Слова

Гра в слова стала справжньою пошестю світу, який уже ладен заткнути вуха, аби не слухати какофонії розмаїтих меседжів

«Мені байдуже, чи правдиві твої слова. Я бажав би знати, чи можеш ти розчарувати іншого, аби дотримати своєї правди і бути чесним перед собою. Чи здатен ти прийняти звинувачення у зраді і не зрадити свою душу. Чи годен ти, зневаживши віру, надалі бути тим, хто заслуговує на довіру?». Мудрий вождь індіанського племені Орія так уклав своє розуміння слів. Точніше, гри у слова, цієї небезпечної і водночас спокусливої штуки, якою люди розцяцьковують свій порожньо-рутинний побут. 

«Слова – полова», -- каже Кутьо, герой роману вишуканого, а водночас приземленого Мирослава Дочинця. Їх, слів, як на мене, забагато. Сказані вголос чи подумки, вони переповнюють світ, пронизують кожну мить безцінного часу, позбавляючи його справжнього сенсу, дезорієнтуючи слухача, заспокоюючи мовця, який, про артикулювавши внутрішнє, уважає свою прилюдну місію вичерпаною. Гра в слова стала справжньою пошестю світу, який уже ладен заткнути вуха, аби не слухати какофонії розмаїтих меседжів, -- милозвучних і обнадійливих, часами жахливих, -- за якими, проте, ховається пустка. Утім, щойно вони стихають, як перед світом розверзається безодня непевності, страху і відчаю. І найпростіше слово у ту мить, -- порятунок.
Слова – зброя. Убивча, паралізуюча, розтлінна, зазвичай, некерована. Мигдально-гіркий ціанід правди, що вмить знищує ворога, навіть вигаданого у хворій уяві. Богу невинного, пересічного ближнього, який раптом, з невідь яких причин, став мішенню недбало кинутої фрази. Солодка потрава брехні, «газ веселощів», що роззброює налаштованого на конфлікт опонента, пригасить його пильність, приспить агресію. А відтак уб’є легковірного підступністю затаєних намірів.
Слова – лік. Недобрий іноді на смак, як у дитинстві противні пілюлі. Тихий, як колисанка матері, важкий, як батькова нагінка. Звабливий, як шепіт любаски, ніжний, як дотик її солодких уст.
Слова різноликі. Скільки їх кинуто на вітер, і геть дрібна дещиця – на творення життя, на щире освідчення в коханні, на те, щоб дати нам надію, щоб зміцнити віру, щоб втішити спраглого. Скільки слів розбито об глухі стіни байдужості, глухоти, звиродніння, і лише якась мізерія здатна зламати ці тяжкі мури, і впасти у душі зерном людськості. Але слова можуть стати камінням, з якого вивершиться нова, ще міцніша стіна.
Слова багатозначні. Нині – аксіоми, завтра – зневажені міти. У цю хвилю – глибокі, проникливі, через мить – позлітка для лайна. Зараз – чисті золоті дукати найвищої проби, відтак – витерті часом, запилюжені мідяки у капелюсі жебрака.
Слова. Усе це -- тільки слова про слова…
Ігор Гулик. Ілюстрація: poetry-in-life.livejournal.com

Михайло Цимбалюк у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Європа як Європа

Як казав яскравий представник французького консерватизму граф Жозеф де Местр, «перебільшення – це брехня людей вихованих»

Новітня історія стосунків між Києвом та Брюсселем часто зводиться до пошуку тріски у чужому оці за обставин повної сліпоти до колоди у власному. Іноді складається враження, що європолітики вимагають від наших, не надто втямливих керманичів того, чого б вони бажали і для себе, але через обставини звичного менталітету не можуть змінитися на краще. Не дивно, я завжди казав, що ті, хто не можуть плідно і творчо працювати, беруться навчати інших. Шати «батьків демократії» диктують і поведінкові особливості, аж до повадок орвеллівського «Великого Брата».

Притча во язицех – нетолерантність українського суспільства не тільки до чужинців, але й до представників національних меншин, що прожили поруч із нами не одне століття, – дістала нову інтерпретацію після появи у парламенті «активно-креативних» радикалів. Добре розуміючи не вельми потужну впливовість цих політиків у загальноукраїнському контексті, на захід від Чопа все ж вирішили, що саме вони є надійним маркером безнадійності України у налаштованості переважної більшості до інородців, сексменшин, зрештою, усіх ліберально спрямованих громадян. Те, що, у принципі, маргінали доволі часто «креативлять» через безголовість власних речників, через бажання виділитися на тлі зазвичай сірої та кондової української політики, не беруть до уваги.

Що ж до повадок європейських супер-демократів, то маємо свіжий приклад з Італії, де сенатори з «Північної ліги» недавно відривалися на кольорі шкіри єдиного міністра-вихідця із Конґо Сесіль К’энґ. Роберто Кальдеролі обізвав її «оранґутанґом», його однопартієць вербально повправлявся на тему бажаного зґвалтування темношкірої жіночки, а ще один партаґеноссе заявив, що вона насаджує в благословенній Італії «традиції племінного ладу».
І я щось не чув про галас у брюссельських офісах з приводу цього направду дикого розгулу нащадків славних латинян. Так, невеличкий скандальчик у палаццо Монтечіторіо. А мали б посипати голову попелом, позаяк демонструють імперську зверхність щодо представниці колишніх колоній.
Петер Слотердайк у «Критиці цинічного розуму» продовжив низку «форм брехливої свідомості – брехня, омана, ідеологія». На його думку, «сучасний менталітет змушує додати четверте кільце ланцюга – феномен цинізму».
Я не захищаю українських «патріотів», тут мова про подвійні стандарти, якими послуговуються зовні вишукано-цивілізовані європолітики. Звісно, кожен переслідує свою мету, і, на жаль, усюди – що в Україні, що в ЄС, що в Штатах -- для представників правлячих еліт вона виправдовує засоби.
А те, що наші західні учителі, м’яко кажучи, часто перебільшують недосконалість українців, «природно». Адже, як казав яскравий представник французького консерватизму граф Жозеф де Местр, «перебільшення – це брехня людей вихованих».
Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Тактовність бунту

Справа, мабуть, не стільки у цілковитій неадекватності тих, кого досі називали «маргіналами», як більше в усвідомленні маси свого безправ’я, упослідженості, ницості на тлі владного банкету

«Ультиматум багатства, 

викреслює злидарів.
І робить це з повним правом,
оскільки вони мають нетактовність
ухилятися від загальної згоди».
Жан Бодріяр, «Америка. Кінець могутности»

Мукачеве, тепер от «Драгобрат». Спалахи раптові, але, погодьтеся, закономірні. Не без того, що підігріті зацікавленими політичними силами, але первинно – природні, спровоковані не тільки вайлуватістю влади та її інституцій, але й тим, що, здебільшого, думають про чинний режим пересічні мешканці країни.
Тут справа, мабуть, не стільки у цілковитій неадекватності тих, кого досі називали «маргіналами», як більше в усвідомленні маси свого безправ’я, упослідженості, ницості на тлі владного банкету. Уміння якось прилаштовуватися до обставин, ухилятися перед ударами державної машини, жити у своїй хаті скраю поступово зраджує пересічного обивателя, і він якогось непрекрасного дня починає усвідомлювати, що втрапив до глухого кута, що йому залишили єдиний спосіб – або боронитися кулаками, або вмерти. Ця бодріярова «нетактовність ухилятися від загальної згоди» стає в один мент не винятком, а правилом, руйнуючи і загальну згоду, і всю конструкцію тихо влаштованого якого-не-якого життя.
Утім наразі все обмежується традиційним українським сценарієм, взятим ще з часів розмаїтих «хліборобських республік» та почасти махновщини раннього періоду. До «колівщини», яку урочисто проголосили певні не надто адекватні адепти большевицького принципу, не дійшло, натомість маємо цікавий прецедент вимог самосуду. Як на мене, це зовні радикальне гасло влаштовує і протестувальників, і тих, проти кого кони піднімають каміння та інші придатні засоби. Я чомусь переконаний, що якби бодай один акт лінчування таки трапився, то публіка, залучена до цього, боягузливо б розійшлася по домівках в очікуванні відплатної акції. А так, -- маємо цікаву ситуацію: натовп штовхається із поліцією, ламає загорожі, застосовує вже й набуту у війні зброю, а потім влада милостиво обіцяє не карати варивод. Усі задоволені, все конструктивно і тактовно. Ба більше, така макабрична як на «правову державу» каналізація народного гніву відкриває перед урядниками нові можливості маневру. В офісах починають безконечні кадрові рокіровки, наради та комісії, знову обіцяють розгніваному народові «поліпшення життя вже сьогодні», і зводять на пси загальний ентузіазм протесту.
Опозиція теж користає із локальних криз. Майданні розбірки перекочовують у парламент, і вже там кожен вправляється, як може, на всі заставки клянучи опонентів і хизуючись власною принциповістю.
Урешті «ультиматум багатства» бере гору, застановившись на непевній «загальній згоді» (у нас все зле, треба щось робити!), а «злидарі», усвідомивши безперспективність бунту і зрозумівши власну беззахисність, чекають, як же поведуться їх брати по нещастю у якісь черговій хацапетівці…
Ігор Гулик. Ілюстрація: Кір Нєп’ющій

Ревнителі віри

Молодий «пагін» церкви нестримний у прагненні статків, він мотивований «боротьбою» за жирні парафії, а, отже, й витратами для полагодження справ призначення

Рік тому наш парафіяльний священик бідкався. Мовляв, Хресну дорогу сяк-так облаштували, вимостили бруківкою доріжки у церковному садку, поставили лавиці. Та гроші закінчилися, а добродійник, який фондував усе перелічене, охолов до потреб духовних. Здалося б, правда, замостити ще й майданчик під дзвіницею, але пожертв із таці явно на це бракує.

Цьогоріч на Різдво я зауважив, що поруч із церквою з’явився гарно влаштований паркінг для тих, хто на службу не здатен дійти власними ніжками. А моріжок, що досі тішив око, розрили, налаштувавшись і туди покласти цементну плитку…
До чого це я, запитає цікавий читач. Та все до легковірності нашого народу, яка ним же трактується як ревність у вірі. Для мирян слово священика – закон. Поза тим, не чують сенсів, які він артикулює. Варто було поскаржитися на «злидні», і громада вже тут як тут: візьміть, отче, будуйте…
Попри повагу, заслужену і вистраждану, яку я маю до певної частини кліру, особливо до старших, попри безсумнівний авторитет отців, які направду є прикладами подвижництва, маємо цілу когорту пристосуванців, чиновників у ризах, які нічим не різняться від тих, кого подибуємо у розмаїтих бюрках і офісах. Цей молодий «пагін» церкви нестримний у прагненні статків, він мотивований «боротьбою» за жирні парафії, а, отже, й витратами для полагодження справ призначення. Дірвавшись до бажаного, панотці і ємості беруться негайно «відбивати» вкладені кошти, причому користаючи не тільки із недільних «таць». Направду, як казав Рон Хаббард =): «хочеш заробити мільйон – вигадай свою релігію». Тут і не варто вигадувати, все є.
Нині дуже популярними стали храмові «будівничі». У селах, де з авторитетів не залишилося нікого, окрім священика (сільський голова дерибанить землю, лікаря немає, втік до міста, а вчителі спиваються), вірять кожному слову духовної особи. «Ксьондз каже, що церковця замала і геть розвалюха…», -- і пішли селом збирачі із «двадцятки», переконуючи невірків, що таки замала. Треба будувати нову. А там, гляди, для вагомішого аргументу, старий храм згорів… І палають в Галичині безцінні скарби дерев’яної сакральної архітектури, яким місце – у списку ЮНЕСКО, та що вдієш, пішли з димом… І вбираються старі зруби у пластикову вагонку, бо це ж модно і престижно, як у людей… А в «тендерній комісії» -- панотець та його правовірна, і нема навіть Рахункової палати, аби перевірити адекватність цін.
…Моріжок біля нашого храму не модний. Дарма, що тут можна було всістися прямо на траву, відсторонивши міський галас, поміркувати, зрештою, помолитися. Тепер, гадаю, справа за давніми липами, які оточують церкву щільним колом, захищаючи цю оазу від мирської суєти. Але ж липи – то вчорашній день. Є італійські каштани. Скинемося, друзі?
Ігор Гулик. Ілюстрація: podshivka.wordpress.com

Презумпція вічної невинуватості

Кожен політик, мабуть, не враховує цікавого феномену свого публічного амплуа, -- наслідування його поведінки «унизу»

Демократія як «найгірша система влади, якщо не зважати на решту» (Вінстон Черчіль), укотре потрапила в пастку зужитих стереотипів. За замовчуванням уважають, що політичні діячі, обрані демократичним шляхом, не несуть жодної відповідальності за політичні вчинки. Правда, досі адепти саме таких суджень не спромоглися окреслити чітку межу між «політичним» і, скажімо, власним мотивом того чи іншого діяча. Як, до прикладу, трактувати угоди, компроміси, поступки, що відтак мають недобрі висліди для спільноти і країни загалом, але були народжені бажанням лідера утриматися при владі за будь-яку ціну? Або ж чи заслуговують осуду політики, які через незнання наслідків усе ж зважилися на ризиковані експерименти? 

Мілан Кундера спробував по-своєму розібратися у цих хитросплетіннях ситуацій, принаймні у знаній йому Чехословаччині після трагічного 1968 року. «Від тих, хто вважає комуністичні режими у Центральній Європі виключно справою рук злочинців, вислизає основна істина: злочинні режими були створені не злочинцями, а ентузіастами (курсив наш – Авт.), переконаними, що відкрили єдину дорогу до раю», -- пише він у своєму романі «Осоружна легкість буття». Та врешті відомий чех доходить to sources, екстраполюючи відповідальність легковажних політиків на історію Едіпа.
Тобто йдеться не про те, чи постануть ті чи інші діячі перед кримінальним судом, -- йдеться про моральну відповідальність, ба більше, здатність до справедливої самооцінки власних вчинків.
Усе викладене вище можна, звісно, інтерпретувати для кожного конкретного випадку модерної політичної історії. І України, й інших держав. Можна наводити приклади Тимошенко, Ющенка, Порошенка, зрештою, Януковича, або ж їхніх колег із «гарячих точок» Євросоюзу – зокрема, Греції або ж Ісландії. Остання є дуже показовою, бо там, видається, маємо прецедент прямої демократії, і наразі він дав непогані результати.
Але йдеться про ще один аспект, зовні буцімто не помітний. Кожен політик, мабуть, не враховує цікавого феномену свого публічного амплуа, -- наслідування його поведінки «унизу». Тут не йдеться про банальний український досвід президента із кримінальним минулим (фривольні жарти з приводу того, як у нас осідлати найвищу владу хай залишаться жартівникам). Мова про серйозніше.
Аналізуючи сучасні протестні рухи, поодинокі із дослідників почали вживати термін «прекаріат». Прекаріат – це середовище осіб, не здатних забезпечити власні потреби власною ж працею. Людей, які живуть тимчасовими підробітками, воліють існувати на соціальні виплати, коштом батьків etc. Фактично ті, хто усувається не тільки від відповідальності за «долю країни», «перспективи нації», але й за власний завтрашній день. Їм так комфортно, і не випадково. Адже перед ними безвідповідальність і безкарність легіону державних діячів. То пощо перейматися?
Але культивуючи власну безвідповідальність, ці люди вимагають від інших дотримання конституцій, законів, соціальних зобов’язань. Вимагають жорстко, поза межами фолу, з піною на вустах, з кров’ю. Саме прекаріат є локомотивом і «окупантів Волл-Стріт», і «арабських весен», і турецької «зеленої» революції.
Та чи не схожі ці люди на кундерівських «ентузіастів, переконаних, що відкрили єдину дорогу до раю»?
Ігор Гулик. Ілюстрація: В’ячеслав Шляхов

Маніпулятори і маніпульовані

Очевидними є спроби влади осідлати інформаційний потік, хоча вони не завжди дають бажані результати

Дехто з суспільствознавців схильний уважати, що головною проблемою інформаційного суспільства є проблема вибору. Адепти цього твердження, зазвичай, формують свій висновок, виходячи з ідеальних умов, за яких пересічний обиватель не просто цікавиться, а отримує повну, об’єктивну інформацію про предмет, який став об’єктом його уваги. Тобто, перш ніж стати споживачем послуг, товарів чи якихось інших, скажімо, суспільних матерій, він вимушено стає споживачем інформації про них. Причому, до комплексу поінформованості потрапляє не тільки банальна реклама, але й чутки, відгуки користувачів, навіть візуальне сприйняття об’єкту бажань.

Нашу спільноту, мабуть, завчасно мати за досконале інформаційне суспільство, хоча лава вісток, оцінок з кожним роком щільнішає і повноводнішає. Біда у тому, що українські інформаційні потоки є, по-перше, не надто „екологічними” у сенсі своєї об’єктивності, по-друге, зазнають маніпулятивних трансформацій на догоду певних осіб чи середовищ, і, по-третє, обмежені у сенсі доступу до широкого споживача.

Третя проблема – цілком технологічна, поза як навіть пересічний райцентр не може нині похвалитися доступом до всесвітньої павутини, не кажучи вже про села чи віддалені хутори. А ось щодо перших двох зауваг, то тут власне й формується специфічно вітчизняний феномен, який полюбляють називати „вибором без вибору”.

Не скажу, що відсікання певного масиву інформації і, натомість, штучне нагнітання потрібних оцінкових стереотипів є суто українським винаходом. Схожу практику застосовують повсюди, і навіть демократична Америка іноді вибухає, випадково дізнаючись правду про ті чи інші вагомі події, які попередньо трактувалися на догоду урядові чи окремим колам впливових осіб. Але у Штатах доволі потужні альтернативні джерела, і  фактично кожен мешканець, якщо, звичайно, того бажає, може здобути доступ до них.

В Україні схожа практика „фільтрів” почала інтенсивно застосовуватися за Леоніда Кучми, особливо напередодні останніх електоральних перегонів у його президентській кар’єрі. Що цікаво, конструюючи тоді ситуацію виборів без вибору, протополіттехнологи (бо такої професії тоді ще не знали достеменно) парадоксально обрали Галичину об’єктом своїх впливів. Парадоксально, тому що Львів завжди пишався своєї інтелектуальною першістю. І тому, мабуть, програв. У ситуації виборів’2000 галичан затиснули між молотом і кувалдою, змусивши обирати між Кучмою і “червоними”. Спроба тодішнього поміркованого і ліберального Мороза, за якого в останню мить схопилася, мов за рятівну соломинку, львівська еліта, зазнала ганебного фіаско. Масова антикомуністична істерія певним рикошетом вдарила і по рожевому кандидатові, а одіозного Марчука нейтралізували, організувавши помпезне перезахоронення жертв енкаведистів.

На цьому ґрунті відтак проросли „темники”, кураторство ЗМІ з боку зацікавлених сторін, тиск на власників, словом, ситуація, яку зрештою спромоглися зламати самі журналісти. Однак, як це буває зазвичай, з однієї крайнощі суспільство скотилося в іншу, – з головою пірнувши у потік інформації, що знову пропоновував йому вибір без вибору.

Нині, видається, ситуація є поміркованішою і спокійнішою. Однак очевидними є спроби влади осідлати інформаційний потік, хоча вони не завжди дають бажані результати. Інфантильність споживача вісток також не сприяє ефективній роботі пропагандистського апарату.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb