Міхеїл Саакашвілі у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Наука ненависті

Може, Всевишній, випробовуючи нас, прагне з’ясувати нашу людську якість: уміння залишатися людьми попри трагічні обставини і втрати, здатність адекватно сприймати те, що маємо, і, звісно, вільно обирати алгоритм подальших своїх кроків

Людина хоче побачити Бога, 

та ще більше Богу хочеться побачити людину
Яков Кротов 

Вам ніколи не спадало на думку, наскільки змінилися ви, ваша родина, ваші близькі і знайомі за час, що минув від того фатального нападу «Беркуту» на беззахисний студентський Майдан?
Вам не здається, що хтось наполегливо і послідовно заповзявся записати нас з вами на курси ненависті. Спочатку вони видавалися короткотерміновими, такими собі, - якщо порівнювати з мовними, то на рівні володіння «зі словником». Відтак «педагогам» здалося, що їхні вихованці надаються до більшого, і вони вирішили продовжити свої лекції і практичні заняття.
Ми вже звикли прокидатися і, увімкнувши телевізор чи комп’ютер, отримувати чергову денну пайку негативу. Далебі, не такого, що пригнічує, а навпаки – активізує ненависть до всього і всіх – до влади, реальних і вигаданих ворогів, до тих, хто поруч, хто промовить слово, по-своєму потрактоване нами. Ми злимося навіть на небо, а відтак, спохопившись, починаємо заспокоювати власне сумління простим і не надто втямливим силогізмом: ми грішні, Бог посилає нам випробування, аби ми стали сильнішими.
...Аби ми стали сильнішими? Тобто сильніше зненавиділи супостата? Гучніше накликали на його голови і військо неймовірні прокляття, жахи і кари єгипетські?
А, може, навпаки? Може, Всевишній, випробовуючи нас, прагне з’ясувати нашу людську якість: уміння залишатися людьми попри трагічні обставини і втрати, здатність адекватно сприймати те, що маємо, і, звісно, вільно обирати алгоритм подальших своїх кроків.
Це – найвище випробування, оскільки воно здатне спровокувати незворотний ефект доміно не тільки у середовищі зрілих, самодостатніх людей. Ви ж погляньте, як поводяться наші діти: серед їхніх вуличних забав (не кажучи вже про комп’ютерні) наших добрих і слухняних чад найпопулярнішими стали війнушки з москалями. Підозрюю, що по той, протилежний бік – не барикад, а таки реального фронту, - пацани завзято розстрілюють «правосєків» і «бандерівців». Це – не просто постшокова реакція на десятки смертей, це – смію думати, - цілком нова якість людських стосунків, яка може, - за посередництвом нових поколінь, - продовжити тяглість традиції, здавалося б, забутої, притлумленої і засудженої людством сімдесят років тому.
Без сумніву, нам не оминути трагічних ексцесів, нам доведеться пережити і свою «оклахома-сіті», і судити своїх тімоті маквеїв . Бо багато серед тих, на чиїх руках вмирали наші хлопці під Зеленопіллям та Ізвариним, повернуться до мирного життя (як би не завершилася ця дивна війна) з твердим переконанням, що зненавиджене ними зло можна поконати лише силою і зброєю. Ми матимемо своє "поств’єтнамське", "постафганське" покоління, і з цим треба звикнутися.
Як, зрештою, й з тим, що нам протистоїть інший світ. Якого не варто ненавидіти, його слід сторонитися, намагатися будь-якою ціною застерегтися від його агресії. Адже, погодьтеся, ми не живимо особливої ненависті до канібалів, сприймаючи їх як "інших", і жодним чином не практикуючи їхнього трибу життя.
Тим, хто нині записався в адепти #зради, наполегливо раджу почитати дугінське божевілля, яке, на жаль, стало основою ідеологічної і воєнної доктрини Кремля. І зрозуміти одне – природне прагнення зберегти Україну містить у собі певні контраверсійні складові. Бо що таке країна? – терен чи люди, які його населяють, які є носіями певних ціностей, певних традицій, і – що найважливіше, - певних мрій. Я дуже не хотів би, щоб обороняючи терен, ми втратили людськість і дозволили бажанню помсти затуманити наші світлі мрії.
Ігор Гулик. Ілюстрація: old.spbvedomosti.ru

Прагматична дистонія

Викинувши на ринок ідей недвозначні гасла «війни-миру», «люстрації», «боротьби з корупцією», нагромадивши у своїх обіцянках купу несуразиць, влада змушена тепер виконувати «ленінське танго», аби втримати бодай дещицю електоральної довіри

Коли недужий потерпає від нестабільності кров’яного тиску, йому не варто будувати грандіозні плани на майбутнє. Щонайменше слід тримати у кишені рекомендовані лікарем пігулки, не робити різких рухів і взагалі обирати сприятливе для здоров’я середовище.

Нинішня владна команда не надто відрізняється від такого типу пацієнтів, а, отже, є вельми серйозні підозри, що її очільники цілком усвідомлюють марнотну плинність життя і те, що незабаром їм доведеться пакувати валізи. Звідси й небувала активність на всіх фронтах, починаючи від зовнішньополітичних векторів і закінчуючи спробами ревізувати певні здобутки Майдану. Від незграбних та непрогнозованих порухів країну лихоманить, тиск у її артеріях стрибає, мов після доброї філіжанки кави, і залишається лише волати до Бога, аби гарячкова активність владоможців не спричинила апоплектичного нападу.
Не скажу, що до оволодіння владою нинішніми її очільниками тонус держави був ліпшим. Але, принаймні, всі її громадяни, – від найзанедбанішого хутора до столичного Хрещатика, – знали, кого слухати, а чиї розпорядження пропускати повз вуха. Нинішня розхристаність ухвалення рішень шокує не тільки непосвяченого у тонкощі політичної гри обивателя, але й чиновника районного штибу, який на своєму віку немало таки побачив.
Біда у тім, що сподіватися на перспективу консолідованого курсу не доводиться, позаяк суперечки точаться не стільки між політично-діаметральними середовищами, а у стані партій-переможців, які зуміли у висліді здобути усі можливі й неможливі, як здавалося, призи. Викинувши на ринок ідей недвозначні гасла «війни-миру», «люстрації», «боротьби з корупцією», нагромадивши у своїх обіцянках купу несуразиць, вони змушені тепер виконувати «ленінське танго», аби втримати бодай дещицю електоральної довіри. Позаяк мовна і «бандерівська» проблематика стала тепер справою десятою, бачимо тепер певний дефіцит креативу, який позначився навіть в однотипності стильового виконання сумнозвісних біл-бордів..
Соціальні ж гасла, розраховані на люмпен та лівацьких союзників під час виборчих перегонів, взагалі випадають з обойми наших «каліфів на годину». Розуміючи, що бюджет наступного року – чи не єдине до їхньої диспозиції джерело несподіваного зиску за чужий кошт, уряд з компанією вдалися до нечуваного – зазіхань на комунальні тарифи. Ще одна категорія громадян, які після ухвалення здирницького бюджету можуть лише розвести руками, – пенсіонери. «Напіввагітні опозиціонери» можуть втішатися: такий ласий шматок протестного електорату їй навіть не снився…
Гарячка Авакова з ймовірним розвалом коаліції у випадку відставки прем’єра, ідеї, які активно просуває Яценюк і К, – це, далебі, не спроба перебрати на себе частку відповідальності за наслідки. Радше, це превентивний крок на випадок, коли Порошенко спробує дати одкоша чинному прем’єрові, якщо той, передбачаючи втрату довіри, а відтак і влади, вдаватиметься до звиклого режиму ручного управління економікою. Але навіть якщо коаліція виживе, ніхто й не думатиме про спокій. Як на мене, країну чекатиме другий дубль протистояння на кшталт «Ющенко – Тимошенко». І хто з них хихотітиме під московськими софітами – чинний прем’єр чи президент, - ще велике питання.
Ігор Гулик. Ілюстрація: lasix.mesotheliomaribbon.com

Політика як самогубство

«... Політика, яка ставить економічні інтереси понад основними політичними вартостями, є не лише неморальною – вона є самовбивчою»

Перемога за будь-яку ціну, будь-яким робом, поза межами моралі. Не думаю, що багато тих, хто нині виграв змагання за депутатські мандати, можуть заперечити, що діють саме за таким планом. Ціль засліплює їх, і, на жаль, не тому, що осягнувши омріяне, вони зможуть реалізувати своє бачення держави та нації. Мотиви та стимули – значно прозаїчніші, я б сказав, приземлено примітивні – жадоба влади у нас є тотожною жадобі збагачення, а ще відчуття того, що найменшим порухом мізинця ти зможеш впливати на долі мільйонів.

Юзеф Жиціньскі, єпископ, який часто виступає на сторінках Gazety Vyborchej, висловлюючись про єрархію цінностей світу нинішнього і світу минулого, написав, що Юда для нього – „проблема не так засліплення грошима, як втраченої ієрархії цінностей. Злом була не стільки його готовність взяти 30 срібняків, скільки бажання дії, яка повинна була, на його переконання, виявитися ефективнішою, ніж Ісус... Юда – це феномен фальшивого бачення успіху”.
Фальшивість успіху – ось те, про що не складе собі труду поміркувати „пересічний вітчизняний політик”. Поміж тим, легко зрозуміти, що покликання державного діяча – не тільки обійняти посаду і унаслідок наполегливих каліграфічних вправ виробити гарний підпис для указів. Хто б не прийшов на верхівку влади, отримає все ту ж країну. Ба більше, – можливо, ще проблемнішу через перевиборчі пристрасті і розколи. З цим розумінням державець мусить не тільки проголошувати інавгураційну промову, з цього він мав би виходити, ще тільки заповнюючи декларацію для подання в ЦВК. І якщо його наміри направду щирі, то перше, що варто було б зробити – це озвучити концепцію стосунків влади і загалу. Концепцію, оперту на принципи партнерства, змагальності, транспартентності і чесності.
Ви скажете – ілюзія, і матимете рацію. Вацлав Гавел якось зауважив, що „цивілізація, побудована на ідеї неперерервного розвитку,.. мимоволі привела багатьох політиків і сучасної європейські політичні інституції до провадження специфічних способів політики... Політика, яка ставить економічні інтереси понад основними політичними вартостями, є не лише неморальною – вона є самовбивчою”.
Ось вам і відповіді на месиджі українських політиків – „міцних господарників”, „нових індустріалізаторів”, „твердих п’ястуків”, „диктаторів закону”. Жоден з них не сказав головного – що понад усе шануватиме гідність кожного українця. Гідність, під знаком якої вершилася остання наша революція. А гідність – це дотримання усіх прав і свобод, це належна платня за сумлінність, це – зрештою, виконання державою усього переліку „послуг”, за які громадянин платить їй зі свого гаманця.
Ігор Гулик. Ілюстрація: gorodenkanews.if.ua

Майкл (Михайло Мишкало) у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Старі рецепти діють

«Сталін – це показник патологічної відсутності «суспільства», окремого від держави, тобто людей, які розуміють суспільні та державні інтереси як різні, а іноді й протилежні речі»

Якщо досі хтось у Києві дуже остерігався проартикулювати вголос слово «війна», коли йдеться про міждержавні стосунки України та РФ, то за два роки агресії вони мали б втямити усю лицемірність такої риторики. Маю на увазі не численні свідчення про участь громадян сусідньої держави у терористичних актах на Сході, про підготовку планів діяльності бойовиків ДНР-ЛНР-«Новоросії» у ГРУ та ФСБ, і навіть не про майже безперервний потік геббельсівської пропаганди, який ллється з ефіру офіційних рупорів Кремля.

Йдеться про гуманітарний вимір цих відносин, а саме про дуже давнє рішення Слєдствєнного комітєта РФ допитати усіх українців, які перебувають на території Росії.

Практика, здається, абсолютно несумісна з визнаними світом підходами, однак для Росії – це лише бита колія з досвіду сталінських часів. Ще одне підтвердження тези, яка упродовж багатьох років активно насаджувалася ідеологами Московії, зокрема активістами так званого «Ізборского клуба», про видатні менеджерські якості «вождя всіх часів і народів».
Першою історичною алюзією, яка спадає на думку, є поводження сталінської опричнини із німцями, які мешкали на теренах СРСР. За два місяці після вибуху совєтсько-німецької війни, у серпні 1941 року, було ліквідовано автономну республіку німців Поволжя. Як свідчить навіть російська «Вікіпедія», тоді було депортовано півмільйона представників народу, який лише етнічно можна було пов’язати із реальним військовим супротивником. Всього ж за час конфлікту на Алтай, Казахстан, Сибір, у Комі вивезли щонайменше мільйон радянських німців.
Така ж доля спіткала болгар, угорців, фінів, лише через те, що уряди їхніх країн виявилися союзниками нацистської Німеччини. А про трагедію кримських татар, звинувачених у співпраці з окупантом, гадаю, український читач знає достеменно.
Зрештою, історія має здатність до повторень, як це не сумно визнавати. Кримці вдруге за століття потрапили у пастку чужих уявлень про світ і народи, які його населяють, стали жертвами адептів кривавих практик минулого. Як, утім, і українці.
А що самі росіяни? А поки що – нічого. За поодинокими випадками, можемо застосувати тут формулу, окреслену тамтешнім публіцистом Алєксєєм Цвєтковим: «Сталін – це показник патологічної відсутності «суспільства», окремого від держави, тобто людей, які розуміють суспільні та державні інтереси як різні, а іноді й протилежні речі».
…І кілька слів про Україну. Точніше, про тих, хто безугавно волає про утиски тут росіян. Ви можете собі уявити ситуацію, коли СБУ чи інша силова структура ризикнула б ухвалити рішення про початок всеукраїнського допиту російськомовних на предмет лояльності до держави? Як на мене, це – із царини несмакової фантастики. Попри всі трагедії і втрати у безглуздому протистоянні на Донбасі, попри цілком зрозуміле бажання помсти як першу людську рефлексію на несправедливість і образу, нам ще не відібрало розум, аби влаштовувати схожі безумства. І саме на цьому тримається моя віра у те, що Росія приречена на крах. І він визріває саме в Україні.
Ігор Гулик. Ілюстрація: madan.org.il

Майбутнє свободи

Ланки громадянського суспільства перетворилися у пазли загальної картини тотальної підміни понять: замість самодостатності й ініціативи, вони „чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня діяльність вбудована у загалі схеми стратегій мега-партій

Один із гуру анархізму Ніколай Бакунін переконував своїх однодумців, а разом із ними тодішній режим у тому, що „неможливо досягти свободи в майбутньому, утискуючи її нині”. Екстраполюючи на сучасний світ це переконання адепта „матері порядку”, мусимо зі сумом зауважити, що більшість нинішніх борців за демократію, – не тільки в Україні, але й у світі загалом, – обрали за правило іншу формулу досягнення „щастя” – мета для них виправдовує засоби. Це – універсальний принцип, прикладний для тих, хто насправді не бачить перспективи, але створює ілюзію цього бачення, задля хвилевих, швидкоплинних цілей, здебільшого, пов’язаних зі збереженням власного статусу кво.

Закон про патріотизм в Америці, безсумнівно, можна уважати зразком такої маніпуляції. Боротьба із тероризмом, – проблемою, породженою політикою США колись, – невідоворотнім бумерангом ударила основи тамтешнього порядку речей, і владі залишаються лише словесні маніпуляції задля виправдання потреби згортання демократії.

Економічна криза – теж тест на „вроджену прихильність” Заходу ідеалам свободи. Ба більше, – тест, який не потребує особливих зусиль політиків, він виявляє лише здатність особистості (громадянина) офірувати заради вищої мети своє бажання наживи. Він передбачає довіру – чи не головний аспект демократії – всіх до всіх, оскільки без довіри не можна уявити ні суспільного діалогу, ні тим паче суспільного консенсусу.

Сучасна Україна також є полем випробувань для її демократичного вибору. Ми можемо скільки завгодно співати дифірамби Революції Гідності як акту вулканічного вияву народної свободи, але разом з тим зі сумом констатуємо те, що цей акт був миттєвим і спонтанним. А елементи громадянського суспільства виявилися у ліпшому разі картковими конструкціями, які ламаються від найменшого подиху навіть не репресій, а міфічного страху перед тими, кому заздалегідь зліпили імідж диктаторів...

У гіршому ж варіанті ланки цього громадянського суспільства перетворилися у пазли загальної картини тотальної підміни понять: замість самодостатності й ініціативи, вони „чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня діяльність вбудована у загалі схеми стратегій мега-партій.

Отож, майбутнє свободи, яку утискують нині – хто за допомогою потужного державного механізму, хто – через самоцензуру або конформізм (у надії, що важкі часи не тривають довго) – непевне і ефемерне. Не можуть бути вільними фактично раби системи, які тішаться від елементарного задоволення своїх життєвих потреб. Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває відповідальність за його наслідки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru