Ревнителі віри

Молодий «пагін» церкви нестримний у прагненні статків, він мотивований «боротьбою» за жирні парафії, а, отже, й витратами для полагодження справ призначення

Рік тому наш парафіяльний священик бідкався. Мовляв, Хресну дорогу сяк-так облаштували, вимостили бруківкою доріжки у церковному садку, поставили лавиці. Та гроші закінчилися, а добродійник, який фондував усе перелічене, охолов до потреб духовних. Здалося б, правда, замостити ще й майданчик під дзвіницею, але пожертв із таці явно на це бракує.

Цьогоріч на Різдво я зауважив, що поруч із церквою з’явився гарно влаштований паркінг для тих, хто на службу не здатен дійти власними ніжками. А моріжок, що досі тішив око, розрили, налаштувавшись і туди покласти цементну плитку…
До чого це я, запитає цікавий читач. Та все до легковірності нашого народу, яка ним же трактується як ревність у вірі. Для мирян слово священика – закон. Поза тим, не чують сенсів, які він артикулює. Варто було поскаржитися на «злидні», і громада вже тут як тут: візьміть, отче, будуйте…
Попри повагу, заслужену і вистраждану, яку я маю до певної частини кліру, особливо до старших, попри безсумнівний авторитет отців, які направду є прикладами подвижництва, маємо цілу когорту пристосуванців, чиновників у ризах, які нічим не різняться від тих, кого подибуємо у розмаїтих бюрках і офісах. Цей молодий «пагін» церкви нестримний у прагненні статків, він мотивований «боротьбою» за жирні парафії, а, отже, й витратами для полагодження справ призначення. Дірвавшись до бажаного, панотці і ємості беруться негайно «відбивати» вкладені кошти, причому користаючи не тільки із недільних «таць». Направду, як казав Рон Хаббард =): «хочеш заробити мільйон – вигадай свою релігію». Тут і не варто вигадувати, все є.
Нині дуже популярними стали храмові «будівничі». У селах, де з авторитетів не залишилося нікого, окрім священика (сільський голова дерибанить землю, лікаря немає, втік до міста, а вчителі спиваються), вірять кожному слову духовної особи. «Ксьондз каже, що церковця замала і геть розвалюха…», -- і пішли селом збирачі із «двадцятки», переконуючи невірків, що таки замала. Треба будувати нову. А там, гляди, для вагомішого аргументу, старий храм згорів… І палають в Галичині безцінні скарби дерев’яної сакральної архітектури, яким місце – у списку ЮНЕСКО, та що вдієш, пішли з димом… І вбираються старі зруби у пластикову вагонку, бо це ж модно і престижно, як у людей… А в «тендерній комісії» -- панотець та його правовірна, і нема навіть Рахункової палати, аби перевірити адекватність цін.
…Моріжок біля нашого храму не модний. Дарма, що тут можна було всістися прямо на траву, відсторонивши міський галас, поміркувати, зрештою, помолитися. Тепер, гадаю, справа за давніми липами, які оточують церкву щільним колом, захищаючи цю оазу від мирської суєти. Але ж липи – то вчорашній день. Є італійські каштани. Скинемося, друзі?
Ігор Гулик. Ілюстрація: podshivka.wordpress.com

Презумпція вічної невинуватості

Кожен політик, мабуть, не враховує цікавого феномену свого публічного амплуа, -- наслідування його поведінки «унизу»

Демократія як «найгірша система влади, якщо не зважати на решту» (Вінстон Черчіль), укотре потрапила в пастку зужитих стереотипів. За замовчуванням уважають, що політичні діячі, обрані демократичним шляхом, не несуть жодної відповідальності за політичні вчинки. Правда, досі адепти саме таких суджень не спромоглися окреслити чітку межу між «політичним» і, скажімо, власним мотивом того чи іншого діяча. Як, до прикладу, трактувати угоди, компроміси, поступки, що відтак мають недобрі висліди для спільноти і країни загалом, але були народжені бажанням лідера утриматися при владі за будь-яку ціну? Або ж чи заслуговують осуду політики, які через незнання наслідків усе ж зважилися на ризиковані експерименти? 

Мілан Кундера спробував по-своєму розібратися у цих хитросплетіннях ситуацій, принаймні у знаній йому Чехословаччині після трагічного 1968 року. «Від тих, хто вважає комуністичні режими у Центральній Європі виключно справою рук злочинців, вислизає основна істина: злочинні режими були створені не злочинцями, а ентузіастами (курсив наш – Авт.), переконаними, що відкрили єдину дорогу до раю», -- пише він у своєму романі «Осоружна легкість буття». Та врешті відомий чех доходить to sources, екстраполюючи відповідальність легковажних політиків на історію Едіпа.
Тобто йдеться не про те, чи постануть ті чи інші діячі перед кримінальним судом, -- йдеться про моральну відповідальність, ба більше, здатність до справедливої самооцінки власних вчинків.
Усе викладене вище можна, звісно, інтерпретувати для кожного конкретного випадку модерної політичної історії. І України, й інших держав. Можна наводити приклади Тимошенко, Ющенка, Порошенка, зрештою, Януковича, або ж їхніх колег із «гарячих точок» Євросоюзу – зокрема, Греції або ж Ісландії. Остання є дуже показовою, бо там, видається, маємо прецедент прямої демократії, і наразі він дав непогані результати.
Але йдеться про ще один аспект, зовні буцімто не помітний. Кожен політик, мабуть, не враховує цікавого феномену свого публічного амплуа, -- наслідування його поведінки «унизу». Тут не йдеться про банальний український досвід президента із кримінальним минулим (фривольні жарти з приводу того, як у нас осідлати найвищу владу хай залишаться жартівникам). Мова про серйозніше.
Аналізуючи сучасні протестні рухи, поодинокі із дослідників почали вживати термін «прекаріат». Прекаріат – це середовище осіб, не здатних забезпечити власні потреби власною ж працею. Людей, які живуть тимчасовими підробітками, воліють існувати на соціальні виплати, коштом батьків etc. Фактично ті, хто усувається не тільки від відповідальності за «долю країни», «перспективи нації», але й за власний завтрашній день. Їм так комфортно, і не випадково. Адже перед ними безвідповідальність і безкарність легіону державних діячів. То пощо перейматися?
Але культивуючи власну безвідповідальність, ці люди вимагають від інших дотримання конституцій, законів, соціальних зобов’язань. Вимагають жорстко, поза межами фолу, з піною на вустах, з кров’ю. Саме прекаріат є локомотивом і «окупантів Волл-Стріт», і «арабських весен», і турецької «зеленої» революції.
Та чи не схожі ці люди на кундерівських «ентузіастів, переконаних, що відкрили єдину дорогу до раю»?
Ігор Гулик. Ілюстрація: В’ячеслав Шляхов

Маніпулятори і маніпульовані

Очевидними є спроби влади осідлати інформаційний потік, хоча вони не завжди дають бажані результати

Дехто з суспільствознавців схильний уважати, що головною проблемою інформаційного суспільства є проблема вибору. Адепти цього твердження, зазвичай, формують свій висновок, виходячи з ідеальних умов, за яких пересічний обиватель не просто цікавиться, а отримує повну, об’єктивну інформацію про предмет, який став об’єктом його уваги. Тобто, перш ніж стати споживачем послуг, товарів чи якихось інших, скажімо, суспільних матерій, він вимушено стає споживачем інформації про них. Причому, до комплексу поінформованості потрапляє не тільки банальна реклама, але й чутки, відгуки користувачів, навіть візуальне сприйняття об’єкту бажань.

Нашу спільноту, мабуть, завчасно мати за досконале інформаційне суспільство, хоча лава вісток, оцінок з кожним роком щільнішає і повноводнішає. Біда у тому, що українські інформаційні потоки є, по-перше, не надто „екологічними” у сенсі своєї об’єктивності, по-друге, зазнають маніпулятивних трансформацій на догоду певних осіб чи середовищ, і, по-третє, обмежені у сенсі доступу до широкого споживача.

Третя проблема – цілком технологічна, поза як навіть пересічний райцентр не може нині похвалитися доступом до всесвітньої павутини, не кажучи вже про села чи віддалені хутори. А ось щодо перших двох зауваг, то тут власне й формується специфічно вітчизняний феномен, який полюбляють називати „вибором без вибору”.

Не скажу, що відсікання певного масиву інформації і, натомість, штучне нагнітання потрібних оцінкових стереотипів є суто українським винаходом. Схожу практику застосовують повсюди, і навіть демократична Америка іноді вибухає, випадково дізнаючись правду про ті чи інші вагомі події, які попередньо трактувалися на догоду урядові чи окремим колам впливових осіб. Але у Штатах доволі потужні альтернативні джерела, і  фактично кожен мешканець, якщо, звичайно, того бажає, може здобути доступ до них.

В Україні схожа практика „фільтрів” почала інтенсивно застосовуватися за Леоніда Кучми, особливо напередодні останніх електоральних перегонів у його президентській кар’єрі. Що цікаво, конструюючи тоді ситуацію виборів без вибору, протополіттехнологи (бо такої професії тоді ще не знали достеменно) парадоксально обрали Галичину об’єктом своїх впливів. Парадоксально, тому що Львів завжди пишався своєї інтелектуальною першістю. І тому, мабуть, програв. У ситуації виборів’2000 галичан затиснули між молотом і кувалдою, змусивши обирати між Кучмою і “червоними”. Спроба тодішнього поміркованого і ліберального Мороза, за якого в останню мить схопилася, мов за рятівну соломинку, львівська еліта, зазнала ганебного фіаско. Масова антикомуністична істерія певним рикошетом вдарила і по рожевому кандидатові, а одіозного Марчука нейтралізували, організувавши помпезне перезахоронення жертв енкаведистів.

На цьому ґрунті відтак проросли „темники”, кураторство ЗМІ з боку зацікавлених сторін, тиск на власників, словом, ситуація, яку зрештою спромоглися зламати самі журналісти. Однак, як це буває зазвичай, з однієї крайнощі суспільство скотилося в іншу, – з головою пірнувши у потік інформації, що знову пропоновував йому вибір без вибору.

Нині, видається, ситуація є поміркованішою і спокійнішою. Однак очевидними є спроби влади осідлати інформаційний потік, хоча вони не завжди дають бажані результати. Інфантильність споживача вісток також не сприяє ефективній роботі пропагандистського апарату.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb         

Ігри популістів

Схожа практика є аморальною, бо, у принципі, учти під час мору завжди відгонили якимось збоченством

Коли спробувати окреслити державний лад в Україні із застосуванням термінології „-ізмів”, то, мабуть, найвлучнішим словом буде таки „популізм”. Шляхи народу та влади кардинально розійшлися ще на початку Незалежності, і відтоді, спробувавши кілька разів апелювати до своїх обранців, застосовуючи голосові зв’язки, пересічний громадянин умовк. Натомість широко відкрив вуха для владної локшини, яку готують одночасно в офіційних та партійних кухнях.

Складається враження, що для інституцій, які мали б займатися серйозними справами, зокрема „розбудовою держави”, не існує конституційних повноважень, вони дивним чином трансформувалися у „міністерства правди” з філіями на місцях. Причому, на тлі негараздів, зубожіння, не кажу вже про глобальні виклики доби, змагаються поміж собою у вправності пропагандистських трюків.

Навіть не казатиму, що схожа практика є аморальною, бо, у принципі, учти під час мору завжди відгонили якимось збоченством. Інша річ, що владці сформували свій, специфічний моральний кодекс, першим і головним постулатом якого є, мабуть, констатація моральності всього, що йде на користь його замовнику.

На нашому терені це добре прослідкувати за еволюцією офіційних звісток про засідання парламенту щодо ухвалення реформ. Переможні реляції, вигуки „Зміни понад усе!” потихеньку сповзли у сонну констатацію факту очікування манни небесної. „Перемога” почала здуватися, мов повітряна кулька, у міру усвідомлення партійних і провладних піар-команди, що хтось ходить на інші сайти і вміє читати по-англійському. Таких виявилося достатньо, і тому нас чекає ще чимало прикрих несподіванок.

Та ж ситуація, правда, на вищому рівні, із страстями довкола Яценюка. Не акцентуватиму, що прем’єр у цій ситуації користається вашингтонським дахом, – про моральність такої позиції залишу міркувати читачеві. Головне, – „високий гуманізм” урядовців у намаганні втриматися, може бути геть негуманним для доль мільйонів українців. А кошти до бюджету, які мільйонами пливуть можна позичити в МВФ, аби майбутні покоління не марнували статки у щойно легалізованих казино, а віддавали борги „отців нації” заморським банкірам. Чи варто заради „високої мети” зважати на якісь там правила?..

„Свобода – це рабство”, – твердить міністерство правди у романі Орвелла „1984”. На голці популізму в Україні хочуть виростити покоління рабів, свято переконаних у тому, що живуть вільно. Живуть чи животіють? Як там у Андруховича: „Свобода жахлива. А єдиний шлях, який ти маєш – це шукати від неї порятунку в давніх залежностях, в вигаданих узалежненнях і чергових поневоленнях”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Марат Хатилов

Олександр Ганущин у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Геоцентризм Києва

Усі больові точки української історії, повернуті нині із забуття, є незвичними для сучасного матеріалізованого світу, суспільства споживачів і циніків

Чому жодна з гучних, на перший погляд, подій не знаходить такого розголосу, як, до прикладу, відкриття «Азовом» пам’ятника Святославові Хороброму? Чи це просто так видається нам, в Україні, чи, направду, світові нічим більш захоплюватися чи обурюватися, лише нашими внутрішніми справами?

Якщо питання – у першому вимірі, то справи кепські. Українці потрапили у замкнене інформаційне поле, вони пережовують інтерпретації вітчизняних медій, і навіть світовий розголос про наше буття подається вже препарованим київськими чи містечковими редакторами. Але уважати так немає чи майже немає підстав, оскільки навіть після вимкнення російських телеканалів у пересічного громадянина залишилося ще купа джерел інформації з-поза меж України.

Але направду, мабуть, відповідь слід шукати у другому варіанті постановки питання. Усі больові точки української історії, повернуті нині із забуття, є незвичними для сучасного матеріалізованого світу, суспільства споживачів і циніків. Вони повертають спільноту до пронизливо людських за своєю суттю категорій добра і зла, моралі і ницості, до високих злетів духу і незмірних за глибиною розпачу маленьких трагедій. Це вам не гламурна картинка голлівудського фільму про Другу світову, це – відкрита рана, сльози над якою не потребують гліцерину в очах акторів. Це, якщо бажаєте, вимір дистанції, що пролягла поміж нами і довкіллям, враженим глобалізацією. Це – наш хутір, з якого ми не вибралися досі, це – свята наївність аборигенів, яка вражала своєю безпосередністю „цивілізованих” колонізаторів.

Інші народи вже давно „народили” своїх героїв, ми ж лише починаємо „презентувати” своїх, справжніх. Інші у незапам’ятні часи перемололи в свідомості жахи середньовіччя, залишивши нащадкам відкореговані легенди. Наша „чума” поруч – якихось 75 літ тому, і переказів про неї катма, оскільки майже всі дотеперішні оповідачі завершували, зазвичай, Сибіром. А народження нових героїв та нових легенд завжди непокоїть комфортне і спокійне життя інших, забирає у декого сон, у декого – надії на спокійну старість, у декого – вироблений упродовж літ імідж пристойності. Тому й реагують на українську воскреслу пам’ять не завжди доброзичливо й адекватно. Тому й намагаються кпити з неї, забуваючи, що той, хто насміхається над минулим, – або ідіот, або викінчений негідник.

І хай при владі – невправні державні менеджери. Однак, перетнувши межу неповернення до забуття історії народу, змусивши світ прислухатися до Києва, вони можуть вже й піти. Цього більш ніж достатньо, аби залишитися в тій минувшині назавжди.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ru.krymr.com      

Метастази брехні

У середовищі, просякнутому брехнею влади і самообманом обивателя, дуже зручно підігрувати настроям вічно ображеного, несамореалізованого громадянина

Мені іноді спадає на думку, що ми всі разом з якоюсь непритаманною нам досі запопадливістю взялися спростовувати тезу, висловлену свого часу 16-м президентом США Авраамом Лінкольном: «Можна обдурити одну людину багато разів, можна обманути велику масу людей один раз. Але ще нікому не вдавалося обдурити велику масу людей багато разів поспіль».

Ми даємо себе дурити.

Це – перша й головна причина усіх бід, які чигають на кожного індивіда зокрема і на спільноту загалом. І ніхто нам не зарадить, – ні власний месія, ні Вашингтон (той, що президент), ні Папа Римський з Вселенським патріархом укупі, ні Росія, ні Грузія,ні Туркменистан. Ми не хочемо зарадити самі собі.

Бо звикли жити одуреними, і черпаємо у глупоті такої ситуації натхнення для невпинних жалів, зітхань, розведення рук. Нам так дуже легко й комфортно – просто заявити: «мене обдурили», і сидіти каменем, не поворухнувши пальцем, щоб не бути ошуканим наступного дня.

Друга причина наших з вами проблем – лінощі розуму, який ми ладні докладати до усього, що не вартує активних порухів сірої речовини – як насолити сусідові, як допекти тещі, як відкараскатися від роботи, – але в жодному разі не до того, щоб захистити себе від брехні.

Нам дають у руки Конституцію з викладом усіх наших прав і вольностей, а ми воліємо слухати коментарі, інтерпретації, казна-звідки і казна-ким переписані тлумачення, – бо так легше. Завжди можна знайти крайнього – мовляв, казав же ж такий-то ім’ярек (народний депутат, президент, цілитель, тітонька в автобусі), а я й повірив…

Нам пишуть, що водоканал, жеки, теплокомуненерго займаються махінаціями, призначаючи тарифи зі стелі; ентузіасти ходять за нас у суди, аби ті необґрунтовані тарифи скасувати; нам повідомляють, що їх вже скасовано. А ми й надалі платимо суми, вказані нам у писульках, і навіть коли за нас заповнюють заяву на перерахунок переплачених нами ж грошей, ми сидимо по хатах, міркуючи, що так воно ліпше.

Навіть коли чиновникам набридає нас дурити, ми активно беремося за самообман. Переконуємо себе та інших, що у цій державі (яка, до речі, успішно дає собі раду за наші з вами податки) нічого не змінилося, що тут – забута Богом пустеля, що пробувати на цій землі будувати, – не кажу рай,  просто нормальне суспільство, – велика ілюзія. Але це – неправда, точніше, не вся правда, оскільки є купа ближніх, що таки зуміли пробити глуху стіну, спробували подолати інерцію і облуду, і таки живуть по-людськи.

Я досі не можу второпати, чого шукають по європейських нужниках і багатих передпокоях міцні, здорові, освічені українці? Чому, до прикладу, мій знайомий, який після поневірянь у Португалії, де отримував  по 600 євро, щомісяця надсилаючи половину сім’ї, не всидів в Україні, де йому пропонували 450 за чисту роботу за фахом і поруч з родиною? Теща заїла, комунальні негаразди відлякали?

Якось мене вразила одна фраза, вихоплена з потоку телевізійної жуйки. Мова йшла про українських скінгедів, які беруться захищати права автохтонів на теренах України. І раптом журналіст за кадром риторично запитав: а чому цим молодикам не гріє перспектива поїхати боронити права українських заробітчан, гнаних і принижених, за кордонами? А й справді, – чому?

А тому що тут, у середовищі, просякнутому брехнею влади і самообманом обивателя, дуже зручно підігрувати настроям вічно ображеного, несамореалізованого громадянина. Серед потоків неправди він легко повірить, що його головним ворогом є москаль, мурин чи азієць. А відважні хлопці, які у своєму житті не заробили самотужки ні шеляга, проїдаючи батьківську зарплату, набивши писка інородцю, виглядатимуть захисниками нації. А коли їх посадять до цюпи, – то й узагалі національними героями.

Я не маю певного рецепту, як нам побороти цю недугу олжі. Його не має ніхто. Президент, що присягав на євангелії про одне, а чинить геть інше; депутати, що відверто дурили публіку, доведену до передвиборчого ражу; судді, які обертають законом, як дишлом…

Може, зробимо це без них. Принаймні, покладемо собі за правило – не дурити…

Ігор Гулик. Ілюстрація: rabkor.ru