Ігри популістів

Схожа практика є аморальною, бо, у принципі, учти під час мору завжди відгонили якимось збоченством

Коли спробувати окреслити державний лад в Україні із застосуванням термінології „-ізмів”, то, мабуть, найвлучнішим словом буде таки „популізм”. Шляхи народу та влади кардинально розійшлися ще на початку Незалежності, і відтоді, спробувавши кілька разів апелювати до своїх обранців, застосовуючи голосові зв’язки, пересічний громадянин умовк. Натомість широко відкрив вуха для владної локшини, яку готують одночасно в офіційних та партійних кухнях.

Складається враження, що для інституцій, які мали б займатися серйозними справами, зокрема „розбудовою держави”, не існує конституційних повноважень, вони дивним чином трансформувалися у „міністерства правди” з філіями на місцях. Причому, на тлі негараздів, зубожіння, не кажу вже про глобальні виклики доби, змагаються поміж собою у вправності пропагандистських трюків.

Навіть не казатиму, що схожа практика є аморальною, бо, у принципі, учти під час мору завжди відгонили якимось збоченством. Інша річ, що владці сформували свій, специфічний моральний кодекс, першим і головним постулатом якого є, мабуть, констатація моральності всього, що йде на користь його замовнику.

На нашому терені це добре прослідкувати за еволюцією офіційних звісток про засідання парламенту щодо ухвалення реформ. Переможні реляції, вигуки „Зміни понад усе!” потихеньку сповзли у сонну констатацію факту очікування манни небесної. „Перемога” почала здуватися, мов повітряна кулька, у міру усвідомлення партійних і провладних піар-команди, що хтось ходить на інші сайти і вміє читати по-англійському. Таких виявилося достатньо, і тому нас чекає ще чимало прикрих несподіванок.

Та ж ситуація, правда, на вищому рівні, із страстями довкола Яценюка. Не акцентуватиму, що прем’єр у цій ситуації користається вашингтонським дахом, – про моральність такої позиції залишу міркувати читачеві. Головне, – „високий гуманізм” урядовців у намаганні втриматися, може бути геть негуманним для доль мільйонів українців. А кошти до бюджету, які мільйонами пливуть можна позичити в МВФ, аби майбутні покоління не марнували статки у щойно легалізованих казино, а віддавали борги „отців нації” заморським банкірам. Чи варто заради „високої мети” зважати на якісь там правила?..

„Свобода – це рабство”, – твердить міністерство правди у романі Орвелла „1984”. На голці популізму в Україні хочуть виростити покоління рабів, свято переконаних у тому, що живуть вільно. Живуть чи животіють? Як там у Андруховича: „Свобода жахлива. А єдиний шлях, який ти маєш – це шукати від неї порятунку в давніх залежностях, в вигаданих узалежненнях і чергових поневоленнях”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Марат Хатилов

Олександр Ганущин у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Геоцентризм Києва

Усі больові точки української історії, повернуті нині із забуття, є незвичними для сучасного матеріалізованого світу, суспільства споживачів і циніків

Чому жодна з гучних, на перший погляд, подій не знаходить такого розголосу, як, до прикладу, відкриття «Азовом» пам’ятника Святославові Хороброму? Чи це просто так видається нам, в Україні, чи, направду, світові нічим більш захоплюватися чи обурюватися, лише нашими внутрішніми справами?

Якщо питання – у першому вимірі, то справи кепські. Українці потрапили у замкнене інформаційне поле, вони пережовують інтерпретації вітчизняних медій, і навіть світовий розголос про наше буття подається вже препарованим київськими чи містечковими редакторами. Але уважати так немає чи майже немає підстав, оскільки навіть після вимкнення російських телеканалів у пересічного громадянина залишилося ще купа джерел інформації з-поза меж України.

Але направду, мабуть, відповідь слід шукати у другому варіанті постановки питання. Усі больові точки української історії, повернуті нині із забуття, є незвичними для сучасного матеріалізованого світу, суспільства споживачів і циніків. Вони повертають спільноту до пронизливо людських за своєю суттю категорій добра і зла, моралі і ницості, до високих злетів духу і незмірних за глибиною розпачу маленьких трагедій. Це вам не гламурна картинка голлівудського фільму про Другу світову, це – відкрита рана, сльози над якою не потребують гліцерину в очах акторів. Це, якщо бажаєте, вимір дистанції, що пролягла поміж нами і довкіллям, враженим глобалізацією. Це – наш хутір, з якого ми не вибралися досі, це – свята наївність аборигенів, яка вражала своєю безпосередністю „цивілізованих” колонізаторів.

Інші народи вже давно „народили” своїх героїв, ми ж лише починаємо „презентувати” своїх, справжніх. Інші у незапам’ятні часи перемололи в свідомості жахи середньовіччя, залишивши нащадкам відкореговані легенди. Наша „чума” поруч – якихось 75 літ тому, і переказів про неї катма, оскільки майже всі дотеперішні оповідачі завершували, зазвичай, Сибіром. А народження нових героїв та нових легенд завжди непокоїть комфортне і спокійне життя інших, забирає у декого сон, у декого – надії на спокійну старість, у декого – вироблений упродовж літ імідж пристойності. Тому й реагують на українську воскреслу пам’ять не завжди доброзичливо й адекватно. Тому й намагаються кпити з неї, забуваючи, що той, хто насміхається над минулим, – або ідіот, або викінчений негідник.

І хай при владі – невправні державні менеджери. Однак, перетнувши межу неповернення до забуття історії народу, змусивши світ прислухатися до Києва, вони можуть вже й піти. Цього більш ніж достатньо, аби залишитися в тій минувшині назавжди.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ru.krymr.com      

Метастази брехні

У середовищі, просякнутому брехнею влади і самообманом обивателя, дуже зручно підігрувати настроям вічно ображеного, несамореалізованого громадянина

Мені іноді спадає на думку, що ми всі разом з якоюсь непритаманною нам досі запопадливістю взялися спростовувати тезу, висловлену свого часу 16-м президентом США Авраамом Лінкольном: «Можна обдурити одну людину багато разів, можна обманути велику масу людей один раз. Але ще нікому не вдавалося обдурити велику масу людей багато разів поспіль».

Ми даємо себе дурити.

Це – перша й головна причина усіх бід, які чигають на кожного індивіда зокрема і на спільноту загалом. І ніхто нам не зарадить, – ні власний месія, ні Вашингтон (той, що президент), ні Папа Римський з Вселенським патріархом укупі, ні Росія, ні Грузія,ні Туркменистан. Ми не хочемо зарадити самі собі.

Бо звикли жити одуреними, і черпаємо у глупоті такої ситуації натхнення для невпинних жалів, зітхань, розведення рук. Нам так дуже легко й комфортно – просто заявити: «мене обдурили», і сидіти каменем, не поворухнувши пальцем, щоб не бути ошуканим наступного дня.

Друга причина наших з вами проблем – лінощі розуму, який ми ладні докладати до усього, що не вартує активних порухів сірої речовини – як насолити сусідові, як допекти тещі, як відкараскатися від роботи, – але в жодному разі не до того, щоб захистити себе від брехні.

Нам дають у руки Конституцію з викладом усіх наших прав і вольностей, а ми воліємо слухати коментарі, інтерпретації, казна-звідки і казна-ким переписані тлумачення, – бо так легше. Завжди можна знайти крайнього – мовляв, казав же ж такий-то ім’ярек (народний депутат, президент, цілитель, тітонька в автобусі), а я й повірив…

Нам пишуть, що водоканал, жеки, теплокомуненерго займаються махінаціями, призначаючи тарифи зі стелі; ентузіасти ходять за нас у суди, аби ті необґрунтовані тарифи скасувати; нам повідомляють, що їх вже скасовано. А ми й надалі платимо суми, вказані нам у писульках, і навіть коли за нас заповнюють заяву на перерахунок переплачених нами ж грошей, ми сидимо по хатах, міркуючи, що так воно ліпше.

Навіть коли чиновникам набридає нас дурити, ми активно беремося за самообман. Переконуємо себе та інших, що у цій державі (яка, до речі, успішно дає собі раду за наші з вами податки) нічого не змінилося, що тут – забута Богом пустеля, що пробувати на цій землі будувати, – не кажу рай,  просто нормальне суспільство, – велика ілюзія. Але це – неправда, точніше, не вся правда, оскільки є купа ближніх, що таки зуміли пробити глуху стіну, спробували подолати інерцію і облуду, і таки живуть по-людськи.

Я досі не можу второпати, чого шукають по європейських нужниках і багатих передпокоях міцні, здорові, освічені українці? Чому, до прикладу, мій знайомий, який після поневірянь у Португалії, де отримував  по 600 євро, щомісяця надсилаючи половину сім’ї, не всидів в Україні, де йому пропонували 450 за чисту роботу за фахом і поруч з родиною? Теща заїла, комунальні негаразди відлякали?

Якось мене вразила одна фраза, вихоплена з потоку телевізійної жуйки. Мова йшла про українських скінгедів, які беруться захищати права автохтонів на теренах України. І раптом журналіст за кадром риторично запитав: а чому цим молодикам не гріє перспектива поїхати боронити права українських заробітчан, гнаних і принижених, за кордонами? А й справді, – чому?

А тому що тут, у середовищі, просякнутому брехнею влади і самообманом обивателя, дуже зручно підігрувати настроям вічно ображеного, несамореалізованого громадянина. Серед потоків неправди він легко повірить, що його головним ворогом є москаль, мурин чи азієць. А відважні хлопці, які у своєму житті не заробили самотужки ні шеляга, проїдаючи батьківську зарплату, набивши писка інородцю, виглядатимуть захисниками нації. А коли їх посадять до цюпи, – то й узагалі національними героями.

Я не маю певного рецепту, як нам побороти цю недугу олжі. Його не має ніхто. Президент, що присягав на євангелії про одне, а чинить геть інше; депутати, що відверто дурили публіку, доведену до передвиборчого ражу; судді, які обертають законом, як дишлом…

Може, зробимо це без них. Принаймні, покладемо собі за правило – не дурити…

Ігор Гулик. Ілюстрація: rabkor.ru  

Законне обмеження глупоти

Спільнота толерує глупоту. А якщо так, то сама ж ставить себе на один щабель із тими, кого, не приведи Господи, обравши, проклинатиме вже наступного після присяги дня

Якось недавно один із висопосадових українських політиків зронив сакраментальну фразу: «Ви не можете людську тупість обмежити законом». Йшлося про те, що в Україні зазвичай назбируються тисячі претендентів на те, щоб побути нардепом. Не проблема, до прикладу, самозакоханому, до того ж не вельми адекватному політикану диванного масштабу прокинутися чудового ранку із думкою, що без нього не обійдуться, що йому було нашіптано про високу місію порятунку країни. Не особлива проблема і те, що слід поназбирувати кілька тисяч голосів: нарід у нас, по-перше, жалісливий, майже завжди допомагає юродивим, по-друге, не надто влізає у деталі того, за що голосує, по-третє, хто б переймався ретельним дослідженням автентичності бюлетенів. Тому, процитуємо політика ще раз, «жодних гальм сьогодні немає. Учора в школу ходив, сьогодні – депутат народний, а ще через день – міністр»

Тобто, – спільнота толерує глупоту. А якщо так, то, даруйте, мої шановні співвітчизники, сама ж ставить себе на один щабель із тими, кого, не приведи Господи, обравши, проклинатиме вже наступного після присяги дня. Проте є й інший варіант: здобувши омріяне, учорашня сірість починає втілювати схему, визначену ще Нікола Буало: «Усякий дурень знайде ще більшого дурня, який почне ним захоплюватися».

Але на варто ображатися на недолугих, адже часто ми власноруч ліпимо для них німби і вішаємо на їхні маринарки регалії державної влади. Іноді для того, аби мати, про всяк випадок, зручного цапа-відбувайла, іноді – щоб позловтішатися над марнотою марнот учорашньої бравади кандидата, іноді просто для унаочнення прикладу того, що є нерозумініші та простакуватіші, ніж ми самі.

Погодьтеся, це останнє дуже тішить наше дрібне самолюбство, яке ми плекаємо потай від інших, уважаючи, що щойно дай нам до рук важелі та кошти, перевернемо світ легким порухом лівого мізинця.

Натомість статус кво буде збережено, ніхто й не здасть собі труду визнати власну неспроможність, і країна, мабуть, розпочне чергове коло звичного маршруту – від обожнення до ненависті, від ілюзій до розчарувань, від ентузіазму до апатії. Гадаю, що приреченість на владу глупоти детермінована, у першу чергу, відразою переважної більшості співвітчизників до державницької роботи, усталеним чомусь трактуванням цього виду діяльності виключно нагодами зиску та збагачення, а ще примітивним шаблоном постсовєтчини, у якому укладено стандарт для «державотворця»: «Країною може керувати навіть кухарка…». 

…Одна із знакових осіб нинішньої «еліти», пам’ятаємо, вже наймалася пралею у штаб не менш відомого діяча сучасності. Слід визнати, ця робота їй вдалася на славу.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  ria.ru

Зряча Феміда

Щойно вони успішно „закриють” чергову справу на свій, тільки їм зрозумілий лад, – їхні імена стануть знаними усім. І не тому, що «судова реформа», не тому, що певні особи у владі зопалу пропонують вигнати на вулицю усіх жреців Феміди (буцім на завтра матимемо геть нову якість судочинства)

Якщо рішенням суду випускають невиправних, зухвалих злочинців, якщо, протупцювавши півтора години в очікуванні початку розгляду справи, у якій ви фігуруєте як свідок, і повернувшись до праці, ви дізнаєтеся, що „його честь” оштрафувала вас... за неповагу до суду, – значить, ви живете у нинішній Україні з її ілюзією правосуддя.

Ця ілюзія живиться високими та гучними фразами про демократію, ці філіппіки лунають з високих трибун і з екранів телевізорів, причому, абсолютно без примусу, без цензури і без перспективи сибірських таборів. Суспільність дійшла негласного консенсусу, за якого, без втручання орвелівського „міністерства правди”, самозрозумілими є аксіоми на кшталт: „свобода – це рабство”. Українці навчилися бездумно промовляти на адресу судді „Ваша честь”, однак, виходячи із зазначених оксюморонів, це шанобливе звернення слід читати з точністю до навпаки: „Ваша ницість”.

Арсенал мотиваційних чинників вершителів кривосуддя вже давно обмежується матеріальним світом. Поняття честі, совісті або принаймні справедливості кинуто на маргінес, як і нас з вами, – потенційних шукачів правди серед юдолі брехні. Ви можете бути журналістом, видатним істориком, вправним хірургом, володарем дум молодих, – однак перед судом, зацикленим лише на наживі і дрібному мстивому інстинкті, націленому на всіх „сірих”, ви станете цапом-відбувайлом „йогочесної” сваволі. Міркую, що, захоплені поривом до свободи, ми прогавили момент, коли у надрах загалу зародилася особлива каста недоторканих і чванькуватих вершителів доль – тих, хто одягнувши суддівські мантії, кидають виклик не лише законові, але й правові на існування усіх решти.

Я сьогодні зумисне не називаю прізвищ і посад. Не тому, що є певна осторога привернути їхню пильну увагу, – народ і без того знає своїх „героїв”. Справа полягає у тому, що процес деградації „третьої влади” зайшов надто далеко, аж так далеко, що вимагає не персоніфікацій, а радикального очищення судової системи. Персоніфікація – це банальне висмикування крайніх з непохитних лав корумпованої мафії, найуспішнішим вислідом якого може стати лише „здача” нещасливця під супровід звичного: „Він паплюжить честь мундира”.

Але анонімність „героїв” мого нинішнього нотатника – тимчасова. Щойно з їхніх уст пролунає черговий неправий вердикт, щойно вони успішно „закриють” чергову справу на свій, тільки їм зрозумілий лад, – їхні імена стануть знаними усім. І не тому, що «судова реформа», не тому, що певні особи у владі зопалу пропонують вигнати на вулицю усіх жерців Феміди (буцім на завтра матимемо геть нову якість судочинства). Просто надто багато шани для тих, хто вважає, що Феміда від нині зряча, а всі довкола – сліпі.

Ігор Гулик.Ілюстрація: Юрій Мухін

Потреба Різдва

Сутність Людини-Бога, яка народжується вже 2016-й раз, полягає у творенні свого світу, і є річчю очевидною, що це творення мало б бути продуктивним і добрим

Серед сірих буднів кожен із нас внутрішньо прагне казки. Гадаю, можливо, вона й не схожа на ті, які тепер безперестанно транслюють телеканали, застосовуючи при цьому супертехнології. Простої людської казки зі щасливим фіналом, такої собі приємної несподіванки, бодай щирої усмішки від незнайомця...

Народження Ісуса, особливо, обставини після цієї події, яка, вочевидь, стала епохальною, принаймні для поколінь, що перейшли вже два тисячоліття, і є, на мій погляд, такою казкою для зневірених і розчарованих. Тріє Царів (за іншою версією, – сивочолих зароастрійських жреців, які передбачили спалах наднової зірки), принесли до Богом незабутого Вифлеєма коштовні дари. „І, ввійшовши до дому, знайшли там  Дитятко з Марією, Його матір’ю. І вони впали ницьма, і вклонились Йому. І, відчинивши скарбниці свої, піднесли Йому свої дари: золото, ладан та смирну” (Мт. 2, 11).

Гості уклали у свої презенти глибокі сенси. І не тільки символи володаря (золото – як подарунок для Царя, ладан – знак особливих почестей – для Бога, смирну – для Людини й Спасителя, який став Сином Людським), а помістили у свої скарбниці й сакральні речі, що мали б жити у душах усіх землян. Недаремно, – свідчать церковні історики, – Матір Божа берегла їх все життя, а відтак, напередодні Успіння, передала їх до Єрусалимського Храму.

Ці сенси лежать на поверхні, лише ми, заклопотані і розхристані викликами часу, не помічаємо їхньої присутності. Ми народжуємося рівними у перспективі Дарів – особливої коштовності золота родинних стосунків, комфортного перебування серед собі рівних та схожих, і самоповаги, бо хіба може повноцінно жити людина, не усвідомлюючи власної місії на цій грішній землі? Сутність Людини-Бога, яка народжується вже 2016-й раз, полягає у творенні свого світу, і є річчю очевидною, що це творення мало б бути продуктивним і добрим.

Ми схильні скаржитися на випробування, якими доволі щедра доля. Але згадаймо на мить, що Тріє Царів пішли, оминувши палац Ірода, і цей їхній стратегічний маневр, по-суті, врятував для нас Спасителя. А після отриманих вишуканих Дарів родина Йосифа зазнала гіркоти еміграції до Єгипту, поневірянь у пустелі. Сьогодні мало хто із істориків зважується оповісти шлях Ісуса від народження до Голгофи, однак цілком прогнозованим є те, що ця путь була часом випробувань і сумнівів. Як і для кожного із нас з вами...

Тож напередодні Різдва Христового щиро бажаю усім сучасникам ретельніше глянути на довколишній світ і зауважити у ньому присутність великих Дарів, якими не варто нехтувати, ба більше, якими слід таки скористати. Хай кожен по-своєму потрактує власні можливості, але головне, як на мене, зрозуміти, що всі ми вартуємо того, чим скористав Ісус, ставши відтак великим прикладом великого подвижництва.

Христос Рождається! Славімо Його!

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb