «руками, які нічого не крали». Та насправді ці чесноти тримаємо про людське око, як і часто-густо свою «релігійність», замішану, на жаль, на фарисействі та псевдопорядності. Коли ж маємо право сказати осоружній владі категоричне «ні» на виборах, то слухаємо не власне сумління, а солоденькі співи політиканів, що натякають на неабиякі зиски і «світле майбутнє».

Якщо ж серед нас й відшукається самотній зірвиголова, який прагне сказати щось путнє і неприємне владі, то ми, зазвичай, або вираховуємо, скільки він на цьому заробить, або ж цинічно міркуємо, на скільки його, такого необачного, вистачить.

Утім саме зухвальці, до речі, й визначають заповітну межу нестерпного, переступивши яку, будь-хто – месія, Президент чи генсек, – мусять забути про толерантність стосовно своєї особи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Складне питання

Соціологи твердять, що 54 відсотки тих, хто приходить до виборчих дільниць, є пенсіонерами. Відповідно, вибір ґрунтується на світосприйнятті старшого покоління і лише наполовину (меншу, звичайно) враховує бачення тих, хто до наступних календарних перегонів стане найпродуктивнішим елементом вітчизняної спільноти

Кажуть, що політики – особливий підвид людської породи, здатний найперше еволюціонувати і адаптуватися. Не стверджуватиму, що воно дійсно так, оскільки для української спільноти поняття політики обмежене часом і досвідом незалежності. Ба більше, значну частину цієї короткої, порівняно з цивілізаційним процесом, дистанції нам довелося долати з діячами старої доби, тому мати їх за повноцінних, самостійних політиків – явно завищена планка. Вони радше – добрі номенклатурники, а, як на мене, це означає доволі узалежнений статус виконавця чужих рішень, чужої волі і, далебі, чужих захцянок.

Я також не наполягаю на тому, що серед українського політикуму усі мазані одним миром. Є, звичайно, носії нових ідей, самодостатні особистості, але загальний контекст послуху перед вищим начальством, тим паче сформований, як правило, колективними рішеннями, вбраними у шати істин в останній інстанції, змушує і їх мімікрувати, вдаватися до сумнівних компромісів, класти на шальки терезів кар’єру і зраду власних переконань.

Є ще одна, вельми знакова для періоду первісного дикого капіталізму, річ – матеріальні статки. Лише наївні сподіваються на домінанту ідеального, на пріоритет загальнонаціональних, доволі туманних інтересів. Дозволити собі розкіш діяти саме з таких мотивів можуть лише ті, хто або вже здобув усе, що міг здобути, або викинуті за межі кола ухвалення рішень, тобто позбавлені влади, а, отже, можливостей поділу загального пирога.

Звичайно, вважати, що так буде завжди, було б вельми легковажним. Однак у політиці поціновується момент перемоги, а не момент перспективи. Перемога зараз, будь-якою ціною, затуманює очі її здобувачам, вони діють співзвучно хвилевим настроям електорату, не завдаючи собі праці поміркувати бодай на крок, на рік уперед. Ті, хто завбачливо прогнозує суспільні зміни, залишаються серед висміяних переможцями, і змушені чекати, коли ж те, що вони сповідували, стане реальністю.

Соціологи твердять, що 54 відсотки тих, хто приходить до виборчих дільниць, є пенсіонерами. Відповідно, вибір ґрунтується на світосприйнятті старшого покоління і лише наполовину (меншу, звичайно) враховує бачення тих, хто до наступних календарних перегонів стане найпродуктивнішим елементом вітчизняної спільноти.

Отих 54 відсотки, які є носіями, м’яко кажучи, архаїчного мислення, давніх сутнісних штампів та почасти скомпрометованих ідеологем, диктують і стиль поведінки головних політичних гравців, штовхаючи їх до небаченого популізму, відверто брехливих обіцянок, присмачених емоційною риторикою. «Ми розуміємо, що нам брешуть, але знаємо, що так треба, – казав якось один з українських політиків. – Ми й самі брешемо, тому що ті, за кого ми вболіваємо, сказали нам, що так треба. Ми брешемо задля перемоги над «іншими». Найцікавіше, що на тотальну брехню реагує відповідний електорат, звиклий до «політичної» неправди, аби відтак черпати з невиконаних і безпідставних обіцянок своє невдоволення.

Питання питань, – не стільки залучення до політики нових облич, здатних зануритися у бруд сучасної політики лише «по кісточки», а не «по горло». Найважливішим викликом є залучення до державних процесів нового пласту спільноти – позбавленого ілюзій, зате наділеного перспективою. Ці люди мають здавати собі справу у тому, що як нині стелитимуть, так їм спатиметься завтра.

Ігор Гулик. Ілюстрація: 116-windhund.ru

Покоління розбещеного лібералізму

Принципи сучасного вітчизняного провідництва формувалися, на жаль, не в умовах домінанти свободи, а в середовищі конформістів

Із усіх визначень, якими намагаються характеризувати наших сучасників знані інтелектуали, мені чомусь найбільше припало до душі Сверстюкове. Відомий правозахисник і філософ якось зважився виголосити його публічно, в одному з численних інтерв'ю: "Я належу до покоління розбещеного лібералізму, яке читає багато книжок і пройшло через багато спокус… Ми захоплювалися протилежними течіями і проходили всі, не тільки спокуси, але й вітри, і часом піддавалися тим вітрам".

Напрочуд влучно, чи не так? Напрочуд суперечливо, – атож! Сверстюк дивує відкриттям того, що навіть серед тоталітарних морозів у надрах зневіреної сіроми народжувалися "розбещені ліберали", – але ж чи не його особистий приклад, і приклад сотень (тут пан Євген, як на мене, дещо лукавить, наводячи Стусове "мало нас, малесенька щопта"), – яскраве підтвердження "вічності бунтівливої стихії"?

Інша річ, – трасформація "розбещеного лібералізму" у прикладну політику тих, кого, здавалося б, можна вважати прямими спадкоємцями "шістдесятників". Зауваження "здавалося б" тут, можливо, не вельми коректне, позаяк знакові фігури носіїв ліберальних цінностей нині розмиті середовищем крамарів, екс-комсомольців і пройдисвітів. І суть, мабуть, не у фундаментальних цінностях еліти чи тих, хто легковажно лічить себе такою, суть, як на мене, у тому, що П'єр Манан, історик лібералізму, приховує за фразою "Джерелом певних із найбільших лих новочасної політики є самі принципи цієї політики".

Нічого дивного, – принципи сучасного вітчизняного провідництва формувалися, на жаль, не в умовах домінанти свободи, а в середовищі конформістів. Сверстюк переконує, що вони також зазнали нагінок, але ці нагінки, здебільшого, полягали в обмеженні самореалізації особистості. Хто зна, чи є витонченіша кара, чи є більш досконалий механізм поневолення, ніж власноруч зведені для себе в'язничні мури? Це сьогодні можна полемізувати про героїку репресованих і боягузство мільйонів, але здаймо собі справу з почуттями, приміром, сільського вчителя, якому доводилося щодня, щоуроку потерпати від сорому за вкотре сказану дітям брехню. Не слід шукати романтики боротьби там, де саме життя є виснажливою боротьбою за виживання духу.

Сьогодні задавнені комплекси повертаються. Мені розповідали, як геть у стилі сусловських часів викликають на килим до міністерства культури поважну людину, "розбещеного ліберала" за те, що посмів висловитися на сторінках закордонної української преси про те, що коїться вдома. Здавалося б, де – у царині культури! Якими б принципами не керувався Порошенко, його переконань замало, аби здолати засилля чиновництва, яке, одягнувши костюм від Армані, й досі почувається вбраним у форменний однострій.

Або ж Пінчук поруч з Френсісом Фукуямою. "Не всі з культурних звичаїв, які вважаються чеснотами, сприяють нагромадженню суспільного капіталу. Деякі з них можуть бути корисними лише індивідуалісту…". Американський неоліберал якось привозив до Києва свою лекцію, мабуть, не знаючи, що її висновки дуже промовисто окреслять тип гостинного Пінчука. "Розбещеність" зятя Кучми – не у специфіці його смаків, які не лягають у прокрустове ложе національних "культурних звичаїв", а у тому, за чий кошт він втішається можливостями їх реалізовувати. Приватний інтерес, запакований в обгортку "добра нації", не є творчим первинно. Здебільшого, він невдала калька з чужинських практик меценатства, з вихолощеною суттю тези про праву руку, яка не знає, що коїть ліва.

Сверстюк з цього приводу – однозначний: "Патріотизм, про який ви говорите,треба назвати фарисейством. Так само як релігійність зручна - це теж фарисейство… В тіні святощів дуже багато фарисейства було і буде".

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Культурна дистрибуція

Влада іноді схильна впадати у блуд щодо адекватності власних культурних смаків і запитів усталеним серед спільноти поглядам

Понад сорок років тому у комуністичному Китаї розпочали кривавий експеримент, названий тамтешніми правителями «культурною революцією». Нагінки на внутріпартійну опозицію, всіх, хто насмілювався суперечити вченню «великого Мао», тотальне винищення села, вакханалія хунвейбінів, які незабаром самі впали жертвами каральної машини, політика «завдавання ударів обома руками» – проти американського імперіалізму і совєтського ревізіонізму – і 20 мільйонів убієнних... Відстрілювання горобців у небі над рисовими плантаціями обернулося пострілами у власний народ, з відлунням на площі Теньаньминь вже після смерті «керманича».

«Усяка влада полягає в організації ідолопоклоніння», – написав великий Бернард Шоу. У КНР все починалося з цитатників Конфуція, аби відтак перевтілитися у цитатники Мао. Найкращим інструментом, а відтак і феноменом цивілізованого фетишизму влади є, як не дивно, культура – царина, природно, вільна та незаанґажована. Складні ідеологеми виявляються важкими для мізкового травлення загалу, а емоційні пісенні рулади чи речитатив саг засвоюються без проблем, беруть за живе. Близькі й зрозумілі зазвичай консервативній публіці креативні знахідки політтехнологів, – френч Кастро, берет Че Гевари, коса Тимошенко, – стають елементами «ідолопоклоніння», ба більше, – формують тип поведінки для своїх носіїв. Для електрика з Ґданська, майбутнього Президента демократичної Польщі Лєха Валенси вистачило фрази про свій «статок» – пару подертих шкарпеток, – аби його зрозуміли тисячі таких же знедолених... А Яцека Куроня назавжди запам’ятали у джинсовому костюмі, який чомусь пасував йому навіть на найпрестижніших зібраннях. Це як у Квавзевіца: «Однострій робить вояка, а ряса священика».

Влада іноді схильна впадати у блуд щодо адекватності власних культурних смаків і запитів усталеним серед спільноти поглядам. «Організацію ідолопоклоніння» віддано на відкуп посередникам: за комунізму – «орговикам», у вільному суспільстві – свавільному чиновникові. Відмінність між двома типами «культурних дистрибуторів» у тому, що перший першочергово дбав про ідеологічну цноту підлеглих зокрема і «культурного процесу» назагал. Іншому розходиться на цінностях ринкової доби, власне «бізнесовому» підході навіть до делікатного духовного продукту. Бюрократові байдуже, що є предметом вселенського торгу – фрески Бруно Шульца чи історична бруківка з площі Ринок. Він ладен зруйнувати пам’ятники давньої Месопотамії, аби відтак перетворити їх відновлення на  піар-акцію і засіб здобуття мільйонних прибутків для визначеного кола підрядників.

Постреволюційний ентузіазм «культурних дистрибуторів» в Україні характерний конфузами «Ґринджолів» на Євробаченні, протистоянням Мінкульту з колективом театру російської драми, теперішніми скандалами з надр відомства Кириленка. Схожу ситуацію спостерігаємо й у мовній царині. Сергій Жадан, презентуючи у Львові свою нову книгу «Гімн демократичної молоді», висловився так: «Насправді у нас все нормально, усе класно. Головне, щоб політики не намагалися щось змінювати. От недавно прийняли якийсь статус російської мови як регіональної, чи, навпаки, намагаються впровадити якусь українізацію, через що люди, які цікавилися українською культурою, просто від неї відвертаються. Коли політики перестануть втручатися в культуру, тоді все буде добре».

Але коли й хто з політиків дослухався до думки письменника? У мене складається враження, що знання владоможцями літератури, приміром, обмежуються цитатами, вставленими референтами у тексти їхніх спітчів. Так чиновник стає посередником не тільки між владою і народом, але й між владою і культурою. А коли смаки формує «дистрибутор», то чого дивуватися, що у поважних фотелях у нас, здебільшого, крамарі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Містечкові узурпатори

Урешті-решт, у нас можна виправдати все. Бездіяльність тлумачать  потребою тримати паузу в умовах затяжної війни. На тлі страхів публіки спекулюють, узурпують не тільки владу, але й думку

Українські владоможці, незалежно від рангів, ще, мабуть, довго хворітимуть на недугу самоуправства. Загальнодержавний контекст сприяє її прогресуванню, позаяк все вибудовано на позірно демократичних процедурах і правилах. І якщо нагорі, у вищих ешелонах влади, є ще певна можливість довести пересічному волюнтаристові, що він "не правий", – на таких чатують опозиціонери і просто недоброзичливці з цілою когортою правників, – то законодавче поле місцевого самоврядування настільки невизначене "землеупорядниками", що тамтешні князьки повертають "дишлом", куди їм заманеться.

Уявімо собі, що на хвилі народної довіри до "героїв Майдану" у невеличкому селищі здобув перемогу вчорашній… футболіст. Певна річ, він привів свою "команду", осідлав нею усі стратегічно важливі сфери життєдіяльності, – кілька комунальних підприємств, а головне, – ринок, який, власне, й дає левову частку надходжень до жебрацького місцевого бюджету. Я вже не кажу, що оті "нові фахівці" єдине, що вміють робити сяк-так пристойно, це ганяти м'яча на зарослому бур'янами вигоні, що гордо йменують стадіоном. У справах фінансових вони також неабиякі віртуози, – зуміли довести до ручки ще, здається, вчора успішну фабрику. Підприємство збанкротувало, відтак перейшло у руки приватників, які, подейкують, дуже наближені до керівника районної адміністрації. Так наш "мер" забезпечив собі надійне прикриття і спокій у справах на довіреному йому терені, і тепер успішно гендлює землею направо й наліво.

Спостерігаючи за поведінкою свого обранця, селяни чомусь схильні винуватити не його, а політичну силу, з якою асоціюється його особа. Відтак на запитання, чому голосували за пройдисвіта, розповідають, що, окрім нього, не мали вибору,– за "ліваків" не хотіли, а "екс-регіоналів" у благословенній Галичині не пускають й на поріг.

Але де-де, та у Львові ми з вами мали вибір. І тим не менш у владу потрапили люди, до болю знайомі своїми колишніми вчинками, своїм свавіллям і непевними оборудками. Усвідомивши це, мусимо тепер замислитися над не стільки правовими наслідками їхнього самочинства. Особливо, над їхнім шаленим спротивом затіяній у Києві децентралізації.

Урешті-решт, у нас можна виправдати все. Бездіяльність тлумачать  потребою тримати паузу в умовах затяжної війни. На тлі страхів публіки спекулюють, узурпують не тільки владу, але й думку. Роблять це нишком, сподіваючись на заклопотаність загалу іншими проблемами. Але шило колись та вилазить з мішка. Інша річ, що відповідати за минулі грішки, як завжди, нікому…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb