Коротке есе про зміст і форму

Кожна політична партія вважає за потрібне підгребти під себе когорту ласої до дармівщини «інтелектуальщини», аби та розповідала «urbi et orbi» ідеологічно правильні небилиці

Є такий не надто відомий письменник – Роберт Музіль – і його незавершений роман «Людина без властивостей». Можна довго і марудно сперечатися про цей твір, до слова, теж довгий і марудний, але чомусь мені видається, що головна його фабула цілком співзвучна з тим, що зараз відбувається на пострадянському просторі.

У Відні 10-х років минулого століття, ще до вибуху Великої війни, «цвіт нації» у виточненому салоні світскої левиці взявся за облаштування «патріотичної акції», приуроченої ювілеєві перебування цісаря на троні. Учасники зібрань шукають якусь вселенську ідею, здатну викристалізувати для світу образ імперії, якнайповніше втілити її глобальну місію. Жах і водночас комічність у тому, що «еліта», звісно не відає, що 1918-го, на який акурат припадає ювілей, вже не буде ні цісаря, ні імперії.

«Нам надто не важливо те, що відбувається, і надто важливо, з ким, де і коли це відбувається, - пише Музіль, - а, отже, важливий для нас не дух подій, а їхня фабула, не відкриття якогось нового змісту життя,.. а розподіл того, що є, а це направду відповідає різниці між добрими п’єсами і п’єсами, які просто приносять добрі збори».

Недавній вал мережних обговорень вчинку Славка Вакарчука змусив мене згадати і Музіля, і його «Людину без властивостей». Особливо у контексті припущень, що лідер «ОЕ» буцімто має намір балотуватися на посаду президента. Дехто гарячково припустив, що жорсткі слова співака до Петра Порошенка фактично означають старт його електоральної кампанії.

Утім... Прихильники і противники схожих теорій, якими б екзотичними ці схеми не були, ясна річ, не знають не те, що трапиться за чотири роки, які залишилися до нових перегонів. Вони не відають того, що трапиться завтра-післязавтра, лише пнуться прикрити власне невігластво розцяцькованими фразами на кшталт #зрада чи #перемога.

Приблизно те ж відбувається у царині псевдо-прогнозування майбутнього Росії. Загумінкові провидці з дипломами політологів чи без них зачаровано вдивляючись у графіки рубльово-нафтового піке, чомусь заплющують очі на такі ж танці української гривні, на те, як щодня з економічної мапи України зникають десятки малих бізнесів, а відтак сотні земляків опиняються безробітними на вулиці, у ліпшому разі – виїжджають за кордон у пошуках праці. Серед патріотично-пафосного шалу очікування краху Путіна, кремлівського перевороту, кадировського стрибка на Москву тощо ми взагалі майже нічого не знаємо про промовисті дзвіночки нової глобальної кризи, що, на відміну від рецесії 2008 року, буде значно тяглішою і більш руйнівною. Для всіх. Кажуть, що впадуть чи не найпотіжніші економічні монстри світу, то що ж чекатиме нашу кволу господарку?

Але наша «еліта» звично організовує «патріотичні акції» на кшталт салону Бонадеї з роману Музіля. Причому, таких «салонів» в Україні – до вибору до кольору, кожна політична партія вважає за потрібне підгребти під себе когорту ласої до дармівщини «інтелектуальщини», аби та розповідала «urbi et orbi» ідеологічно правильні небилиці. Зміст, зазвичай, нікого не цікавить, він іноді є навіть шкідливим для травлення у мізках обивателя. А от форма, - понад усе, - чим більше там «слави», «зради» і «ганьби», тим потравніше, тим товарніше виглядають сурогати «патріотичної акції».

Мало хто замислюється, що змістом цих перших тижнів третього по Майдані року є не очікування Третього Майдану, а цілковите розчарування у майданах як інструментах змін. Утома від революцій, відчуття, що тебе обдурили не тільки винесені бунтом на вершину влади, але й ті, хто оголосив себе «громадянським суспільством», - оці «свої в дошку хлопці», - ось лейтмотив розмов за різдвяними столами і за горнятком кави. Ось дух часу, - хай це комусь здасться моветоном. Далебі, це не «добра п’єса», це «п’єса, яка просто приносить добрі збори». Поки що...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Поні й погоничі

Надто вже нахраписто влізли нам на шию, надто вже по-хамськи поводяться, так ніби й країна – не їхня, а чужа, щойно захоплена, тож чому б не розгулятися…

…Я розумію, колись їх "підуть". І маю надію, що їхній "похід від влади" не обмежиться традиційним ритуалом. Їх обов’язково слід запитати про одне: коли у них, "великих", визріла думка про право бути погоничами для "поні, які ходять по колу"?.. Хай вибачить мені Макарєвіч із "Машины времени", але його метафора дуже дочасна і влучна. 

Хто поверне мені, іншому, десятому, мільйонному двадцятиліття (коли не більше), вкрадене у нас за каденції нового "дуче"? Ми колись ці літа вже прожили, ми їх вже й прокляли, і забули, – а тепер що, знову починати все спочатку? Старшими на двадцять років братися за стару та марудну справу, загублену ще десь посеред юності…
…Ми були терпимішими і, я б сказав, делікатнішими. Ми читали Ґанді, Чорновола з їх ідеями ненасильництва, і захоплювалися тим же Макарєвічем; ми заздрили полякам із їх "Солідарністю", і хтось вже запитував себе, чи здатні українці на таке диво.
З’ясувалося, здатні.
Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мали віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось "тіпа по-украінскі", при цьому "посилено вивчаючи англійську"… Та сучасні дітваки на сто голів вищі інтелектуально і морально за старпьорську шваль, яку нам видають за "команду реформаторів". Може Яценюк і К тягатися із учорашнім випускником Ґарварду? Та йому б успішно посперечатися із відмінником-дев’ятикласником із Підзамча.
Але, боюсь, інтелектуальними вправами тут не обійдеться. Надто вже нахраписто влізли вони нам на шию, надто вже по-хамськи поводяться, так ніби й країна – не їхня, а чужа, щойно захоплена, тож чому б не розгулятися…
То хто ж повертатиме нам роки? Власне про це годилося б запитати не тільки тих, хто "чує кожного". А й, мабуть, у тих, хто дуже "свідомо" пособляв їм спинатися на олімп. Настільки "свідомо" та "національно", що й у страшному сні не побачиш. І якщо навіть вони й тихенько розповідають про «помилки», гріш ціна цим байкам. Таке "каяття – це, зазвичай, не стільки жаль про зло, скоєне нами, радше, острога зла, яке можуть вчинити нам у відповідь" (Ларошфуко).
…За вкрадені роки, помножені на кількість окрадених, – тут навіть довічним не розрахуєшся.
Ігор Гулик. Ілюстрація: livemaster.ru

Д-р Ярослав Новицький у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Коротке есе про толерантність

Ми перетворили приватність на фетиш, і тому всі, хто навіть не навмисне зазіхає на наші «шухлядки з кістяками», стають ворогами. У цій приватності ми самі собі герої, лідери, стратеги доль. А життя має свої оцінки, свої критерії

У столиці Португалії є закуток зі стелою, на якій різними мовами виведено цитату про те, що Лісабон – місто толерантності. Удень тут, зазвичай, не побачиш білих, вони тусуються лише уранці, біля дверей давньої «чарочної», де пригощають місцевою вишнівкою. Решту ж доби тут превалюють здебільша вихідці із колишніх португальських колоній. Вони обговорюють свої справи, залагоджують злидарські оборудки, просто вбивають час…

Скільки не галасуй про толерантність, життя все розкладає по своїх комірках: час для білих, і час для чорних. І жодної сегрегації, у сенсі інструктажного розподілу цих пір дня і ночі, жодної нетерпимості, бо носії цих нетерпимостей просто розмежувалися підсвідомо. Чудова ілюстрація до висновку Вікторії Наріжної, літературного критика і перекладача: «Толерантність – це не пропозиція зрадити власні погляди, і навіть не пропозиція злізти з п’єдесталу носія істини, це всього лише настанова не нав’язувати свою думку іншим. Толерантність – це усвідомлення, що світ існує не для тебе особисто, і місце в ньому потрібне всім. І треба якось миритися».
Звісно, місце потрібне всім. Інша річ, як дехто здобуває це «місце», іноді зовсім не сонячне, зовсім не прибуткове, а так, -- місце як місце…
Ви скажете: «То Португалія, Європа». А, як на мене, в Україні варто говорити не про расову, статеву чи, скажімо, релігійну толерантність. Значно важливіше поміркувати над пошанівком та повагою між собою. Над елементарними речами (скажімо, любов’ю до ближнього), які нібито мали б бути аксіомою для практикуючих християн, якими, судячи із переповнених храмів, є більшість громадян цієї країни.
Але храми – храмами, а життя – осібно. У побуті ми інші, а, як відомо, «пекло – це інші» (Сартр). У побуті ми приймаємо правило, окреслене ще Фрідріхом Ніцше: «Чим ширше ти розкриваєш обійми, тим легше тебе розіп’яти». У побуті ми живемо іншим життям, отже, сповідуємо геть іншу мораль, дотримуємося інших поведінкових стереотипів, воліємо інших понять і сенсів. При цьому ніхто (зауважмо, ніхто!) не закликає нас «зрадити власні погляди». Хіба лише переконуватиме у їхній хибності. Ніхто не пропонує «злізти з п’єдесталу». Ну, подумаєш, тихенько зауважить, що на цьому місці значно ліпше б дивився будь-хто, лише не ти…
Ми перетворили приватність на фетиш, і тому всі, хто навіть не навмисне зазіхає на наші «шухлядки з кістяками», стають ворогами. У цій приватності ми самі собі герої, лідери, стратеги доль. А життя має свої оцінки, свої критерії. Часто не сумісні з нашими уявленнями про світ і, головно, про себе. Тому так важко бути толерантним. Адже це означало б визнання власної пересічності, буденності, непомітності. Вже ліпше тішитися ілюзією величі у власних мушлях. В обложеній фортеці, довкола якої – інші.
Ігор Гулик. Ілюстрація: kruto.me

Прощання з богами

На Майдані, у шанцях «гібридної» війни країна (що захід, що схід) нарешті втямила, що варто таки розпрощатися з богами, бо вони або фальшиві, або такими не є

Що б мені не казали, але, на моє тверде переконання, чинний режим матиме гідне місце у вітчизняній історії. Так чи інак, він (можливо, поза волею Порошенка та інших) продовжив суперечливий, болісний, але від того не менш потрібний, процес, який можна назвати дорослішанням суспільства. 

Ми взяли за звичку ганити будь-яку владу, бо вона, звісно ж, не має ні часу, ні сил, аби реагувати на кожен критичний випад. Гасло помаранчевого майдану у цьому випадку спрацьовує на всі сто: «разом нас багато». Я теж не литиму тут єлей, лише зауважу: лише з відстані часу можна робити певні акценти.
Кравчук і Кучма (теж не вельми охоче, скажемо відверто) розставили майже всі крапки над «і» комуністичного минулого. Згадаймо хоча б спроможність КПУ 90-х – початку «нульових» збирати електоральні врожаї у майже чверті всіх виборців України. Зараз залишилася «солодка згадка» і цілком ренегатська партія, яка лише у назві зберегла колишній символ могутнього і брутального монстра.
Ющенко став апофеозом сподівань половини України, але засвідчив, що такі «переполовинені» надії часто провадять до протилежного результату: роздирають суспільство, провокують конфлікти, дезорієнтують еліти. Ба більше, сподівань замало. Обираючи лідера, ми мали б першим ділом замислитися над тим, кого обираємо, чи вписується витворений нами ідол у контекст часу, чи може він відповісти на його виклики.
Янукович тримав лінію Ющенка, як це парадоксально не звучить. Хай би що не витворяв і до чого б не прагнув. Золотий Батон поглибив протистояння, банально помінявши його полюси. Ворожий прихильникам «помаранчевих», він став утіленням всіх бід і для переважної більшості «синьо-білих». Посадивши політичних опонентів, він мав би угамувати спрагу помсти, але рівно ж створив цікавий і небезпечний для свого ж комфорту прецедент: порушив сакральне ставлення спільноти до влади як інституту, як усеохопного і всездатного інструмента. Все завершилося Майданом. Для України. Для Януковича – ганебною утечею у Підмосков’я.
На Майдані, у шанцях «гібридної» війни країна (що захід, що схід) нарешті втямила, що варто таки розпрощатися з богами, бо вони або фальшиві, або такими не є.
«Прощання з богами є небезпечним – ніколи не можна бути впевненим, що вони не повернуться у новій тілесній формі, а їхні здатності до перевтілення є гідними подиву, -- цитую мудрого Лєшека Колаковскі. -- Революції страчують імператорів, але історія вчить нас, що часто найбільш автентичний син революції кладе собі на голову імператорську корону».
Нова політична реальність прощання з богами не тільки обнадіює знову, але й застерігає. Маятник уподобань розчарованого і зневіреного виборця може схилитися у бік радикалізму. Як на мене, такий поворот буде цілком виправданим, бо мусить хтось нарешті добити систему, яка вже жодним чином не вписується не те що у світові тренди, але й у життєвий побут пересічного українця. Але… «Робесп'єр вірив у чесноти: він створив терор, -- згадую Максиміліана Волошина. -- Марат вірив у справедливість: він вимагав двісті тисяч голів».
Тож питання в іншому: у персоніфікації «слона», якого впустять в українську крамницю з порцеляною. На Бальцеровича чи Тетчер наразі чекати не доводиться…
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Недосяжність щастя

Може, це акурат той терен, де ми по праву можемо вважати себе творцями своєї ж долі, і егоїстично збирати краплини часу у келих власних утіх

Якось учені оприлюднили цікаві розрахунки. Вони нарешті з’ясували, скільки треба часу, щоб відчути себе щасливим. Отже, для ідеального балансу між роботою і життям необхідно мати 7 годин щастя, а якщо бути точним, то 6 годин і 59 хвилин. Не обійшлося і без практичних порад. Щоб бути абсолютно щасливим, слід передбачити у щоденному графіку на сніданок 22 хвилини, умивання і душ — 22 хвилини, поїздку на роботу і звідти — 1 годину і 26 хвилин, перевірку соціальних мереж — 18 хвилин, читання новин — 18 хвилин, перерву на обід — 53 хвилини etc.

Оце я й уявив собі «абсолютно щасливого чоловіка» із вічним секундоміром в долоні.
Жарти жартами, але проблема щастя вже точно не вичерпується загальним хронометражем тих чи інших процедур і його педантичним дотриманням. Можна збавити на роботу день, і відчути кайф від того, що вийшло, особливо коли ця робота тобі до душі. Утім, навіть тоді, діставши від дружини прочухана за геть занедбану господарку і покинуту її, єдину і неповторну, відчуєш себе останнім сіромахою, не гідним найменшого натяку фортуни.
…Є люди, які пливуть Рікою життя, вона несе їх, мов пір’їнки, до омріяної мети, але існує ризик, що десь насподі нуртують приховані чорториї, і тебе викине на берег, голого і беззахисного, а головно, -- неготового для такого виклику. Розчаровані й одурені, вони нарешті усвідомлюють «осоружну легкість буття», їхні мрії стають міражами, туманами над плесом ще недавно такої доброї Ріки.
Є інші. Вони тягнуть волока проблем берегом тієї ж Ріки, грузнучи у намитій роками твані, від цього їхня ноша стає каменем Сізіфа, а кожен крок – кроком на Голготу. Ці сіромахи ладні були б упасти у такі звабливі близькі хвилі, віддатися на їх волю, і плисти за ними, як перші… Та тримає перед таким кроком тягар, і навіть коли їм поталанить осягнути бажане, воно видасться їм гірким, як степовий полин на солончаках дельти такої недосяжної Ріки…
Треті уміють легко ходити життям. Не літати, а саме ступати, торкаючись землі, реальності, водночас не гнути спину під розмаїтими тягарями клопотів, що видаються їм, здебільшого, дріб’язковими на тлі вічності. Їх вабить не Ріка як засіб, їм цікавий її плин, її норов, її водні пристрасті. Вони знають підступність позірно тихих вод, рівно ж як і те, що десь у гирлі, там, де починається море, у пісках тихих лиманів, приховані справжні перли, гідні шляху.
Як на мене, дуже помічним є усвідомлення плинності часу, його справжньої цінності. Як там писав Стів Джобс? «Ваш час обмежений, тому не витрачайте його на життя чиїмсь чужим життям. Не потрапляйте в пастку догми, яка каже жити думками інших людей. Не дозволяйте галасу чужих думок перервати ваш внутрішній голос (курсив мій – Авт.). І найважливіше — майте сміливість іти за своїм серцем й інтуїцією. Вони якимось чином вже знають те, ким ви хочете стати насправді. Все інше — вторинне».
Звісно, у кожного своє розуміння щастя, і у цій приватній справі слід утриматися від будь-яких порад та рецептів ближньому. Може, це акурат той терен, де ми по праву можемо вважати себе творцями своєї ж долі, і егоїстично збирати краплини часу у келих власних утіх.
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Здатність бути

Криза довіри до провідників змушує спільноту застановитися саме на «власній здатності бути», на формуванні власного погляду: якою має бути країна, місто, вулиця, хто гідний влади, кого не варто пускати до неї на гарматний постріл

Знаний львівський психотерапевт Борис Дацишин не втомлюється повторювати, що найвищою цінністю у житті кожного є внутрішня свобода. Вона, на його думку, не передбачає якихось імпульсивних дій, революцій, радикального чину. Вона – у ставленні кожного з нас до того, що відбувається навколо: сприйнятті чи відразі, толеруванні чи ігнорації.

Але… Внутрішня свобода передбачає одну річ, чомусь для більшості наразі непосильну. Вона полягає у щоденній праці над собою, роботі ума і серця, а ще -- волю до гідного життя, до «здатності бути». Про цю, здавалося б, природну, аксіоматичну річ, говорив наш сучасник, німець, основоположник герменевтики Мартин Гайдеґер. Саме він зауважив, що «жоден народ і жодна «колективна доля» не спроможні звільнити індивіда від потреби приймати самостійні рішення щодо його власної здатності бути».
Поза тим, «власна здатність бути» в українців часто не корелюється із ментально-закостенілим «моя хата скраю». Індивідуалізм назагал – риса мотивуюча, але навряд чи він здатен переламати загальні тренди. Часто приватні устремління потрапляють у пастку ізоляції, і тоді «власна здатність бути» конфліктуватиме із «колективною долею». Ми маємо гіркий досвід Помаранчевої революції, Революції Гідності, коли фанатичне переконання тисяч, що вийшли на Майдан, вирішивши, що для «кращого майбутнього» варто лише підсадити на трон конкретну особу, відкидало раціональні репліки скептиків, які застерігали про сумнівність такого простого вирішення проблеми влади.
Тепер ці провидці кажуть: «А ми ж попереджали». Безумовно, вони мають право на таку, бодай моральну сатисфакцію. Але, скажіть-но, будь ласка, чи є ця сатисфакція повноцінною у контексті нинішніх реалій? Як уплине запізніла зловтіха на формування «власної здатності бути» у мільйонів зневірених, ображених, врешті-решт – обдурених? Бо тепер у ролі жертви – вся країна, адже реванш опонентів Майдану не приніс жаданого та омріяного їхнім прихильникам, навпаки, додав гіркоти розчарувань і загострив почуття безвиході. Знеціненою і дискредитованою виглядає нині вся політична «еліта», -- що владна, що опозиційна.
Та попри весь драматизм для верхівки, криза довіри до провідників змушує спільноту застановитися саме на «власній здатності бути», на формуванні власного погляду: якою має бути країна, місто, вулиця, хто гідний влади, кого не варто пускати до неї на гарматний постріл.
Бо внутрішня свобода змушує (а таки змушує! – коли питома вага її носіїв сягає критичної маси) спільноту до змін, диктуючи відтак вимоги урядам і президентам. Їй важко протидіяти, оскільки жоден «беркут» чи податківець, слава Богові, ще не має доступу до наших душ.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі