Олег Синютка у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Про внутрішню еміграцію

З успіхами АТО і безвихіддю для терористів – ми отримаємо десятки Гіркіних, Стрєльцових та Моторол у найнесподіваніших точках України

«Громадянська війна — час тотальних зрад і хаосу. 

Час ударів у спину, засідок та нічних нальотів.
Час обманутих ілюзій про лояльність.
Час, коли не носять мундирів та розпізнавальних знаків»
Євген Шибалов

Попри «реформи», корупцію, перебіг АТО та цілу купу речей, з якими доводиться мати справу українцям зараз, є ще один комплекс проблем, на які не варто заплющувати очі. Тема – делікатна, оскільки йдеться про людську гідність, яку прагнув повернути Майдан.
Мене чомусь не тішила і не тішить статистика охочих прийняти і прихистити у себе численних біженців зі Сходу. Рівно ж як і пошуковувачів притулку з Росії, цієї хвилі гнаних (а чи гнаних?) режимом Путіна, утікачів і, тим не менш, прихильників «русскаго вєлічія». Не тому, що маю черстве серце, чи біди тих людей оминають мене стороною. Ще на початку «процесу» мені чомусь спали на думку слова Володимира Винниченка, який у «Відродженні нації» ділився своїми враженнями від схожих процесів. Тоді, на думку українського посадовця, рівно ж і письменника, рятуючись від большевицького терору, до Києва перебралося «усе московське сміття». І не було на те ради, відтак воно роз’їдало кволу українську державність, влаштовувало демарші невдоволених, відверто підтримувало антиукраїнські випади – аж до агресії тих таки большевиків.
Ось і зараз маємо справу із чимось схожим. Про це влучно написала днями Оксана Забужко. Не кажу, що тотально, але й не рідко, волонтерські організації, керуючись найвищими людськими почуттями, допомагають вирватися із зони бойових дій людям, які ще вчора відверто волали «Расея пріді!». Нині вони втихли, але залишилися зі своїм переконанням – на Майдані стояли фашисти, Донбасу загрожують орди «бендеровцев». Ситуація просто таки нашіптує їм, що варто перечекати бурю «в теплі», тим паче, що хтось легковірний добровільно взяв на себе роль «доброго папи».
Ось і живуть у Новопетрівцях, у карпатських санаторіях, сховавшись за жіночі спідниці і дитячі підгузки, здорові мужики, які не проти закурити і випити, добре поїсти за чужий кошт. Їм добре, і жодної хвилини їм на гадку не спаде думка, що, мабуть, варто було б повернутися, взяти до рук карабіна і захищати власну домівку. Навіщо, - хай це зроблять ті «дурнуваті», які мерзли на Майдані за якусь «європейську мрію». Навіщо - військкомати відловлюють вже ледь не калік, аби забрити їх до війська або ж "збрити" з них хабара. А що візьмеш з нещасного "біженця"?
Певна річ, до справи тимчасових біженців слід братися раціонально. Практика європейських воєн минулого століття підказує, що для тисяч «ді-пі» варто влаштовувати фільтраційні табори, де можна було б з’ясувати не тільки потреби вигнанців, але й більш-менш засвідчити або заперечити їхню лояльність до гостинних господарів. Бо інакше - з успіхами АТО і безвихіддю для терористів – ми отримаємо десятки Гіркіних, Стрєльцових та Моторол у найнесподіваніших точках України. Я розумію, що панове Кісєльов та його «криша» не промине нагоди покричати про «фашистські концтабори» київської «хунти», але пошо нам зважати на маячню ненормальних, коли йдеться про національну безпеку?
Є у цій ситуації й чисто соціальний момент. Його зауважив Євген Шибалов у «Дзеркалі тижня». «...основні соціальні групи симпатиків ДНР і "русского мира": пенсіонери, люмпени, урядовці-депутати, міліціонери та дрібнокримінальний контингент. Що спільного між цими, здавалося б, досить різними людьми?
Тільки одне — паразитарність... І сьогодні зі зброєю в руках відстоюють "святе" право брати, нічого не даючи натомість.
Як і належить паразитам, вони захоплено знищують свою кормову базу, не думаючи про наслідки. Вихлюпують застарілу класову ненависть до "ненажерливих злодюг".
Зауважений соціальний момент може з часом перерости у соціальний конфлікт. Бо нинішній благодійник врешті-решт замислиться над тим, чому для «переселенців-колабораціоністів» держава пропонує ледь не «манну небесну» - земельні ділянки, роботу, гроші, а він, - хто власними руками тягнув на собі і родину, і бізнес, і податки для тієї ж таки держави, - й надалі залишається у ролі водовоза.
Ігор Гулик. Ілюстрація: kasparov.ru

Загрози демократії: диктабланда

Перед перспективою конституційних змін мусимо добре усвідомити, на чий млин вода, і чому так зване „переформатування” Основного закону є, певним чином, загрозою демократії

У час „розвою народовладдя” годі говорити про якісь загрози демократії. У ліпшому разі тебе обізвуть фантастом, у гіршому ж скажуть, що займаєшся провокаціями. Але, поза тим, виборчий процес, з яким ми мали справу донедавна, містив у собі кілька доволі симптоматичних елементів, поговорити про які варто.

В Україні задекларували необхідність змін до Конституції, ба більше, - у певних речах дійшло до другого читання конституційних реформаторських законів. Певна річ, мотивації учасників процесу– різні, але, у принципі, можемо зважити на одну суттєву річ: мова йде про повернення до певної смуги чергових експериментів, під час якої мала б остаточно визначитися модель модерної української державності.
Тому виникає закономірне питання про приховані інстинкти, які виштовхують на поверхню саме такі постановки питання. Професор політології Стенфордського університету Філіпп К. Шміттер має у своєму доробку доволі цікаву роботу „Загрози та дилеми демократії”, у якій підсумував досвід молодих демократій, і дійшов невтішного висновку, що не завжди і не всюди спроба демократичних перетворень вела до потрібного їхнім ініціаторам результату. Зокрема, американський учений наголошує на можливості втілення абсолютно протилежних проектів, за яких, у першому випадку, – „нинішня ідеологічна гегемонія демократії цілком може вичерпатися зі зростанням розчарованості нових демократичних держав у реальних результатах і відновлення давніх авторитарних тем чи винайдення нових”. Це, на думку Шміттера, „фатальний випадок”, оскільки передбачає чи не миттєву загибель нової демократії. До слова сказати, в Україні маємо всі ознаки саме такої ситуації, за якої присутні і „розчарування”, і „відновлення”. Тут йдеться не про банальне перебирання влади політичними середовищами, які асоціюються з силами реваншу, а про домінанту використання перевірених методів автократії у практиці тих, хто найгучніше заявляв про свій демократизм.
Другий, на переконання Шміттера, „поміркованіший випадок”, – коли „автократії не вдається відродитися, та все ж існує ймовірність, що демократії потихеньку просуватимуться вперед без задоволення надій своїх громадян і без встановлення прийнятного і передбачуваного укладу правил для політичного змагання і співпраці”.
В Україні, погодьмося, очевидними є ознаки і цього, „м’якішого” варіанту, бо ніхто зараз стане заперечувати певний поступ у бік цивілізаційних стандартів, поступ, який, однак, малопомітний у житті кожного конкретного мешканця країни. А от у царині „передбачуваного укладу правил для політичного змагання” маємо повний хаос, з рисами, які в інших ситуаціях і в інших державах цілковито реально складали б національну загрозу.
Коли ж, як в Україні, якісь проекти ініційовано і нав’язано сумнівними особистостями, то правителі намагатимуться захистити свої інтереси шляхом “прищеплення” авторитарних прийомів до нового, демократичного режиму. Тоді, – пише Шміттер, – вони проводять лібералізацію без демократизації (тобто, – увага! – відмовляються від певних індивідуальних прав без згоди на підзвітність громадянам), і такий гібридний режим називається „диктабланда”.
Перед ще одним вибором, – перспективою конституційних змін, мусимо добре усвідомити, на чий млин вода, і чому так зване „переформатування” Основного закону є, певним чином, загрозою демократії.
Ігор Гулик. Ілюстрація: zik.ua

Міхеїл Саакашвілі у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Наука ненависті

Може, Всевишній, випробовуючи нас, прагне з’ясувати нашу людську якість: уміння залишатися людьми попри трагічні обставини і втрати, здатність адекватно сприймати те, що маємо, і, звісно, вільно обирати алгоритм подальших своїх кроків

Людина хоче побачити Бога, 

та ще більше Богу хочеться побачити людину
Яков Кротов 

Вам ніколи не спадало на думку, наскільки змінилися ви, ваша родина, ваші близькі і знайомі за час, що минув від того фатального нападу «Беркуту» на беззахисний студентський Майдан?
Вам не здається, що хтось наполегливо і послідовно заповзявся записати нас з вами на курси ненависті. Спочатку вони видавалися короткотерміновими, такими собі, - якщо порівнювати з мовними, то на рівні володіння «зі словником». Відтак «педагогам» здалося, що їхні вихованці надаються до більшого, і вони вирішили продовжити свої лекції і практичні заняття.
Ми вже звикли прокидатися і, увімкнувши телевізор чи комп’ютер, отримувати чергову денну пайку негативу. Далебі, не такого, що пригнічує, а навпаки – активізує ненависть до всього і всіх – до влади, реальних і вигаданих ворогів, до тих, хто поруч, хто промовить слово, по-своєму потрактоване нами. Ми злимося навіть на небо, а відтак, спохопившись, починаємо заспокоювати власне сумління простим і не надто втямливим силогізмом: ми грішні, Бог посилає нам випробування, аби ми стали сильнішими.
...Аби ми стали сильнішими? Тобто сильніше зненавиділи супостата? Гучніше накликали на його голови і військо неймовірні прокляття, жахи і кари єгипетські?
А, може, навпаки? Може, Всевишній, випробовуючи нас, прагне з’ясувати нашу людську якість: уміння залишатися людьми попри трагічні обставини і втрати, здатність адекватно сприймати те, що маємо, і, звісно, вільно обирати алгоритм подальших своїх кроків.
Це – найвище випробування, оскільки воно здатне спровокувати незворотний ефект доміно не тільки у середовищі зрілих, самодостатніх людей. Ви ж погляньте, як поводяться наші діти: серед їхніх вуличних забав (не кажучи вже про комп’ютерні) наших добрих і слухняних чад найпопулярнішими стали війнушки з москалями. Підозрюю, що по той, протилежний бік – не барикад, а таки реального фронту, - пацани завзято розстрілюють «правосєків» і «бандерівців». Це – не просто постшокова реакція на десятки смертей, це – смію думати, - цілком нова якість людських стосунків, яка може, - за посередництвом нових поколінь, - продовжити тяглість традиції, здавалося б, забутої, притлумленої і засудженої людством сімдесят років тому.
Без сумніву, нам не оминути трагічних ексцесів, нам доведеться пережити і свою «оклахома-сіті», і судити своїх тімоті маквеїв . Бо багато серед тих, на чиїх руках вмирали наші хлопці під Зеленопіллям та Ізвариним, повернуться до мирного життя (як би не завершилася ця дивна війна) з твердим переконанням, що зненавиджене ними зло можна поконати лише силою і зброєю. Ми матимемо своє "поств’єтнамське", "постафганське" покоління, і з цим треба звикнутися.
Як, зрештою, й з тим, що нам протистоїть інший світ. Якого не варто ненавидіти, його слід сторонитися, намагатися будь-якою ціною застерегтися від його агресії. Адже, погодьтеся, ми не живимо особливої ненависті до канібалів, сприймаючи їх як "інших", і жодним чином не практикуючи їхнього трибу життя.
Тим, хто нині записався в адепти #зради, наполегливо раджу почитати дугінське божевілля, яке, на жаль, стало основою ідеологічної і воєнної доктрини Кремля. І зрозуміти одне – природне прагнення зберегти Україну містить у собі певні контраверсійні складові. Бо що таке країна? – терен чи люди, які його населяють, які є носіями певних ціностей, певних традицій, і – що найважливіше, - певних мрій. Я дуже не хотів би, щоб обороняючи терен, ми втратили людськість і дозволили бажанню помсти затуманити наші світлі мрії.
Ігор Гулик. Ілюстрація: old.spbvedomosti.ru

Прагматична дистонія

Викинувши на ринок ідей недвозначні гасла «війни-миру», «люстрації», «боротьби з корупцією», нагромадивши у своїх обіцянках купу несуразиць, влада змушена тепер виконувати «ленінське танго», аби втримати бодай дещицю електоральної довіри

Коли недужий потерпає від нестабільності кров’яного тиску, йому не варто будувати грандіозні плани на майбутнє. Щонайменше слід тримати у кишені рекомендовані лікарем пігулки, не робити різких рухів і взагалі обирати сприятливе для здоров’я середовище.

Нинішня владна команда не надто відрізняється від такого типу пацієнтів, а, отже, є вельми серйозні підозри, що її очільники цілком усвідомлюють марнотну плинність життя і те, що незабаром їм доведеться пакувати валізи. Звідси й небувала активність на всіх фронтах, починаючи від зовнішньополітичних векторів і закінчуючи спробами ревізувати певні здобутки Майдану. Від незграбних та непрогнозованих порухів країну лихоманить, тиск у її артеріях стрибає, мов після доброї філіжанки кави, і залишається лише волати до Бога, аби гарячкова активність владоможців не спричинила апоплектичного нападу.
Не скажу, що до оволодіння владою нинішніми її очільниками тонус держави був ліпшим. Але, принаймні, всі її громадяни, – від найзанедбанішого хутора до столичного Хрещатика, – знали, кого слухати, а чиї розпорядження пропускати повз вуха. Нинішня розхристаність ухвалення рішень шокує не тільки непосвяченого у тонкощі політичної гри обивателя, але й чиновника районного штибу, який на своєму віку немало таки побачив.
Біда у тім, що сподіватися на перспективу консолідованого курсу не доводиться, позаяк суперечки точаться не стільки між політично-діаметральними середовищами, а у стані партій-переможців, які зуміли у висліді здобути усі можливі й неможливі, як здавалося, призи. Викинувши на ринок ідей недвозначні гасла «війни-миру», «люстрації», «боротьби з корупцією», нагромадивши у своїх обіцянках купу несуразиць, вони змушені тепер виконувати «ленінське танго», аби втримати бодай дещицю електоральної довіри. Позаяк мовна і «бандерівська» проблематика стала тепер справою десятою, бачимо тепер певний дефіцит креативу, який позначився навіть в однотипності стильового виконання сумнозвісних біл-бордів..
Соціальні ж гасла, розраховані на люмпен та лівацьких союзників під час виборчих перегонів, взагалі випадають з обойми наших «каліфів на годину». Розуміючи, що бюджет наступного року – чи не єдине до їхньої диспозиції джерело несподіваного зиску за чужий кошт, уряд з компанією вдалися до нечуваного – зазіхань на комунальні тарифи. Ще одна категорія громадян, які після ухвалення здирницького бюджету можуть лише розвести руками, – пенсіонери. «Напіввагітні опозиціонери» можуть втішатися: такий ласий шматок протестного електорату їй навіть не снився…
Гарячка Авакова з ймовірним розвалом коаліції у випадку відставки прем’єра, ідеї, які активно просуває Яценюк і К, – це, далебі, не спроба перебрати на себе частку відповідальності за наслідки. Радше, це превентивний крок на випадок, коли Порошенко спробує дати одкоша чинному прем’єрові, якщо той, передбачаючи втрату довіри, а відтак і влади, вдаватиметься до звиклого режиму ручного управління економікою. Але навіть якщо коаліція виживе, ніхто й не думатиме про спокій. Як на мене, країну чекатиме другий дубль протистояння на кшталт «Ющенко – Тимошенко». І хто з них хихотітиме під московськими софітами – чинний прем’єр чи президент, - ще велике питання.
Ігор Гулик. Ілюстрація: lasix.mesotheliomaribbon.com

Політика як самогубство

«... Політика, яка ставить економічні інтереси понад основними політичними вартостями, є не лише неморальною – вона є самовбивчою»

Перемога за будь-яку ціну, будь-яким робом, поза межами моралі. Не думаю, що багато тих, хто нині виграв змагання за депутатські мандати, можуть заперечити, що діють саме за таким планом. Ціль засліплює їх, і, на жаль, не тому, що осягнувши омріяне, вони зможуть реалізувати своє бачення держави та нації. Мотиви та стимули – значно прозаїчніші, я б сказав, приземлено примітивні – жадоба влади у нас є тотожною жадобі збагачення, а ще відчуття того, що найменшим порухом мізинця ти зможеш впливати на долі мільйонів.

Юзеф Жиціньскі, єпископ, який часто виступає на сторінках Gazety Vyborchej, висловлюючись про єрархію цінностей світу нинішнього і світу минулого, написав, що Юда для нього – „проблема не так засліплення грошима, як втраченої ієрархії цінностей. Злом була не стільки його готовність взяти 30 срібняків, скільки бажання дії, яка повинна була, на його переконання, виявитися ефективнішою, ніж Ісус... Юда – це феномен фальшивого бачення успіху”.
Фальшивість успіху – ось те, про що не складе собі труду поміркувати „пересічний вітчизняний політик”. Поміж тим, легко зрозуміти, що покликання державного діяча – не тільки обійняти посаду і унаслідок наполегливих каліграфічних вправ виробити гарний підпис для указів. Хто б не прийшов на верхівку влади, отримає все ту ж країну. Ба більше, – можливо, ще проблемнішу через перевиборчі пристрасті і розколи. З цим розумінням державець мусить не тільки проголошувати інавгураційну промову, з цього він мав би виходити, ще тільки заповнюючи декларацію для подання в ЦВК. І якщо його наміри направду щирі, то перше, що варто було б зробити – це озвучити концепцію стосунків влади і загалу. Концепцію, оперту на принципи партнерства, змагальності, транспартентності і чесності.
Ви скажете – ілюзія, і матимете рацію. Вацлав Гавел якось зауважив, що „цивілізація, побудована на ідеї неперерервного розвитку,.. мимоволі привела багатьох політиків і сучасної європейські політичні інституції до провадження специфічних способів політики... Політика, яка ставить економічні інтереси понад основними політичними вартостями, є не лише неморальною – вона є самовбивчою”.
Ось вам і відповіді на месиджі українських політиків – „міцних господарників”, „нових індустріалізаторів”, „твердих п’ястуків”, „диктаторів закону”. Жоден з них не сказав головного – що понад усе шануватиме гідність кожного українця. Гідність, під знаком якої вершилася остання наша революція. А гідність – це дотримання усіх прав і свобод, це належна платня за сумлінність, це – зрештою, виконання державою усього переліку „послуг”, за які громадянин платить їй зі свого гаманця.
Ігор Гулик. Ілюстрація: gorodenkanews.if.ua