Перед перспективою конституційних змін
мусимо добре усвідомити, на чий млин вода, і чому так зване „переформатування”
Основного закону є, певним чином, загрозою демократії
У час „розвою народовладдя”
годі говорити про якісь загрози демократії. У ліпшому разі тебе обізвуть
фантастом, у гіршому ж скажуть, що займаєшся провокаціями. Але, поза тим,
виборчий процес, з яким ми мали справу донедавна, містив у собі кілька доволі
симптоматичних елементів, поговорити про які варто.
В Україні задекларували необхідність змін до Конституції, ба більше, - у певних
речах дійшло до другого читання конституційних реформаторських законів. Певна річ, мотивації учасників процесу–
різні, але, у принципі, можемо зважити на одну суттєву річ: мова йде про
повернення до певної смуги чергових експериментів, під час якої мала б
остаточно визначитися модель модерної української державності.
Тому виникає закономірне питання про приховані інстинкти, які виштовхують на поверхню саме такі постановки питання. Професор політології Стенфордського університету Філіпп К. Шміттер має у своєму доробку доволі цікаву роботу „Загрози та дилеми демократії”, у якій підсумував досвід молодих демократій, і дійшов невтішного висновку, що не завжди і не всюди спроба демократичних перетворень вела до потрібного їхнім ініціаторам результату. Зокрема, американський учений наголошує на можливості втілення абсолютно протилежних проектів, за яких, у першому випадку, – „нинішня ідеологічна гегемонія демократії цілком може вичерпатися зі зростанням розчарованості нових демократичних держав у реальних результатах і відновлення давніх авторитарних тем чи винайдення нових”. Це, на думку Шміттера, „фатальний випадок”, оскільки передбачає чи не миттєву загибель нової демократії. До слова сказати, в Україні маємо всі ознаки саме такої ситуації, за якої присутні і „розчарування”, і „відновлення”. Тут йдеться не про банальне перебирання влади політичними середовищами, які асоціюються з силами реваншу, а про домінанту використання перевірених методів автократії у практиці тих, хто найгучніше заявляв про свій демократизм.
Другий, на переконання Шміттера, „поміркованіший випадок”, – коли „автократії не вдається відродитися, та все ж існує ймовірність, що демократії потихеньку просуватимуться вперед без задоволення надій своїх громадян і без встановлення прийнятного і передбачуваного укладу правил для політичного змагання і співпраці”.
В Україні, погодьмося, очевидними є ознаки і цього, „м’якішого” варіанту, бо ніхто зараз стане заперечувати певний поступ у бік цивілізаційних стандартів, поступ, який, однак, малопомітний у житті кожного конкретного мешканця країни. А от у царині „передбачуваного укладу правил для політичного змагання” маємо повний хаос, з рисами, які в інших ситуаціях і в інших державах цілковито реально складали б національну загрозу.
Коли ж, як в Україні, якісь проекти ініційовано і нав’язано сумнівними особистостями, то правителі намагатимуться захистити свої інтереси шляхом “прищеплення” авторитарних прийомів до нового, демократичного режиму. Тоді, – пише Шміттер, – вони проводять лібералізацію без демократизації (тобто, – увага! – відмовляються від певних індивідуальних прав без згоди на підзвітність громадянам), і такий гібридний режим називається „диктабланда”.
Перед ще одним вибором, – перспективою конституційних змін, мусимо добре усвідомити, на чий млин вода, і чому так зване „переформатування” Основного закону є, певним чином, загрозою демократії.
Ігор Гулик. Ілюстрація: zik.ua
Тому виникає закономірне питання про приховані інстинкти, які виштовхують на поверхню саме такі постановки питання. Професор політології Стенфордського університету Філіпп К. Шміттер має у своєму доробку доволі цікаву роботу „Загрози та дилеми демократії”, у якій підсумував досвід молодих демократій, і дійшов невтішного висновку, що не завжди і не всюди спроба демократичних перетворень вела до потрібного їхнім ініціаторам результату. Зокрема, американський учений наголошує на можливості втілення абсолютно протилежних проектів, за яких, у першому випадку, – „нинішня ідеологічна гегемонія демократії цілком може вичерпатися зі зростанням розчарованості нових демократичних держав у реальних результатах і відновлення давніх авторитарних тем чи винайдення нових”. Це, на думку Шміттера, „фатальний випадок”, оскільки передбачає чи не миттєву загибель нової демократії. До слова сказати, в Україні маємо всі ознаки саме такої ситуації, за якої присутні і „розчарування”, і „відновлення”. Тут йдеться не про банальне перебирання влади політичними середовищами, які асоціюються з силами реваншу, а про домінанту використання перевірених методів автократії у практиці тих, хто найгучніше заявляв про свій демократизм.
Другий, на переконання Шміттера, „поміркованіший випадок”, – коли „автократії не вдається відродитися, та все ж існує ймовірність, що демократії потихеньку просуватимуться вперед без задоволення надій своїх громадян і без встановлення прийнятного і передбачуваного укладу правил для політичного змагання і співпраці”.
В Україні, погодьмося, очевидними є ознаки і цього, „м’якішого” варіанту, бо ніхто зараз стане заперечувати певний поступ у бік цивілізаційних стандартів, поступ, який, однак, малопомітний у житті кожного конкретного мешканця країни. А от у царині „передбачуваного укладу правил для політичного змагання” маємо повний хаос, з рисами, які в інших ситуаціях і в інших державах цілковито реально складали б національну загрозу.
Коли ж, як в Україні, якісь проекти ініційовано і нав’язано сумнівними особистостями, то правителі намагатимуться захистити свої інтереси шляхом “прищеплення” авторитарних прийомів до нового, демократичного режиму. Тоді, – пише Шміттер, – вони проводять лібералізацію без демократизації (тобто, – увага! – відмовляються від певних індивідуальних прав без згоди на підзвітність громадянам), і такий гібридний режим називається „диктабланда”.
Перед ще одним вибором, – перспективою конституційних змін, мусимо добре усвідомити, на чий млин вода, і чому так зване „переформатування” Основного закону є, певним чином, загрозою демократії.
Ігор Гулик. Ілюстрація: zik.ua
