Поні й погоничі

Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мало віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось «тіпа по-украінскі», при цьому «посилено вивчаючи англійську», як переконують нас у цьому фейсбучні кумири

…Я розумію, «колись їх підуть». І маю надію, що їхній «похід від влади» не обмежиться традиційним ритуалом. Їх обов’язково слід запитати про одне: коли у них, «великих», визріла думка про право бути погоничами для «поні, які ходять по колу»?.. Хай вибачить мені Макарєвіч із «Машины времени», але його метафора дуже дочасна і влучна.

Хто поверне мені, іншому, десятому, мільйонному двадцятиліття (коли не більше), вкрадене у нас за двадцять п’ять років? Ми колись ці літа вже прожили, ми їх вже й прокляли, і забули, – а тепер що, знову починати все спочатку? Старшими на двадцять п’ять років братися за стару та марудну справу, загублену ще десь посеред юності…

…Ми були терпимішими і, я б сказав, делікатнішими. Ми читали Ґанді, Чорновола з їх ідеями ненасильництва, і захоплювалися тим же Макарєвічем; ми заздрили полякам із їх «Солідарністю», і хтось вже запитував себе, чи здатні українці на таке диво.

З’ясувалося, здатні.

Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мало віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось «тіпа по-украінскі», при цьому «посилено вивчаючи англійську», як переконують нас у цьому фейсбучні кумири… Та сучасні дітваки на сто голів вищі інтелектуально і морально за шваль, яку нам видають за «команду реформаторів».

Але, боюсь, інтелектуальними вправами тут не обійдеться. Надто вже нахраписто влізли вони нам на шию, надто вже по-хамськи поводяться, так ніби й країна – не їхня, а чужа, щойно захоплена, тож чому б не розгулятися…  

То хто ж повертатиме нам роки? Власне про це годилося б запитати не тільки тих, хто «чує кожного». А й, мабуть, у тих, хто дуже «свідомо» пособляв їм спинатися на олімп. Настільки «свідомо» та «національно», що й у страшному сні не побачиш. І якщо навіть вони й тихенько розповідають про «помилки», гріш ціна цим байкам.  Таке «каяття – це, зазвичай, не стільки жаль про зло, скоєне нами, радше, острога зла, яке можуть вчинити нам у відповідь» (Ларошфуко).

А решта, – справа наживні, суєтні. Ось вкрадені роки, помножені на кількість окрадених, – тут навіть довічним не розрахуєшся.

Ігор Гулик. Ілюстрація: sport-express.ru

Фальшивість успіху

Жоден з політиків не сказав головного – що понад усе шануватиме гідність кожного українця. Гідність, під знаком якої вершилася остання наша революція

Перемога за будь-яку ціну, будь-яким робом, поза межами моралі. Не думаю, що багато тих, хто нині змагає за депутатські мандати, можуть заперечити, що діють саме за таким планом. Ціль засліплює їх, і, на жаль, не тому, що осягнувши омріяне, вони зможуть реалізувати своє бачення держави та нації. Мотиви та стимули – значно прозаїчніші, я б сказав, приземлено примітивні – жадоба влади у нас є тотожною жадобі збагачення, а ще відчуття того, що найменшим порухом мізинця ти зможеш впливати на долі мільйонів.

Юзеф Жиціньскі, єпископ, який часто виступає на сторінках Gazety Vyborchej, висловлюючись про єрархію цінностей світу нинішнього і світу минулого, написав, що Юда для нього – „проблема не так засліплення грошима, як втраченої ієрархії цінностей. Злом була не стільки його готовність взяти 30 срібняків, скільки бажання дії, яка повинна була, на його переконання, виявитися ефективнішою, ніж Ісус... Юда – це феномен фальшивого бачення успіху”.

Фальшивість успіху – ось те, про що не складе собі труду поміркувати „пересічний вітчизняний політик”. Поміж тим, легко зрозуміти, що покликання державного діяча – не тільки обійняти посаду і унаслідок наполегливих каліграфічних вправ виробити гарний підпис для указів. Хто б не прийшов на верхівку влади, отримає все ту ж країну. Ба більше, – можливо, ще проблемнішу через перевиборчі пристрасті і конфлікти. З цим розумінням державець мусить не тільки проголошувати інавгураційну промову, з цього він мав би виходити, ще тільки заповнюючи декларацію для подання в ЦВК. І якщо його наміри направду щирі, то перше, що варто було б зробити – це озвучити концепцію стосунків влади і загалу. Концепцію, оперту на принципи партнерства, змагальності, транспартентності і чесності.

Ви скажете – ілюзія, і матимете рацію. Вацлав Гавел якось зауважив, що „цивілізація, побудована на ідеї неперерервного розвитку,.. мимоволі привела багатьох політиків і сучасної європейські політичні інституції до провадження специфічних способів політики... Політика, яка ставить економічні інтереси понад основними політичними вартостями, є не лиши неморальною – вона є самовбивчою”.

Ось вам і відповіді на месиджі українських кандидатів – „міцних господарників”, „нових індустріалізаторів”, „твердих п’ястуків”, „диктаторів закону”. Жоден з них не сказав головного – що понад усе шануватиме гідність кожного українця. Гідність, під знаком якої вершилася остання наша революція. А гідність – це дотримання усіх прав і свобод, це належна платня за сумлінність, це – зрештою, виконання державою усього переліку „послуг”, за які громадянин платить їй зі свого гаманця.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Євгєній Кран

Відновити Стіну?

Можна, звичайно, заспокоїтися на тому, що все ж не Пінк-2015 стане визначальним проектантом світу майбутнього. Хоча, спостерігаючи за модою зведення нових Стін у недавно неподільній Європі, є сумніви

Ті з моїх ровесників, які сприймали хітовий альбом класичного Pink Floyd  «The Wall» не тільки як музично-ментальне явище, але й як рису повсякденного буття у поділеному світі, аж ніяк не могли собі уявити, що через тридцять років значна частина потенційних руйнівників Стіни докорінно змінить свої життєві орієнтири. Геть недавно німецький тижневик Stern оприлюднив результати опитування, згідно з яким один з семи мешканців ще недавно розділеної Стіною країни хоче відновлення Берлінського муру. Життя, на думку респондентів, було ліпшим – 15% опитаних відчувають ностальгію за НДР і ФРН. Громадяни західних теренів Німеччини незадоволені високими податками на «перебудову» Сходу, а жителі Східної – низьким рівнем доходів, порівняно із західними сусідами.

Гадаю, однак, матеріальні причини не є визначальними у прагненнях повернути все, як було до 9 листопада 1989-го. Пінк – головний герой «The Wall», а відтак і однойменного фільму Алана Паркера, – знову стає символом епохи, претендуючи на успішний рімейк у доволі суперечливому глобальному контексті.

Проблема полягає не тільки у нехтуванні загалом, що формує собі державу, потреб особистості, проблема у духовному дискомфорті окремого індивіда, який зазнає ще глибшої кризи у результаті ошуканої довіри до гламуру лідерів, гасла яких, на жаль, є банальними симулякрами людських почуттів та цінностей. Можемо тут говорити і про вітчизняних провідників з Майдану, і про феномен „обамоманії”, і про надмірну демонізацію Путіна, яка, на щастя, шаленими темпами сходить на пси.

Сучасний Пінк – на тридцять років доросліший та мудріший. Набивши гуль об стіну відчуження, утямивши нарешті, що зруйнований Мур був лише спектаклем для телекамер і фактом спекуляції на ідеї всесвітнього порозуміння, він, нинішній, прагне усамітнення у вчорашньому коконі, комфортному не лише звичністю і прогнозованістю, але й фаталізмом безнадії. Тому він зводить Стіну захисту, за якою сам плекатиме те, що йому вартісне, те, що, на його думку, складає життєві сенси, те, чого він не віддасть нікому. Бо, на жаль, «глобалізоване суспільство зближує нас, але не робить братами» (Бенедикт XVI, Caritas in Veritate).

Можна, звичайно, заспокоїтися на тому, що все ж не Пінк-2015 стане визначальним проектантом світу майбутнього. Хоча, спостерігаючи за модою зведення нових Стін у недавно неподільній Європі, є сумніви. Та фокус у тому, що нині фактично зруйновано й тисячолітню традицію стіни між поколіннями, останні її адепти доживають віку на островах Карибського моря (у випадку США), або ж у депресивних регіонах України чи екс-НДР. Тому навряд ті, до кого дослухатимуться через п’ять-десять років, захочуть уголос сказати усю правду про свої бажання. Хіба лише у випадку, коли з ними говоритимуть без маніпуляцій та ошуканства, без подвійних намірів і жаги влади задля влади.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Luis Quintero     

„Український проект”: що далі?

В Україні, зрештою, на всьому пострадянському просторі, гряде природний, абсолютно не керований ні Америкою, ні Москвою, процес зміни елітних поколінь

Криза настільки глибоко всілася у мізки вітчизняним теоретикам від політології, що вони, зваживши на її катастрофічні наслідки, наприклад, у будівництві, почали говорити про необхідність „ліквідації українського проекту”. Є над чим замислитися, оскільки досі уявлення про зміцнення держави банально порівнювалися зі зведенням домівки: для кого – елітної, для кого – чогось на кшталт „хрущовки”.

Думаю, малювати апокаліптичні перспективи не слід, а, може, й шкідливо. Якими б не були наслідки кризи, для України все, зазвичай, завершується виборами. Розпочинається щільні перегони-переслідування, у їхнє багаття кидаються мільйони партійно-приватних доларів, і народ, – той, хто піде голосувати, – живе собі, доволі туманно уявляючи, що ж чекає його насправді після відвідин виборчої дільниці. Відтак певне погіршення якості життя нова влада спише на попередників, і житиме за принципом: „аби до нових виборів”.

Однак нинішня криза мала б застановити нинішніх владоможців на доволі специфічному, до того ж, – насправді фатальному моменті. В Україні, зрештою, на всьому пострадянському просторі, гряде природний, абсолютно не керований ні Америкою, ні Москвою, процес зміни елітних поколінь. Ті, що їх маємо нині, – екс-комсомолята і учорашні пристосуванці, – не можуть дати раду із завданнями, якими просто-таки вагітний нинішній світ. Вони зуміли реалізуватися в умовах хаосу, а сьогодні рецесія кинула їм виклик до системних змін, і він, далебі, залишається без відповіді. Я вже не кажу про потребу порозумітися: елементарщина, яку десь інде сприймають за аксіому, у нас виявилася непосильним завданням для самовпевнених і егоцентричних вождів. Я кажу про те, що справді амбітні провідники, бажаючи наголосити на своїх амбіціях, пропонують спільноті шляхи виходу з глухого кута, – чим несподіваніші, тим цікавіші. Наші ж надають перевагу словесним баталіям, які майже нічим не відрізняються від засідань „тройок” у сталінські часи, з різницею у тому, що наразі після рішень „надзвичайки” ніхто нікого не розстрілює.

Такий „український проект” і справді слід „закрити”. Натомість постає запитання: а що далі? Далі, ймовірно, загал, що таки зуміє самотужки виборсатися з чергової прірви, сам спродукує належних часові й умовам керівників, які зможуть започаткувати новий проект, справді український і справді актуальний. Проблема не в тому, як піде ця еліта – добровільно чи, може, через новий Майдан; проблема у тому, щоб належно засвоїти вчорашні і нинішні уроки, аби не спокуситися на дешеві обіцянки, не чекати манни небесної від влади, а втямити, що її якість – це, перш за все, мірило нас усіх.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Країна циніків

Клановість політики, узалежнення кожного окремого чинника, кожної конкретної дійової особи від запитів і потреб „тусовки” множить число циніків

Досі не можу позбутися недоброго передчуття, що опанувало мною, коли ще кілька тижнів тому одні владоможці наполягали на ймовірній економічній катастрофі, інші ж відповідали їм феєричними показниками зростання народного добробуту. Зараз всі можуть упевнитися, що азартна гра політиків провадиться заради гри, і їм нічого не вартує використовувати всі засоби для дискредитації опонентів. Усі засоби – це не тільки кишенькові ЗМІ чи каральна державна машина, утримувана, однак, на кошти пересічних громадян. Це й готовність вести країну до прірви за нагоди відтак звинуватити непрятеля у тому, що цю прірву викопав саме він.

Один з сучасних філософів трактує цинізм як певну дистанцію між правильним і неправильним. „Людина цинічна руйнує правильну точку зору, змушуючи вас вислуховувати або ж діяти так чи інак. А коли вона володіє владою, то негативний ефект стає велетенським”.

Міркування про те, що істина десь посередині цієї дистанції „між правильним та неправильним” не варто брати до уваги, бо середовище вітчизняних політиків вже давно поляризувалося. Але, на жаль, не за класичним „західним” принципом – на правих і лівих, а за ознакою належності до того чи іншого клану. Власне клановість політики, узалежнення кожного окремого чинника, кожної конкретної дійової особи від запитів і потреб „тусовки” множить число циніків. Вони змушені і вміють виправдовувати усе на світі, навіть табуйовані у цивілізованому світі речі, лише аби спрацювати на користь сумнівної мети.

Утім, вишуканість і гламур, якими намагаються заретушувати банальний цинізм, мало чим відрізняють носіїв цих світоглядних моделей від пересічного вуличного кидайла або ж „малинового піджака” середини 90-х минулого століття. Невігластво і рагулізм, що процвітає нині у владних кабінетах – не що інше, як наслідок проштовхування на посади „надійних осіб”, хай навіть вони зовсім не петрають у тому, що їм належить робити. Нині вже нема меж безвідповідальності і вседозволеності; і найбільша проблема постмайданної України у тому, що колишня система вижила, самоудосконалилася, вбралася у нові шати, здобула нові виправдання перед загалом. 

Основним викликом у країні циніків є питання питомої ваги тих, хто не погоджується грати за усталеними правилами. Якщо вона залишається достатньою для того, щоб загал не відчував себе зовсім упокореним і упослідженим, то є надія на одужання. Гадаю, криза додасть відваги тим, хто розуміє усю глибину державного цинізму. Бо влада вже нині виглядає дезінтегрованою і розгубленою.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

У пошуках винних

Пошуки винних – ось мотив, який у час безвиході загрожує перетворитися у тотальну недугу мізків, спровокувати натовп на агресію проти всіх і вся

Притча во язицех – тотальна криза – що далі, то більше скидається на кризу мізків. У пошуках виходу із глухого кута тисячі осіб зважуються на неадекватні вчинки, а світові медіа розносять поголос про це як докази непередбачуваності людської психіки.

Недавно Америку потрусив нечуваний досі випадок – 88-річний ветеран Другої світової війни Джеймс фон Брунн, колишній капітан торпедного катера, а тепер художник-невдаха, розстріляв охоронця Музею Голокосту Стівена Тайрона Джовнса. З’ясувалося, що убивця, – наголосимо: активний антифашист у минулому, був активістом расистського руху, проповідував симпатії до Гітлера, звинувативши, однак, нацистського лідера у недостатній ретельності з полагодженням „єврейського питання”. Жертвою Брунна став афро-американець, який жодним чином не завинив ані перед збоченськими уподобаннями свого ката, ба більше, – був нащадком тих, кого в Америці ще донедавна вважали другосортною расою.

Пошуки винних – ось мотив, який у час безвиході загрожує перетворитися у тотальну недугу мізків, спровокувати натовп на агресію проти всіх і вся. Він додає аргументів окремим середовищам, які у „мирному контексті” перебувають у глибокому маргінесі, вихлюпує їх, мов шумовиння, на високі сходинки рейтингів людської опінії, надає їм ваги серед так званої „еліти”. Адже найлегше переконати зневіреного у завтрашньому дні безробітного чи бездомного у тому, що головними винуватцями його кривд є абстрактна „влада”, „нетутешні”, „інородці”, „світове жидомасонство”, „москалі” чи „гамерика”. Адепти таких „специфічних” мотивів, зазвичай, залишаються безкарними, позаяк спільноті, заклопотаній нестатками, вирішенням форс-мажорних проблем, ніколи реагувати на чергові „невинні бздури”, однак для протестантів-індивідів, чия психіка стала „творчим казаном” для розвитку схожих ідей, вони часто завершуються доволі конкретно.

Студент, який з відчаю перед несплатою за навчання береться за пограбування банку, двоє невідомих, теж, мабуть, не з розкошів, влаштовують вибухи і калічать цілкомневинних людей під час спроби забрати касу, – це не просто факти кримінальної хроніки. Це – симптоми відчаю, які наразі шокують обивателя, але, якщо так триватиме й надалі, стануть звичними фрагментами його побуту.

Найгірше, що „владі” іноді на руку схожі інциденти. Вони, принаймні, затуманюють мізки загалу дурманом „екзотики”, стають темами для сімейних бесід, розмов за кавою, у громадському транспорті. Натомість розум, звільнений від негативу повсякдення, міг би попрацювати над іншим: з’ясуванням справжніх причин нинішнього стану. І його висновки були б, вочевидь, не на користь владоможцям.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb  

Термінал

Є внутрішнє відчуття свободи, яке, можливо, в умовах тотального економічного бардака перетворюється на оксюморон

„Найліпший вихід з української кризи – аеропорт Бориспіль”. Сумний анекдот, який, з одного боку, провокує на конкретні вчинки, а, з іншого, спричиняє здорову злість тих, хто вирішив не здаватися. Країна насправді поділена не скільки Дніпром чи кольорами вилинялих політичних стягів, стільки тими, хто махнув на неї рукою, шукаючи порятунку деінде, і тими, хто залишається. Тобто символи ще одного розламу – термінал летовища, перон вокзалу, причал порту...

Я маю на увазі продуктивну частину спільноти, тих наших співвітчизників, що здатні мислити, працювати, говорити про проблеми і вирішувати їх. Справді, прикро, коли країна втрачає своїх громадян, але ще прикріше, що ті, хто зважився „піти”, десь там: в італіях – канадах, вважають свій учинок піком самопожертви і прямо-таки вимагають жалю. Вони не міркують, що ті, хто залишився, мусять перебрати на себе їхні обов’язки перед дітьми, старими, – і тисячі долярів, присланих зі щирих міркувань, не компенсують для родин людської утрати. Навпаки, ті, хто залишився, мають справу з подекуди розбещеним поколінням споживачів, які живуть собі на мамині гроші із заробітків, навіть не застановившись над тим, що слід і самому до чогось докласти рук.

Але що робити тим, хто залишився? Є ще один термінал, невидимий, однак лячний, – внутрішня еміграція. Інфантильність спостерігача, озлобленого лише власним дискомфортом, власними нестатками, злість, викинута на смітник разом з купою газет із пропозиціями праці, безсилля, що переростає в агресію проти всіх і вся. Прокурені кухні, у яких серед цигаркового диму зависли в повітрі „вічні теми” нудьги та скарг, блошині ринки з фартом погодинної роботи, і запльований пивбар, де кухонні варіації густо присмачені алкоголем...

Є третій термінал, на якому вирує життя, на якому небезпечно ловити гав, бо так проспиш усе на світі. Є добра злість, яка переростає у добрі вчинки, є просто таки інстинкт, який нашіптує не здаватися. Є внутрішнє відчуття свободи, яке, можливо, в умовах тотального економічного бардака перетворюється на оксюморон.  Але хай там як, – лихі часи мають одну здатність: вони колись минають. Так, разом з ними „минаємо” й ми, але залишаються наші справи, карби досвіду і країна, яка, попри титанічні зусилля злодійкуватих „еліт”, таки прогресує. Наша країна, яку ми відчуваємо усіма фібрами душі, бо кожен її крок, – це і наш поступ, кожна її біда – це і наш біль, кожна її радість – це й усмішка на обличчях наших дітей.

Вона залишиться нашою і для тих, хто обрав „термінал Борисполя”. Ті, хто залишився, – великодушні, їхня щирість – абсолютно іншого гатунку, аніж та, що підтверджена цифрами у квитанції Венстерн Юніон...  

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павед Кучинскі