Покликані й обрані

Коли політики говорять нам про мораль і шляхетність, то роблять це так, мовби не мають своєї „кредитної історії”, мовби не доводилося їм на своєму шляху кривити душею, лукавити, розмінювати власну совість на мідяки дешевого успіху

Певна річ, політики мало зважають на постулати Святого письма, хіба, зібравшись на вибори і маючи справу з так званою „цільовою аудиторією”, рясно пересипають свої тексти цитатами з Біблії. Однак, це, зазвичай, не додає їм ні шарму серед, здебільшого, секуляризованої спільноти, ні, тим паче, зобов’язань виконувати проартикульоване.

Утім, вітчизняна політика радше переставляє з ніг на голову знані євангелістські притчі, так, що їх часто можна прочитати, вельми вражаючись цинізмом горе-апологетів. Бо коли йдеться, зокрема, про підставляння правої щоки або ж про незнання того, що робить ліва рука без відома правої, то тут подибуємо направду анекдотичні випадки. А щодо „покликаних” та „обраних” – годі й дивуватися: зовуть справді багатьох, аби скориставшись їхнім ресурсом та інтелектом, пропхати до парламенту „мало обраних”, іншими словами тих, хто найліпше знадобиться для утілення, далебі не обіцянок, а часто прихованих планів того чи іншого бізнесово-політичного угруповання. У висліді спільнота отримує не тільки 450 новоспечених депутатів, але й тисячі розчарованих, яким призначено роль „відпрацьованого матеріалу” для тієї драбинки, за допомогою якого інші спиналися на верхотуру влади. Так формується довкола політичний маргінес, що, мов сміття у Грибовичах, перетлівши, час од часу спалахує обуренням проти своїх недавніх партнерів-кривдників, визбирує рештки протестного електорату і формує нові структури, щоб спробувати щастя на наступних перегонах.

Коли успішні політики, – успішні не в сенсі власної харизми чи в реалізації задекларованих популістських намірів, а у сенсі свого політичного довголіття, – говорять нам про мораль і шляхетність, то роблять це так, мовби не мають своєї „кредитної історії”, мовби не доводилося їм на своєму шляху кривити душею, лукавити, розмінювати власну совість на мідяки дешевого успіху. В’ячеслав Липинський, батько українського консерватизму, мав на такі речі свій погляд, який уклав у у коротке речення:  „Перемагати хамство навколо себе і передусім в собі”. Міркую, що сам автор прекрасно розумів, наскільки далека його вимога від реалій, бо у тій же праці влучно написав про них так: „необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральний авторитет і реальній силі продукції та меча, а на гешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша”.

Полеміка про моральність української політики залишатиметься безпідставовою доти, доки у ній не візьмуть гору представники покоління, позбавленого досвіду рабського слугування іншим народам, комплексів меншовартості, угодовства і тотального конформізму. Коли так трапиться (якщо трапиться узагалі!), тоді й говоритимемо не про брак національної ідеї або ж національного проекту, а про те, що самодостатність наших провідників адекватно віддзеркалюватиме ці категорії, – без закордонних підказок чи озирання на кон’юнктуру ситуації.

Але самодостатність політиків є прямим наслідком самодостатності загалу, і нема на те ради, – допоки більшість скнітиме у злиднях, нужді і невігластві щодо того, що насправді відбувається у нетрях влади, доти „обрані” матимуть достатнє поле для маніпуляцій і зловживань.

Попри шалене змагання політиків за владу, громадськість мусить зосередитися на формуванні такої ситуації, за якої б жоден з них не залишався поза суспільною увагою, – його обіцянки і конкретні справи, його приховані зв’язки і лобістська діяльність, його приватне життя і особливо приватний бізнес. Тобто йдеться про розвиток в Україні нормального громадянського суспільства, яке б вказувало провідництву на ті чи інші нагальні потреби і окреслювало зручні для загалу шляхи їх полагодження. Щоб не хтось нагорі вирішував, до прикладу, що Україні потрібна нова Конституція. А щоб таке рішення йшло знизу, від реальної потреби, а не від індивідуальної захцянки хай навіть найвищого чиновника.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Приватне колекціонування

Не слід вимагати зайвої екзальтації від споглядання патріотичних шат чи виконання національного славня у тих, для кого ці речі ніколи не були забороненим плодом спокуси, юнацькою мрією, для кого вони – звична риса буденності

Усі ми, зрештою, збирачі колецій, – хто надає перевагу метеликам, хто кохається в артефактах, когось приваблюють брязкальця минулих епох... Та за великим рахунком, у кожного з нас, і у всіх разом є своя приватна колекція успіхів, рівно ж як і невдач.

Вона живе у нашій пам’яті, зрідка у пам’яті цілої родини, позаяк навіть з-поміж найближчих осіб тяжко надибати когось, хто б ідентично оцінював наш власний, приватний досвід. На відміну від публічних збірень, ми намагаємося не впускати до своїх колекцій сторонніх екскурсантів, позаяк боїмося кпинів чи необережно різких оцінок свого набутку. Приватна колекція на те й приватна, аби захищати її, як того вимагає написаний закон, втім, і міркування самобезпеки.

Дещо зі своїх коштовностей ми намагаємося передати своїм дітям, однак, багато чого вони просто викинуть у сміттярку, вважаючи архаїкою, непотрібним мотлохом чи давнім забобоном.  Скажімо, чи цікавитиме нащадків наш мілітарний досвід? Або ж кого зацікавлять набуті нами знання виживання в умовах совєтського дефіциту, нехитрі прийомчики вистоювання черг чи дріб’язкова пиха від знайомства з директором найближчого гастроному?

Через кілька років нове покоління з подивом розглядатиме світлини, на яких зафіксовано одухотворені лиця, і ще з більшим нерозумінням з’ясовуватиме, що джерелом цих шалених емоцій було підняття національного стягу чи день, коли „останній совітський солдат перетнув наш кордон”.  Поза тим, так було, на світлинах – ми з вами, наївні, трохи сентиментальні, зате щасливі...

Тут не йдеться про тотальний конфлікт поколінь, справа полягає у природнішому й непоборному – плині часу. Коли 24 серпня на площі перед Ратушею збираються міські депутати і щодругий з них уважає за потрібне надягти вишиванку з нагоди свята, – поміж себе вони почуваються комфортно і впевнено. Та варто натовпу обранців вийти із сесійної зали і розсіятися у нетрях львівських кнайпочок, – вони, без сумніву, відчуватимуть на потилицях дещо іронічні погляди молодших відвідувачів. Так матеріальні артефакти приватних колекцій перетворюються на атрибути шароварщини у сприйнятті не надто вишуканого, з точки зору патріотів, загалу.

Міркую, нема на те ради. Не слід вимагати зайвої екзальтації від споглядання патріотичних шат чи виконання національного славня у тих, для кого ці речі ніколи не були забороненим плодом спокуси, юнацькою мрією, для кого вони – звична риса буденності. Безумовно. вони також знайдуть місце серед приватних колекцій цього, не обтяженого проклятим минулим, покоління. Можливо, не найчільніше місце, як би того хотілося нам, але вони неодмінно не загубляться серед інших експонатів.

Сплине ще кілька років, і нинішня атракційна риторика влади з приводу „національного примирення” виглядатиме як невдалі жарти або ж історичний оксюморон. Покоління тих, кого гаряче бажали примирити, відійде у ліпші світи, а їхні онуки змушені будуть жити з онуками захисників протилежної барикади, і навряд чи комусь з них спаде на думку оцінювати свого сучасника за позицією його предків. Аналіз генеалогічних древ, – заняття захоплююче, та навряд чи прикладне. Таке життя з його селекцією приватних колекцій. З його ревізією учорашніх цінностей. З його невблаганними вироками і не завжди бажаними оцінками давніх подій.

–       Що трапилося з ним, – перепитує у мене знайомий, цікавлячись долею одного спільного колеги, з яким оббито пороги не одного львівського ганделика. – Чому він став таким: скільки не телефоную, навіть слухавку не бере?!

Просто у нього своя приватна колекція. Він подався у владу, перед тим прокрутеливши серед бізнесюків кілька років. Просто він колекціонує купюри. То його особиста справа...

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com   

Мовчанка мас

Самопальні вожді громадського спротиву вже добре засвоїли схему: вони первинно шукають надійний і, бажано, грошовитий „дах”, аби відтак скористатися його ресурсом, на жаль, не завжди на користь тих, хто голодує, пікетує чи пише петиції

Пророкуючи „кінець соціального”, Жан Бодріяр написав, про „симуляцію соціального, яке вже нічого не виражає саме і саме є невиразимим”. На його думку, такою є „природа мовчання мас. Але таким чином воно є парадоксальним – це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його імени”. Бодріяр доходить цікавого висновку: „А отже, це зовсім не форма відсторонености, а досконала зброя”.

Попри те, що француз доходить далі цілком логічних, на його думку, висновків, мовляв, апатія мас, ота „досконала зброя” неодмінно віщує владі її крах, український досвід свідчить, що це, далебі, не так. Можливо, вітчизняна спільнота ще не сягнула тієї точки усвідомлення демократичних механізмів, але наразі відсутність суспільних рефлексій на те, що дозволяють собі найняті громадою менеджери, – то карт-бланш для їхнього подальшого свавілля. А, можливо, навпаки, – привчивши загал до постійних владних катаклізмів та конфліктів, провідники утаємничують за цією димовою завісою справжні сенси своїх діянь, суть яких рутинна, нецікава для сторонніх, особливо після атракційних викидів різнобарвного диму, призначеного для публіки. 

Маси насправді мовчать, очікуючи на зазвичай усталений вже перебіг владних пертурбацій: спочатку гризня на олімпі, відтак – чергові вибори, яким передує лавина соціальної риторики, присмаченої черговими шманками з панського столу пенсіонерам, студентам, соціально незахищеним. Відтак слід очікувати на приховану інфляцію, яка упродовж кількох місяців зжере передвиборчі подарунки, залишивши ошуканим випортошені гаманці і спорожнілі душі. Відтак знову смуга мовчання, точніше оговтування від пережитого, і – чергова порція сварок на вершині суспільної піраміди.

Коли нам кажуть про поодинокі спалахи протестів: там бунтують проти хамовитих забудовників, там повстали проти жлобного директора копальні, а десь зібралися, аби покричати про заборгованість соціальних виплат, – перш за все, поцікавмося, хто стоїть за протестантами. У цій країні сонних обивателів і рафінованих популістів нема жодного акту громадянської активності, не інспірованого зовні, не зумовленого інтересом тих чи інших політичних сил.  А якщо такі й спалахують поодиноко, то пильне око кризових менеджерів різного барвного штибу уже напоготові, і подальший розвиток подій залежатиме лише від того, хто осідлав „народним гнівом”, хто проплатив ті чи інші його вияви, і хто користатиме з ймовірного висліду. Причому, найцікавіше полягає у тому, що самопальні вожді громадського спротиву вже добре засвоїли схему: вони первинно шукають надійний і, бажано, грошовитий „дах”, аби відтак скористатися його ресурсом, на жаль, не завжди на користь тих, хто голодує, пікетує чи пише петиції... Найгірше, що такого штибу діячі відтак поповнюють лави вітчизняної чи містечкової „еліти” і застосовують випробувану практику вже у значно ширших масштабах.

Ось звідки рецидиви правового нігілізму, – позаяк, досягнувши бажаного результату у дрібному, не завжди шляхом права, а, зазвичай, усупереч йому, крізь шпаринки між параграфами, скориставшись горлянками натовпу, – „еліта” примножує свої здобутки, не вигадуючи „велосипедів”, тільки на значно поважнішому рівні.

Дотеперішня практика вітчизняного парламентаризму була дуже комфортним середовищем для інкубації схожих провідників, оскільки не передбачала жодних рамок і тим паче відповідальності за скоєне. Сьогодні можна було клястися на біблії, а завтра – безболісно ламати слово, учора – сповідувати одні принципи і публічно рвати за них на грудях сорочку, а відтак тихцем перебігти до абсолютно протилежного табору.

Все це – під супровід пустопорожніх фраз з трибуни і цілковиту мовчанку мас, яким відняло мову від владного хамства.

Ігор Гулик. Ілюстрація: lj.rossia.org

Спосіб самогубства

Парадоксально, але конструктив як такий, не вбраний у шати розцяцькованих слів, конструктив як вияв істини, дедалі частіше викликає відразу. Своєю приземленістю, прісністю, своїм невишуканим сенсом

Іноді політики видаються мені жертвами ніцшеанського "молоху абстракції", бо, просторікуючи про "знеособлений обов'язок", настільки входять у роль, що стають фанатами своїх ідей. Між тим, – кожен з них претендує на конкретику, принаймні, для того, аби спробувати втілити власні проекти. Молох абстрації для них – влада, оповита реальними обрисами посад, портфелів, важелів, впливів.

"Ми повинні" в устах політика-популіста звучить як "ви мусите", і ця безапеляційність, з якою на слухачів громадять тягар обов'язку, имала б викликати спротив у кожної більш-менш тверезої людини. Ба ні, – здебільшого, ми безоглядно кидаємося на цей заклик, ані на йоту не прислухавшись до здорового ґлузду, що підказує нам остерігатися чергової облуди.

Це – дивний спосіб подвійного самогубства. Подвійного, бо, випаровуючись, як ранній серпанок, безплідні абстракції гублять реноме "вождя", рівно ж руйнують зворохоблені ним душі, посіявши у них недовіру і спрагу пошуку нових, на цей раз, може, продуктивних ідей.  

Парадоксально, але конструктив як такий, не вбраний у шати розцяцькованих слів, конструктив як вияв істини, дедалі частіше викликає відразу. Своєю приземленістю, прісністю, своїм невишуканим сенсом. Неймовірна детермінованість сучасного світу штовхає до пошуку підтекстів, отож, коли їх нема, людина почуває себе розчарованою, розгубленою, мов дитина, що у "кіндер-сюпризі" не знайшла нехитрої забавки. Тож "шамани" "молоху абстракцій" намагаються укласти дешевого трансформера у будь-що, навіть у банальну як світ людську смерть.

Вам не здається, що українська політика останнього десятиліття зав'язана на смертях і подальшому обсмоктуванні їхніх деталей? Нашу вишукану і сповнену неймовірними сюжетами уяву важко вразити фактом небуденного існування ближнього, нас може розчулити, розгнівити, спровокувати, зрештою, заплакати тільки його відхід назавжди. Про кого говоримо найчастіше, коли мова заходить про владу? Про журналіста Гонгадзе, про самогубство Кирпи, Кравченка. Про кого пліткуємо з живих? Про убивство Бузини, про дивне самогубство Чечетова, про підготовку замаху на леді Ю і кільканадцять атентатів на інших діячів. Ба більше, річниці "смертей по факту" беремо за точки відліку тих чи інших майбутніх подій. Для "справи Гонгадзе", – це чергова експертиза, для "справи Бузини" – нагода повернутися до ньюсмейкерів з Раша-ТВ…

Можна з достовірністю на 99,9 відсотка передбачити, що чергова провокація буде прелюдією для потрібних владі месиджів про «п’яту колону», а наступний невдалий замах на когось із незгодних стане сурмою для збору опозиційних сил.

Це справа не тільки сумління, – категорії неадекватної для касти політиків. Це – свого роду залежність від тих, до кого вони прислухаються найчастіше, – іміджмейкерів, порадників, часто дорогої родини. Саме ці персонажі, здебільшого, підпілля, покликані, за влучним висловом одного з російських публіцистів, "наділяти статусом правди те, що держава бажає про себе знати". Владоможців типу тих, до кого апелював Макіавеллі, передбачаючи присутність у цих персон волі, рішучості та інтелекту, майже не залишилося. Штатний технолог порадить вам, що добре було б, коли б перед виборами у вас народився нащадок, і ви наполягатимете на стимуляції у вашої дружини дочасних пологів. Тут життя цілком узгоджується зі смертю: народження спадкоємця чи смерть породіллі, – і те, й інше, – непогана нагода для піару.

Біда у тому, що більшість політиків чудово розуміють непевність підгрунтя, на якому зведено їхні кар'єри. Розуміють, що їхня робота, – це, зазвичай, спосіб самогубства. Вони ж огортають свій фах романтичним туманом жертвенності, часто натякаючи на роль "камікадзе", "смертників", перед тим як випаде нагода долучитися до валтасарових банкетів еліти. І наразі у жодного з них не піднялася рука власноруч написати бодай заяву про відставку, коли їхні вчинки рівнозначні самогубству…

Ігор Гулик. Ілюстрація: kirovnet.ru

Детектор лицемірства

Життя у віртуальних світах лише поглиблює прірву між можновладцями і злиденним загалом, загострює разюче нерозуміння одними проблем інших, руйнує комунікативні зв’язки між так званою елітою і тими, кого вона мала б провадити

Розважаючи над проблемами сучасної України, намагаючись виокремити найвразливіші точки нашого з вами буття, ми доволі часто забуваємо контекст, серед якого доводиться жити. Ідентифікація з Європою, з цивілізованим світом у поєднанні з нетерплячкою дитини, що прагне якомога швидше позбутися комплексів і пертурбацій підліткового періоду, витворює дивовижний тип мислення й поведінки, у якому сплетені дрімуче невігластво раба і позірна інтелектуальність особи, яка щодня блукає нетрями всесвітньої павутини...

Життя у віртуальних світах лише поглиблює прірву між можновладцями і злиденним загалом, загострює разюче нерозуміння одними проблем інших, руйнує комунікативні зв’язки між так званою елітою і тими, кого вона мала б провадити. Марафон попереду суспільного потяга, без огляду на червоне світло обставин-семафорів, завершується сутичками ідеологій, світобачень, уподобань.

Від спільноти, що упродовж ледь не століття послуговувалася принципами подвійної моралі, що животіла у мушлі внутрішньої еміграції, серед самоцензури і надривно-хворобливого ентузіазму, годі вимагати щирості. Спроби досягти успіху у царині глибоко інтимній – з’ясування достовірності намірів або мотивів особи за допомогою модерних «детекторів брехні» – лише на перший погляд виглядають безпечними. Між тим, потенційні «жертви» цивілізаційних прибамбасів реагують на ймовірну загрозу опинитися у ролі піддослідних тварин природно для них, як банальні «homo совєтікус». За тими, хто нерозважно обіцяє своїм підлеглим тест на американській «цяцьці», вже надійно приклеєно булгаківське псевдо «Поліграф Поліграфович». Суд за позовом певних обивателів, до яких наважилися б застосували випробування на детекторі брехні, наймаючи на роботу, цілком реально може перетворитися на прецедентний процес. Адже законодавство ніяк не регламентує схожі експерименти, залишаючи за роботодавцями (серед них – і державою) право на ініціативу.

Якщо ображений поліграфом громадянин доведе у суді хибність практики зазіхань на її приватне життя, – матимемо цунамі схожих оскаржень. Якщо ж навпаки, – «юні техніки» виграють справу, – то перед країною постане далеко нериторичне запитання: «Quis custodiet ipsos custodes?» – «Хто пильнуватиме охоронців?». Відомо, що «українські кулібіни» вміють давати собі раду з наймодернішими досягненнями людського розуму. І у потрібних випадках поліграф «заговорить» українською, причому казатиме те, чого потребуватимуть замовники. Досвід численних експертиз, зокрема з «плівками Мельниченка», доводить, як можна маніпулювати їхніми результатами на догоду політичному моменту.

Ба більше, – ініціативна публіка цілком обгрунтовано зможе вимагати тестів на детекторі брехні для будь-якого несумлінного, на її погляд, державного службовця. Адже «для полювання на відьом, – пише Маркес, – нема ліпшої зброї, ніж мітла». Тож детектор брехні, заготовлений очільниками для громади, може перетворитися на детектор лицемірства влади, такої ж постсовкової, як і вся країна.

Війна всіх проти всіх потребує модернізації зброї. Слово честі відкинули на звалище історії, як кремінний мушкет чи заржавілу шаблюку. Натомість довідка про успішний тест на поліграфі, бажано з закарлючкою чиновника та гербовою печаткою, стає індульгенцією і одночасно перепусткою до цивілізованого раю.

Ігор Гулик. Ілюстрація: psyfactor.org  

Межа нестерпного

Ми ж тільки й уміємо похвалятися невідь звідки прийшлими чеснотами, моральністю та «руками, які нічого не крали». Та насправді ці чесноти тримаємо про людське око, як і часто-густо свою «релігійність», замішану, на жаль, на фарисействі та псевдопорядності

Як ви гадаєте, коли влада не поважає саму себе, – чи може пересічний громадянин бути толерантним до її інституцій? Коли кожна дія уряду наштовхується на нищівну критику опонетів; а на кожен спіч глави держави у фейсбуці знайдеться купа компромату, – чи поважатимуть владу мешканці, приміром, Сихова? Коли у столиці мер Львова говорить одне, а щойно повернувшись у рідну вотчину, робить інше? Коли у кожному офіційному бюркові брешуть, брешуть, брешуть…

Я думаю, чи може влада, збудована на лицемірстві, фальші, брехні і подвійних стандартах, розраховувати на тривалу перспективу? За усіма прогнозами, – ні. Але ці прогнози стосуються, перш за все, нормального суспільства. Адже там жоден посадовець, бодай раз схоплений на брехні, хабарі, крадіжці у країнах розвинутої демократії, не може сподіватися на успішну подальшу кар'єру. У нас же акурат навпаки: схожі грішки, – чи не неодмінний атрибут посадового зростання.

Умберто Еко пише, що для того, аби стати толерантним, слід визначити межу нестерпного. Ось чому ми зі своєї української стріхи подивляємо толерантності європейських спільнот: вони виробили для себе і для своїх провідників критерії ганебного, неприпустимого. Власне, продукують ці критерії не стільки політики чи учені, а, радше, громадянське суспільство з його особливими механізмами впливу, вільною пресою, незаангажованими експертами.

Ми ж тільки й уміємо похвалятися невідь звідки прийшлими чеснотами, моральністю та «руками, які нічого не крали». Та насправді ці чесноти тримаємо про людське око, як і часто-густо свою «релігійність», замішану, на жаль, на фарисействі та псевдопорядності. Коли ж маємо право сказати осоружній владі категоричне «ні» на виборах, то слухаємо не власне сумління, а солоденькі співи політиканів, що натякають на неабиякі зиски і «світле майбутнє».

Якщо ж серед нас й відшукається самотній зірвиголова, який прагне сказати щось путнє і неприємне владі, то ми, зазвичай, або вираховуємо, скільки він на цьому заробить, або ж цинічно міркуємо, на скільки його, такого необачного, вистачить.

Утім саме зухвальці, до речі, й визначають заповітну межу нестерпного, переступивши яку, будь-хто – месія, Президент чи генсек, – мусять забути про толерантність стосовно своєї особи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Складне питання

Соціологи твердять, що 54 відсотки тих, хто приходить до виборчих дільниць, є пенсіонерами. Відповідно, вибір ґрунтується на світосприйнятті старшого покоління і лише наполовину (меншу, звичайно) враховує бачення тих, хто до наступних календарних перегонів стане найпродуктивнішим елементом вітчизняної спільноти

Кажуть, що політики – особливий підвид людської породи, здатний найперше еволюціонувати і адаптуватися. Не стверджуватиму, що воно дійсно так, оскільки для української спільноти поняття політики обмежене часом і досвідом незалежності. Ба більше, значну частину цієї короткої, порівняно з цивілізаційним процесом, дистанції нам довелося долати з діячами старої доби, тому мати їх за повноцінних, самостійних політиків – явно завищена планка. Вони радше – добрі номенклатурники, а, як на мене, це означає доволі узалежнений статус виконавця чужих рішень, чужої волі і, далебі, чужих захцянок.

Я також не наполягаю на тому, що серед українського політикуму усі мазані одним миром. Є, звичайно, носії нових ідей, самодостатні особистості, але загальний контекст послуху перед вищим начальством, тим паче сформований, як правило, колективними рішеннями, вбраними у шати істин в останній інстанції, змушує і їх мімікрувати, вдаватися до сумнівних компромісів, класти на шальки терезів кар’єру і зраду власних переконань.

Є ще одна, вельми знакова для періоду первісного дикого капіталізму, річ – матеріальні статки. Лише наївні сподіваються на домінанту ідеального, на пріоритет загальнонаціональних, доволі туманних інтересів. Дозволити собі розкіш діяти саме з таких мотивів можуть лише ті, хто або вже здобув усе, що міг здобути, або викинуті за межі кола ухвалення рішень, тобто позбавлені влади, а, отже, можливостей поділу загального пирога.

Звичайно, вважати, що так буде завжди, було б вельми легковажним. Однак у політиці поціновується момент перемоги, а не момент перспективи. Перемога зараз, будь-якою ціною, затуманює очі її здобувачам, вони діють співзвучно хвилевим настроям електорату, не завдаючи собі праці поміркувати бодай на крок, на рік уперед. Ті, хто завбачливо прогнозує суспільні зміни, залишаються серед висміяних переможцями, і змушені чекати, коли ж те, що вони сповідували, стане реальністю.

Соціологи твердять, що 54 відсотки тих, хто приходить до виборчих дільниць, є пенсіонерами. Відповідно, вибір ґрунтується на світосприйнятті старшого покоління і лише наполовину (меншу, звичайно) враховує бачення тих, хто до наступних календарних перегонів стане найпродуктивнішим елементом вітчизняної спільноти.

Отих 54 відсотки, які є носіями, м’яко кажучи, архаїчного мислення, давніх сутнісних штампів та почасти скомпрометованих ідеологем, диктують і стиль поведінки головних політичних гравців, штовхаючи їх до небаченого популізму, відверто брехливих обіцянок, присмачених емоційною риторикою. «Ми розуміємо, що нам брешуть, але знаємо, що так треба, – казав якось один з українських політиків. – Ми й самі брешемо, тому що ті, за кого ми вболіваємо, сказали нам, що так треба. Ми брешемо задля перемоги над «іншими». Найцікавіше, що на тотальну брехню реагує відповідний електорат, звиклий до «політичної» неправди, аби відтак черпати з невиконаних і безпідставних обіцянок своє невдоволення.

Питання питань, – не стільки залучення до політики нових облич, здатних зануритися у бруд сучасної політики лише «по кісточки», а не «по горло». Найважливішим викликом є залучення до державних процесів нового пласту спільноти – позбавленого ілюзій, зате наділеного перспективою. Ці люди мають здавати собі справу у тому, що як нині стелитимуть, так їм спатиметься завтра.

Ігор Гулик. Ілюстрація: 116-windhund.ru