Недосяжність щастя

Може, це акурат той терен, де ми по праву можемо вважати себе творцями своєї ж долі, і егоїстично збирати краплини часу у келих власних утіх

Якось учені оприлюднили цікаві розрахунки. Вони нарешті з’ясували, скільки треба часу, щоб відчути себе щасливим. Отже, для ідеального балансу між роботою і життям необхідно мати 7 годин щастя, а якщо бути точним, то 6 годин і 59 хвилин. Не обійшлося і без практичних порад. Щоб бути абсолютно щасливим, слід передбачити у щоденному графіку на сніданок 22 хвилини, умивання і душ — 22 хвилини, поїздку на роботу і звідти — 1 годину і 26 хвилин, перевірку соціальних мереж — 18 хвилин, читання новин — 18 хвилин, перерву на обід — 53 хвилини etc.

Оце я й уявив собі «абсолютно щасливого чоловіка» із вічним секундоміром в долоні.
Жарти жартами, але проблема щастя вже точно не вичерпується загальним хронометражем тих чи інших процедур і його педантичним дотриманням. Можна збавити на роботу день, і відчути кайф від того, що вийшло, особливо коли ця робота тобі до душі. Утім, навіть тоді, діставши від дружини прочухана за геть занедбану господарку і покинуту її, єдину і неповторну, відчуєш себе останнім сіромахою, не гідним найменшого натяку фортуни.
…Є люди, які пливуть Рікою життя, вона несе їх, мов пір’їнки, до омріяної мети, але існує ризик, що десь насподі нуртують приховані чорториї, і тебе викине на берег, голого і беззахисного, а головно, -- неготового для такого виклику. Розчаровані й одурені, вони нарешті усвідомлюють «осоружну легкість буття», їхні мрії стають міражами, туманами над плесом ще недавно такої доброї Ріки.
Є інші. Вони тягнуть волока проблем берегом тієї ж Ріки, грузнучи у намитій роками твані, від цього їхня ноша стає каменем Сізіфа, а кожен крок – кроком на Голготу. Ці сіромахи ладні були б упасти у такі звабливі близькі хвилі, віддатися на їх волю, і плисти за ними, як перші… Та тримає перед таким кроком тягар, і навіть коли їм поталанить осягнути бажане, воно видасться їм гірким, як степовий полин на солончаках дельти такої недосяжної Ріки…
Треті уміють легко ходити життям. Не літати, а саме ступати, торкаючись землі, реальності, водночас не гнути спину під розмаїтими тягарями клопотів, що видаються їм, здебільшого, дріб’язковими на тлі вічності. Їх вабить не Ріка як засіб, їм цікавий її плин, її норов, її водні пристрасті. Вони знають підступність позірно тихих вод, рівно ж як і те, що десь у гирлі, там, де починається море, у пісках тихих лиманів, приховані справжні перли, гідні шляху.
Як на мене, дуже помічним є усвідомлення плинності часу, його справжньої цінності. Як там писав Стів Джобс? «Ваш час обмежений, тому не витрачайте його на життя чиїмсь чужим життям. Не потрапляйте в пастку догми, яка каже жити думками інших людей. Не дозволяйте галасу чужих думок перервати ваш внутрішній голос (курсив мій – Авт.). І найважливіше — майте сміливість іти за своїм серцем й інтуїцією. Вони якимось чином вже знають те, ким ви хочете стати насправді. Все інше — вторинне».
Звісно, у кожного своє розуміння щастя, і у цій приватній справі слід утриматися від будь-яких порад та рецептів ближньому. Може, це акурат той терен, де ми по праву можемо вважати себе творцями своєї ж долі, і егоїстично збирати краплини часу у келих власних утіх.
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Здатність бути

Криза довіри до провідників змушує спільноту застановитися саме на «власній здатності бути», на формуванні власного погляду: якою має бути країна, місто, вулиця, хто гідний влади, кого не варто пускати до неї на гарматний постріл

Знаний львівський психотерапевт Борис Дацишин не втомлюється повторювати, що найвищою цінністю у житті кожного є внутрішня свобода. Вона, на його думку, не передбачає якихось імпульсивних дій, революцій, радикального чину. Вона – у ставленні кожного з нас до того, що відбувається навколо: сприйнятті чи відразі, толеруванні чи ігнорації.

Але… Внутрішня свобода передбачає одну річ, чомусь для більшості наразі непосильну. Вона полягає у щоденній праці над собою, роботі ума і серця, а ще -- волю до гідного життя, до «здатності бути». Про цю, здавалося б, природну, аксіоматичну річ, говорив наш сучасник, німець, основоположник герменевтики Мартин Гайдеґер. Саме він зауважив, що «жоден народ і жодна «колективна доля» не спроможні звільнити індивіда від потреби приймати самостійні рішення щодо його власної здатності бути».
Поза тим, «власна здатність бути» в українців часто не корелюється із ментально-закостенілим «моя хата скраю». Індивідуалізм назагал – риса мотивуюча, але навряд чи він здатен переламати загальні тренди. Часто приватні устремління потрапляють у пастку ізоляції, і тоді «власна здатність бути» конфліктуватиме із «колективною долею». Ми маємо гіркий досвід Помаранчевої революції, Революції Гідності, коли фанатичне переконання тисяч, що вийшли на Майдан, вирішивши, що для «кращого майбутнього» варто лише підсадити на трон конкретну особу, відкидало раціональні репліки скептиків, які застерігали про сумнівність такого простого вирішення проблеми влади.
Тепер ці провидці кажуть: «А ми ж попереджали». Безумовно, вони мають право на таку, бодай моральну сатисфакцію. Але, скажіть-но, будь ласка, чи є ця сатисфакція повноцінною у контексті нинішніх реалій? Як уплине запізніла зловтіха на формування «власної здатності бути» у мільйонів зневірених, ображених, врешті-решт – обдурених? Бо тепер у ролі жертви – вся країна, адже реванш опонентів Майдану не приніс жаданого та омріяного їхнім прихильникам, навпаки, додав гіркоти розчарувань і загострив почуття безвиході. Знеціненою і дискредитованою виглядає нині вся політична «еліта», -- що владна, що опозиційна.
Та попри весь драматизм для верхівки, криза довіри до провідників змушує спільноту застановитися саме на «власній здатності бути», на формуванні власного погляду: якою має бути країна, місто, вулиця, хто гідний влади, кого не варто пускати до неї на гарматний постріл.
Бо внутрішня свобода змушує (а таки змушує! – коли питома вага її носіїв сягає критичної маси) спільноту до змін, диктуючи відтак вимоги урядам і президентам. Їй важко протидіяти, оскільки жоден «беркут» чи податківець, слава Богові, ще не має доступу до наших душ.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Слова

Гра в слова стала справжньою пошестю світу, який уже ладен заткнути вуха, аби не слухати какофонії розмаїтих меседжів

«Мені байдуже, чи правдиві твої слова. Я бажав би знати, чи можеш ти розчарувати іншого, аби дотримати своєї правди і бути чесним перед собою. Чи здатен ти прийняти звинувачення у зраді і не зрадити свою душу. Чи годен ти, зневаживши віру, надалі бути тим, хто заслуговує на довіру?». Мудрий вождь індіанського племені Орія так уклав своє розуміння слів. Точніше, гри у слова, цієї небезпечної і водночас спокусливої штуки, якою люди розцяцьковують свій порожньо-рутинний побут. 

«Слова – полова», -- каже Кутьо, герой роману вишуканого, а водночас приземленого Мирослава Дочинця. Їх, слів, як на мене, забагато. Сказані вголос чи подумки, вони переповнюють світ, пронизують кожну мить безцінного часу, позбавляючи його справжнього сенсу, дезорієнтуючи слухача, заспокоюючи мовця, який, про артикулювавши внутрішнє, уважає свою прилюдну місію вичерпаною. Гра в слова стала справжньою пошестю світу, який уже ладен заткнути вуха, аби не слухати какофонії розмаїтих меседжів, -- милозвучних і обнадійливих, часами жахливих, -- за якими, проте, ховається пустка. Утім, щойно вони стихають, як перед світом розверзається безодня непевності, страху і відчаю. І найпростіше слово у ту мить, -- порятунок.
Слова – зброя. Убивча, паралізуюча, розтлінна, зазвичай, некерована. Мигдально-гіркий ціанід правди, що вмить знищує ворога, навіть вигаданого у хворій уяві. Богу невинного, пересічного ближнього, який раптом, з невідь яких причин, став мішенню недбало кинутої фрази. Солодка потрава брехні, «газ веселощів», що роззброює налаштованого на конфлікт опонента, пригасить його пильність, приспить агресію. А відтак уб’є легковірного підступністю затаєних намірів.
Слова – лік. Недобрий іноді на смак, як у дитинстві противні пілюлі. Тихий, як колисанка матері, важкий, як батькова нагінка. Звабливий, як шепіт любаски, ніжний, як дотик її солодких уст.
Слова різноликі. Скільки їх кинуто на вітер, і геть дрібна дещиця – на творення життя, на щире освідчення в коханні, на те, щоб дати нам надію, щоб зміцнити віру, щоб втішити спраглого. Скільки слів розбито об глухі стіни байдужості, глухоти, звиродніння, і лише якась мізерія здатна зламати ці тяжкі мури, і впасти у душі зерном людськості. Але слова можуть стати камінням, з якого вивершиться нова, ще міцніша стіна.
Слова багатозначні. Нині – аксіоми, завтра – зневажені міти. У цю хвилю – глибокі, проникливі, через мить – позлітка для лайна. Зараз – чисті золоті дукати найвищої проби, відтак – витерті часом, запилюжені мідяки у капелюсі жебрака.
Слова. Усе це -- тільки слова про слова…
Ігор Гулик. Ілюстрація: poetry-in-life.livejournal.com

Михайло Цимбалюк у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Європа як Європа

Як казав яскравий представник французького консерватизму граф Жозеф де Местр, «перебільшення – це брехня людей вихованих»

Новітня історія стосунків між Києвом та Брюсселем часто зводиться до пошуку тріски у чужому оці за обставин повної сліпоти до колоди у власному. Іноді складається враження, що європолітики вимагають від наших, не надто втямливих керманичів того, чого б вони бажали і для себе, але через обставини звичного менталітету не можуть змінитися на краще. Не дивно, я завжди казав, що ті, хто не можуть плідно і творчо працювати, беруться навчати інших. Шати «батьків демократії» диктують і поведінкові особливості, аж до повадок орвеллівського «Великого Брата».

Притча во язицех – нетолерантність українського суспільства не тільки до чужинців, але й до представників національних меншин, що прожили поруч із нами не одне століття, – дістала нову інтерпретацію після появи у парламенті «активно-креативних» радикалів. Добре розуміючи не вельми потужну впливовість цих політиків у загальноукраїнському контексті, на захід від Чопа все ж вирішили, що саме вони є надійним маркером безнадійності України у налаштованості переважної більшості до інородців, сексменшин, зрештою, усіх ліберально спрямованих громадян. Те, що, у принципі, маргінали доволі часто «креативлять» через безголовість власних речників, через бажання виділитися на тлі зазвичай сірої та кондової української політики, не беруть до уваги.

Що ж до повадок європейських супер-демократів, то маємо свіжий приклад з Італії, де сенатори з «Північної ліги» недавно відривалися на кольорі шкіри єдиного міністра-вихідця із Конґо Сесіль К’энґ. Роберто Кальдеролі обізвав її «оранґутанґом», його однопартієць вербально повправлявся на тему бажаного зґвалтування темношкірої жіночки, а ще один партаґеноссе заявив, що вона насаджує в благословенній Італії «традиції племінного ладу».
І я щось не чув про галас у брюссельських офісах з приводу цього направду дикого розгулу нащадків славних латинян. Так, невеличкий скандальчик у палаццо Монтечіторіо. А мали б посипати голову попелом, позаяк демонструють імперську зверхність щодо представниці колишніх колоній.
Петер Слотердайк у «Критиці цинічного розуму» продовжив низку «форм брехливої свідомості – брехня, омана, ідеологія». На його думку, «сучасний менталітет змушує додати четверте кільце ланцюга – феномен цинізму».
Я не захищаю українських «патріотів», тут мова про подвійні стандарти, якими послуговуються зовні вишукано-цивілізовані європолітики. Звісно, кожен переслідує свою мету, і, на жаль, усюди – що в Україні, що в ЄС, що в Штатах -- для представників правлячих еліт вона виправдовує засоби.
А те, що наші західні учителі, м’яко кажучи, часто перебільшують недосконалість українців, «природно». Адже, як казав яскравий представник французького консерватизму граф Жозеф де Местр, «перебільшення – це брехня людей вихованих».
Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Тактовність бунту

Справа, мабуть, не стільки у цілковитій неадекватності тих, кого досі називали «маргіналами», як більше в усвідомленні маси свого безправ’я, упослідженості, ницості на тлі владного банкету

«Ультиматум багатства, 

викреслює злидарів.
І робить це з повним правом,
оскільки вони мають нетактовність
ухилятися від загальної згоди».
Жан Бодріяр, «Америка. Кінець могутности»

Мукачеве, тепер от «Драгобрат». Спалахи раптові, але, погодьтеся, закономірні. Не без того, що підігріті зацікавленими політичними силами, але первинно – природні, спровоковані не тільки вайлуватістю влади та її інституцій, але й тим, що, здебільшого, думають про чинний режим пересічні мешканці країни.
Тут справа, мабуть, не стільки у цілковитій неадекватності тих, кого досі називали «маргіналами», як більше в усвідомленні маси свого безправ’я, упослідженості, ницості на тлі владного банкету. Уміння якось прилаштовуватися до обставин, ухилятися перед ударами державної машини, жити у своїй хаті скраю поступово зраджує пересічного обивателя, і він якогось непрекрасного дня починає усвідомлювати, що втрапив до глухого кута, що йому залишили єдиний спосіб – або боронитися кулаками, або вмерти. Ця бодріярова «нетактовність ухилятися від загальної згоди» стає в один мент не винятком, а правилом, руйнуючи і загальну згоду, і всю конструкцію тихо влаштованого якого-не-якого життя.
Утім наразі все обмежується традиційним українським сценарієм, взятим ще з часів розмаїтих «хліборобських республік» та почасти махновщини раннього періоду. До «колівщини», яку урочисто проголосили певні не надто адекватні адепти большевицького принципу, не дійшло, натомість маємо цікавий прецедент вимог самосуду. Як на мене, це зовні радикальне гасло влаштовує і протестувальників, і тих, проти кого кони піднімають каміння та інші придатні засоби. Я чомусь переконаний, що якби бодай один акт лінчування таки трапився, то публіка, залучена до цього, боягузливо б розійшлася по домівках в очікуванні відплатної акції. А так, -- маємо цікаву ситуацію: натовп штовхається із поліцією, ламає загорожі, застосовує вже й набуту у війні зброю, а потім влада милостиво обіцяє не карати варивод. Усі задоволені, все конструктивно і тактовно. Ба більше, така макабрична як на «правову державу» каналізація народного гніву відкриває перед урядниками нові можливості маневру. В офісах починають безконечні кадрові рокіровки, наради та комісії, знову обіцяють розгніваному народові «поліпшення життя вже сьогодні», і зводять на пси загальний ентузіазм протесту.
Опозиція теж користає із локальних криз. Майданні розбірки перекочовують у парламент, і вже там кожен вправляється, як може, на всі заставки клянучи опонентів і хизуючись власною принциповістю.
Урешті «ультиматум багатства» бере гору, застановившись на непевній «загальній згоді» (у нас все зле, треба щось робити!), а «злидарі», усвідомивши безперспективність бунту і зрозумівши власну беззахисність, чекають, як же поведуться їх брати по нещастю у якісь черговій хацапетівці…
Ігор Гулик. Ілюстрація: Кір Нєп’ющій

Ревнителі віри

Молодий «пагін» церкви нестримний у прагненні статків, він мотивований «боротьбою» за жирні парафії, а, отже, й витратами для полагодження справ призначення

Рік тому наш парафіяльний священик бідкався. Мовляв, Хресну дорогу сяк-так облаштували, вимостили бруківкою доріжки у церковному садку, поставили лавиці. Та гроші закінчилися, а добродійник, який фондував усе перелічене, охолов до потреб духовних. Здалося б, правда, замостити ще й майданчик під дзвіницею, але пожертв із таці явно на це бракує.

Цьогоріч на Різдво я зауважив, що поруч із церквою з’явився гарно влаштований паркінг для тих, хто на службу не здатен дійти власними ніжками. А моріжок, що досі тішив око, розрили, налаштувавшись і туди покласти цементну плитку…
До чого це я, запитає цікавий читач. Та все до легковірності нашого народу, яка ним же трактується як ревність у вірі. Для мирян слово священика – закон. Поза тим, не чують сенсів, які він артикулює. Варто було поскаржитися на «злидні», і громада вже тут як тут: візьміть, отче, будуйте…
Попри повагу, заслужену і вистраждану, яку я маю до певної частини кліру, особливо до старших, попри безсумнівний авторитет отців, які направду є прикладами подвижництва, маємо цілу когорту пристосуванців, чиновників у ризах, які нічим не різняться від тих, кого подибуємо у розмаїтих бюрках і офісах. Цей молодий «пагін» церкви нестримний у прагненні статків, він мотивований «боротьбою» за жирні парафії, а, отже, й витратами для полагодження справ призначення. Дірвавшись до бажаного, панотці і ємості беруться негайно «відбивати» вкладені кошти, причому користаючи не тільки із недільних «таць». Направду, як казав Рон Хаббард =): «хочеш заробити мільйон – вигадай свою релігію». Тут і не варто вигадувати, все є.
Нині дуже популярними стали храмові «будівничі». У селах, де з авторитетів не залишилося нікого, окрім священика (сільський голова дерибанить землю, лікаря немає, втік до міста, а вчителі спиваються), вірять кожному слову духовної особи. «Ксьондз каже, що церковця замала і геть розвалюха…», -- і пішли селом збирачі із «двадцятки», переконуючи невірків, що таки замала. Треба будувати нову. А там, гляди, для вагомішого аргументу, старий храм згорів… І палають в Галичині безцінні скарби дерев’яної сакральної архітектури, яким місце – у списку ЮНЕСКО, та що вдієш, пішли з димом… І вбираються старі зруби у пластикову вагонку, бо це ж модно і престижно, як у людей… А в «тендерній комісії» -- панотець та його правовірна, і нема навіть Рахункової палати, аби перевірити адекватність цін.
…Моріжок біля нашого храму не модний. Дарма, що тут можна було всістися прямо на траву, відсторонивши міський галас, поміркувати, зрештою, помолитися. Тепер, гадаю, справа за давніми липами, які оточують церкву щільним колом, захищаючи цю оазу від мирської суєти. Але ж липи – то вчорашній день. Є італійські каштани. Скинемося, друзі?
Ігор Гулик. Ілюстрація: podshivka.wordpress.com