Старі рецепти діють

«Сталін – це показник патологічної відсутності «суспільства», окремого від держави, тобто людей, які розуміють суспільні та державні інтереси як різні, а іноді й протилежні речі»

Якщо досі хтось у Києві дуже остерігався проартикулювати вголос слово «війна», коли йдеться про міждержавні стосунки України та РФ, то за два роки агресії вони мали б втямити усю лицемірність такої риторики. Маю на увазі не численні свідчення про участь громадян сусідньої держави у терористичних актах на Сході, про підготовку планів діяльності бойовиків ДНР-ЛНР-«Новоросії» у ГРУ та ФСБ, і навіть не про майже безперервний потік геббельсівської пропаганди, який ллється з ефіру офіційних рупорів Кремля.

Йдеться про гуманітарний вимір цих відносин, а саме про дуже давнє рішення Слєдствєнного комітєта РФ допитати усіх українців, які перебувають на території Росії.

Практика, здається, абсолютно несумісна з визнаними світом підходами, однак для Росії – це лише бита колія з досвіду сталінських часів. Ще одне підтвердження тези, яка упродовж багатьох років активно насаджувалася ідеологами Московії, зокрема активістами так званого «Ізборского клуба», про видатні менеджерські якості «вождя всіх часів і народів».
Першою історичною алюзією, яка спадає на думку, є поводження сталінської опричнини із німцями, які мешкали на теренах СРСР. За два місяці після вибуху совєтсько-німецької війни, у серпні 1941 року, було ліквідовано автономну республіку німців Поволжя. Як свідчить навіть російська «Вікіпедія», тоді було депортовано півмільйона представників народу, який лише етнічно можна було пов’язати із реальним військовим супротивником. Всього ж за час конфлікту на Алтай, Казахстан, Сибір, у Комі вивезли щонайменше мільйон радянських німців.
Така ж доля спіткала болгар, угорців, фінів, лише через те, що уряди їхніх країн виявилися союзниками нацистської Німеччини. А про трагедію кримських татар, звинувачених у співпраці з окупантом, гадаю, український читач знає достеменно.
Зрештою, історія має здатність до повторень, як це не сумно визнавати. Кримці вдруге за століття потрапили у пастку чужих уявлень про світ і народи, які його населяють, стали жертвами адептів кривавих практик минулого. Як, утім, і українці.
А що самі росіяни? А поки що – нічого. За поодинокими випадками, можемо застосувати тут формулу, окреслену тамтешнім публіцистом Алєксєєм Цвєтковим: «Сталін – це показник патологічної відсутності «суспільства», окремого від держави, тобто людей, які розуміють суспільні та державні інтереси як різні, а іноді й протилежні речі».
…І кілька слів про Україну. Точніше, про тих, хто безугавно волає про утиски тут росіян. Ви можете собі уявити ситуацію, коли СБУ чи інша силова структура ризикнула б ухвалити рішення про початок всеукраїнського допиту російськомовних на предмет лояльності до держави? Як на мене, це – із царини несмакової фантастики. Попри всі трагедії і втрати у безглуздому протистоянні на Донбасі, попри цілком зрозуміле бажання помсти як першу людську рефлексію на несправедливість і образу, нам ще не відібрало розум, аби влаштовувати схожі безумства. І саме на цьому тримається моя віра у те, що Росія приречена на крах. І він визріває саме в Україні.
Ігор Гулик. Ілюстрація: madan.org.il

Майбутнє свободи

Ланки громадянського суспільства перетворилися у пазли загальної картини тотальної підміни понять: замість самодостатності й ініціативи, вони „чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня діяльність вбудована у загалі схеми стратегій мега-партій

Один із гуру анархізму Ніколай Бакунін переконував своїх однодумців, а разом із ними тодішній режим у тому, що „неможливо досягти свободи в майбутньому, утискуючи її нині”. Екстраполюючи на сучасний світ це переконання адепта „матері порядку”, мусимо зі сумом зауважити, що більшість нинішніх борців за демократію, – не тільки в Україні, але й у світі загалом, – обрали за правило іншу формулу досягнення „щастя” – мета для них виправдовує засоби. Це – універсальний принцип, прикладний для тих, хто насправді не бачить перспективи, але створює ілюзію цього бачення, задля хвилевих, швидкоплинних цілей, здебільшого, пов’язаних зі збереженням власного статусу кво.

Закон про патріотизм в Америці, безсумнівно, можна уважати зразком такої маніпуляції. Боротьба із тероризмом, – проблемою, породженою політикою США колись, – невідоворотнім бумерангом ударила основи тамтешнього порядку речей, і владі залишаються лише словесні маніпуляції задля виправдання потреби згортання демократії.

Економічна криза – теж тест на „вроджену прихильність” Заходу ідеалам свободи. Ба більше, – тест, який не потребує особливих зусиль політиків, він виявляє лише здатність особистості (громадянина) офірувати заради вищої мети своє бажання наживи. Він передбачає довіру – чи не головний аспект демократії – всіх до всіх, оскільки без довіри не можна уявити ні суспільного діалогу, ні тим паче суспільного консенсусу.

Сучасна Україна також є полем випробувань для її демократичного вибору. Ми можемо скільки завгодно співати дифірамби Революції Гідності як акту вулканічного вияву народної свободи, але разом з тим зі сумом констатуємо те, що цей акт був миттєвим і спонтанним. А елементи громадянського суспільства виявилися у ліпшому разі картковими конструкціями, які ламаються від найменшого подиху навіть не репресій, а міфічного страху перед тими, кому заздалегідь зліпили імідж диктаторів...

У гіршому ж варіанті ланки цього громадянського суспільства перетворилися у пазли загальної картини тотальної підміни понять: замість самодостатності й ініціативи, вони „чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня діяльність вбудована у загалі схеми стратегій мега-партій.

Отож, майбутнє свободи, яку утискують нині – хто за допомогою потужного державного механізму, хто – через самоцензуру або конформізм (у надії, що важкі часи не тривають довго) – непевне і ефемерне. Не можуть бути вільними фактично раби системи, які тішаться від елементарного задоволення своїх життєвих потреб. Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває відповідальність за його наслідки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru      

Носій національної загрози

Гарантові з його Радою з питань… єдності, з його заявами трьох розходиться на єдності еліт, такій собі змові між ними заради свого ж спокою

Якось хтось з колег-журналістів влучно зауважив, що ми живемо у „державі-аварії”. Метафора, на перший погляд, банальна, оскільки навіть той, хто бодай трохи цікавиться Україною, вочевидь, розпочне перелік асоціацій з трагічних інцидентів. Але „держава-аварія” – то не тільки образ, це, по суті, убивча характеристика держави як інституції, що власне і є джерелом розмаїтих катаклізмів. Її аварійність бодай у тому, що вона не здатна на утилізацію власних продуктів розпаду; трагічно знакові особи, які за нормального стану речей, не тільки мали б назавжди забути про владні офіси, але й достоту спробувати принад укладеної ними ж системи покарань, й надалі обертаються адміністративними орбітами, тягнучи за собою, мов комети, шлейф скомпрометованих діячів дрібнішого штибу і негативну опінію серед загалу.

Отже, носієм національної загрози є українська еліта, якщо так можна назвати окремий, ізольований від громади клан владців і тих, хто обслуговує їхні інтереси. Причому, клан монолітний, скутий спільним інтересом, спільним минулим і, як би йому хотілося сподіватися, спільним майбутнім. Поділи, які пропонуються наївним інформаційним споживачам, умовні, бо на рівні підсвідомості продуцентів таких вісток вони лише гра настрою, хвилевого зиску, не більше.

Як би не сприймалися критики чинного президента, але вони таки мають рацію, коли нещадно дають віртуальні ляпаси нинішньому Президентові за його лояльність до найодіозніших постатей старого режиму. Порошенко обрав собі доволі сумнівну риторику, його захисні редути вибудувані на власних уявленнях про «єдність нації». Насправді ж ґарантові з його Радою з питань… єдності, з його заявами трьох розходиться на єдності еліт, такій собі змові між ними заради свого ж спокою і, не виключено, заради дублікації президентського статусу.

Артикуляція єдності, яка через свою систематичність набула рис ідеї-фікс, є, однак, однією з найповажніших пасток, які, на жаль, лише множаться з тяглістю перебування Порошенка на найвищій посаді. Вона передбачає неперебірливість у виборі тимчасових союзників, урахування думки супротивників, а головне, – заспокоєння реваншизму тих, у кого владу забрали.  На цій межі розмивається моральність добрих намірів, позаяк „перед тими, хто ненавидить змій, не варто розігрувати спектакль зі зміями”. Спосіб апеляції до національного інстинкту осіб, які не ідентифікують себе з нацією, є безглуздим. Мова навіть не про ідентифікацію на генному, підсвідомому рівні, мова про триб життя „еліти”, якій Україна чужа навіть у побуті, оскільки її статки – на закордонних рахунках, її діти навчаються у престижних ґарвардах і оксфордах,  її медики – у Швейцарії та Німеччині. Переможці, зазвичай, переймають риси переможених, і випадок з Порошенком, – лише підтвердження цього постулату. Його аргументи щодо уникнення владних чвар, – мовляв, це відлякає інвесторів (слід, мабуть, читати – іноземних) – прозорий натяк на рацію Фройда.

ПОП може прорахувати ймовірні загрози національним інтересам, але його арифметичний підхід завжди надає перевагу зискам предметним. Таким чином, вчинки державця набувають рис майже нерозв’язної силогічної формули, у висліді якої – „люди – так, але...”.

В оцьому „але...” приховані справжні національні загрози, оскільки замість трьох крапок зацікавлені діячі, – не тільки з оточення президента, їх чимало й серед його опонентів, – починають вписувати власні трактування і власні альтернативи.

На жаль, саме чужі інтерпретації, здебільшого, втілюються у реальні вчинки. Реакція ґаранта у таких випадках – запізніла, бажання „нагнути” ситуацію і людей у потрібне русло породжує лише юридичні війни і галас на весь світ. Мабуть, це більше страхає тамтешніх товстосумів, аніж небажання влади дати раду собі у власному домі, на свій розсуд, і, до речі, на власну відповідальність.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі         

Віктор Андрейчук у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

У пошуках прем’єра

Новітня українська історія як мильний серіал сварок між президентами і керівниками урядів

Арсеній Яценюк з «кролика» перетворився на «хитрого лиса». П’ятниця, 11 грудня, що за всіма прогнозами, мала стати фатальним днем для прем’єр-міністра та його команди, завершилася для них блискучою тактичною перемогою. Вислухавши образи від «партнерів» з коаліції і, звісно, з поріділих лав Опоблоку, отримавши жалобний букет і стусанів від не надто адекватного Олега Барни, Яценюк пішов із зали під куполом переконаним: він залишається.

Мистецтво шахрувати

Не відомо, чи діяв Арсеній Петрович самотужки, чи, може, йому асистували панове з президії ВР, особливо Володимир Гройсман, однак нардепи тепер мають всі підстави вважати себе ошуканими. У ту доленосну п’ятницю замість звіту Уряду, після якого публіка з Грушевського готувалася вказати прем’єрові на двері, їй запропонували банальний і прісний варіант звичайного дня уряду. Яценюк виграв час, - звіт про річну діяльність має надійти до сесійної зали на 15 днів до його офіційного оприлюднення керівником уряду, - отже, вважаймо, до Нового року. Далі – Різдво, низка свят, тож парламент прийде слухати чергову «коломийку» прем’єра у ліпшому разі під кінець січня.

Днями ВР має намір ухвалити новий Податковий кодекс і на його основі бюджет’2016. Фахівці пророкують, що ми отримаємо такі документи, після яких жоден із адекватних політиків не запрагне прем’єрського крісла. Жоден, крім «камікадзе» Яценюка.  Йому не вперше отримувати «кулю в лоб» і він… милостиво погодиться.

У висліді задоволеними будуть усі. Президент, бо надалі матиме «офірного цапа», до того ж стане реальною, на перший погляд, несусвітня обіцянка ПОПа про «чотири роки без виборів». Яценюк, - бо з нульовим рейтингом і рахітичною партією зможе надалі керувати фінансовими потоками. «Стратегічні партнери», найперше США, - бо, як їм видаватиметься, вдасться запобігти витвореній у мізках їхніх же аналітиків перспективі «узурпації влади» Порошенком. Олігархи, - бо не доведеться шукати нових шляхів і форматів для спілкування з новим «дахом».

А народ… Його згодовуватимуть обіцянками і креативними ходами, час од часу змінюючи раціон войовничою риторикою. Народ звично шукатиме винуватців і плутатиметься у трьох соснах відповідальних за його злидні, безвихідь і зневіру.

Вокзал не для двох

Давні мудреці радили, що, бажаючи дізнатися про майбутнє, варто озирнутися на те, що вже було. З такої позиції клінч прем’єра Яценюка і президента Порошенка виглядає не таким вже й екзотичним в українській політиці. Джо Байден майже за дідусем Фройдом проартикулюював з парламентської трибуни підсвідомі фобії американських кураторів України. Він згадав про Помаранчеву революцію, а, отже, і про конфлікт між «любими друзями» Ющенка і командою прем’єрки Тимошенко. У Штатах безпомилково діагностували симптоми схожої недуги у нашій владній верхівці постмайданного зразка 2015-го. Вашингтон небезпідставно остерігається, що чвари і взаємні звинувачення можуть згубити новий «український проект», а разом з ним – купу грошей американських платників податків, убуханих у не надто відомий загумінок Європи.

Як на мене, то для України, її мешканців та союзників існує єдиний варіант «ідеального прем’єра». Підозрюю, що не всі погодяться зі мною, однак написавши про це, гадаю, висловлю думку переважної більшості українців. Хай це звучить не надто демократично чи небездоганно конституційно.

Ідеальним прем’єром в Україні може бути тільки особа, яка відповідатиме за все. Або президент (у форматі президентської республіки), або канцлер (у системі координат республіки парламентської). Вітчизняний Буцефал двох не винесе.

Політика як історія міфів

Хтось із філософів зауважив, що годі жити ілюзіями, бо зіткнення міфів завжди напрочуд реальне. Досі нас переконували у тому, що чинна система державної влади є просто таки незамінною, цілковитою панацеєю від усіх українських бід. Натомість лякали перспективами безладів і розпаду у випадку, коли ми оберемо, скажімо, шлях класичної парламентської республіки; або ж загрозою авторитаризму, якщо забажаємо жити у республіці президентській. Але критики і опоненти що однієї, що іншої систем скромно й тихо мовчали про наочні приклади цілковито ефективних двох моделей в європейських країнах. Адже ніхто не візьметься заперечувати авторитет канцлерін Меркель у ФРН чи президента Олланда у Франції. Я вже не кажу про рафіновано президентську республіку у США.

Парламентсько-президентська республіка, як на мене, добра для сталих демократій, а не там, де лише починають освоювати ази цієї властивої цивілізованому світові науки. Для умов «гібридної війни», яку зараз розв’язано в Україні сусідом, такий «гібрид» влади не годиться й поготів. Колективна відповідальність трансформується у колективну ж безвідповідальність. Пошуки винних, а не державотворення, стають щоденною потребою мешканців владного Олімпу, а їхньою улюбленою роботою стає розподіл сфер впливу і контроль над фінансовими потоками. Міф про демократію стає реальною анархією.

Замість післямови

Я розумію, - ідеальних прем’єрів не буває. Рівно ж як і президентів, нардепів чи начальників жеків. Однак маємо приклади тих, хто наперекір обставинам зумів витягти свої країни з безпросвітного багна. Може, справа тут не в освіченості, патріотизмі і вмінні говорити. Може, варто бути амбітною, самодостатньою особистістю, яка, як це не банально, - почуває себе громадянином? 

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com

Вічні пошуки імперій

Зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу

Цікава річ, – останнім десятиліттям Київ фактично розривався у своїх зовнішньополітичних симпатіях. Майдан-2 характерний особливою увагою до нього американців, відтак – тепер ми небезпідставно вважаємо Штати найвідповідальнішим союзником Києва проти агресії Москви.

Попри позірну діаметральність модерних українських координат (від Москви за Януковича до Вашингтона зараз), маємо дещо спільне: Україна чомусь тяжіє до імперських утворень. Адже, по суті, і США, і РФ, є імперіями у глибинному сенсі цього слова, конгломератами етносів, у яких домінують, здебільша, не ідеологеми націй, а прагматичний інтерес виживання і внутрішньої боротьби між ними. Цей конфлікт штовхає владу, що у Вашингтоні, що у Москві, до зовнішної агресії, вони беруть на озброєння месіанські гасла на кшталт „захисника демократії” чи страгегічних інтересів „рускаво міра”.

У принципі, ця спрямованість назовні живить імперські настрої місцевого населення, зосереджуючи його увагу не на проблемах внутрішнього характеру. Якщо запитати пересічного американця, чому він має розраховуватися за кризу із власного гаманця, тоді як її спричинили ненаситні апетити банківських топ-менеджерів, він здвигне плечима і розповідатиме про потребу вгамувати Ірак чи Іран, які, на його думку, є порушниками світопорядку. Питання до росіянина про його не надто сите життя спровокує, мабуть, сентенції про вороже оточення, про „зрадників” із числа колишніх союзних республік, зокрема, України.

Утім, то їхні справи. Якщо народам так комфортніше, хай думають, що завгодно. Однак тенденція вітчизняних провідників до союзів із імперськими державами свідчить, далебі, не на нашу користь. Зокрема, можемо говорити про брак самодостатності, про меншовартісність, які, якщо начистоту, то притаманні не загалу, а його провідникам. Тут маємо суперечку із загальновизнаним: „Народ заслуговує тієї влади, яку має”.

Що найцікавіше: зовнішньополітичні орієнтири українських режимів характерні однаковими стадіями: від обіцянок до байдужості, від дипломатичних реверансів до жорстко прагматичного інтересу. Аби не станцювати вкотре на старих граблях, мусимо зазирнути бодай на кілька років в майбутнє. І, за умови прискіпливого аналізу, зрозуміємо, що вибудовувати якісь тяглі стосунки із Москвою, принаймні, нерозважливо, ба неможливо. Навіть з огляду на тотальну залежність від енергоносіїв. Світ змінюється й емісари „Газпрому” збили ноги у пошуках потенційних покупців вуглеводнів. Натомість альтернативні джерела енергії є фішкою прогресивних технологій.

Додайте сюди нестабільність і задавнені конфлікти, і зрозумієте, що цілком можливою є повторення ситуації, за якої, пригадуєте, „Польща впала і нас завалила”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

  

Що далі? Жити...

Жоден правитель чи режим не встояв перед часом. Його викликами, його несподіваними стрибками і не менш несподіваною застиглістю. Зрештою, перед його плином

«Доля стає людською справою, яку визначають люди». Альбер Камю

Ось тут всі довкола запитують: «Що робити?». Це запитання зависло дамоклевим мечем над усією Україною, і своєю прямотою та недвозначністю потребує відповіді. Поза тим, як усіляке питання, воно вже містить у собі зерно відповіді.

Що робити? Робити…
Жити далі. Правда, змінивши свої погляди на життя, зауважити в його багатоманітті нові сенси, нові можливості і нові мрії.
Що маю на увазі. Перш за все, відмовитися від звички брехати. Навіть за умови, що "у часи загальної брехні говорити правду - екстремізм" (Орвелл).
Особливо, брехати самому собі. Особливо, коли ідея-фікс, у яку ми запопадливо віримо, не припускаючи при цьому ані йоти сумніву в її правильності/неправильності, нав’язана нам кимось. Зокрема, політиками. Позбутися самообману, - це крок до самодостатності, до можливості діяти і досягати справді гідного зусиль.
По-друге: стати зрячим. Адже досі ми послуговувалися сумнівним принципом: «У країні сліпих і ти примруж одне око». Сліпота, спричинена самообманом, - це крок до капітуляції перед маніпуляторами, перед «загальною опінією», перед сірістю посередностей. Згаданий колись мною Севьйорек так характеризує цей процес: «Демократія знецінюється пропорційно до сліпоти виборців до того факту, що отруєний лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсовує їм згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю з національного прапора».
По-третє: відчути себе успішним. Тут і зараз. Зневіра – матір поразки майбутньої, поза тим, поразку минулу слід перегорнути, як сторінку календаря, занотувавши з неї лише необхідні уроки. З ними йти далі, відкинувши звичку покладатися на когось (царя, президента, добру маму чи жалісливого сусіда), зарубавши собі на носі те, що ніхто, крім тебе, крім нас нічого за нас і для нас не зроблять.
І ще. Завжди пам’ятати, що жоден правитель чи режим не встояв перед часом. Його викликами, його несподіваними стрибками і не менш несподіваною застиглістю. Зрештою, перед його плином. Час не тільки зарубцьовує старі рани, нівелює давній розпач. Він знищує тих, хто кволо пробує жити не суголосно з ним, хто уважає, що є під сонцем щось вічне, крім самого сонця…
Ігор Гулик. Ілюстрація: issengel-jelena.com