Коротке есе про нас

З атавістичним інстинктом „совка” ми усвідомлюємо обов’язок проголосувати за когось, і робимо це абияк, для „галочки”, „бо так всі чинять”

Коли природі стає сутужно з теплом, і вона розщедрюється хіба на багрянець як сурогат сонця, ми намагаємося шукати його в оселях, дещо покинутих на літо, зневажених перед спокусами цієї благодатної пори. І з подивом з’ясовуємо, що навіть серед домашнього затишку нас намагається діймати політика, так ніби їй не досить мітингів під палючими променями сонця чи замало місця на всеньких парканах, звідки намагаються зазирнути в очі перехожих її знайомі обличчя.

Дивна все-таки річ, – попри здоровий глузд і доволі багатий життєвий досвід, ми віримо багатьом політикам, яким і віри йняти не слід. Якщо б це був пересічний громадянин, сусід, знайомий і кілька разів поспіль ми діставали б од нього такі уроки легковірства, погодьтеся, його прізвище давно б було викресленим з усіх записників, а при випадковій зустрічі ми навряд чи подали б йому руку. Йдеться навіть про дріб’язок, – борг в три гривні, ще якісь несуттєвості.

Чим же беруть ті, кого між виборами ми згадуємо „незлим тихим словом”,  на кого тицяємо пальцями, бажаючи окреслити винуватців усіх бід та нещасть? Невже своїм знанням того, як нам живеться, невже прагненням змінити щось у цьому світі? Бо сумнівно, що дешеві „сувеніри” зваблять нині когось, окрім викінченого люмпена, на тлі очевидного здорожчання всього і вся.

Міркую, що є кілька причин, з яких відтак формується влада, те, що маємо у її коридорах та затишних бюрках. Перша і, мабуть, найнесуттєвіша: з атавістичним інстинктом „совка” ми усвідомлюємо обов’язок проголосувати за когось, і робимо це абияк, для „галочки”, „бо так всі чинять”. Але, виявляється, не кожен обов’язок є адекватним відповідальності. Обов’язок необміркований, незважений, а тому, безвідповідальний, скидається на вчинок вояка чи правоохоронця, який заповзятливо виконує первинно незаконний наказ. Він має цілковите право відмовитися від такої місії, однак для того, аби вчинити це, треба докласти зусиль, ризикувати зіпсутими стосунками з начальством, кар’єрою, добробутом родини. А так, – усе за правилами, усе, як в статуті. І совіть буцімто чиста, хоча...

Ця маленька причина натомість приховує поважний підтекст: загальну упевненість, що хто б не дістався влади, однаково нічого не змінить. А, отже, голосувати можна навпомацки, куди палець ляже.  А чим обертається такий вибір, – відвертими „бандюками” у парламенті, схильними до клептоманії типами, ласими до слави популістами.

Другий момент, який рельєфно видається на загальному тлі, – внутрішня потреба спільноти мати офірного цапа. У вітчизняних реаліях це мало б бути ціле стадо рогатих, відсепароваване від решти в окремий загін, який асоціюється з відомими будівлями на відомих вулицях. Власне кажучи, ситуація з колективними „відповідачами” не є надто зручною, загал звик до одноосібної офіри, а тому й досі час од часу чуємо тугу за президентською республікою, коли знаємо, кому дякувати, і кого ганити, і це знання перетворюється у стійкий стереотип, втілюється в конкретну особу, якій можна писати усе, що запрагнемо, навіть скарги на продавця за овочевою лядою. Причому, отой папірець „на село дідусеві” ми розглядаємо як виконаний обов’язок, на якому вичерпується наш потенціал впливу на владу. Важливо, що не отримавши жодної відповіді, у ліпшому разі – відписку, ми матимемо нагоду місяцями обговорювати у ближньому колі несправедливість та бездушність обраних нами ж владців.

То чому ж ми ховаємося від політики у затишних домашніх кублах: Чи не від власних помилок, від того, що справді зазирає нам у вічі, – наслідків нашої недбалості, моральної неохайності та. якщо бажаєте, неперебірливості? Може, ми втікаємо від самих себе?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Коротке есе про терен

Безкарний досвід попередників штовхає нинішніх владців на крадіж і грабунок будь-якими шляхами

Іронічний до плачу Лесь Подерев’янський, хильнувши чарку коньяку, якось зауважив, що зі значним скепсисом зазирає у майбутнє. Мовлено це було напрочуд серйозно для пересмішника, і від того лише загострюється сприйняття його „сіромної правди”. „Україна... завжди була, є і буде, тільки Україна як народ, Україна як країна, Україна як територія, Україна як пейзаж, Україна як кухня. А Україна як держава – це щось абсолютно інше. І якщо в існуванні перших я не сумніваюся, то в подальшому існуванні України як держави маю певні сумніви”.

Подерев’янського можна обгородити парканом зі застережливими символами ідіотично-оптимістичних маргіналів, які волають щось про Трипілля і про аріїв, висновуючи з дуже сивої давними прогноз невмирущості. Було б незле, якби артикулятори цих ледь не окультних містифікацій прочитали бодай те, що варто читати найперше – зловісну демографічну статистику або ж послухали, про що гомонять „недобиті інтелектуали”.

Але у Подерев’янського не забереш сенсу – правди про те, що для більшості владних чинників Україна існує вже нині, далебі, не як народ, як країна, – годи говорити про державу, – а як територія, кухня, годівниця. Народ – щось несуттєве, джерело електорального ресурсу, „гарматне м’ясо” чергових виборчих перегонів, платник податків, хабарів, обслуга для „еліти”, яка лицемірить, зраджує, бреше.

Терен великий, багатства– невичерпні. Безкарний досвід попередників штовхає нинішніх владців на крадіж і грабунок будь-якими шляхами. Крадуть не тільки матеріальне, найголовніше – крадуть час, марнуючи його на тупцювання, незрозумілі „па” між сходом та заходом, між парламентаризмом і президентством. Своєю захланністю вони йдуть у порівняння хіба що з монголо-татарською ордою, зрештою, і степовики мали межу спустошення захоплених земель, оскільки розуміли, що їхні посадники також живуть не Божим духом.

Можна до нестями розповідати про важливість духовності, можна спекулювати козацькими коренями своєї родини, – і плювати на тих, хто уособлює цю духовність фізично, ким мали б пишатися сучасники, записавши їх до анналів своєї доби.

Іноді мені хочеться зацитувати цим солодкоголосим начальникам Редьярда Кіплінга, фрагмент його правдивої казки, де Балу розповідає Мауглі про мавп’ячий народ Бандар-Логів: „У них немає Закону, у них немає своє мови, лише крадені слова, які вони переймають у інших. Вони ні про що не пам’ятають. Вони базікають і хвастають, буцім вони великий народ і замислили великі справи в джунглях, але ось упав для них горіх, і вони уже сміються, щасливі і все забули...”.

Але навряд чи у своїй уявній великості, – почутті безпідставовому, надуманому і нашептаному оточенням, – вони адекватно сприймуть цей натяк. Влада взагалі не сприймає натяків, з нею наразі слід говорити втямливою мовою громадських протестів, судових позовів і, звичайно, мовою голосів на виборах. Пишу „наразі”, оскільки спільнота досі не спромоглася змусити своє провідництво укласти не тільки механізми опанування державними важелями, але й контролю за тим, як, у чиїх інтересах ці важелі використовуються обраною верхівкою.

Я не схильний до особливих ілюзій з приводу майбутньої ротації парламенту, радше навпаки, – розглядаю їх як чергову технологію задля утримання влади, рихтування іміджу її провідних діячів. Але бодай одного дня ситуація стане некерованою для різного роду маніпуляторів, і лише того дня можна сподіватися на те, що вибір народу бодай трохи наблизиться до його сподівань і прагнень.

Якщо, звичайно, більшість громадян України не інфіковані сприйняттям України тільки к терену і кухні. Якщо вони не купляться на черговий „горіх” з верхівки, після якого вважатимуть себе щасливими. До нового розчарування.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Децентралізація еліт

Ми є свідками цілої низки гучних скандалів з легіоном високопосадовців, – яких не торкнулися жодні правничі нагінки, не зважаючи на несумісність їхніх учинків з, якщо бажаєте, посадовими обов’язками цих осіб

Один з ідеологів політичного ісламізму, доволі цікавий сучасний філософ, яких, власне, мало, оскільки ледь не уся ця компанія кинулася у креативні вибрики, а не у притаманне філософам споглядально-медитативне пояснення усього, що відбувається, – так от, Гейдар Джемаль на сторінках „Полярной звєзди” спробував конспективно уклати те, що маємо з сучасними елітами. Він цілком резонно зауважує, що давнє розуміння правлячої верхівки базувалося на аналогово-символічних уявленнях – тобто, земний триб життя, його устрій віддзеркалював небесний лад. Отже, еліта була гарантом етичного аспекту соціуму і відповідала за все. Нове уявлення про „касту обраних” передбачає, за Джемалем, повну незалежність супер-еліт від будь-яких пертурбацій і криз у спільноті; вони недосяжні ні для житейського моря, ні для історичних негод. Згідно із цією моделлю, жодні війни та революції не можуть загрожувати становищу правителів, які утримують стабільну родову наступність, так би мовити, „на віки вічні”. З іншого боку, ці владці апріорі не можуть бути відповідальними за проблеми світу „смертних”. 

Якщо кинути побіжний погляд на те, що відбувається нині, то твердження ісламського ідеолога таки не позбавлене хиб. Іракська „еліта” з гнізда Саддама, – перший тому приклад. Хоча, якщо взяти до уваги, що регіональні еліти „третіх країн” аж ніяк не грішать причетністю до „супер-еліт”, то природний порядок таки дотримано.

З іншого боку ми є свідками цілої низки гучних скандалів з легіоном високопосадовців, – яких не торкнулися жодні правничі нагінки, не зважаючи на несумісність їхніх учинків з, якщо бажаєте, посадовими обов’язками цих осіб. Я вже не кажу про безкарність українських діячів, про постійне тасування владної колоди, з парадоксами і несуразностями цього процесу. У цьому – дивні аналогії нинішнього „демократичного” устрою з банальним тоталітаризмом. Принаймні, виправдання для свавільщини. Таке ж.  Адже принципова сутність тиранії, за нашим автором, у тому, що людину спонукають кинути свою справу і займатися іншою. Тільки інструменти примусу змінилися – замість батога нині мотивацією виступає ідеологія.

„Люди несуть на вівтар відчуження на користь „Системи” все своє життя, щиро забуваючи апро свій приватний інтерес... Але справжнє іго починається тоді, коли „Система” не потребує ідеології, аби психологічно мотивувати відчуження в ім’я “загального”.

Один зі свідків похорону останнього Командира УПА Василя Кука в Красному розповів мені малоймовірну, зате цілком реальну річ. За кількасот метрів від об лаштованого в селі упівського меморіалу зберігся скромний пам’ятник совєтським солдатам, на якому ще можна розгледіти слова російською: “Павшим за освобождение нашей Родини”.  Керував тоді районом висуванець політичної сили, яка перебрала бренд найвідданішої ідеям націоналістичної організації. Коли заїжджі гості його запитали про причини такого непорозуміння, він відповів, що не раз „давав приписи” місцевій громаді.

Комунікаційні канали між містечковими елітами і спільнотами хуторів та сіл обмежуються схожими приписами, на зразок тих, що містили хрущовські рознарядки коли й скільки сіяти. Ті ж канали на рівні держави регламентовані зверненнями до публіки напередодні виборів, відтак вони закриваються до наступного електорального акту.

Але біда не тільки у пасивності влади. Біда у тім, що громадяни чекають її „приписів” і навіть не припускають можливості власної ініціативи. Так формується контекст незалежності еліт, і вони послуговуються цим привілеєм, не замислюючись навіть над перспективою позбутися його. Як, до прикладу, парламентських пільг.

Ігор Гулик. Ілюстрація: regnum.ru

Коротке есе про гравітацію

Вічна потреба підлаштовуватися під настрій хлібодавця з часом атрофує незалежність думок і прагнень. Легковірне переконання, мовляв, на праці я годжуся зі всім, зате удома, за письмовим столом, у прокуреній кухні «відірвуся по повній програмі», провадить у безодню роздвоєння особистості, безпринцип’я, конформізму

Коли Василь Стус у «Таборових зошитах» писав про відсутність в Україні «патріотичної гравітації», то, мабуть, через те, що у далекому карцері ця гравітація йому відчувалася особливо пронизливо.  Але покладімо тепер на одну шальку терезів Стусове «інтелігенція не чує жодного обов’язку перед народом, який так і не забув індивідуального обличчя», на іншу ж – обов’язок самого народу перед своїми «розумними синами», і зрозуміємо, що не завжди і не всюди переважатиме народ.

Не тішить аж ніяк, що, рапортуючи про інтелектуальний поступ нації, влада оперує астрономічними цифрами зростання кількості вступників у виші. Освіта не тільки нівелюється як суспільне явище, як статусна ознака еліти, її доступність і відносна дешевизна (погодьмося, купити диплом, якщо дуже того запрагнути, не складе особливого труду і непідйомних затрат) руйнують ще один системотворчий міф української ментальності – глибокий пошанівок до мудрості, певну дистанцію між сіромою та «вивченими», глибоку повагу до середовища, з якого вийшов той чи інший знаний фахівець.

У світі інформаційних технологій і миттєвих комунікацій, мабуть, не варто брати за взірець приклади давні, архаїчні. Однак, будьмо, відвертими – раніше сільська околиця пишалася тим, що чийсь син чи донька поїхали до міста, здобули там фах лікаря або учителя.  Певна річ, – і заздрила батькам, що зуміли виховати «злоту дитину». Сьогодні ж стосунки принципово змінилися: зерно освіти засівається не сумлінням та виховними традиціями сім’ї, а, здебільшого, умінням батьків заробляти гроші для того, аби їхнє чадо пролізло до інституту. Як заробляються ці гроші – не важливо, тільки б у належних кількостях.

З іншого боку, характерна, зазвичай, для маргіналів зневага до «очкариків»-інтелігентів, загострена брутальністю комчиновництва, «смаковими» правками партійних ідеологів, виробили у середовищі цього «прошарку» нетипову для ліберально налаштованих інтелектуалів гнучкість хребта, автозневагу до власних занять, що аж ніяк не можуть бути певним джерелом для прожитку. Вічна потреба підлаштовуватися під настрій хлібодавця з часом атрофує незалежність думок і прагнень. Легковірне переконання, мовляв, на праці я годжуся зі всім, зате удома, за письмовим столом, у прокуреній кухні «відірвуся по повній програмі», провадить у безодню роздвоєння особистості, безпринцип’я, конформізму.

«Добро» таким чином знаходить утілення в порозумінні і згоді з державою, бо конформувати з сусідом – приниження для справжнього «інтелігента», з ним треба обов’язково конфліктувати, відстоюючи власні принципи і територіальну недоторканість.  І те ж «добро» водночас полягає у солідарності з сусідом на приватному грунті ворожості до держави та всього, що її втілює. «У словнику моральності та політики, – пише П’єр Манан, – яким ще сьогодні користуємося ми, право займає місце добра. Позитивний наголос, акцент морального схвалення, який представники язичницького античного світу та перші християни ставили на слові «добро», сучасники… переносять на право, право індивідуума. Це мова і «ціна» лібералізму».

Мабуть, після Стуса проблема все ж – не у відсутності «патріотичної гравітації», а у тому, що ця гравітація набула множинності центрів. Чи можна вимагати одностайності від суспільства, «у якому нема нічого спільного і разом з тим надто багато свого» (Жан Бодріяр).

Право індивіда обирати собі точку обертання, фокус інтересів і зону зацікавлень, право кожного – оцінювати вчинки своїх співгромадян через власну призму бачення і за допомогою власних світоглядних орієнтирів. Ось чому маємо ситуацію, коли біблійне «не судіть» набуває ледь не прикладного звучання: осуд з наших уст миттєво знаходить мільйон симпатиків і мільйон опонентів, і серед какофонії цього вселенського диспуту дуже важко вловити його сенси, тим паче – рацію.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Берестечко’2015

Можна, звичайно, вважати зраду і злодійство виявом свободи іншого. Але вони стають несвободою для оточуючих

Великий шанувальник Леся Подерев’янського, я, зазвичай, не пропускаю повз увагу будь-який публічний виступ цього дивака. Ось в одному його інтерв’ю вичитав надзвичайно влучне трактування свободи, тому кваплюся поділитися ним з тими, хто цінує і Подерев’янського, і її. «Свобода – це коли людина може дозволити собі розкіш займатися тим, що їй подобається. Але коли людина дозволяє собі не займатися тим, що їй не подобається, це ще крутіше. А коли вона поєднує перше і друге, це взагалі вища форма свободи».

Підтексти Подерев’янського, як завжди, багатопланові. Найпарадоксальніше, що, чим більше прагнеш до окресленого ним ідеалу свободи, як це, до речі, робить сам Лесь, тим пронизливіше відчуваєш дистанцію, що ділить тебе з мрією. Я зауважив, що особи, на перший погляд, підневільні, залежні, – через своє злиденне існування, через суспільну упослідженість, через інші, не менш очевидні причини, – доволі часто є носіями справжньої свободи. Інша річ, що майже ніколи вони не здатні гідно оцінити свій статус, а почасти серйозно вважають себе рабами обставин.

Якось років зо двадцять тому, коли перед журналістами розчинилися нарешті брами в’язниць, мені поталанило знімати фільм про мешканців львівської «тридцятки». Там я зустрів юнака, який за колючим дротом почував себе справді вільним.  Він писав «роман» (що йому дуже подобалося), і вперто сачкував від промзони (це йому, далебі, не лягало на душу). Задовго до Подерев’янського мій герой визначив зручність такої форми життєвого трибу і тішився нагодою застосувати його на практиці. На волі ж його чекала підневільщина з обов’язками перед старенькою матір’ю, не надто приязними стосунками з міліцією, кривими поглядами сусідів. Воля ж дісталася йому надто легко – він просто вкотре заліз до чужої кишені на місцевому ринку.

Приблизно у той же час невідомий (принаймні, в УРСР) Коельо також доходив схожого висновку про свободу, сидячи за ґратами… Він здобув її, покинувши марудне заняття тим, що йому не смакувало, і взявшись за написання казочок, які охоче читають дорослі і серйозні дяді. Мабуть, у далекому дитинстві їм бракувало відчайдушного і безшабашного ковтка волі. Дивна річ, колишній зек і «важкий підліток» навчає «правильних» азів людського співіснування.

Коли я слухаю наших очільників про те, що «свобода коштує стільки, скільки коштує», я чомусь підозрюю, що цей природний для мого давнього героя скарб дався їм надто важко. Якщо дався взагалі. Бо чи вільні вони обов’язку нудитися невластивими їхнім душам справами, чи свобода державника, обмежена можливими й неможливими циркулярами, параграфами, пильнована ретельними опонентами, – така солодка, як мала б бути насправді?

"Всі хочуть булави, всі борються за власть.
Та й буде булава — як макова голівка.
Отак поторохтять. І знову хтось продасть,
Не той, так той. Там зрада, там злодійство".

Ліна Костенко так ємко окреслила суть будь-якої влади, – що за козаччини, що зараз, – але навряд чи підозрювала, наскільки нетривалим може бути «торохтіння маковою голівкою». Жахливі сни Берестечка, – за іншим твором авторки, підставові для «посипання голови попелом», – наперекір побажанням поетеси, «запорошують очі наступних поколінь».

Можна, звичайно, вважати зраду і злодійство виявом свободи іншого. Але вони стають несвободою для оточуючих, ба більше, – для загалу, і той змушений радикалізуватися, обмежуючи сумнівну волю відступників. Але, на відміну від життєвого устрою одиниць-свавільників, ентузіастичний порив масового спротиву плинний, як ртуть. Отже, й елемент свободи, присутній у ньому, є вибуховим, руйнівним, зате нетривалим.  

У північних сусідів його називають «рускім бунтом». У нас не знайшли місткого визначення. Але, як на мене, історична аналогія з Берестечком тут важить більше, ніж окремий словоутвір.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Покликані й обрані

Коли політики говорять нам про мораль і шляхетність, то роблять це так, мовби не мають своєї „кредитної історії”, мовби не доводилося їм на своєму шляху кривити душею, лукавити, розмінювати власну совість на мідяки дешевого успіху

Певна річ, політики мало зважають на постулати Святого письма, хіба, зібравшись на вибори і маючи справу з так званою „цільовою аудиторією”, рясно пересипають свої тексти цитатами з Біблії. Однак, це, зазвичай, не додає їм ні шарму серед, здебільшого, секуляризованої спільноти, ні, тим паче, зобов’язань виконувати проартикульоване.

Утім, вітчизняна політика радше переставляє з ніг на голову знані євангелістські притчі, так, що їх часто можна прочитати, вельми вражаючись цинізмом горе-апологетів. Бо коли йдеться, зокрема, про підставляння правої щоки або ж про незнання того, що робить ліва рука без відома правої, то тут подибуємо направду анекдотичні випадки. А щодо „покликаних” та „обраних” – годі й дивуватися: зовуть справді багатьох, аби скориставшись їхнім ресурсом та інтелектом, пропхати до парламенту „мало обраних”, іншими словами тих, хто найліпше знадобиться для утілення, далебі не обіцянок, а часто прихованих планів того чи іншого бізнесово-політичного угруповання. У висліді спільнота отримує не тільки 450 новоспечених депутатів, але й тисячі розчарованих, яким призначено роль „відпрацьованого матеріалу” для тієї драбинки, за допомогою якого інші спиналися на верхотуру влади. Так формується довкола політичний маргінес, що, мов сміття у Грибовичах, перетлівши, час од часу спалахує обуренням проти своїх недавніх партнерів-кривдників, визбирує рештки протестного електорату і формує нові структури, щоб спробувати щастя на наступних перегонах.

Коли успішні політики, – успішні не в сенсі власної харизми чи в реалізації задекларованих популістських намірів, а у сенсі свого політичного довголіття, – говорять нам про мораль і шляхетність, то роблять це так, мовби не мають своєї „кредитної історії”, мовби не доводилося їм на своєму шляху кривити душею, лукавити, розмінювати власну совість на мідяки дешевого успіху. В’ячеслав Липинський, батько українського консерватизму, мав на такі речі свій погляд, який уклав у у коротке речення:  „Перемагати хамство навколо себе і передусім в собі”. Міркую, що сам автор прекрасно розумів, наскільки далека його вимога від реалій, бо у тій же праці влучно написав про них так: „необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральний авторитет і реальній силі продукції та меча, а на гешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша”.

Полеміка про моральність української політики залишатиметься безпідставовою доти, доки у ній не візьмуть гору представники покоління, позбавленого досвіду рабського слугування іншим народам, комплексів меншовартості, угодовства і тотального конформізму. Коли так трапиться (якщо трапиться узагалі!), тоді й говоритимемо не про брак національної ідеї або ж національного проекту, а про те, що самодостатність наших провідників адекватно віддзеркалюватиме ці категорії, – без закордонних підказок чи озирання на кон’юнктуру ситуації.

Але самодостатність політиків є прямим наслідком самодостатності загалу, і нема на те ради, – допоки більшість скнітиме у злиднях, нужді і невігластві щодо того, що насправді відбувається у нетрях влади, доти „обрані” матимуть достатнє поле для маніпуляцій і зловживань.

Попри шалене змагання політиків за владу, громадськість мусить зосередитися на формуванні такої ситуації, за якої б жоден з них не залишався поза суспільною увагою, – його обіцянки і конкретні справи, його приховані зв’язки і лобістська діяльність, його приватне життя і особливо приватний бізнес. Тобто йдеться про розвиток в Україні нормального громадянського суспільства, яке б вказувало провідництву на ті чи інші нагальні потреби і окреслювало зручні для загалу шляхи їх полагодження. Щоб не хтось нагорі вирішував, до прикладу, що Україні потрібна нова Конституція. А щоб таке рішення йшло знизу, від реальної потреби, а не від індивідуальної захцянки хай навіть найвищого чиновника.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Приватне колекціонування

Не слід вимагати зайвої екзальтації від споглядання патріотичних шат чи виконання національного славня у тих, для кого ці речі ніколи не були забороненим плодом спокуси, юнацькою мрією, для кого вони – звична риса буденності

Усі ми, зрештою, збирачі колецій, – хто надає перевагу метеликам, хто кохається в артефактах, когось приваблюють брязкальця минулих епох... Та за великим рахунком, у кожного з нас, і у всіх разом є своя приватна колекція успіхів, рівно ж як і невдач.

Вона живе у нашій пам’яті, зрідка у пам’яті цілої родини, позаяк навіть з-поміж найближчих осіб тяжко надибати когось, хто б ідентично оцінював наш власний, приватний досвід. На відміну від публічних збірень, ми намагаємося не впускати до своїх колекцій сторонніх екскурсантів, позаяк боїмося кпинів чи необережно різких оцінок свого набутку. Приватна колекція на те й приватна, аби захищати її, як того вимагає написаний закон, втім, і міркування самобезпеки.

Дещо зі своїх коштовностей ми намагаємося передати своїм дітям, однак, багато чого вони просто викинуть у сміттярку, вважаючи архаїкою, непотрібним мотлохом чи давнім забобоном.  Скажімо, чи цікавитиме нащадків наш мілітарний досвід? Або ж кого зацікавлять набуті нами знання виживання в умовах совєтського дефіциту, нехитрі прийомчики вистоювання черг чи дріб’язкова пиха від знайомства з директором найближчого гастроному?

Через кілька років нове покоління з подивом розглядатиме світлини, на яких зафіксовано одухотворені лиця, і ще з більшим нерозумінням з’ясовуватиме, що джерелом цих шалених емоцій було підняття національного стягу чи день, коли „останній совітський солдат перетнув наш кордон”.  Поза тим, так було, на світлинах – ми з вами, наївні, трохи сентиментальні, зате щасливі...

Тут не йдеться про тотальний конфлікт поколінь, справа полягає у природнішому й непоборному – плині часу. Коли 24 серпня на площі перед Ратушею збираються міські депутати і щодругий з них уважає за потрібне надягти вишиванку з нагоди свята, – поміж себе вони почуваються комфортно і впевнено. Та варто натовпу обранців вийти із сесійної зали і розсіятися у нетрях львівських кнайпочок, – вони, без сумніву, відчуватимуть на потилицях дещо іронічні погляди молодших відвідувачів. Так матеріальні артефакти приватних колекцій перетворюються на атрибути шароварщини у сприйнятті не надто вишуканого, з точки зору патріотів, загалу.

Міркую, нема на те ради. Не слід вимагати зайвої екзальтації від споглядання патріотичних шат чи виконання національного славня у тих, для кого ці речі ніколи не були забороненим плодом спокуси, юнацькою мрією, для кого вони – звична риса буденності. Безумовно. вони також знайдуть місце серед приватних колекцій цього, не обтяженого проклятим минулим, покоління. Можливо, не найчільніше місце, як би того хотілося нам, але вони неодмінно не загубляться серед інших експонатів.

Сплине ще кілька років, і нинішня атракційна риторика влади з приводу „національного примирення” виглядатиме як невдалі жарти або ж історичний оксюморон. Покоління тих, кого гаряче бажали примирити, відійде у ліпші світи, а їхні онуки змушені будуть жити з онуками захисників протилежної барикади, і навряд чи комусь з них спаде на думку оцінювати свого сучасника за позицією його предків. Аналіз генеалогічних древ, – заняття захоплююче, та навряд чи прикладне. Таке життя з його селекцією приватних колекцій. З його ревізією учорашніх цінностей. З його невблаганними вироками і не завжди бажаними оцінками давніх подій.

–       Що трапилося з ним, – перепитує у мене знайомий, цікавлячись долею одного спільного колеги, з яким оббито пороги не одного львівського ганделика. – Чому він став таким: скільки не телефоную, навіть слухавку не бере?!

Просто у нього своя приватна колекція. Він подався у владу, перед тим прокрутеливши серед бізнесюків кілька років. Просто він колекціонує купюри. То його особиста справа...

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com