Країна циніків

Клановість політики, узалежнення кожного окремого чинника, кожної конкретної дійової особи від запитів і потреб „тусовки” множить число циніків

Досі не можу позбутися недоброго передчуття, що опанувало мною, коли ще кілька тижнів тому одні владоможці наполягали на ймовірній економічній катастрофі, інші ж відповідали їм феєричними показниками зростання народного добробуту. Зараз всі можуть упевнитися, що азартна гра політиків провадиться заради гри, і їм нічого не вартує використовувати всі засоби для дискредитації опонентів. Усі засоби – це не тільки кишенькові ЗМІ чи каральна державна машина, утримувана, однак, на кошти пересічних громадян. Це й готовність вести країну до прірви за нагоди відтак звинуватити непрятеля у тому, що цю прірву викопав саме він.

Один з сучасних філософів трактує цинізм як певну дистанцію між правильним і неправильним. „Людина цинічна руйнує правильну точку зору, змушуючи вас вислуховувати або ж діяти так чи інак. А коли вона володіє владою, то негативний ефект стає велетенським”.

Міркування про те, що істина десь посередині цієї дистанції „між правильним та неправильним” не варто брати до уваги, бо середовище вітчизняних політиків вже давно поляризувалося. Але, на жаль, не за класичним „західним” принципом – на правих і лівих, а за ознакою належності до того чи іншого клану. Власне клановість політики, узалежнення кожного окремого чинника, кожної конкретної дійової особи від запитів і потреб „тусовки” множить число циніків. Вони змушені і вміють виправдовувати усе на світі, навіть табуйовані у цивілізованому світі речі, лише аби спрацювати на користь сумнівної мети.

Утім, вишуканість і гламур, якими намагаються заретушувати банальний цинізм, мало чим відрізняють носіїв цих світоглядних моделей від пересічного вуличного кидайла або ж „малинового піджака” середини 90-х минулого століття. Невігластво і рагулізм, що процвітає нині у владних кабінетах – не що інше, як наслідок проштовхування на посади „надійних осіб”, хай навіть вони зовсім не петрають у тому, що їм належить робити. Нині вже нема меж безвідповідальності і вседозволеності; і найбільша проблема постмайданної України у тому, що колишня система вижила, самоудосконалилася, вбралася у нові шати, здобула нові виправдання перед загалом. 

Основним викликом у країні циніків є питання питомої ваги тих, хто не погоджується грати за усталеними правилами. Якщо вона залишається достатньою для того, щоб загал не відчував себе зовсім упокореним і упослідженим, то є надія на одужання. Гадаю, криза додасть відваги тим, хто розуміє усю глибину державного цинізму. Бо влада вже нині виглядає дезінтегрованою і розгубленою.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

У пошуках винних

Пошуки винних – ось мотив, який у час безвиході загрожує перетворитися у тотальну недугу мізків, спровокувати натовп на агресію проти всіх і вся

Притча во язицех – тотальна криза – що далі, то більше скидається на кризу мізків. У пошуках виходу із глухого кута тисячі осіб зважуються на неадекватні вчинки, а світові медіа розносять поголос про це як докази непередбачуваності людської психіки.

Недавно Америку потрусив нечуваний досі випадок – 88-річний ветеран Другої світової війни Джеймс фон Брунн, колишній капітан торпедного катера, а тепер художник-невдаха, розстріляв охоронця Музею Голокосту Стівена Тайрона Джовнса. З’ясувалося, що убивця, – наголосимо: активний антифашист у минулому, був активістом расистського руху, проповідував симпатії до Гітлера, звинувативши, однак, нацистського лідера у недостатній ретельності з полагодженням „єврейського питання”. Жертвою Брунна став афро-американець, який жодним чином не завинив ані перед збоченськими уподобаннями свого ката, ба більше, – був нащадком тих, кого в Америці ще донедавна вважали другосортною расою.

Пошуки винних – ось мотив, який у час безвиході загрожує перетворитися у тотальну недугу мізків, спровокувати натовп на агресію проти всіх і вся. Він додає аргументів окремим середовищам, які у „мирному контексті” перебувають у глибокому маргінесі, вихлюпує їх, мов шумовиння, на високі сходинки рейтингів людської опінії, надає їм ваги серед так званої „еліти”. Адже найлегше переконати зневіреного у завтрашньому дні безробітного чи бездомного у тому, що головними винуватцями його кривд є абстрактна „влада”, „нетутешні”, „інородці”, „світове жидомасонство”, „москалі” чи „гамерика”. Адепти таких „специфічних” мотивів, зазвичай, залишаються безкарними, позаяк спільноті, заклопотаній нестатками, вирішенням форс-мажорних проблем, ніколи реагувати на чергові „невинні бздури”, однак для протестантів-індивідів, чия психіка стала „творчим казаном” для розвитку схожих ідей, вони часто завершуються доволі конкретно.

Студент, який з відчаю перед несплатою за навчання береться за пограбування банку, двоє невідомих, теж, мабуть, не з розкошів, влаштовують вибухи і калічать цілкомневинних людей під час спроби забрати касу, – це не просто факти кримінальної хроніки. Це – симптоми відчаю, які наразі шокують обивателя, але, якщо так триватиме й надалі, стануть звичними фрагментами його побуту.

Найгірше, що „владі” іноді на руку схожі інциденти. Вони, принаймні, затуманюють мізки загалу дурманом „екзотики”, стають темами для сімейних бесід, розмов за кавою, у громадському транспорті. Натомість розум, звільнений від негативу повсякдення, міг би попрацювати над іншим: з’ясуванням справжніх причин нинішнього стану. І його висновки були б, вочевидь, не на користь владоможцям.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Термінал

Є внутрішнє відчуття свободи, яке, можливо, в умовах тотального економічного бардака перетворюється на оксюморон

„Найліпший вихід з української кризи – аеропорт Бориспіль”. Сумний анекдот, який, з одного боку, провокує на конкретні вчинки, а, з іншого, спричиняє здорову злість тих, хто вирішив не здаватися. Країна насправді поділена не скільки Дніпром чи кольорами вилинялих політичних стягів, стільки тими, хто махнув на неї рукою, шукаючи порятунку деінде, і тими, хто залишається. Тобто символи ще одного розламу – термінал летовища, перон вокзалу, причал порту...

Я маю на увазі продуктивну частину спільноти, тих наших співвітчизників, що здатні мислити, працювати, говорити про проблеми і вирішувати їх. Справді, прикро, коли країна втрачає своїх громадян, але ще прикріше, що ті, хто зважився „піти”, десь там: в італіях – канадах, вважають свій учинок піком самопожертви і прямо-таки вимагають жалю. Вони не міркують, що ті, хто залишився, мусять перебрати на себе їхні обов’язки перед дітьми, старими, – і тисячі долярів, присланих зі щирих міркувань, не компенсують для родин людської утрати. Навпаки, ті, хто залишився, мають справу з подекуди розбещеним поколінням споживачів, які живуть собі на мамині гроші із заробітків, навіть не застановившись над тим, що слід і самому до чогось докласти рук.

Але що робити тим, хто залишився? Є ще один термінал, невидимий, однак лячний, – внутрішня еміграція. Інфантильність спостерігача, озлобленого лише власним дискомфортом, власними нестатками, злість, викинута на смітник разом з купою газет із пропозиціями праці, безсилля, що переростає в агресію проти всіх і вся. Прокурені кухні, у яких серед цигаркового диму зависли в повітрі „вічні теми” нудьги та скарг, блошині ринки з фартом погодинної роботи, і запльований пивбар, де кухонні варіації густо присмачені алкоголем...

Є третій термінал, на якому вирує життя, на якому небезпечно ловити гав, бо так проспиш усе на світі. Є добра злість, яка переростає у добрі вчинки, є просто таки інстинкт, який нашіптує не здаватися. Є внутрішнє відчуття свободи, яке, можливо, в умовах тотального економічного бардака перетворюється на оксюморон.  Але хай там як, – лихі часи мають одну здатність: вони колись минають. Так, разом з ними „минаємо” й ми, але залишаються наші справи, карби досвіду і країна, яка, попри титанічні зусилля злодійкуватих „еліт”, таки прогресує. Наша країна, яку ми відчуваємо усіма фібрами душі, бо кожен її крок, – це і наш поступ, кожна її біда – це і наш біль, кожна її радість – це й усмішка на обличчях наших дітей.

Вона залишиться нашою і для тих, хто обрав „термінал Борисполя”. Ті, хто залишився, – великодушні, їхня щирість – абсолютно іншого гатунку, аніж та, що підтверджена цифрами у квитанції Венстерн Юніон...  

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павед Кучинскі

Антидержавні медитації

Мені видається, що власну історію наші владоможці читають, як прейскурант у дорогому ресторані, як банальне меню розваг – зауважуючи титли, але аж ніяк не на ціну

Цей світ, далебі, вигадали не ми. Втім, незважаючи на цей сумний факт, ми не тільки намагаємося жити у ньому, а час од часу легковажно беремо на себе повноваження змінити суспільне довкілля. Щоразу, доклавши певну дещицю зусиль і зазнавши невдачі, розчаровуємося, депресуємо, але позаяк потреба і обов’язок нашіптують нам, що так далі не можна, забуваємо про вчорашні прорахунки і знову беремося за сізіфів труд. Самокритичний народ називає схожу поведінку танком на граблях, однак, не слід забувати, що кожне влучне визначення стосується, насамперед його авторів.

Наше намагання переписати історію виглядає карикатурним та дріб’язковим, оскільки ні Президент, ні кволий ветеран не усвідомлюють своєї малості перед її плином. Еклезіастове «ви кажете: час минає? Час стоїть – минаєте ви» забуто, у ліпшому разі його вживають стосовно політичних опонентів. Чомусь приходить до голови звістка з Гонконга, вичитана недавно у всесвітній павутині. Там місцеві фіскали надіслали до філармонії припис негайно сплатити податки за… Баха і Сен-Санса. Вони знайшли ці імена… на афішах. Мені видається, що власну історію наші владоможці читають, як прейскурант у дорогому ресторані, як банальне меню розваг – зауважуючи титли, але аж ніяк не на ціну.

Сатанинська примха одного диктатора, якому раптом забаглося возз’єднати два, по суті, різних етноси, з різним життєвим досвідом, історією, а, отже, й кардинально різною ментальністю, завдала труду багатьом його наступникам. Особливо тим, кому призначено втілювати давню й солодку фата моргану про державність. Іосіф не запитував у «западенців», чи кортить їм «бути разом», рівно ж як не питав дозволу у «східняків». Зрештою, кого там було питати після жахів 1933-го? А чи запитують зараз у нас ті, кого ми вряди-годи виряджаємо на «державницьку працю», чи цікавляться нашою думкою про перспективи спільного співжиття? Чи, може, банально користають з нашого славолюбства, з наших ілюзорних сподівань на «Велику Україну»? Пригадуєте, як напередодні грудневого референдуму 1991 року купка політичних фантастів годувала нас «об’єктивками» Дойчебанку про перспективи самостійної України? Якщо б бодай одна циферія з тієї арифметики справдилася, то нині я б не писав цих не надто оптимістичних нотаток. І, знаєте, я досі схильний вірити ретельним німцям. Лише діймає сумнів: ті, хто тиражував ту агітаційну макулатуру, ліпше знали, як скористатися досі небаченим шансом… 

Це, зрештою, можна їм вибачити, зрозумівши побутову людську жагу до вищості. Але дозволяти їм збиткуватися над «осібною історією» кожного окремо взятого «регіону» – це вже занадто. Причому, робиться це з окремо наголошеним поясненням – в інтересах держави, задля нас з вами. Як там в о’Генрі? «Чому б нам не зробитися філантропами? Ця думка, рано чи пізно, приходить до голови кожному пройдисвіту і шахраю».

Молоді нації взагалі схильні абсолютизувати цей ще один винахід не нашого авторства. Держава для них (читай і нас) постає таким собі гарантійним талоном від зазіхань чужинців, однак дуже часто під дашком урядів і парламентів знаходять собі прихисток акурат найактивніші з потенційних «воріженьків». Побіжний аналіз персонального складу української Верховної Ради дуже яскраво засвідчує її бутафорну «українськість». Я не закликаю тут до запровадження цензу за «п’ятою графою», просто звертаю увагу зацікавленого виборця на цей, як на мене, доволі прикрий факт.

А ще держава чомусь асоціюється з Великим Татом, недремне око якого визирає нас з усіх кутків навіть приватного помешкання, зауважуючи наші потреби і наші дрібні грішки. У кишені цього Татуся дзвенять мідяки, – для чемних, а в руці замашна ременяка – для неслухів. Але чомусь не для наших мізків той очевидний факт, що і подарунки, і, зрештою, батіг – то наші з вами податки, віддані на заздалегідь призначену справу – задля «народного добра». І коли уряд дозволяє собі фривольності на кшталт: «не дам на вибори», то чи не вправі охочі до електорального акту спитати марнославних прожектерів: «Лєбовскі, де грошва?».  Що скаже на це Біґ Лєбовскі?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Метастази брехні

Нам так дуже легко й комфортно – просто заявити: «мене обдурили», і сидіти каменем, не поворухнувши пальцем, щоб не бути ошуканим наступного дня

Мені іноді спадає на думку, що ми всі разом з якоюсь непритаманною нам досі запопадливістю взялися спростовувати тезу, висловлену свого часу 16-м президентом США Авраамом Лінкольном: «Можна обдурити одну людину багато разів, можна обманути велику масу людей один раз. Але ще нікому не вдавалося обдурити велику масу людей багато разів поспіль».

Ми даємо себе дурити.

Це – перша й головна причина усіх бід, які чигають на кожного індивіда зокрема і на спільноту загалом. І ніхто нам не зарадить, – ні власний месія, ні Вашингтон (той, що президент), ні Папа Римський з Вселенським патріархом укупі, ні Росія, ні Гондурас. Ми не хочемо зарадити самі собі.

Бо звикли жити одуреними, і черпаємо у глупоті такої ситуації натхнення для невпинних жалів, зітхань, розведення рук. Нам так дуже легко й комфортно – просто заявити: «мене обдурили», і сидіти каменем, не поворухнувши пальцем, щоб не бути ошуканим наступного дня.

Друга причина наших з вами проблем – лінощі розуму, який ми ладні докладати до усього, що не вартує активних порухів сірої речовини – як насолити сусідові, як допекти тещі, як відкараскатися від роботи, – але в жодному разі не до того, щоб захистити себе від брехні.

Нам дають у руки Конституцію з викладом усіх наших прав і вольностей, а ми воліємо слухати коментарі, інтерпретації, казна-звідки і казна-ким переписані тлумачення, – бо так легше. Завжди можна знайти крайнього – мовляв, казав же ж такий-то ім’ярек (народний депутат, президент, цілитель, тітонька в автобусі), а я й повірив…

Нам пишуть, що водоканал, жеки, теплокомуненерго займаються махінаціями, призначаючи тарифи зі стелі; ентузіасти ходять за нас у суди, аби ті необґрунтовані тарифи скасувати; нам повідомляють, що їх вже скасовано. А ми й надалі платимо суми, вказані нам у писульках, і навіть коли за нас заповнюють заяву на перерахунок переплачених нами ж грошей, ми сидимо по хатах, міркуючи, що так воно ліпше.

Навіть коли чиновникам набридає нас дурити, ми активно беремося за самообман. Переконуємо себе та інших, що у цій державі (яка, до речі, успішно дає собі раду за наші з вами податки) нічого не змінилося, що тут – забута Богом пустеля, що пробувати на цій землі будувати, – не кажу рай,  просто нормальне суспільство, – велика ілюзія. Але це – неправда, точніше, не вся правда, оскільки є купа ближніх, що таки зуміли пробити глуху стіну, спробували подолати інерцію і облуду, і таки живуть по-людськи.

Я досі не можу второпати, чого шукають по європейських нужниках і багатих передпокоях міцні, здорові, освічені українці? Чому, до прикладу, мій знайомий, який після поневірянь у Португалії, де отримував  по 600 євро, щомісяця надсилаючи половину сім’ї, не всидів в Україні, де йому пропонували 450 за чисту роботу за фахом і поруч з родиною? Теща заїла, комунальні негаразди відлякали?

Якось мене вразила одна фраза, вихоплена з потоку телевізійної жуйки. Мова йшла про українських скінгедів, які беруться захищати права автохтонів на теренах України. І раптом журналіст за кадром риторично запитав: а чому цим молодикам не гріє перспектива поїхати боронити права українських заробітчан, гнаних і принижених, за кордонами? А й справді, – чому?

А тому що тут, у середовищі, просякнутому брехнею влади і самообманом обивателя, дуже зручно підігрувати настроям вічно ображеного, несамореалізованого громадянина. Серед потоків неправди він легко повірить, що його головним ворогом є москаль, мурин чи азієць. А відважні хлопці, які у своєму житті не заробили самотужки ні шеляга, проїдаючи батьківську зарплату, набивши писка інородцю, виглядатимуть захисниками нації. А коли їх посадять до цюпи, – то й узагалі національними героями.

Я не маю певного рецепту, як нам побороти цю недугу олжі. Його не має ніхто. Президент, що присягав на євангелії про одне, а чинить геть інше; депутати, що відверто дурили публіку, доведену до передвиборчого ражу; судді, які обертають законом, як дишлом…

Може, зробимо це без них.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru  

Ностальгія правди

Я хочу, аби мені не брехали, знищуючи своєю напівправдою-напіволжою довіру до країни й саму країну, в якій кому доводиться, а кому, – не повірите,  хочеться жити

Томас Ворд, – один з небагатьох авторів закордоння, які адекватно сприймають те, що відбувається на постсовєтському терені. Збоку, можливо, воно видніше, але, зазвичай, те, що почитуємо у навіть серйозних і аналітичних виданнях, разюче контрастує з реальністю. Ворд, натомість, схильний робити висновки, тільки "торкнувшись руками" того, про що пише.

"Смерть країни, – як це не дивно звучить – починається не зі смерті народу, що тягне цю країну, як баржу широкою рікою… Смерть країни починається з брехні, яскравої і квітчастої, але від цього ще жахливішої у своєму відчайдушному хамстві".

Я не знаю, яких незбагненних трансформацій зазнає сумління осіб, які зважуються на нелегкий шлях перебування у владі. Але те, що ми бачимо і чуємо під час їхнього кандидування на посади, і після початку їхніх каденцій, – не до мого розуміння. Я можу втямити, якого велетенського тягаря беруть ці люди на свої рамена, але я хотів би передбачати, що вони свідомо розраховують саме на таку голгофу, а не на розважальну програму тривалістю у п'ять років. Ніхто, навіть найретельніший статистик, не дасть вам чіткої відповіді на те, скільки людей рвуться у чиновницькі кабінети, переслідуючи при цьому лише шкурні інтереси. Поза тим, особисто знайомий з тими, хто не дає підстав казати про тотальну меркантильну мотивацію. Їм не позаздриш, бо, як це не парадоксально, задля втілення своїх цікавих і потрібних проектів, вони тихо конформують з корупцією, брехнею і невіглаством.

Відверто кажучи, мені байдуже, хто обійматиме ту чи іншу посаду будь-якого рівня. Я, – громадянин, – у цьому випадку взагалі хотів би оперувати не конкретними прізвищами, а абстрактним поняттям "держава". За умови, коли воно, це поняття, вписуватиметься у загальноцивілізаційні визначення такого собі сервісного центру надання якісних послуг замовникам – платникам податків.  За умови, що "державний сервіс" не буде схожий на наші туристичні фірми-одноденки, будівельні піраміди й інші казна-які винаходи вітчизняних кулібіних від підприємництва.

Одне слово, я хочу, аби мені не брехали, знищуючи своєю напівправдою-напіволжою довіру до країни й саму країну, в якій кому доводиться, а кому, – не повірите,  хочеться жити.

Приятелі з-за кордону переконують, що українці мають звикнути до такого стану речей, за яких скандали і владні атракції – явище повсякденне і нудне. Однак, як переконати у цьому пенсіонера, якому, вочевидь, не випаде чекати двісті років на торжество демократії американського взірця? Він хоче мати патерналістську владу, яка б дала йому вільно дихнути бодай тих кілька років, що йому залишилися. Саме задля такої влади він ладен мерзнути на майданах, рвати горлянку і йти на штурм.

Як переконати школяра, який з маленького геть не шанує науки, бо ледь не половина його класних друзів байдикують донесхочу, адже дванадцятки

 у щоденниках їм гарантовано батьківським гаманцем?

Як переконати недужого, що лікар, який відверто зазирає до його кишень, робить це не з доброго дива, а тому, що йому доводиться також платити колегам за своє здоров'я?

Для того, аби переконати увесь цей загал, мабуть, не варто майбутнім владцям виголошувати несусвітніх утопій, ставати сторчма, вдавати з себе героїв. Слід, вочевидь, просто покласти собі за принцип не лукавити навіть в дрібницях, не ховати у шухляду "незручні папери", не годувати іміджмейкерів. Жити по совісті, правда, совісті довиборчого зразка.

Ще раз до Томаса Ворда: "Час недороблених героїв набагато мерзотніший, ніж час, коли героїв нема взагалі".

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Коротке есе про нас

З атавістичним інстинктом „совка” ми усвідомлюємо обов’язок проголосувати за когось, і робимо це абияк, для „галочки”, „бо так всі чинять”

Коли природі стає сутужно з теплом, і вона розщедрюється хіба на багрянець як сурогат сонця, ми намагаємося шукати його в оселях, дещо покинутих на літо, зневажених перед спокусами цієї благодатної пори. І з подивом з’ясовуємо, що навіть серед домашнього затишку нас намагається діймати політика, так ніби їй не досить мітингів під палючими променями сонця чи замало місця на всеньких парканах, звідки намагаються зазирнути в очі перехожих її знайомі обличчя.

Дивна все-таки річ, – попри здоровий глузд і доволі багатий життєвий досвід, ми віримо багатьом політикам, яким і віри йняти не слід. Якщо б це був пересічний громадянин, сусід, знайомий і кілька разів поспіль ми діставали б од нього такі уроки легковірства, погодьтеся, його прізвище давно б було викресленим з усіх записників, а при випадковій зустрічі ми навряд чи подали б йому руку. Йдеться навіть про дріб’язок, – борг в три гривні, ще якісь несуттєвості.

Чим же беруть ті, кого між виборами ми згадуємо „незлим тихим словом”,  на кого тицяємо пальцями, бажаючи окреслити винуватців усіх бід та нещасть? Невже своїм знанням того, як нам живеться, невже прагненням змінити щось у цьому світі? Бо сумнівно, що дешеві „сувеніри” зваблять нині когось, окрім викінченого люмпена, на тлі очевидного здорожчання всього і вся.

Міркую, що є кілька причин, з яких відтак формується влада, те, що маємо у її коридорах та затишних бюрках. Перша і, мабуть, найнесуттєвіша: з атавістичним інстинктом „совка” ми усвідомлюємо обов’язок проголосувати за когось, і робимо це абияк, для „галочки”, „бо так всі чинять”. Але, виявляється, не кожен обов’язок є адекватним відповідальності. Обов’язок необміркований, незважений, а тому, безвідповідальний, скидається на вчинок вояка чи правоохоронця, який заповзятливо виконує первинно незаконний наказ. Він має цілковите право відмовитися від такої місії, однак для того, аби вчинити це, треба докласти зусиль, ризикувати зіпсутими стосунками з начальством, кар’єрою, добробутом родини. А так, – усе за правилами, усе, як в статуті. І совіть буцімто чиста, хоча...

Ця маленька причина натомість приховує поважний підтекст: загальну упевненість, що хто б не дістався влади, однаково нічого не змінить. А, отже, голосувати можна навпомацки, куди палець ляже.  А чим обертається такий вибір, – відвертими „бандюками” у парламенті, схильними до клептоманії типами, ласими до слави популістами.

Другий момент, який рельєфно видається на загальному тлі, – внутрішня потреба спільноти мати офірного цапа. У вітчизняних реаліях це мало б бути ціле стадо рогатих, відсепароваване від решти в окремий загін, який асоціюється з відомими будівлями на відомих вулицях. Власне кажучи, ситуація з колективними „відповідачами” не є надто зручною, загал звик до одноосібної офіри, а тому й досі час од часу чуємо тугу за президентською республікою, коли знаємо, кому дякувати, і кого ганити, і це знання перетворюється у стійкий стереотип, втілюється в конкретну особу, якій можна писати усе, що запрагнемо, навіть скарги на продавця за овочевою лядою. Причому, отой папірець „на село дідусеві” ми розглядаємо як виконаний обов’язок, на якому вичерпується наш потенціал впливу на владу. Важливо, що не отримавши жодної відповіді, у ліпшому разі – відписку, ми матимемо нагоду місяцями обговорювати у ближньому колі несправедливість та бездушність обраних нами ж владців.

То чому ж ми ховаємося від політики у затишних домашніх кублах: Чи не від власних помилок, від того, що справді зазирає нам у вічі, – наслідків нашої недбалості, моральної неохайності та. якщо бажаєте, неперебірливості? Може, ми втікаємо від самих себе?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb