Метастази брехні

Нам так дуже легко й комфортно – просто заявити: «мене обдурили», і сидіти каменем, не поворухнувши пальцем, щоб не бути ошуканим наступного дня

Мені іноді спадає на думку, що ми всі разом з якоюсь непритаманною нам досі запопадливістю взялися спростовувати тезу, висловлену свого часу 16-м президентом США Авраамом Лінкольном: «Можна обдурити одну людину багато разів, можна обманути велику масу людей один раз. Але ще нікому не вдавалося обдурити велику масу людей багато разів поспіль».

Ми даємо себе дурити.

Це – перша й головна причина усіх бід, які чигають на кожного індивіда зокрема і на спільноту загалом. І ніхто нам не зарадить, – ні власний месія, ні Вашингтон (той, що президент), ні Папа Римський з Вселенським патріархом укупі, ні Росія, ні Гондурас. Ми не хочемо зарадити самі собі.

Бо звикли жити одуреними, і черпаємо у глупоті такої ситуації натхнення для невпинних жалів, зітхань, розведення рук. Нам так дуже легко й комфортно – просто заявити: «мене обдурили», і сидіти каменем, не поворухнувши пальцем, щоб не бути ошуканим наступного дня.

Друга причина наших з вами проблем – лінощі розуму, який ми ладні докладати до усього, що не вартує активних порухів сірої речовини – як насолити сусідові, як допекти тещі, як відкараскатися від роботи, – але в жодному разі не до того, щоб захистити себе від брехні.

Нам дають у руки Конституцію з викладом усіх наших прав і вольностей, а ми воліємо слухати коментарі, інтерпретації, казна-звідки і казна-ким переписані тлумачення, – бо так легше. Завжди можна знайти крайнього – мовляв, казав же ж такий-то ім’ярек (народний депутат, президент, цілитель, тітонька в автобусі), а я й повірив…

Нам пишуть, що водоканал, жеки, теплокомуненерго займаються махінаціями, призначаючи тарифи зі стелі; ентузіасти ходять за нас у суди, аби ті необґрунтовані тарифи скасувати; нам повідомляють, що їх вже скасовано. А ми й надалі платимо суми, вказані нам у писульках, і навіть коли за нас заповнюють заяву на перерахунок переплачених нами ж грошей, ми сидимо по хатах, міркуючи, що так воно ліпше.

Навіть коли чиновникам набридає нас дурити, ми активно беремося за самообман. Переконуємо себе та інших, що у цій державі (яка, до речі, успішно дає собі раду за наші з вами податки) нічого не змінилося, що тут – забута Богом пустеля, що пробувати на цій землі будувати, – не кажу рай,  просто нормальне суспільство, – велика ілюзія. Але це – неправда, точніше, не вся правда, оскільки є купа ближніх, що таки зуміли пробити глуху стіну, спробували подолати інерцію і облуду, і таки живуть по-людськи.

Я досі не можу второпати, чого шукають по європейських нужниках і багатих передпокоях міцні, здорові, освічені українці? Чому, до прикладу, мій знайомий, який після поневірянь у Португалії, де отримував  по 600 євро, щомісяця надсилаючи половину сім’ї, не всидів в Україні, де йому пропонували 450 за чисту роботу за фахом і поруч з родиною? Теща заїла, комунальні негаразди відлякали?

Якось мене вразила одна фраза, вихоплена з потоку телевізійної жуйки. Мова йшла про українських скінгедів, які беруться захищати права автохтонів на теренах України. І раптом журналіст за кадром риторично запитав: а чому цим молодикам не гріє перспектива поїхати боронити права українських заробітчан, гнаних і принижених, за кордонами? А й справді, – чому?

А тому що тут, у середовищі, просякнутому брехнею влади і самообманом обивателя, дуже зручно підігрувати настроям вічно ображеного, несамореалізованого громадянина. Серед потоків неправди він легко повірить, що його головним ворогом є москаль, мурин чи азієць. А відважні хлопці, які у своєму житті не заробили самотужки ні шеляга, проїдаючи батьківську зарплату, набивши писка інородцю, виглядатимуть захисниками нації. А коли їх посадять до цюпи, – то й узагалі національними героями.

Я не маю певного рецепту, як нам побороти цю недугу олжі. Його не має ніхто. Президент, що присягав на євангелії про одне, а чинить геть інше; депутати, що відверто дурили публіку, доведену до передвиборчого ражу; судді, які обертають законом, як дишлом…

Може, зробимо це без них.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru  

Ностальгія правди

Я хочу, аби мені не брехали, знищуючи своєю напівправдою-напіволжою довіру до країни й саму країну, в якій кому доводиться, а кому, – не повірите,  хочеться жити

Томас Ворд, – один з небагатьох авторів закордоння, які адекватно сприймають те, що відбувається на постсовєтському терені. Збоку, можливо, воно видніше, але, зазвичай, те, що почитуємо у навіть серйозних і аналітичних виданнях, разюче контрастує з реальністю. Ворд, натомість, схильний робити висновки, тільки "торкнувшись руками" того, про що пише.

"Смерть країни, – як це не дивно звучить – починається не зі смерті народу, що тягне цю країну, як баржу широкою рікою… Смерть країни починається з брехні, яскравої і квітчастої, але від цього ще жахливішої у своєму відчайдушному хамстві".

Я не знаю, яких незбагненних трансформацій зазнає сумління осіб, які зважуються на нелегкий шлях перебування у владі. Але те, що ми бачимо і чуємо під час їхнього кандидування на посади, і після початку їхніх каденцій, – не до мого розуміння. Я можу втямити, якого велетенського тягаря беруть ці люди на свої рамена, але я хотів би передбачати, що вони свідомо розраховують саме на таку голгофу, а не на розважальну програму тривалістю у п'ять років. Ніхто, навіть найретельніший статистик, не дасть вам чіткої відповіді на те, скільки людей рвуться у чиновницькі кабінети, переслідуючи при цьому лише шкурні інтереси. Поза тим, особисто знайомий з тими, хто не дає підстав казати про тотальну меркантильну мотивацію. Їм не позаздриш, бо, як це не парадоксально, задля втілення своїх цікавих і потрібних проектів, вони тихо конформують з корупцією, брехнею і невіглаством.

Відверто кажучи, мені байдуже, хто обійматиме ту чи іншу посаду будь-якого рівня. Я, – громадянин, – у цьому випадку взагалі хотів би оперувати не конкретними прізвищами, а абстрактним поняттям "держава". За умови, коли воно, це поняття, вписуватиметься у загальноцивілізаційні визначення такого собі сервісного центру надання якісних послуг замовникам – платникам податків.  За умови, що "державний сервіс" не буде схожий на наші туристичні фірми-одноденки, будівельні піраміди й інші казна-які винаходи вітчизняних кулібіних від підприємництва.

Одне слово, я хочу, аби мені не брехали, знищуючи своєю напівправдою-напіволжою довіру до країни й саму країну, в якій кому доводиться, а кому, – не повірите,  хочеться жити.

Приятелі з-за кордону переконують, що українці мають звикнути до такого стану речей, за яких скандали і владні атракції – явище повсякденне і нудне. Однак, як переконати у цьому пенсіонера, якому, вочевидь, не випаде чекати двісті років на торжество демократії американського взірця? Він хоче мати патерналістську владу, яка б дала йому вільно дихнути бодай тих кілька років, що йому залишилися. Саме задля такої влади він ладен мерзнути на майданах, рвати горлянку і йти на штурм.

Як переконати школяра, який з маленького геть не шанує науки, бо ледь не половина його класних друзів байдикують донесхочу, адже дванадцятки

 у щоденниках їм гарантовано батьківським гаманцем?

Як переконати недужого, що лікар, який відверто зазирає до його кишень, робить це не з доброго дива, а тому, що йому доводиться також платити колегам за своє здоров'я?

Для того, аби переконати увесь цей загал, мабуть, не варто майбутнім владцям виголошувати несусвітніх утопій, ставати сторчма, вдавати з себе героїв. Слід, вочевидь, просто покласти собі за принцип не лукавити навіть в дрібницях, не ховати у шухляду "незручні папери", не годувати іміджмейкерів. Жити по совісті, правда, совісті довиборчого зразка.

Ще раз до Томаса Ворда: "Час недороблених героїв набагато мерзотніший, ніж час, коли героїв нема взагалі".

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Коротке есе про нас

З атавістичним інстинктом „совка” ми усвідомлюємо обов’язок проголосувати за когось, і робимо це абияк, для „галочки”, „бо так всі чинять”

Коли природі стає сутужно з теплом, і вона розщедрюється хіба на багрянець як сурогат сонця, ми намагаємося шукати його в оселях, дещо покинутих на літо, зневажених перед спокусами цієї благодатної пори. І з подивом з’ясовуємо, що навіть серед домашнього затишку нас намагається діймати політика, так ніби їй не досить мітингів під палючими променями сонця чи замало місця на всеньких парканах, звідки намагаються зазирнути в очі перехожих її знайомі обличчя.

Дивна все-таки річ, – попри здоровий глузд і доволі багатий життєвий досвід, ми віримо багатьом політикам, яким і віри йняти не слід. Якщо б це був пересічний громадянин, сусід, знайомий і кілька разів поспіль ми діставали б од нього такі уроки легковірства, погодьтеся, його прізвище давно б було викресленим з усіх записників, а при випадковій зустрічі ми навряд чи подали б йому руку. Йдеться навіть про дріб’язок, – борг в три гривні, ще якісь несуттєвості.

Чим же беруть ті, кого між виборами ми згадуємо „незлим тихим словом”,  на кого тицяємо пальцями, бажаючи окреслити винуватців усіх бід та нещасть? Невже своїм знанням того, як нам живеться, невже прагненням змінити щось у цьому світі? Бо сумнівно, що дешеві „сувеніри” зваблять нині когось, окрім викінченого люмпена, на тлі очевидного здорожчання всього і вся.

Міркую, що є кілька причин, з яких відтак формується влада, те, що маємо у її коридорах та затишних бюрках. Перша і, мабуть, найнесуттєвіша: з атавістичним інстинктом „совка” ми усвідомлюємо обов’язок проголосувати за когось, і робимо це абияк, для „галочки”, „бо так всі чинять”. Але, виявляється, не кожен обов’язок є адекватним відповідальності. Обов’язок необміркований, незважений, а тому, безвідповідальний, скидається на вчинок вояка чи правоохоронця, який заповзятливо виконує первинно незаконний наказ. Він має цілковите право відмовитися від такої місії, однак для того, аби вчинити це, треба докласти зусиль, ризикувати зіпсутими стосунками з начальством, кар’єрою, добробутом родини. А так, – усе за правилами, усе, як в статуті. І совіть буцімто чиста, хоча...

Ця маленька причина натомість приховує поважний підтекст: загальну упевненість, що хто б не дістався влади, однаково нічого не змінить. А, отже, голосувати можна навпомацки, куди палець ляже.  А чим обертається такий вибір, – відвертими „бандюками” у парламенті, схильними до клептоманії типами, ласими до слави популістами.

Другий момент, який рельєфно видається на загальному тлі, – внутрішня потреба спільноти мати офірного цапа. У вітчизняних реаліях це мало б бути ціле стадо рогатих, відсепароваване від решти в окремий загін, який асоціюється з відомими будівлями на відомих вулицях. Власне кажучи, ситуація з колективними „відповідачами” не є надто зручною, загал звик до одноосібної офіри, а тому й досі час од часу чуємо тугу за президентською республікою, коли знаємо, кому дякувати, і кого ганити, і це знання перетворюється у стійкий стереотип, втілюється в конкретну особу, якій можна писати усе, що запрагнемо, навіть скарги на продавця за овочевою лядою. Причому, отой папірець „на село дідусеві” ми розглядаємо як виконаний обов’язок, на якому вичерпується наш потенціал впливу на владу. Важливо, що не отримавши жодної відповіді, у ліпшому разі – відписку, ми матимемо нагоду місяцями обговорювати у ближньому колі несправедливість та бездушність обраних нами ж владців.

То чому ж ми ховаємося від політики у затишних домашніх кублах: Чи не від власних помилок, від того, що справді зазирає нам у вічі, – наслідків нашої недбалості, моральної неохайності та. якщо бажаєте, неперебірливості? Може, ми втікаємо від самих себе?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Коротке есе про терен

Безкарний досвід попередників штовхає нинішніх владців на крадіж і грабунок будь-якими шляхами

Іронічний до плачу Лесь Подерев’янський, хильнувши чарку коньяку, якось зауважив, що зі значним скепсисом зазирає у майбутнє. Мовлено це було напрочуд серйозно для пересмішника, і від того лише загострюється сприйняття його „сіромної правди”. „Україна... завжди була, є і буде, тільки Україна як народ, Україна як країна, Україна як територія, Україна як пейзаж, Україна як кухня. А Україна як держава – це щось абсолютно інше. І якщо в існуванні перших я не сумніваюся, то в подальшому існуванні України як держави маю певні сумніви”.

Подерев’янського можна обгородити парканом зі застережливими символами ідіотично-оптимістичних маргіналів, які волають щось про Трипілля і про аріїв, висновуючи з дуже сивої давними прогноз невмирущості. Було б незле, якби артикулятори цих ледь не окультних містифікацій прочитали бодай те, що варто читати найперше – зловісну демографічну статистику або ж послухали, про що гомонять „недобиті інтелектуали”.

Але у Подерев’янського не забереш сенсу – правди про те, що для більшості владних чинників Україна існує вже нині, далебі, не як народ, як країна, – годи говорити про державу, – а як територія, кухня, годівниця. Народ – щось несуттєве, джерело електорального ресурсу, „гарматне м’ясо” чергових виборчих перегонів, платник податків, хабарів, обслуга для „еліти”, яка лицемірить, зраджує, бреше.

Терен великий, багатства– невичерпні. Безкарний досвід попередників штовхає нинішніх владців на крадіж і грабунок будь-якими шляхами. Крадуть не тільки матеріальне, найголовніше – крадуть час, марнуючи його на тупцювання, незрозумілі „па” між сходом та заходом, між парламентаризмом і президентством. Своєю захланністю вони йдуть у порівняння хіба що з монголо-татарською ордою, зрештою, і степовики мали межу спустошення захоплених земель, оскільки розуміли, що їхні посадники також живуть не Божим духом.

Можна до нестями розповідати про важливість духовності, можна спекулювати козацькими коренями своєї родини, – і плювати на тих, хто уособлює цю духовність фізично, ким мали б пишатися сучасники, записавши їх до анналів своєї доби.

Іноді мені хочеться зацитувати цим солодкоголосим начальникам Редьярда Кіплінга, фрагмент його правдивої казки, де Балу розповідає Мауглі про мавп’ячий народ Бандар-Логів: „У них немає Закону, у них немає своє мови, лише крадені слова, які вони переймають у інших. Вони ні про що не пам’ятають. Вони базікають і хвастають, буцім вони великий народ і замислили великі справи в джунглях, але ось упав для них горіх, і вони уже сміються, щасливі і все забули...”.

Але навряд чи у своїй уявній великості, – почутті безпідставовому, надуманому і нашептаному оточенням, – вони адекватно сприймуть цей натяк. Влада взагалі не сприймає натяків, з нею наразі слід говорити втямливою мовою громадських протестів, судових позовів і, звичайно, мовою голосів на виборах. Пишу „наразі”, оскільки спільнота досі не спромоглася змусити своє провідництво укласти не тільки механізми опанування державними важелями, але й контролю за тим, як, у чиїх інтересах ці важелі використовуються обраною верхівкою.

Я не схильний до особливих ілюзій з приводу майбутньої ротації парламенту, радше навпаки, – розглядаю їх як чергову технологію задля утримання влади, рихтування іміджу її провідних діячів. Але бодай одного дня ситуація стане некерованою для різного роду маніпуляторів, і лише того дня можна сподіватися на те, що вибір народу бодай трохи наблизиться до його сподівань і прагнень.

Якщо, звичайно, більшість громадян України не інфіковані сприйняттям України тільки к терену і кухні. Якщо вони не купляться на черговий „горіх” з верхівки, після якого вважатимуть себе щасливими. До нового розчарування.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Децентралізація еліт

Ми є свідками цілої низки гучних скандалів з легіоном високопосадовців, – яких не торкнулися жодні правничі нагінки, не зважаючи на несумісність їхніх учинків з, якщо бажаєте, посадовими обов’язками цих осіб

Один з ідеологів політичного ісламізму, доволі цікавий сучасний філософ, яких, власне, мало, оскільки ледь не уся ця компанія кинулася у креативні вибрики, а не у притаманне філософам споглядально-медитативне пояснення усього, що відбувається, – так от, Гейдар Джемаль на сторінках „Полярной звєзди” спробував конспективно уклати те, що маємо з сучасними елітами. Він цілком резонно зауважує, що давнє розуміння правлячої верхівки базувалося на аналогово-символічних уявленнях – тобто, земний триб життя, його устрій віддзеркалював небесний лад. Отже, еліта була гарантом етичного аспекту соціуму і відповідала за все. Нове уявлення про „касту обраних” передбачає, за Джемалем, повну незалежність супер-еліт від будь-яких пертурбацій і криз у спільноті; вони недосяжні ні для житейського моря, ні для історичних негод. Згідно із цією моделлю, жодні війни та революції не можуть загрожувати становищу правителів, які утримують стабільну родову наступність, так би мовити, „на віки вічні”. З іншого боку, ці владці апріорі не можуть бути відповідальними за проблеми світу „смертних”. 

Якщо кинути побіжний погляд на те, що відбувається нині, то твердження ісламського ідеолога таки не позбавлене хиб. Іракська „еліта” з гнізда Саддама, – перший тому приклад. Хоча, якщо взяти до уваги, що регіональні еліти „третіх країн” аж ніяк не грішать причетністю до „супер-еліт”, то природний порядок таки дотримано.

З іншого боку ми є свідками цілої низки гучних скандалів з легіоном високопосадовців, – яких не торкнулися жодні правничі нагінки, не зважаючи на несумісність їхніх учинків з, якщо бажаєте, посадовими обов’язками цих осіб. Я вже не кажу про безкарність українських діячів, про постійне тасування владної колоди, з парадоксами і несуразностями цього процесу. У цьому – дивні аналогії нинішнього „демократичного” устрою з банальним тоталітаризмом. Принаймні, виправдання для свавільщини. Таке ж.  Адже принципова сутність тиранії, за нашим автором, у тому, що людину спонукають кинути свою справу і займатися іншою. Тільки інструменти примусу змінилися – замість батога нині мотивацією виступає ідеологія.

„Люди несуть на вівтар відчуження на користь „Системи” все своє життя, щиро забуваючи апро свій приватний інтерес... Але справжнє іго починається тоді, коли „Система” не потребує ідеології, аби психологічно мотивувати відчуження в ім’я “загального”.

Один зі свідків похорону останнього Командира УПА Василя Кука в Красному розповів мені малоймовірну, зате цілком реальну річ. За кількасот метрів від об лаштованого в селі упівського меморіалу зберігся скромний пам’ятник совєтським солдатам, на якому ще можна розгледіти слова російською: “Павшим за освобождение нашей Родини”.  Керував тоді районом висуванець політичної сили, яка перебрала бренд найвідданішої ідеям націоналістичної організації. Коли заїжджі гості його запитали про причини такого непорозуміння, він відповів, що не раз „давав приписи” місцевій громаді.

Комунікаційні канали між містечковими елітами і спільнотами хуторів та сіл обмежуються схожими приписами, на зразок тих, що містили хрущовські рознарядки коли й скільки сіяти. Ті ж канали на рівні держави регламентовані зверненнями до публіки напередодні виборів, відтак вони закриваються до наступного електорального акту.

Але біда не тільки у пасивності влади. Біда у тім, що громадяни чекають її „приписів” і навіть не припускають можливості власної ініціативи. Так формується контекст незалежності еліт, і вони послуговуються цим привілеєм, не замислюючись навіть над перспективою позбутися його. Як, до прикладу, парламентських пільг.

Ігор Гулик. Ілюстрація: regnum.ru

Коротке есе про гравітацію

Вічна потреба підлаштовуватися під настрій хлібодавця з часом атрофує незалежність думок і прагнень. Легковірне переконання, мовляв, на праці я годжуся зі всім, зате удома, за письмовим столом, у прокуреній кухні «відірвуся по повній програмі», провадить у безодню роздвоєння особистості, безпринцип’я, конформізму

Коли Василь Стус у «Таборових зошитах» писав про відсутність в Україні «патріотичної гравітації», то, мабуть, через те, що у далекому карцері ця гравітація йому відчувалася особливо пронизливо.  Але покладімо тепер на одну шальку терезів Стусове «інтелігенція не чує жодного обов’язку перед народом, який так і не забув індивідуального обличчя», на іншу ж – обов’язок самого народу перед своїми «розумними синами», і зрозуміємо, що не завжди і не всюди переважатиме народ.

Не тішить аж ніяк, що, рапортуючи про інтелектуальний поступ нації, влада оперує астрономічними цифрами зростання кількості вступників у виші. Освіта не тільки нівелюється як суспільне явище, як статусна ознака еліти, її доступність і відносна дешевизна (погодьмося, купити диплом, якщо дуже того запрагнути, не складе особливого труду і непідйомних затрат) руйнують ще один системотворчий міф української ментальності – глибокий пошанівок до мудрості, певну дистанцію між сіромою та «вивченими», глибоку повагу до середовища, з якого вийшов той чи інший знаний фахівець.

У світі інформаційних технологій і миттєвих комунікацій, мабуть, не варто брати за взірець приклади давні, архаїчні. Однак, будьмо, відвертими – раніше сільська околиця пишалася тим, що чийсь син чи донька поїхали до міста, здобули там фах лікаря або учителя.  Певна річ, – і заздрила батькам, що зуміли виховати «злоту дитину». Сьогодні ж стосунки принципово змінилися: зерно освіти засівається не сумлінням та виховними традиціями сім’ї, а, здебільшого, умінням батьків заробляти гроші для того, аби їхнє чадо пролізло до інституту. Як заробляються ці гроші – не важливо, тільки б у належних кількостях.

З іншого боку, характерна, зазвичай, для маргіналів зневага до «очкариків»-інтелігентів, загострена брутальністю комчиновництва, «смаковими» правками партійних ідеологів, виробили у середовищі цього «прошарку» нетипову для ліберально налаштованих інтелектуалів гнучкість хребта, автозневагу до власних занять, що аж ніяк не можуть бути певним джерелом для прожитку. Вічна потреба підлаштовуватися під настрій хлібодавця з часом атрофує незалежність думок і прагнень. Легковірне переконання, мовляв, на праці я годжуся зі всім, зате удома, за письмовим столом, у прокуреній кухні «відірвуся по повній програмі», провадить у безодню роздвоєння особистості, безпринцип’я, конформізму.

«Добро» таким чином знаходить утілення в порозумінні і згоді з державою, бо конформувати з сусідом – приниження для справжнього «інтелігента», з ним треба обов’язково конфліктувати, відстоюючи власні принципи і територіальну недоторканість.  І те ж «добро» водночас полягає у солідарності з сусідом на приватному грунті ворожості до держави та всього, що її втілює. «У словнику моральності та політики, – пише П’єр Манан, – яким ще сьогодні користуємося ми, право займає місце добра. Позитивний наголос, акцент морального схвалення, який представники язичницького античного світу та перші християни ставили на слові «добро», сучасники… переносять на право, право індивідуума. Це мова і «ціна» лібералізму».

Мабуть, після Стуса проблема все ж – не у відсутності «патріотичної гравітації», а у тому, що ця гравітація набула множинності центрів. Чи можна вимагати одностайності від суспільства, «у якому нема нічого спільного і разом з тим надто багато свого» (Жан Бодріяр).

Право індивіда обирати собі точку обертання, фокус інтересів і зону зацікавлень, право кожного – оцінювати вчинки своїх співгромадян через власну призму бачення і за допомогою власних світоглядних орієнтирів. Ось чому маємо ситуацію, коли біблійне «не судіть» набуває ледь не прикладного звучання: осуд з наших уст миттєво знаходить мільйон симпатиків і мільйон опонентів, і серед какофонії цього вселенського диспуту дуже важко вловити його сенси, тим паче – рацію.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Берестечко’2015

Можна, звичайно, вважати зраду і злодійство виявом свободи іншого. Але вони стають несвободою для оточуючих

Великий шанувальник Леся Подерев’янського, я, зазвичай, не пропускаю повз увагу будь-який публічний виступ цього дивака. Ось в одному його інтерв’ю вичитав надзвичайно влучне трактування свободи, тому кваплюся поділитися ним з тими, хто цінує і Подерев’янського, і її. «Свобода – це коли людина може дозволити собі розкіш займатися тим, що їй подобається. Але коли людина дозволяє собі не займатися тим, що їй не подобається, це ще крутіше. А коли вона поєднує перше і друге, це взагалі вища форма свободи».

Підтексти Подерев’янського, як завжди, багатопланові. Найпарадоксальніше, що, чим більше прагнеш до окресленого ним ідеалу свободи, як це, до речі, робить сам Лесь, тим пронизливіше відчуваєш дистанцію, що ділить тебе з мрією. Я зауважив, що особи, на перший погляд, підневільні, залежні, – через своє злиденне існування, через суспільну упослідженість, через інші, не менш очевидні причини, – доволі часто є носіями справжньої свободи. Інша річ, що майже ніколи вони не здатні гідно оцінити свій статус, а почасти серйозно вважають себе рабами обставин.

Якось років зо двадцять тому, коли перед журналістами розчинилися нарешті брами в’язниць, мені поталанило знімати фільм про мешканців львівської «тридцятки». Там я зустрів юнака, який за колючим дротом почував себе справді вільним.  Він писав «роман» (що йому дуже подобалося), і вперто сачкував від промзони (це йому, далебі, не лягало на душу). Задовго до Подерев’янського мій герой визначив зручність такої форми життєвого трибу і тішився нагодою застосувати його на практиці. На волі ж його чекала підневільщина з обов’язками перед старенькою матір’ю, не надто приязними стосунками з міліцією, кривими поглядами сусідів. Воля ж дісталася йому надто легко – він просто вкотре заліз до чужої кишені на місцевому ринку.

Приблизно у той же час невідомий (принаймні, в УРСР) Коельо також доходив схожого висновку про свободу, сидячи за ґратами… Він здобув її, покинувши марудне заняття тим, що йому не смакувало, і взявшись за написання казочок, які охоче читають дорослі і серйозні дяді. Мабуть, у далекому дитинстві їм бракувало відчайдушного і безшабашного ковтка волі. Дивна річ, колишній зек і «важкий підліток» навчає «правильних» азів людського співіснування.

Коли я слухаю наших очільників про те, що «свобода коштує стільки, скільки коштує», я чомусь підозрюю, що цей природний для мого давнього героя скарб дався їм надто важко. Якщо дався взагалі. Бо чи вільні вони обов’язку нудитися невластивими їхнім душам справами, чи свобода державника, обмежена можливими й неможливими циркулярами, параграфами, пильнована ретельними опонентами, – така солодка, як мала б бути насправді?

"Всі хочуть булави, всі борються за власть.
Та й буде булава — як макова голівка.
Отак поторохтять. І знову хтось продасть,
Не той, так той. Там зрада, там злодійство".

Ліна Костенко так ємко окреслила суть будь-якої влади, – що за козаччини, що зараз, – але навряд чи підозрювала, наскільки нетривалим може бути «торохтіння маковою голівкою». Жахливі сни Берестечка, – за іншим твором авторки, підставові для «посипання голови попелом», – наперекір побажанням поетеси, «запорошують очі наступних поколінь».

Можна, звичайно, вважати зраду і злодійство виявом свободи іншого. Але вони стають несвободою для оточуючих, ба більше, – для загалу, і той змушений радикалізуватися, обмежуючи сумнівну волю відступників. Але, на відміну від життєвого устрою одиниць-свавільників, ентузіастичний порив масового спротиву плинний, як ртуть. Отже, й елемент свободи, присутній у ньому, є вибуховим, руйнівним, зате нетривалим.  

У північних сусідів його називають «рускім бунтом». У нас не знайшли місткого визначення. Але, як на мене, історична аналогія з Берестечком тут важить більше, ніж окремий словоутвір.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb