Децентралізація еліт

Ми є свідками цілої низки гучних скандалів з легіоном високопосадовців, – яких не торкнулися жодні правничі нагінки, не зважаючи на несумісність їхніх учинків з, якщо бажаєте, посадовими обов’язками цих осіб

Один з ідеологів політичного ісламізму, доволі цікавий сучасний філософ, яких, власне, мало, оскільки ледь не уся ця компанія кинулася у креативні вибрики, а не у притаманне філософам споглядально-медитативне пояснення усього, що відбувається, – так от, Гейдар Джемаль на сторінках „Полярной звєзди” спробував конспективно уклати те, що маємо з сучасними елітами. Він цілком резонно зауважує, що давнє розуміння правлячої верхівки базувалося на аналогово-символічних уявленнях – тобто, земний триб життя, його устрій віддзеркалював небесний лад. Отже, еліта була гарантом етичного аспекту соціуму і відповідала за все. Нове уявлення про „касту обраних” передбачає, за Джемалем, повну незалежність супер-еліт від будь-яких пертурбацій і криз у спільноті; вони недосяжні ні для житейського моря, ні для історичних негод. Згідно із цією моделлю, жодні війни та революції не можуть загрожувати становищу правителів, які утримують стабільну родову наступність, так би мовити, „на віки вічні”. З іншого боку, ці владці апріорі не можуть бути відповідальними за проблеми світу „смертних”. 

Якщо кинути побіжний погляд на те, що відбувається нині, то твердження ісламського ідеолога таки не позбавлене хиб. Іракська „еліта” з гнізда Саддама, – перший тому приклад. Хоча, якщо взяти до уваги, що регіональні еліти „третіх країн” аж ніяк не грішать причетністю до „супер-еліт”, то природний порядок таки дотримано.

З іншого боку ми є свідками цілої низки гучних скандалів з легіоном високопосадовців, – яких не торкнулися жодні правничі нагінки, не зважаючи на несумісність їхніх учинків з, якщо бажаєте, посадовими обов’язками цих осіб. Я вже не кажу про безкарність українських діячів, про постійне тасування владної колоди, з парадоксами і несуразностями цього процесу. У цьому – дивні аналогії нинішнього „демократичного” устрою з банальним тоталітаризмом. Принаймні, виправдання для свавільщини. Таке ж.  Адже принципова сутність тиранії, за нашим автором, у тому, що людину спонукають кинути свою справу і займатися іншою. Тільки інструменти примусу змінилися – замість батога нині мотивацією виступає ідеологія.

„Люди несуть на вівтар відчуження на користь „Системи” все своє життя, щиро забуваючи апро свій приватний інтерес... Але справжнє іго починається тоді, коли „Система” не потребує ідеології, аби психологічно мотивувати відчуження в ім’я “загального”.

Один зі свідків похорону останнього Командира УПА Василя Кука в Красному розповів мені малоймовірну, зате цілком реальну річ. За кількасот метрів від об лаштованого в селі упівського меморіалу зберігся скромний пам’ятник совєтським солдатам, на якому ще можна розгледіти слова російською: “Павшим за освобождение нашей Родини”.  Керував тоді районом висуванець політичної сили, яка перебрала бренд найвідданішої ідеям націоналістичної організації. Коли заїжджі гості його запитали про причини такого непорозуміння, він відповів, що не раз „давав приписи” місцевій громаді.

Комунікаційні канали між містечковими елітами і спільнотами хуторів та сіл обмежуються схожими приписами, на зразок тих, що містили хрущовські рознарядки коли й скільки сіяти. Ті ж канали на рівні держави регламентовані зверненнями до публіки напередодні виборів, відтак вони закриваються до наступного електорального акту.

Але біда не тільки у пасивності влади. Біда у тім, що громадяни чекають її „приписів” і навіть не припускають можливості власної ініціативи. Так формується контекст незалежності еліт, і вони послуговуються цим привілеєм, не замислюючись навіть над перспективою позбутися його. Як, до прикладу, парламентських пільг.

Ігор Гулик. Ілюстрація: regnum.ru

Коротке есе про гравітацію

Вічна потреба підлаштовуватися під настрій хлібодавця з часом атрофує незалежність думок і прагнень. Легковірне переконання, мовляв, на праці я годжуся зі всім, зате удома, за письмовим столом, у прокуреній кухні «відірвуся по повній програмі», провадить у безодню роздвоєння особистості, безпринцип’я, конформізму

Коли Василь Стус у «Таборових зошитах» писав про відсутність в Україні «патріотичної гравітації», то, мабуть, через те, що у далекому карцері ця гравітація йому відчувалася особливо пронизливо.  Але покладімо тепер на одну шальку терезів Стусове «інтелігенція не чує жодного обов’язку перед народом, який так і не забув індивідуального обличчя», на іншу ж – обов’язок самого народу перед своїми «розумними синами», і зрозуміємо, що не завжди і не всюди переважатиме народ.

Не тішить аж ніяк, що, рапортуючи про інтелектуальний поступ нації, влада оперує астрономічними цифрами зростання кількості вступників у виші. Освіта не тільки нівелюється як суспільне явище, як статусна ознака еліти, її доступність і відносна дешевизна (погодьмося, купити диплом, якщо дуже того запрагнути, не складе особливого труду і непідйомних затрат) руйнують ще один системотворчий міф української ментальності – глибокий пошанівок до мудрості, певну дистанцію між сіромою та «вивченими», глибоку повагу до середовища, з якого вийшов той чи інший знаний фахівець.

У світі інформаційних технологій і миттєвих комунікацій, мабуть, не варто брати за взірець приклади давні, архаїчні. Однак, будьмо, відвертими – раніше сільська околиця пишалася тим, що чийсь син чи донька поїхали до міста, здобули там фах лікаря або учителя.  Певна річ, – і заздрила батькам, що зуміли виховати «злоту дитину». Сьогодні ж стосунки принципово змінилися: зерно освіти засівається не сумлінням та виховними традиціями сім’ї, а, здебільшого, умінням батьків заробляти гроші для того, аби їхнє чадо пролізло до інституту. Як заробляються ці гроші – не важливо, тільки б у належних кількостях.

З іншого боку, характерна, зазвичай, для маргіналів зневага до «очкариків»-інтелігентів, загострена брутальністю комчиновництва, «смаковими» правками партійних ідеологів, виробили у середовищі цього «прошарку» нетипову для ліберально налаштованих інтелектуалів гнучкість хребта, автозневагу до власних занять, що аж ніяк не можуть бути певним джерелом для прожитку. Вічна потреба підлаштовуватися під настрій хлібодавця з часом атрофує незалежність думок і прагнень. Легковірне переконання, мовляв, на праці я годжуся зі всім, зате удома, за письмовим столом, у прокуреній кухні «відірвуся по повній програмі», провадить у безодню роздвоєння особистості, безпринцип’я, конформізму.

«Добро» таким чином знаходить утілення в порозумінні і згоді з державою, бо конформувати з сусідом – приниження для справжнього «інтелігента», з ним треба обов’язково конфліктувати, відстоюючи власні принципи і територіальну недоторканість.  І те ж «добро» водночас полягає у солідарності з сусідом на приватному грунті ворожості до держави та всього, що її втілює. «У словнику моральності та політики, – пише П’єр Манан, – яким ще сьогодні користуємося ми, право займає місце добра. Позитивний наголос, акцент морального схвалення, який представники язичницького античного світу та перші християни ставили на слові «добро», сучасники… переносять на право, право індивідуума. Це мова і «ціна» лібералізму».

Мабуть, після Стуса проблема все ж – не у відсутності «патріотичної гравітації», а у тому, що ця гравітація набула множинності центрів. Чи можна вимагати одностайності від суспільства, «у якому нема нічого спільного і разом з тим надто багато свого» (Жан Бодріяр).

Право індивіда обирати собі точку обертання, фокус інтересів і зону зацікавлень, право кожного – оцінювати вчинки своїх співгромадян через власну призму бачення і за допомогою власних світоглядних орієнтирів. Ось чому маємо ситуацію, коли біблійне «не судіть» набуває ледь не прикладного звучання: осуд з наших уст миттєво знаходить мільйон симпатиків і мільйон опонентів, і серед какофонії цього вселенського диспуту дуже важко вловити його сенси, тим паче – рацію.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Берестечко’2015

Можна, звичайно, вважати зраду і злодійство виявом свободи іншого. Але вони стають несвободою для оточуючих

Великий шанувальник Леся Подерев’янського, я, зазвичай, не пропускаю повз увагу будь-який публічний виступ цього дивака. Ось в одному його інтерв’ю вичитав надзвичайно влучне трактування свободи, тому кваплюся поділитися ним з тими, хто цінує і Подерев’янського, і її. «Свобода – це коли людина може дозволити собі розкіш займатися тим, що їй подобається. Але коли людина дозволяє собі не займатися тим, що їй не подобається, це ще крутіше. А коли вона поєднує перше і друге, це взагалі вища форма свободи».

Підтексти Подерев’янського, як завжди, багатопланові. Найпарадоксальніше, що, чим більше прагнеш до окресленого ним ідеалу свободи, як це, до речі, робить сам Лесь, тим пронизливіше відчуваєш дистанцію, що ділить тебе з мрією. Я зауважив, що особи, на перший погляд, підневільні, залежні, – через своє злиденне існування, через суспільну упослідженість, через інші, не менш очевидні причини, – доволі часто є носіями справжньої свободи. Інша річ, що майже ніколи вони не здатні гідно оцінити свій статус, а почасти серйозно вважають себе рабами обставин.

Якось років зо двадцять тому, коли перед журналістами розчинилися нарешті брами в’язниць, мені поталанило знімати фільм про мешканців львівської «тридцятки». Там я зустрів юнака, який за колючим дротом почував себе справді вільним.  Він писав «роман» (що йому дуже подобалося), і вперто сачкував від промзони (це йому, далебі, не лягало на душу). Задовго до Подерев’янського мій герой визначив зручність такої форми життєвого трибу і тішився нагодою застосувати його на практиці. На волі ж його чекала підневільщина з обов’язками перед старенькою матір’ю, не надто приязними стосунками з міліцією, кривими поглядами сусідів. Воля ж дісталася йому надто легко – він просто вкотре заліз до чужої кишені на місцевому ринку.

Приблизно у той же час невідомий (принаймні, в УРСР) Коельо також доходив схожого висновку про свободу, сидячи за ґратами… Він здобув її, покинувши марудне заняття тим, що йому не смакувало, і взявшись за написання казочок, які охоче читають дорослі і серйозні дяді. Мабуть, у далекому дитинстві їм бракувало відчайдушного і безшабашного ковтка волі. Дивна річ, колишній зек і «важкий підліток» навчає «правильних» азів людського співіснування.

Коли я слухаю наших очільників про те, що «свобода коштує стільки, скільки коштує», я чомусь підозрюю, що цей природний для мого давнього героя скарб дався їм надто важко. Якщо дався взагалі. Бо чи вільні вони обов’язку нудитися невластивими їхнім душам справами, чи свобода державника, обмежена можливими й неможливими циркулярами, параграфами, пильнована ретельними опонентами, – така солодка, як мала б бути насправді?

"Всі хочуть булави, всі борються за власть.
Та й буде булава — як макова голівка.
Отак поторохтять. І знову хтось продасть,
Не той, так той. Там зрада, там злодійство".

Ліна Костенко так ємко окреслила суть будь-якої влади, – що за козаччини, що зараз, – але навряд чи підозрювала, наскільки нетривалим може бути «торохтіння маковою голівкою». Жахливі сни Берестечка, – за іншим твором авторки, підставові для «посипання голови попелом», – наперекір побажанням поетеси, «запорошують очі наступних поколінь».

Можна, звичайно, вважати зраду і злодійство виявом свободи іншого. Але вони стають несвободою для оточуючих, ба більше, – для загалу, і той змушений радикалізуватися, обмежуючи сумнівну волю відступників. Але, на відміну від життєвого устрою одиниць-свавільників, ентузіастичний порив масового спротиву плинний, як ртуть. Отже, й елемент свободи, присутній у ньому, є вибуховим, руйнівним, зате нетривалим.  

У північних сусідів його називають «рускім бунтом». У нас не знайшли місткого визначення. Але, як на мене, історична аналогія з Берестечком тут важить більше, ніж окремий словоутвір.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Покликані й обрані

Коли політики говорять нам про мораль і шляхетність, то роблять це так, мовби не мають своєї „кредитної історії”, мовби не доводилося їм на своєму шляху кривити душею, лукавити, розмінювати власну совість на мідяки дешевого успіху

Певна річ, політики мало зважають на постулати Святого письма, хіба, зібравшись на вибори і маючи справу з так званою „цільовою аудиторією”, рясно пересипають свої тексти цитатами з Біблії. Однак, це, зазвичай, не додає їм ні шарму серед, здебільшого, секуляризованої спільноти, ні, тим паче, зобов’язань виконувати проартикульоване.

Утім, вітчизняна політика радше переставляє з ніг на голову знані євангелістські притчі, так, що їх часто можна прочитати, вельми вражаючись цинізмом горе-апологетів. Бо коли йдеться, зокрема, про підставляння правої щоки або ж про незнання того, що робить ліва рука без відома правої, то тут подибуємо направду анекдотичні випадки. А щодо „покликаних” та „обраних” – годі й дивуватися: зовуть справді багатьох, аби скориставшись їхнім ресурсом та інтелектом, пропхати до парламенту „мало обраних”, іншими словами тих, хто найліпше знадобиться для утілення, далебі не обіцянок, а часто прихованих планів того чи іншого бізнесово-політичного угруповання. У висліді спільнота отримує не тільки 450 новоспечених депутатів, але й тисячі розчарованих, яким призначено роль „відпрацьованого матеріалу” для тієї драбинки, за допомогою якого інші спиналися на верхотуру влади. Так формується довкола політичний маргінес, що, мов сміття у Грибовичах, перетлівши, час од часу спалахує обуренням проти своїх недавніх партнерів-кривдників, визбирує рештки протестного електорату і формує нові структури, щоб спробувати щастя на наступних перегонах.

Коли успішні політики, – успішні не в сенсі власної харизми чи в реалізації задекларованих популістських намірів, а у сенсі свого політичного довголіття, – говорять нам про мораль і шляхетність, то роблять це так, мовби не мають своєї „кредитної історії”, мовби не доводилося їм на своєму шляху кривити душею, лукавити, розмінювати власну совість на мідяки дешевого успіху. В’ячеслав Липинський, батько українського консерватизму, мав на такі речі свій погляд, який уклав у у коротке речення:  „Перемагати хамство навколо себе і передусім в собі”. Міркую, що сам автор прекрасно розумів, наскільки далека його вимога від реалій, бо у тій же праці влучно написав про них так: „необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральний авторитет і реальній силі продукції та меча, а на гешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша”.

Полеміка про моральність української політики залишатиметься безпідставовою доти, доки у ній не візьмуть гору представники покоління, позбавленого досвіду рабського слугування іншим народам, комплексів меншовартості, угодовства і тотального конформізму. Коли так трапиться (якщо трапиться узагалі!), тоді й говоритимемо не про брак національної ідеї або ж національного проекту, а про те, що самодостатність наших провідників адекватно віддзеркалюватиме ці категорії, – без закордонних підказок чи озирання на кон’юнктуру ситуації.

Але самодостатність політиків є прямим наслідком самодостатності загалу, і нема на те ради, – допоки більшість скнітиме у злиднях, нужді і невігластві щодо того, що насправді відбувається у нетрях влади, доти „обрані” матимуть достатнє поле для маніпуляцій і зловживань.

Попри шалене змагання політиків за владу, громадськість мусить зосередитися на формуванні такої ситуації, за якої б жоден з них не залишався поза суспільною увагою, – його обіцянки і конкретні справи, його приховані зв’язки і лобістська діяльність, його приватне життя і особливо приватний бізнес. Тобто йдеться про розвиток в Україні нормального громадянського суспільства, яке б вказувало провідництву на ті чи інші нагальні потреби і окреслювало зручні для загалу шляхи їх полагодження. Щоб не хтось нагорі вирішував, до прикладу, що Україні потрібна нова Конституція. А щоб таке рішення йшло знизу, від реальної потреби, а не від індивідуальної захцянки хай навіть найвищого чиновника.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Приватне колекціонування

Не слід вимагати зайвої екзальтації від споглядання патріотичних шат чи виконання національного славня у тих, для кого ці речі ніколи не були забороненим плодом спокуси, юнацькою мрією, для кого вони – звична риса буденності

Усі ми, зрештою, збирачі колецій, – хто надає перевагу метеликам, хто кохається в артефактах, когось приваблюють брязкальця минулих епох... Та за великим рахунком, у кожного з нас, і у всіх разом є своя приватна колекція успіхів, рівно ж як і невдач.

Вона живе у нашій пам’яті, зрідка у пам’яті цілої родини, позаяк навіть з-поміж найближчих осіб тяжко надибати когось, хто б ідентично оцінював наш власний, приватний досвід. На відміну від публічних збірень, ми намагаємося не впускати до своїх колекцій сторонніх екскурсантів, позаяк боїмося кпинів чи необережно різких оцінок свого набутку. Приватна колекція на те й приватна, аби захищати її, як того вимагає написаний закон, втім, і міркування самобезпеки.

Дещо зі своїх коштовностей ми намагаємося передати своїм дітям, однак, багато чого вони просто викинуть у сміттярку, вважаючи архаїкою, непотрібним мотлохом чи давнім забобоном.  Скажімо, чи цікавитиме нащадків наш мілітарний досвід? Або ж кого зацікавлять набуті нами знання виживання в умовах совєтського дефіциту, нехитрі прийомчики вистоювання черг чи дріб’язкова пиха від знайомства з директором найближчого гастроному?

Через кілька років нове покоління з подивом розглядатиме світлини, на яких зафіксовано одухотворені лиця, і ще з більшим нерозумінням з’ясовуватиме, що джерелом цих шалених емоцій було підняття національного стягу чи день, коли „останній совітський солдат перетнув наш кордон”.  Поза тим, так було, на світлинах – ми з вами, наївні, трохи сентиментальні, зате щасливі...

Тут не йдеться про тотальний конфлікт поколінь, справа полягає у природнішому й непоборному – плині часу. Коли 24 серпня на площі перед Ратушею збираються міські депутати і щодругий з них уважає за потрібне надягти вишиванку з нагоди свята, – поміж себе вони почуваються комфортно і впевнено. Та варто натовпу обранців вийти із сесійної зали і розсіятися у нетрях львівських кнайпочок, – вони, без сумніву, відчуватимуть на потилицях дещо іронічні погляди молодших відвідувачів. Так матеріальні артефакти приватних колекцій перетворюються на атрибути шароварщини у сприйнятті не надто вишуканого, з точки зору патріотів, загалу.

Міркую, нема на те ради. Не слід вимагати зайвої екзальтації від споглядання патріотичних шат чи виконання національного славня у тих, для кого ці речі ніколи не були забороненим плодом спокуси, юнацькою мрією, для кого вони – звична риса буденності. Безумовно. вони також знайдуть місце серед приватних колекцій цього, не обтяженого проклятим минулим, покоління. Можливо, не найчільніше місце, як би того хотілося нам, але вони неодмінно не загубляться серед інших експонатів.

Сплине ще кілька років, і нинішня атракційна риторика влади з приводу „національного примирення” виглядатиме як невдалі жарти або ж історичний оксюморон. Покоління тих, кого гаряче бажали примирити, відійде у ліпші світи, а їхні онуки змушені будуть жити з онуками захисників протилежної барикади, і навряд чи комусь з них спаде на думку оцінювати свого сучасника за позицією його предків. Аналіз генеалогічних древ, – заняття захоплююче, та навряд чи прикладне. Таке життя з його селекцією приватних колекцій. З його ревізією учорашніх цінностей. З його невблаганними вироками і не завжди бажаними оцінками давніх подій.

–       Що трапилося з ним, – перепитує у мене знайомий, цікавлячись долею одного спільного колеги, з яким оббито пороги не одного львівського ганделика. – Чому він став таким: скільки не телефоную, навіть слухавку не бере?!

Просто у нього своя приватна колекція. Він подався у владу, перед тим прокрутеливши серед бізнесюків кілька років. Просто він колекціонує купюри. То його особиста справа...

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com   

Мовчанка мас

Самопальні вожді громадського спротиву вже добре засвоїли схему: вони первинно шукають надійний і, бажано, грошовитий „дах”, аби відтак скористатися його ресурсом, на жаль, не завжди на користь тих, хто голодує, пікетує чи пише петиції

Пророкуючи „кінець соціального”, Жан Бодріяр написав, про „симуляцію соціального, яке вже нічого не виражає саме і саме є невиразимим”. На його думку, такою є „природа мовчання мас. Але таким чином воно є парадоксальним – це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його імени”. Бодріяр доходить цікавого висновку: „А отже, це зовсім не форма відсторонености, а досконала зброя”.

Попри те, що француз доходить далі цілком логічних, на його думку, висновків, мовляв, апатія мас, ота „досконала зброя” неодмінно віщує владі її крах, український досвід свідчить, що це, далебі, не так. Можливо, вітчизняна спільнота ще не сягнула тієї точки усвідомлення демократичних механізмів, але наразі відсутність суспільних рефлексій на те, що дозволяють собі найняті громадою менеджери, – то карт-бланш для їхнього подальшого свавілля. А, можливо, навпаки, – привчивши загал до постійних владних катаклізмів та конфліктів, провідники утаємничують за цією димовою завісою справжні сенси своїх діянь, суть яких рутинна, нецікава для сторонніх, особливо після атракційних викидів різнобарвного диму, призначеного для публіки. 

Маси насправді мовчать, очікуючи на зазвичай усталений вже перебіг владних пертурбацій: спочатку гризня на олімпі, відтак – чергові вибори, яким передує лавина соціальної риторики, присмаченої черговими шманками з панського столу пенсіонерам, студентам, соціально незахищеним. Відтак слід очікувати на приховану інфляцію, яка упродовж кількох місяців зжере передвиборчі подарунки, залишивши ошуканим випортошені гаманці і спорожнілі душі. Відтак знову смуга мовчання, точніше оговтування від пережитого, і – чергова порція сварок на вершині суспільної піраміди.

Коли нам кажуть про поодинокі спалахи протестів: там бунтують проти хамовитих забудовників, там повстали проти жлобного директора копальні, а десь зібралися, аби покричати про заборгованість соціальних виплат, – перш за все, поцікавмося, хто стоїть за протестантами. У цій країні сонних обивателів і рафінованих популістів нема жодного акту громадянської активності, не інспірованого зовні, не зумовленого інтересом тих чи інших політичних сил.  А якщо такі й спалахують поодиноко, то пильне око кризових менеджерів різного барвного штибу уже напоготові, і подальший розвиток подій залежатиме лише від того, хто осідлав „народним гнівом”, хто проплатив ті чи інші його вияви, і хто користатиме з ймовірного висліду. Причому, найцікавіше полягає у тому, що самопальні вожді громадського спротиву вже добре засвоїли схему: вони первинно шукають надійний і, бажано, грошовитий „дах”, аби відтак скористатися його ресурсом, на жаль, не завжди на користь тих, хто голодує, пікетує чи пише петиції... Найгірше, що такого штибу діячі відтак поповнюють лави вітчизняної чи містечкової „еліти” і застосовують випробувану практику вже у значно ширших масштабах.

Ось звідки рецидиви правового нігілізму, – позаяк, досягнувши бажаного результату у дрібному, не завжди шляхом права, а, зазвичай, усупереч йому, крізь шпаринки між параграфами, скориставшись горлянками натовпу, – „еліта” примножує свої здобутки, не вигадуючи „велосипедів”, тільки на значно поважнішому рівні.

Дотеперішня практика вітчизняного парламентаризму була дуже комфортним середовищем для інкубації схожих провідників, оскільки не передбачала жодних рамок і тим паче відповідальності за скоєне. Сьогодні можна було клястися на біблії, а завтра – безболісно ламати слово, учора – сповідувати одні принципи і публічно рвати за них на грудях сорочку, а відтак тихцем перебігти до абсолютно протилежного табору.

Все це – під супровід пустопорожніх фраз з трибуни і цілковиту мовчанку мас, яким відняло мову від владного хамства.

Ігор Гулик. Ілюстрація: lj.rossia.org

Спосіб самогубства

Парадоксально, але конструктив як такий, не вбраний у шати розцяцькованих слів, конструктив як вияв істини, дедалі частіше викликає відразу. Своєю приземленістю, прісністю, своїм невишуканим сенсом

Іноді політики видаються мені жертвами ніцшеанського "молоху абстракції", бо, просторікуючи про "знеособлений обов'язок", настільки входять у роль, що стають фанатами своїх ідей. Між тим, – кожен з них претендує на конкретику, принаймні, для того, аби спробувати втілити власні проекти. Молох абстрації для них – влада, оповита реальними обрисами посад, портфелів, важелів, впливів.

"Ми повинні" в устах політика-популіста звучить як "ви мусите", і ця безапеляційність, з якою на слухачів громадять тягар обов'язку, имала б викликати спротив у кожної більш-менш тверезої людини. Ба ні, – здебільшого, ми безоглядно кидаємося на цей заклик, ані на йоту не прислухавшись до здорового ґлузду, що підказує нам остерігатися чергової облуди.

Це – дивний спосіб подвійного самогубства. Подвійного, бо, випаровуючись, як ранній серпанок, безплідні абстракції гублять реноме "вождя", рівно ж руйнують зворохоблені ним душі, посіявши у них недовіру і спрагу пошуку нових, на цей раз, може, продуктивних ідей.  

Парадоксально, але конструктив як такий, не вбраний у шати розцяцькованих слів, конструктив як вияв істини, дедалі частіше викликає відразу. Своєю приземленістю, прісністю, своїм невишуканим сенсом. Неймовірна детермінованість сучасного світу штовхає до пошуку підтекстів, отож, коли їх нема, людина почуває себе розчарованою, розгубленою, мов дитина, що у "кіндер-сюпризі" не знайшла нехитрої забавки. Тож "шамани" "молоху абстракцій" намагаються укласти дешевого трансформера у будь-що, навіть у банальну як світ людську смерть.

Вам не здається, що українська політика останнього десятиліття зав'язана на смертях і подальшому обсмоктуванні їхніх деталей? Нашу вишукану і сповнену неймовірними сюжетами уяву важко вразити фактом небуденного існування ближнього, нас може розчулити, розгнівити, спровокувати, зрештою, заплакати тільки його відхід назавжди. Про кого говоримо найчастіше, коли мова заходить про владу? Про журналіста Гонгадзе, про самогубство Кирпи, Кравченка. Про кого пліткуємо з живих? Про убивство Бузини, про дивне самогубство Чечетова, про підготовку замаху на леді Ю і кільканадцять атентатів на інших діячів. Ба більше, річниці "смертей по факту" беремо за точки відліку тих чи інших майбутніх подій. Для "справи Гонгадзе", – це чергова експертиза, для "справи Бузини" – нагода повернутися до ньюсмейкерів з Раша-ТВ…

Можна з достовірністю на 99,9 відсотка передбачити, що чергова провокація буде прелюдією для потрібних владі месиджів про «п’яту колону», а наступний невдалий замах на когось із незгодних стане сурмою для збору опозиційних сил.

Це справа не тільки сумління, – категорії неадекватної для касти політиків. Це – свого роду залежність від тих, до кого вони прислухаються найчастіше, – іміджмейкерів, порадників, часто дорогої родини. Саме ці персонажі, здебільшого, підпілля, покликані, за влучним висловом одного з російських публіцистів, "наділяти статусом правди те, що держава бажає про себе знати". Владоможців типу тих, до кого апелював Макіавеллі, передбачаючи присутність у цих персон волі, рішучості та інтелекту, майже не залишилося. Штатний технолог порадить вам, що добре було б, коли б перед виборами у вас народився нащадок, і ви наполягатимете на стимуляції у вашої дружини дочасних пологів. Тут життя цілком узгоджується зі смертю: народження спадкоємця чи смерть породіллі, – і те, й інше, – непогана нагода для піару.

Біда у тому, що більшість політиків чудово розуміють непевність підгрунтя, на якому зведено їхні кар'єри. Розуміють, що їхня робота, – це, зазвичай, спосіб самогубства. Вони ж огортають свій фах романтичним туманом жертвенності, часто натякаючи на роль "камікадзе", "смертників", перед тим як випаде нагода долучитися до валтасарових банкетів еліти. І наразі у жодного з них не піднялася рука власноруч написати бодай заяву про відставку, коли їхні вчинки рівнозначні самогубству…

Ігор Гулик. Ілюстрація: kirovnet.ru