Дзвін зброї і міді

Нам кажуть про майбутні соціальні та індустріальні програми для Донбасу. Але для більшості тамтешнього люду – це утопія, фантазія, щось несусвітнє

Не розумію одного, - якщо країна перебуває у небезпеці, якщо на наш терен вдерся агресор і ворохобить тут не тільки мирне населення, а що гірше, - усілякий суспільний непотріб, охочий до халяви, - невже найдієвішим засобом укоськання конфлікту є вже енне за числом «перемир’я»? Я почув сотні аргументів на кшталт «під час затишшя ми зміцнимо свою армію», «зможемо вивести обивателів із зони бойових дій» тощо. Резони певні є, особливо у головах тих, хто їх озвучує.

Але, скажіть-но мені, може, не надто утаємниченому: що робитимемо із «терористами за халяву»? Невже думаємо, що вчорашній люмпен з кількома звивинами у мізках, якому дали до рук АКМ чи гранатомет, завтра складе цю зброю, аби далі промишляти на сміттєзвалищах? Я так не думаю. Немає гіршого, ніж той, «хто був нічим», а на коротку мить, яку він вважає своїм зоряним часом, вознісся над посполитими, над успішнішими і мудрішими, навівши на них ствол. Хіба ті, хто вчора «бомбили» супермаркети і банки, напихаючи кишені краденим алкоголем і закуссю, пачками банкнот, ось так просто роззброяться, наївно гадаючи, що їм пробачать? Та в жодному разі.
Вони спробували, як їм здається, розкішного життя за рахунок інших, завдяки вивищеності людини зі зброєю над беззахисним і безпорадним у конкретній ситуації хаосу. Солодкий, колись заборонений плід впав їм до ніг, і, не важливо, хто струсонув деревом – Путін, Гіркін, продажний мєнт-сепар, чи просто сусід, який здобув цей досвід першим. Не важливо, під якими прапорами і гаслами – «впєрьод к Рассєї», «дайош ДНР» чи «грабуй награбоване» він воює. Важливим є результат – миттєве «збагачення», повний шлунок, залиті мізки. І п’янке відчуття всесилля.
Нам кажуть про майбутні соціальні та індустріальні програми для Донбасу. Такого хотіли б самодостатні люди. Але для більшості – це утопія, фантазія, щось несусвітнє. Якими не були б прожекти – вони, окрім фінансової складової (гадаю, всій країні суджено не тільки класти життя своїх синів, але й відтак – тяжко працювати заради фальшивого «годувальника всіх і вся»), так от, ці фантазії передбачають одну вельми сумнівну, з огляду втілення, складову – бажання самих мешканців щось робити. А навіщо? Варто гукнути: «почуйте Донбас!», а якщо залишатимуться глухими – дістати із загашника АКМ, заниканий з часів ДНР, і піти громити офіси та крамниці «ситих».
Тут потихеньку починають розводитися про необхідність зміни донбаських еліт. Вухо ріже, коли дехто називає учорашніх «господарів регіону» елітою. Даруйте, хто вони, цей цвіт Сходу? Колишні бандити, рекетири, здирники, казнокради? Це – «еліта»? Що ж, з такими підходами не важко зрозуміти мотивації пересічних обивателів: соціальний ліфт для них чітко визначений досвідом 25 літ незалежності – вбивай, грабуй, обдурюй компаньйона, кради те, що можеш. І нічого тобі не буде – он Ахмєтов, Єфрємов та іже з ними не тільки вільно розгулюють на волі, але й диктують, як жити не тільки привласненому хутору, але й 46-мільйонній країні. Ї їх слухають, у всякому випадку - зважають на їхні просторікування.
Колись Ніцше написав цілком зрозумілу не тільки для українців сентенцію: "Хоч церковним дзвоном розповідай про свою мудрість, гендлярі на ринку заглушать її дзвоном міді". І зброї, якщо не почують шелест банкнот.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Рік для кожного

Життя – дивна штука, яку хочеться любити, коли воно вдається, і ненавидіти, коли воно кидає у нас сніжками негативів

Попри те, що Новий рік приходить до всіх одразу, у кожного з нас – своє його сприйняття і трактування. Особливим, – себто спільним для всіх за характером емоцій, сподівань і надій, – це свято буває вкрай рідко. З останніх таких феноменів на гадку приходить межа 2013 – 2014-го. Тоді, мабуть, вся країна, по який бік барикад би не стояли її мешканці, жила на одному подиху, в одному ритмі. 

Втамувалися “майданні пристрасті”, і кожен з тих, хто стояв на майданах, усвідомив, що життя триває, що воно у нього – одне, і що будувати свої стосунки з державою, сусідами чи суспільством назагал, йому слід самотужки. Це, у принципі, властиво українцеві-індивідуалісту, але спробувавши солодкого пирога ілюзії колективної перемоги, у декого залишився присмак безпідставних сподівань на те, що від нині все відбуватиметься саме так.

Новорічної ночі найостанніша річ думати про політику і пов’язані з нею неприємності й розчарування. Залишмо їх на потім, адже життя триває, і якщо з нього усунути гірчинку, то воно видаватиметься прісним і глевким. Зосередьмося на спогадах про важкий минулий рік, а оскільки людська пам'ять має дивовижну здатність утримувати лише приємне і добре, то наші рефлексії, переконаний, підуть нам тільки на користь.

Відженімо подалі, за хатній поріг, підлоту і зради 2015-го, киньмо у домашнє вогнище записки з переліком наших страхів, непевностей і тривог, як це роблять перед Різдвом мудрі американці. Вислухаймо рідних, особливо дітей, і, можливо, зрозуміємо, що цьогоріч вони жили власним життям, яке лише інколи, лише краєм зачіпало нас з вами. Попросімо вибачення за свою ненавмисну байдужість, і станьмо родиною.

Життя – дивна штука, яку хочеться любити, коли воно вдається, і ненавидіти, коли воно кидає у нас сніжками негативів. Сахаючись від них, здобуваючи синці, міркуймо про те, що все так не буде, що невдовзі трапиться диво і доля повернеться до нас своїм сяючим, не схожим ні на яке інше, обличчям. І вразить нас усіма барвами світу, і зігріє серце погідним відчуттям успіху і надії. Хай це трапиться з усіма вами саме новорічної ночі.

Один мій знайомий – самітник без перспективи зміни статусу одинака, уночі проти 1 січня вдається до дивовижного способу медитацій. Запаливши свічки, він розкладає на столі вітальні новорічні листівки з далекого часу і намагається відтворити у своїй пам’яті обриси тих, хто водив рукою, підписуючи їх. Приємні спогади про друзів, про тих, з ким довелося подолати бодай найменший шмат життєвої дороги, про тих, кого, можливо, вже нема серед нас, перетворюють години новоріччя на справжній бенкет емоцій, на затишок душі, тиху гавань розради. Відтак цей чоловік замикає двері свого помешкання і кидається у святковий вир новорічного Львова, пробуючи зауважити в усміхнених обличчях риси його недавніх віртуальних візаві. Йому легко йти життям, оскільки живе переконаним, що, попри різність, люди мають на генному рівні щось невловиме, але спільне, що коли із Землі йде хтось добродушний, то на його місце обов’язково з’являється дублер.  Він шукає двійників для своїх далеких знайомців, і, що дивно, знаходить їх.

Мій приятель – дивак, але, видається, це його дрібне дивацтво мало б бути зрозумілим для кожного з нас. Тим паче, новорічна ніч акурат надається для подібних вчинків, адже тоді ми всі хай на кілька годин стаємо дітьми. Ми очікуємо дива, і воно приходить до нас. Особливо, коли дуже цього прагнемо.

Саме такого, неймовірного бажання дива хочу побажати усім. Повірте, з ним легше. Особливо, коли додати до цієї охоти ще й трохи труду задля того, аби реалізувати свій задум.

До традиційного переліку новорічних зичень шановним читачам досиплю також дещицю своїх. Хай вам ведеться у всьому, хай казкової новорічної ночі започаткується бодай щось добре: у кого – настрій на весь рік, у кого – можливо, діти, ті, задля яких ми здолаємо усі перепони і негаразди.

Хай щастить!

Ігор Гулик. Ілюстрація: epizod.ua

Новорічне

Зійшовши із Майдану сп’янілими від ковтка свободи, ми вирішили, що ті, кого обрано нашими зусиллями керувати державою, як і ми, здатні до змін. Вийшло дещо по-іншому…

...Ну, що залишається, коли 2015-й залишився за гранню новорічної ночі? Поміркувати над перейденим, зробити висновки і спробувати зазирнути у майбутнє. Певна річ, воно нині цілком непевне, оскільки українці зустрінуть 2016-й, переймаючись непростими клопотами, які, зрештою, матимуть доленосні наслідки.

Про те, що було, гадаю, не варто говорити осібно, бо уважний читач мав змогу дізнатися про найважливіші події року, найзнаковіших його людей з розмаїтих джерел і від неймовірної кількості оцінювачів. Назагал, – був ще один непростий відтинок часу, ще один етап розвитку держави, кожного із нас особисто. Ми його здолали, незважаючи на глобальну економічну кризу, на епідемію екзотичного грипу, на те, що не завжди нам всього було вдосталь. Але таки живемо...

Зовсім недавно мені довелося спілкуватися із двома американськими професорами – Полем Д’Альєрі (Університет Флориди) та Генрі Гейлом (він очолює Інститут досліджень Європи, Росії та Євразії в Університеті Джорджа Вашингтона). Не знаю, чи виправданим є оптимізм цих поважних осіб, але вони, як на мене, дуже адекватно оцінюють нашу ситуацію. Простіше кажучи, вважають, що все у нас відбувається, як у людей, і за багатьма ознаками ми, як це не дивно, не пасемо задніх, коли йдеться про демократію. Може, направду, американцям легше говорити, бо вони далеко, але я – на боці своїх співрозмовників.

На мою думку, спільнота наразі хворіє конфліктом очікувань та реалій. Ми хочемо всього й одразу, але так не буває, хіба у казці. Ми прагнемо високих стандартів, проте забуваємо про атавізми стандарту „совка”, які засіли у наших мізках. На Майдані ми випробували міць своїх бажань і прагнень, однак, з’ясувалося, що шлях до „іншої країни” не вимірюється одним кроком, це – процес постійної трансформації громадянства і його еліти. Зійшовши із Майдану сп’янілими від ковтка свободи, ми вирішили, що ті, кого обрано нашими зусиллями керувати державою, як і ми, здатні до змін. Вийшло дещо по-іншому. І не варто шукати винних, а зрозуміти, що апатія і розчарування – не найкращі порадники, коли йдеться про власне життя.

А воно – минуще, тому слід таки зауважувати у ньому позитив і тішитися кожним днем. Хай навіть у „чорній смузі”, однак і вона додає нам досвіду, а головне – вчить не повторювати помилок.

Тому щиро бажаю усім, хто читає ці рядки, успіху і оптимізму. Без них ми просто тупцюватимемо на місці, будемо маріонетками чийогось спектаклю. Якщо бодай мізерний відсоток моїх читачів зрозуміє, що доля кожного у його ж таки руках, повірте, 2016-й справді стане роком сповнення надій і сподівань. Мені видається, що ми на це заслужили...

Із Новим роком!       

Ігор Гулик. Ілюстрація:  lastnews.com.ua

Утома від ілюзії

Лише перейшовши те, що випало пройти тільки нам, набивши чимало ґуль і синців, сотні разів помилившись і сотні разів виправивши свої огріхи, здобудемо те, чого прагнемо. І цей здобуток буде справді нашим, таким, що ним можна буде пишатися

Коли мова заходить про Україну і про те, що відбувається тут, навіть найбільші її симпатики, лави яких, що не кажіть, таки рідшають, все частіше артикулюють своє відчуття втоми. Мовби забувши, що мають справу з державою, де нація і еліта упродовж ледь не півтисячоліття не були господарями у власному домі. Де обов’язковою умовою виживання, сякої-такої кар’єри був конформізм, а то й відверта колаборація з окупантом. Де за вільне слово (навіть не вчинок!) карали жорстоко й немилосердно, де навіть поняття демократії було дискредитоване совєтським прикметником.

Отож, коли депутат німецького бундестагу Манфред Ґрунд каже, що «втомився» від України, що «все в Україні, пов’язано лише з особистостями», то, певна річ, демонструє розчарування. Але у чому? В ілюзії того, що налаштовані не на власну ініціативу, а на обіцянки «верхів», громадяни враз переорієнтуються і візьмуться самотужки полагоджувати власні справи? У фата-морганному сподіванні, що 46 мільйонів різних ментально, культурно, освітньо, конфесійно й ідеологічно українців вишикуються під знаменами одного кольору і заради цього облишать «шкідливу звичку» думати кожен по-своєму?
Зрештою, Грунду гарно відповів Адам Міхнік: "Нині я чую арґумент (i від кого чую? – в об’єднаній Німеччині!), що більшість росіян підтримує Путіна. Саме в Німеччині цей арґумент мене не дивує, бо це є та країна в Центральній Європі, яка більшим хіба відсотком, аніж 80, підтримала диктатора. У консервативній Німеччині маляр-невдаха з Відня, австрійський єфрейтор, який заволодів душами, умами та серцями німців – він що, репрезентував німецький національний інтерес? Ні, він Німеччину довів до катастрофи. Я стверджую, що Путін своєю авантюристичною політикою теж доведе до катастрофи, тільки вже своєї нації".
Либонь, не варто плекати нездійсненних мрій: Україна абсолютно нічим не відрізняється від інших країн, які торували шлях до демократії, національної консолідації та фундаментальних цінностей століттями. Німці, до слова, також мають досвід «звикання до демократії», і проблеми їхнього Сходу (колишньої НДР), мабуть, болять усій країні не менше, ніж, скажімо, нам.
Я не думаю, що Україні поталанить скласти іспит на демократичну зрілість екстерном. Я також не певен, що нашим демократичним студіям надто допоможуть європейські чи американські порадники. Коли ми направду впряглися у віз державотворення, то маємо починати із азів, а не отак, неперебірливо й похапцем всотувати все, що кажуть нам звідти. Бо серед визнаних західних авторитетів, на жаль, трапляються й пройдисвіти, охочі заробити на нашому невмінні й незнанні.
Мені не ходить про те, що маємо відмовитися від чужого досвіду. Але чомусь маю переконання, що лише перейшовши те, що випало пройти тільки нам, набивши чимало ґуль і синців, сотні разів помилившись і сотні разів виправивши свої огріхи, здобудемо те, чого прагнемо. І цей здобуток буде справді нашим, таким, що ним можна буде пишатися. Хоча "зміни не можуть ставатися так швидко, як ми цього потребуємо, - вважає Славенка Дракуліч, хорватська письменниця. - Це дуже повільний процес. Думаю, що боротьба з ментальністю – це одна з найскладніших битв, які тільки бувають. І також думаю, що в цій частині світу ми досі потребуємо людей, які сказали б нам, власне, в категоріях моралі, що слід робити".
Хай нині нам важко, хай найближчий час не обіцяє радикальних змін, хай виклики, які постають перед нами, серйозні, ба навіть страшні. Але тільки подолавши їх самотужки, переживши все і відчувши все, зможемо з певністю сказати: так, це було, воно – позаду. Тепер час замислитися над тим, що буде. Тепер час і на мрії.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Віктор Кудін

Олег Синютка у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Про внутрішню еміграцію

З успіхами АТО і безвихіддю для терористів – ми отримаємо десятки Гіркіних, Стрєльцових та Моторол у найнесподіваніших точках України

«Громадянська війна — час тотальних зрад і хаосу. 

Час ударів у спину, засідок та нічних нальотів.
Час обманутих ілюзій про лояльність.
Час, коли не носять мундирів та розпізнавальних знаків»
Євген Шибалов

Попри «реформи», корупцію, перебіг АТО та цілу купу речей, з якими доводиться мати справу українцям зараз, є ще один комплекс проблем, на які не варто заплющувати очі. Тема – делікатна, оскільки йдеться про людську гідність, яку прагнув повернути Майдан.
Мене чомусь не тішила і не тішить статистика охочих прийняти і прихистити у себе численних біженців зі Сходу. Рівно ж як і пошуковувачів притулку з Росії, цієї хвилі гнаних (а чи гнаних?) режимом Путіна, утікачів і, тим не менш, прихильників «русскаго вєлічія». Не тому, що маю черстве серце, чи біди тих людей оминають мене стороною. Ще на початку «процесу» мені чомусь спали на думку слова Володимира Винниченка, який у «Відродженні нації» ділився своїми враженнями від схожих процесів. Тоді, на думку українського посадовця, рівно ж і письменника, рятуючись від большевицького терору, до Києва перебралося «усе московське сміття». І не було на те ради, відтак воно роз’їдало кволу українську державність, влаштовувало демарші невдоволених, відверто підтримувало антиукраїнські випади – аж до агресії тих таки большевиків.
Ось і зараз маємо справу із чимось схожим. Про це влучно написала днями Оксана Забужко. Не кажу, що тотально, але й не рідко, волонтерські організації, керуючись найвищими людськими почуттями, допомагають вирватися із зони бойових дій людям, які ще вчора відверто волали «Расея пріді!». Нині вони втихли, але залишилися зі своїм переконанням – на Майдані стояли фашисти, Донбасу загрожують орди «бендеровцев». Ситуація просто таки нашіптує їм, що варто перечекати бурю «в теплі», тим паче, що хтось легковірний добровільно взяв на себе роль «доброго папи».
Ось і живуть у Новопетрівцях, у карпатських санаторіях, сховавшись за жіночі спідниці і дитячі підгузки, здорові мужики, які не проти закурити і випити, добре поїсти за чужий кошт. Їм добре, і жодної хвилини їм на гадку не спаде думка, що, мабуть, варто було б повернутися, взяти до рук карабіна і захищати власну домівку. Навіщо, - хай це зроблять ті «дурнуваті», які мерзли на Майдані за якусь «європейську мрію». Навіщо - військкомати відловлюють вже ледь не калік, аби забрити їх до війська або ж "збрити" з них хабара. А що візьмеш з нещасного "біженця"?
Певна річ, до справи тимчасових біженців слід братися раціонально. Практика європейських воєн минулого століття підказує, що для тисяч «ді-пі» варто влаштовувати фільтраційні табори, де можна було б з’ясувати не тільки потреби вигнанців, але й більш-менш засвідчити або заперечити їхню лояльність до гостинних господарів. Бо інакше - з успіхами АТО і безвихіддю для терористів – ми отримаємо десятки Гіркіних, Стрєльцових та Моторол у найнесподіваніших точках України. Я розумію, що панове Кісєльов та його «криша» не промине нагоди покричати про «фашистські концтабори» київської «хунти», але пошо нам зважати на маячню ненормальних, коли йдеться про національну безпеку?
Є у цій ситуації й чисто соціальний момент. Його зауважив Євген Шибалов у «Дзеркалі тижня». «...основні соціальні групи симпатиків ДНР і "русского мира": пенсіонери, люмпени, урядовці-депутати, міліціонери та дрібнокримінальний контингент. Що спільного між цими, здавалося б, досить різними людьми?
Тільки одне — паразитарність... І сьогодні зі зброєю в руках відстоюють "святе" право брати, нічого не даючи натомість.
Як і належить паразитам, вони захоплено знищують свою кормову базу, не думаючи про наслідки. Вихлюпують застарілу класову ненависть до "ненажерливих злодюг".
Зауважений соціальний момент може з часом перерости у соціальний конфлікт. Бо нинішній благодійник врешті-решт замислиться над тим, чому для «переселенців-колабораціоністів» держава пропонує ледь не «манну небесну» - земельні ділянки, роботу, гроші, а він, - хто власними руками тягнув на собі і родину, і бізнес, і податки для тієї ж таки держави, - й надалі залишається у ролі водовоза.
Ігор Гулик. Ілюстрація: kasparov.ru

Загрози демократії: диктабланда

Перед перспективою конституційних змін мусимо добре усвідомити, на чий млин вода, і чому так зване „переформатування” Основного закону є, певним чином, загрозою демократії

У час „розвою народовладдя” годі говорити про якісь загрози демократії. У ліпшому разі тебе обізвуть фантастом, у гіршому ж скажуть, що займаєшся провокаціями. Але, поза тим, виборчий процес, з яким ми мали справу донедавна, містив у собі кілька доволі симптоматичних елементів, поговорити про які варто.

В Україні задекларували необхідність змін до Конституції, ба більше, - у певних речах дійшло до другого читання конституційних реформаторських законів. Певна річ, мотивації учасників процесу– різні, але, у принципі, можемо зважити на одну суттєву річ: мова йде про повернення до певної смуги чергових експериментів, під час якої мала б остаточно визначитися модель модерної української державності.
Тому виникає закономірне питання про приховані інстинкти, які виштовхують на поверхню саме такі постановки питання. Професор політології Стенфордського університету Філіпп К. Шміттер має у своєму доробку доволі цікаву роботу „Загрози та дилеми демократії”, у якій підсумував досвід молодих демократій, і дійшов невтішного висновку, що не завжди і не всюди спроба демократичних перетворень вела до потрібного їхнім ініціаторам результату. Зокрема, американський учений наголошує на можливості втілення абсолютно протилежних проектів, за яких, у першому випадку, – „нинішня ідеологічна гегемонія демократії цілком може вичерпатися зі зростанням розчарованості нових демократичних держав у реальних результатах і відновлення давніх авторитарних тем чи винайдення нових”. Це, на думку Шміттера, „фатальний випадок”, оскільки передбачає чи не миттєву загибель нової демократії. До слова сказати, в Україні маємо всі ознаки саме такої ситуації, за якої присутні і „розчарування”, і „відновлення”. Тут йдеться не про банальне перебирання влади політичними середовищами, які асоціюються з силами реваншу, а про домінанту використання перевірених методів автократії у практиці тих, хто найгучніше заявляв про свій демократизм.
Другий, на переконання Шміттера, „поміркованіший випадок”, – коли „автократії не вдається відродитися, та все ж існує ймовірність, що демократії потихеньку просуватимуться вперед без задоволення надій своїх громадян і без встановлення прийнятного і передбачуваного укладу правил для політичного змагання і співпраці”.
В Україні, погодьмося, очевидними є ознаки і цього, „м’якішого” варіанту, бо ніхто зараз стане заперечувати певний поступ у бік цивілізаційних стандартів, поступ, який, однак, малопомітний у житті кожного конкретного мешканця країни. А от у царині „передбачуваного укладу правил для політичного змагання” маємо повний хаос, з рисами, які в інших ситуаціях і в інших державах цілковито реально складали б національну загрозу.
Коли ж, як в Україні, якісь проекти ініційовано і нав’язано сумнівними особистостями, то правителі намагатимуться захистити свої інтереси шляхом “прищеплення” авторитарних прийомів до нового, демократичного режиму. Тоді, – пише Шміттер, – вони проводять лібералізацію без демократизації (тобто, – увага! – відмовляються від певних індивідуальних прав без згоди на підзвітність громадянам), і такий гібридний режим називається „диктабланда”.
Перед ще одним вибором, – перспективою конституційних змін, мусимо добре усвідомити, на чий млин вода, і чому так зване „переформатування” Основного закону є, певним чином, загрозою демократії.
Ігор Гулик. Ілюстрація: zik.ua