До проблеми рефлексів

Упродовж чверті століття ми „кудись йдемо”, банальних варіантів, правда, обмаль, – до Європи, екс-СРСР, у кращому випадку – „своїм шляхом”. Усі ці дороги губляться у невиразних видноколах, за якими нам всім буде ліпше, комфортніше, спідручніше

Якщо виходити з постулату, що імперія – це трансляція певного зразка на загальний простір, то можна посперечатися з автором давнього чудового есе Дмітрія Бикова. Його писання, як на мене, хибує „завузькою назвою” – „Міфи про Росію”, – і виклад цілком слушних, і своєю слушністю, несподіваних підходів також не слід обмежувати тереном нашого північного сусіда.

Можна, звичайно, дискутувати про ступінь укоріненості „ностальгійного” побутування у свідомості різних вихідців із лона екс-СРСР, він, зрештою, залежить не тільки від тривалості окупаційного періоду, але й від глибинніших, соціокультурних та соціоекономічних чинників, але елемент бажання жити радше минулим, аніж теперішнім, витворювати замість проектів майбутнього його фантазії присутній чи не у кожного мешканця „однієї шостої земної кулі” середнього і старшого поколінь.

Дм. Биков, зокрема, пише, що „однією з обов’язкових умов самовідновлення (російської системи – Авт.) є ностальгія... Вона – лише один зі способів не бачити теперішнього або, у крайньому випадку, не рефлексувати з його приводу. Усвідомлення теперішнього мало б, за ідеєю, породжувати негайні вчинки,.. але оскільки вчинки у Росії неможливі, а історія плине сама собою, заведена, як годинниковий механізм, – росіяни надають перевагу розбиратися з минулим або фантазувати про майбутнє”.

Але, поклавши руку на серце, незаангажовано глянувши на наші з вами реалії, чи не помітимо і в них оцієї „переваги розбиратися з минулим і фантазувати про майбутнє”? Я б навіть не надто вирізняв оцих два, на перший погляд, несумісні рефлекси, оскільки можна жити і „ностальгією за майбутнім”.

Не вдаватимуся до епічних історичних аналогій, до дивної, ледь не мазохістської звички роздирати рани старих поразок та національних невдач, – ці приклади вже доволі обсмоктані вітчизняними публіцистами і стали поважним аргументом зауважень до „нації” з боку „просунутих” діаспорних діячів. Зрештою, літературний пласт українства, як, утім, і московщини (на ньому наголошує Дм. Биков) дає підстави для дещо легковажного висновку: і в Росії, і в підросійській Україні можна було писати лише про минуле: героїчне для Москви, і, відповідно, сумне для її колонії.

Приклади нашого сьогодення, якщо, звичайно, побороти стереотип, зауважений паном Биковим, і зосередитися на ньому, свідчать про ідентичність соціальної, політичної практики.

Що ми чуємо з високих трибун під час запеклих, позірно „ідеологічних” дебатів, на мітингах, по радіо, телебаченні? Нас переконують, що жити, як досі, не можна, нагромаджуючи яскраві, на думку ораторів, приклади з їхнього ж минулого, яке стає частиною спільно пройденого шляху. Упродовж чверті століття ми „кудись йдемо”, банальних варіантів, правда, обмаль, – до Європи, екс-СРСР, у кращому випадку – „своїм шляхом”. Усі ці дороги губляться у невиразних видноколах, за якими нам всім буде ліпше, комфортніше, спідручніше. Направду, має рацію  Роман Купчинський: “Сьогодні українці ставлять це питання своїм світським лідерам. "Що далі? Куди ви нас ведете?". Лідери відповідають: "До Європейського Союзу" так, ніби Європейський Союз став певною формою комунізму на постійно зникаючому горизонті”.

Акцент на „ностальгійному рефлексі” – доволі ефективний, а головне, – тисячі разів випробуваний інструмент владоможців. Їм не на руку зосередження увагн на тому, що є, на чім, так би мовити, стоїмо зараз. Оскільки така прискіпливість виштовхне на поверхню усі огріхи і зловживання, що ними хибує влада. Будь-які незаангажовані спроби „кинути минуле на шлях сучасності, аби воно там спіткнулося” (Гюнтер Грасс) трактуються як „постріл в історію”, а зазіхання на власне бачення майбутнього сприймаються щонайменше за виклик міфічній „спільноті”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Єлєна Новосьолова

Бузувірство нон-стоп

Жахіття у російській глибинці, на жаль, не приклади безглуздого російського бунту, це, радше, вислід бузувірства нон-стоп, спричиненого щоденною практикою усіх високих інституцій російської держави з обов'язковим її елементом – церквою

Свого часу італійський письменник Мандзоні стверджував "Ніщо так не псує народ, як звичка до ненависті". Культивація ненависті, – цього доволі ницого поняття, якщо воно не супроводжується природним антонімом – любов'ю, – властива не тільки нашим північно-східним сусідам, але й доволі цивілізованим націям Старої Європи. Однак суттєвою є відмінність контекстів. На Захід від українського Чопа добре засвоїли уроки порівняно недавньої історії, коли нагнітання ненависті оберталося якраз супроти адептів таких суспільних доктрин. У пострадянській Росії, яка до того ж несе хрест сповненого "кривавими хлопчиками" столітнього минулого, навпаки – доктрина ненависті є основою будь-якого ефективного режиму – чи то самодержавства, чи комуністичної диктатури, чи так званої керованої демократії Путіна.

Мені заперечать, мовляв, навіщо обгрунтовувати бузувірські вчинки затуманених наркотиками чи, - як у російському контексті - самогоном голів, що ладні продавати за випивку колоди зі зрубів власних домівок, високими теоріями облаштування держави? Я не відкидаю банально-побутових мотивацій злодіянь, звістками про які ряснів і рясніє інтеренет, поза тим, у ньому чітко простежується життєвий триб "відсутності гальм", коли йдеться про ближнього.  Стереотип стосунків вояка-федерала і чеченських мешканців; зажерливого чинуші і безправного прохача; всесильного "царя-батюшкі" і його підлеглих "смєрдов" поступово перекочовує у Російське Нечорнозем'я, у сибірські простори, на Далекий Схід. Тисячі молодиків пройшли "добру школу" – спочатку в Афганістані, відтак – в Ічкерії, Абхазії, в українському Донбасі, і ось зараз – у Сирії, - – і продовжують втілювати її уроки в безпросвітті тисяч «карамазових». Це не синдром мілітариста-свавільника, це – єдиний, на думку тисяч, спосіб вижити, вивищитися, взяти своє…

Спосіб, в ефективності якого посилено переконує аудиторію російська верхівка. Бо що таке імперія? Це, за визначенням одного з російських філософів, "трансляція певного зразка на увесь простір". Цим зразком для росіян, принаймні, більшості з них, не надто перейнятих високими матеріями, є, за історичною традицією, керівник держави. Якщо він дозволяє собі "мочити у сортирі чеченських повстанців", якщо за його згодою злітають у повітря авта провідників моджахедів у будь-якому куточку земної кулі, якщо підозри в організації найрезонансніших злочинів останнього часу падають саме на ВВП, – то, скажіть-но, чи не показовим є цей "певний зразок"?

Чи може стати авторитетом в російських умовах церква? Чи можуть її священики покладатися на імунітет святості та недоторканості? Тоді запитаймо себе, чи засудив найвищий клір із Загорська бодай один нелюдський вчинок у Чечні чи в Україні? І матимемо відповідь на запитання про харизму РПЦ. Вона давно перетворилася на інструмент, який "транслює певний взірець на увесь простір", куди сягають її амбітні плани. Саме вона не може змиритися з втратою України, бо левова частка церковної калитки сусідів наповнюється саме нашим богобоязливим людом.

Жахіття у російській глибинці, на жаль, не приклади безглуздого російського бунту, це, радше, вислід бузувірства нон-стоп, спричиненого щоденною практикою усіх високих інституцій російської держави з обов'язковим її елементом – церквою. Коли убивали священиків – Мєня, отця Германа, начальник прес-служби Московської патріархії Владімір Вігілянській заявляв, що "значить нема страху перед Господом". А якщо Бога немає, то дозволено все (щось дуже знайоме із курсу росіської класичної літератури).

Але коли страх Господній – ніщо у порівнянні зі страхом перед державою?

Ігор Гулик. Ілюстрація: news.sarbc.ru

Олег Паска у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Чинник геноциду

Ніхто й не думав втямливо пояснити росіянам, що визнання Голодомору геноцидом продемонструє їхню внутрішню потугу до змін, бо народ, здатний на великодушність, ніколи не терпітиме влади ошустів. Хоча «великодушність» для 80 відсотків мешканців «ерефії» - це з галузі квантової механіки…

Він, цей чинник, мабуть, ще довго визначатиме характер стосунків між Україною та Росією, часами відходячи у підтексти економічних, культурних та інших проблем, які вирішуватимуть дві сусідні країни, часами зринаючи на поверхню, аби загострити й без того не надто приязні взаємини. Йдеться про визнання вини однією зі сторін, а, отже, про виснажливий процес катарсису, на який може зважитися лише психологічно міцна спільнота. Росія ж наразі перебуває у стадії, коли симптоми імперської агонії не дають її громадянам адекватно оцінювати потенціал батьківщини, що, своєю чергою, полегшує керівництву маніпуляції зі суспільною опінією.

Цинізм давньої заяви офіційної Москви про неможливість визнання "так званого голодомору" геноцидом українців – аж ніяк не виняток у риторичній повсякденщині  кремлівських вельмож. Не менш цинічно і безапеляційно Росія розповідала Європі про амбіції на енергетичну монополію, гарячковою, злостивою є її реакція на низку національно-визвольних рухів у середині імперії, атавізми совєтського домінування проглядаються і на закавказькому, близько- і далекосхідному векторах її зовнішньої політики. Ну, і безперечно, - Крим та Донбас…

Однак сусідська реакція на спроби України врешті-решт підготувати і подати на розгляд ООН документ про визнання Голодомору геноцидом стали доволі симптоматичною з огляду на те, які акценти нам пробують нав'язати. Без сумніву, кажуть нам, Голод 1932 – 33 років – очевидний і незаперечний факт історії. Але трактувати його за етнічною ознакою, себто назвати його геноцидом, не випадає, позаяк вмирали від нестачі харчів не тільки українці, але й росіяни, казахи…

Для не надто обізнаного у контекстах подій така аргументація позірно виглядатиме переконливою. Бо й справді, чи вибирала смерть свої жертви, заглядаючи у метрики? Ні. Отож, заспокіймося і поставмо жирну крапку, історію ж не повернеш…

Але кремлівські ритори геть запізнилися зі своїми аргументами. Київ якось запропонував на розгляд Ради міністрів закордонних справ Співдружності Незалежних Держав питання про визнання "жнив розпачу" актом геноциду проти українського народу. Не проблема, що у керівників зовнішньополітичних відомств країн-учасниць СНД руки не дійшли до цього документу. Показовим є інше:  більшість країн Співдружності осібно визначилися у цьому питанні на користь українців.

Що ж до світового масштабу, то парламенти та уряди понад 20 країн світу визнали Голодомор 1932-1933 років геноцидом українців. У 1988 році комісія Конгресу США, а також міжнародна комісія дійшли того ж висновку. 

Нема потреби особливо пояснювати, що найоб'єктивнішу оцінку жахіттям, які випади на долю українського селянства у 30-і роки минулого століття, дали незаангажовані Роберт Конквест, Джеймс Мейс та Ґарет Річард Воган Джонс.  Біда тільки, що з українського боку ніхто й не думав втямливо пояснити росіянам, що визнання Голодомору геноцидом допоможе їм стати урівень з іншими цивілізованими націями. Не тому, що це продемонструє їхню внутрішню потугу до змін, а ще й тому, що народ, здатний на великодушність, ніколи не терпітиме влади ошустів. Хоча «великодушність» для 80 відсотків мешканців «ерефії» - це з галузі квантової механіки…

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua

Недоброзичлива гегемонія

Гегемонія більшості возведена до ранґу принципу, беззаперечної істини, природного стану речей. Її креатив – відсутність будь-якого креативу, окрім міцних голосових зв'язок і, на крайній випадок, крутих п'ястуків

Один з ідеологів американського неоконсерватизму Френсіс Фукуяма, знаний українцям з його футуристичного бестселера "Кінець історії та людини", є автором слогану, яким донедавна послуговувалися вашингтонські стратеги, аргументуючи своє право пхати носа у будь-який закуток планети. Слоган воїстину є американським продуктом – "доброзичлива гегемонія", однак у недавно опублікованій  книзі "Америка на роздоріжжі" інтелектуальний кумир обережно дистанціюється від свого ж винаходу. Мудрість, мабуть, таки полягає у вмінні озиратися на обставини, робити поправки на реалії, – і не тільки у високій політиці, але й у повсякденних справах. Американці ж взагалі мастаки на дипломатичні терміни, вони завжди залишають собі шляхи до відступу і навіть поразку своєї місії в Іраку подали, як слід: ми до них "доброзичливо", з пропозицією демократії… При цьому слово "гегемонія" якось тушується, нівелюється якнайкращим наміром.

Україна ж, яку дехто схильний вважати об'єктом зазіхань Вашингтона, втім не квапиться переймати уроки нового старшого брата. Для слов'янського менталітету, вирощеного на ґрунті "демократії віча", яка буяла на добрих вісім століть раніше європейської колонізації Нового світу, гегемонія більшості возведена до ранґу принципу, беззаперечної істини, природного стану речей. Її креатив – відсутність будь-якого креативу, окрім міцних голосових зв'язок і, на крайній випадок, крутих п'ястуків. І хоч правила цивілізованого урядування вимагають категоричної відмови від старого, як світ, принципу "горе переможеним!", однак насправді маємо справу лише з позірною лояльністю більшості до права меншості, лише з деклараціями добрих намірів, далекими від політичної практики.  Одне слово: право сили, а не сила права…

Упродовж тривалої реформаторської епопеї, коли український загал направду не знає, чого чекати від дня завтрашнього, наскільки хитромудрими, іноді навіть позбавленими здорового ґлузду, видаються маневри влади, заяви про право більшості, базоване, до речі, на принципах конституційної реформи, запропонованої доволі сумнівною більшістю і в доволі сумнівних умовах, лунають чи не найгучніше. Бо ходить про гегемонію сили.  Причому це домінування подавалося народу як "доброзичлива гегемонія" – мовляв, гляньте, – ми прагнемо лише добра ("Жити по-новому»).

Проте є одна проблема, яка незабаром може зіграти злий жарт з "коаліцією". Сьогодні під гаслом "доброзичливої гегемонії" вони намагаються проштовхнути на ключові посади проекту «Антикорупція» одіозних осіб, які не надаються за визначенням длоя таких ролей . Не кажу вже про глибинно дестабілізуючий чинник таких маневрів після Революції Гідності. Авторам сценаріїв таких фіглів я б порадив бути дуже обачними. Обережність не завадить нікому, інакше очікуючи геппі-енду історії, можна опинитися на непевному роздоріжжі. Причому шляхи до відступу будуть заміновані власноруч.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Герлуп Бітструп

Про країну та державу

Кон’юнктура та угодовство – риси, на жаль, не тільки численного чиновництва. Вони притаманні й політикам, які про людське око люблять хизуватися непохитністю принципів і міцністю ідеологій. Однак, – що ідеологія чи цінності, порівняно з „кешем”, з можливістю причаститися з дармової годівниці?

Хвилеві інтереси передбачають хвилеву політику. Остання аж ніяк не може бути характеристикою державців, виходячи з відомої формули про те, що вони, перш за все, думають про країну. В Україні цей постулат не годиться взагалі, оскільки категорії „країна” і „держава” у нас – зовсім різні, іноді навіть діаметрально протилежні. Бо країна, – себто ми з вами, – живе собі у своєму вимірі, ставить перед собою певні завдання, плекає певні ідеали і сподівається на здійснення певних мрій. Держава ж, точніше, її уособлення в конкретних інституціях – парламент, уряд, Президент, митниця, податкова, МВС etc., – то інший, паралельний світ, який не бажає знатися з країною, у сенсі зважати на наші з вами проблеми. Їхній світ витворений з міфів, з політтехнологічних схем, зі стратегій пожирання опонента. Він позбавлений реальної перспективи, оскільки перебивається з дня на день, міркуючи, що саме так і треба.

Чиновницька рать у стані постійної бойової готовності, який вже передбачає нетерплячку очікування: підступів протилежного табору, можливих реакцій на власні провокації, а головне – виборів будь-якого гатунку. Вибори для цієї когорти є свого роду ставками у букмекерських конторах, для міністра чи навіть начальника ЖЕКу головне тут, – не помилитися з вибором, вчасно засвідчити лояльність  до перспективного кандидата чи політичної сили, а вже потім, коли ті здобудуть бажане, – відірватися, послуговуючись патронатом „начальника”. Тут чимало невдах, що ж, не всім дано передбачити „світле майбутнє”, особливо в умовах вітчизняних політичних розкладів. Такі „необачні” змушені перебиватися на маргінесі, аж поки доля не підкине їм ще один шанс...

Кон’юнктура та угодовство – риси, на жаль, не тільки численного чиновництва. Вони притаманні й політикам, які про людське око люблять хизуватися непохитністю принципів і міцністю ідеологій. Однак, – що ідеологія чи цінності, порівняно з „кешем”, з можливістю причаститися з дармової годівниці? Фата моргана, привид, – не більше. Їх же не візьмеш у долоні, тим паче не покладеш у кишеню чи на банківське конто...

Проблема полягає у тому, що справді ніхто й ніколи з тих, кому власне й доручено тільки над тим міркувати, не знав конкретно, до чого він прагне. Одиниці у цій країні і державі усвідомлюють у принципі власні надзавдання. А переважна більшість живе „станом на сьогодні”. Нині провалили неугодний для групи товаришів закон, – ну й добре. Нині підсунули свиню „воріженькам” зі сусіднього відомства, – чудово. Нині вони „опустили” нас, –нічого, буде новий день, буде й харч. Все одно задарма, все одно не з власного гаманця. Станом на сьогодні все ок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов     

«Коза ностра»

Надійним імунітетом є сама належність до владних структур, а відтак – і розгалужена мережа зв’язків, і можливості телефонного впливу, і реальні важелі приведення до тями надто відчайдушних прокурорів чи суддів

Не варто й заікатися про відповідальність влади у системі, де сама влада є надійним прихистком від переслідувань за безвідповідальність. Схоже на те, що у потребі нових парламентських виборів, які вперто пророкують на весну, зацікавлені акурат фігуранти потенційних кримінальних справ, оскільки, на їхню, – зауважу, не надто глибоку, – думку, непевність нинішнього місця сидіння може бути компенсована надійністю депутатського імунітету.

Однак маємо сумну практику спроб відновити справедливість, порушивши кримінальні справи проти найодізніших учасників найгучніших скандалів, і фактично не маємо жодного прецеденту логічного завершення тих спроб. Захищає урядників з сумнівною репутацією, отже, не тільки повідчення нардепа. Надійним імунітетом є сама належність до владних структур, а відтак – і розгалужена мережа зв’язків, і можливості телефонного впливу, і реальні важелі приведення до тями надто відчайдушних прокурорів чи суддів. Олег Покальчук окреслив це недавно із притаманною йому метафоричністю: «…Ми самі — заморожена країна, котра зачаровано споглядає на рідкокристалічних екранах безконечні діалоги приморожених і відморозків».
А тепер киньмо оком на те, що було раніше, за тоталітарної системи, і спробуймо оцінити зміни. Тоді, як і тепер, єдиним шляхом просування нагору була наближеність до «провідної сили»: за комуністів – партії, за «демократів» – так званої «еліти». Причому, в СРСР зазіхач на преференції змушений був публічно вступити до лав КПСС, сплачувати членські внески, тобто легально ходити поміж рештою народу «комунякою». Тепер така публічність необов’язкова, ба – навіть небажана. «Потрібні люди», куми, свати, бізнес-партнери… Отож, спілкуючись з чиновником найнижчого штибу ти мусиш напружувати мізки, гадаючи над тим, хто просунув його на це скромне кріселко. І часто доволі несподівано з’ясовуєш такі неймовірні переплетіння інтересів, що й справді починаєш розуміти: влада у «демократичній» країні таки непорушна, бо, попри президентські, урядові та усілякі інші «вертикалі», існує ще міцніша вертикаль меркантильного інтересу, захищена метастазами, що проникли усюди.

Наскільки потужною є ця демократична «коза ностра»? Вона здатна перевернути країну з ніг на голову, нав’язати 46 мільйонам ідею дочасних виборів, референдумів, глобального вибору і таке інше. Заради потреб однієї людини або групки людей, які переймаються своїм майбутнім, маючи підстави остерігатися за минуле.

Аби мене не повважали заангажованим, скажу, що тут йдеться, далебі, не про Президента. На жаль, глава держави в цій історії є лише ретранслятором чужих думок і чужих страхів. На жаль… Бо якщо зловісний сценарій спрацює, якщо країну таки кинуть у безлад чергової передвиборчої війни, то врешті-решт, як не тепер, то й четвер, хтось за це відповідатиме. І знову на першому плані виявляються не режисери, а виконавець головної ролі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Джон Холкрофт