До питання про рабство

Ментально раб, позбувшись одних кайданів, шукатиме нові, і ніколи не зрозуміє того, хто справді ковтнув повітря свободи

Можна по-різному трактувати відомий вислів Гавела про те, що «за сталінської диктатури ми сиділи в клітках, нас випустили — і ми опинилися в джунглях». Утім, доволі вільну інтерпретацію цієї фрази почули днями у Росії, - країні, де культ Сталіна алярмово і доволі ентузіастично відроджують останніми роками, а стосунки між громадянином і державою направду, що не день то адекватніше, укладаються у Кіплінгову формулу закону джунглів. У «Литературной России» видрукували рецензію на роман Алєксандра Байгушева «Плач за нерозумними хозарами», причому автор цього опуса абсолютно щиро намагається виправдати… рабство. Його апологетика круто замішена на коктейлі з російської непересічності, брутального антисемітизму, месійності народу-богоносця. Ось лише один зразок його риторики: «Сьогодні наша культура мусить зробити зусилля і скинути з себе юдейську ману. Вигнати у три шиї всіх, хто торочить про "свободи". Велика заслуга Алєксандра Байгушева у тому, що він укотре нагадав нам про порожнечу неоюдейського плюралізму і про ту катастрофу, до якої ця ідеологія веде будь-яку державу».

Залишмо на совісті автора його пошуки винних у національній катастрофі Росії поза межами Росії, - це абсолютно не нова для московської публіки парадигма, її витоки слід шукати ще у чорносотенництві. Однак апологія рабства, його гламуризація, спроби ошатно подати його як «командну гру», як «жертву працівника заради успіху компанії», - це вже, погодьтеся, занадто навіть для азійської ментальності ерефії. Інша річ, що побут, особливо у тамтешній глибинці, дає яскраві приклади саме такого укладу трудових (і не тільки) стосунків між можновладцями та черню. І, до слова, якщо виходити з відомого визначення імперії як певного зразка трансляції практик на нові терени, - то на окупованій частині Донбасу маємо характерні саме для рабства прецеденти. Зокрема, судячи з повідомлень розвідки, у передчутті виборів в ОРДЛО уперто витворюють власну «політичну систему», заганяючи у стрункі партійні лави пересічних обивателів. Не бажаєш бути «партєйним», забудь про роботу…

«Будь-яка нація, яка увірує у власну непомильність, стане здобиччю демонів», - зауважував Карл Гюстав Юнг. Власне кажучи, не слід особливо подивляти з того, що маніфест на захист рабства побачив світ саме у «Литературной России», офіційному рупорові рафінованих «естетів» імперії. Цей, шанований владою за усіх часів (що Сталіна, що Горбі, що зараз – ВВП), прошарок діячів культури, путінська пропагандистська машина перетворила у таких демонів. Вони служили усім режимам вірою та правдою, вважаючи, що «це не рабство, це гнучкість і дисципліна, якщо бажаєте, "командна робота", і саме таким мусить бути моральний зразок праці у Росії» (див. «Литературная Россия», рецензія Алєксандра Андрюшкіна). Демони на кшталт Охлобистіна, Бєзрукова, Прілєпіна, Церетелі, Говорухіна etc. насправді є плоть від плоті незникненного (попри революції, репресії та класові чистки) клану «барінов», для яких усі решта – холопи, підніжки і не вартий «викликів історії» пил.  І якщо вже відверто говорити про витоки російського фашизму, то його ідеологами, попри Дугіна, Проханова та іже з ними, по праву можна вважати і цих одіозних бундючних «барінов» від культури. Вони, судячи з усього, могли б сміливо підписатися під знаменитим гітлерівським кредо: "Маса складається з пересічних особистостей, з демократів, але тисяча сліпих не можуть в сумі дати зрячого, тисяча боягузів – героя, сто тисяч парламентарів – державного діяча».

Так чи інак моделюючи перспективи постпутінської Росії, мусимо враховувати чинник новітнього рабства – системи стосунків, за яких зміна лідера аж ніяк не означає зміни ставлення до нього посполитих. Як до абсолютного монарха, рабовласника, вершителя доль. Тому не варто плодити особливих ілюзій з приводу майбутнього українсько-російського порозуміння. Ментально раб, позбувшись одних кайданів, шукатиме нові, і ніколи не зрозуміє того, хто справді ковтнув повітря свободи.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Що будує Путін?

Головною актуальною метою кремлівського верховоди є своєрідний апгрейд комуністичної імперії

Російський (а тепер уже й український) публіцист Євгєній Кісєльов у блозі на «Эхо Москвы» небезпідставно проводить паралелі Росії зразка 1914-го і Росії путінської. На підставі таких алюзій він запитує: «Яким буде лютий 2017-го?».

Я б не ризикував зазирати аж так далеко у майбутнє, однак недавні заяви кремлівського самітника дають певні обриси того, що чекає імперію в осяжній перспективі. Путін, як на мене, цілком логічно вибудовує свої публічні заяви, намагаючись підготувати публіку (перш за все, - своїх адептів, яких донедавна було понад 85 відсотків) до запланованої у Кремлі трансформації країни.

Путін не вигадує велосипед. Він не випадково критикує Лєніна за його «ліберальність» щодо поневолених націй. Він уважає принцип «самовизначення, аж до відокремлення» шкідливим, таким, що спричинив «найбільшу геополітичну катастрофу 20-го століття – розвал СРСР». Путін тому припускає поховання кремлівської мумії, спричинивши підозри Нєвзорова, що, мовляв, ВВП готує місце у мавзолеї для себе.

Та жарти жартами, найдоцільніше, мабуть, було б прослідкувати ланцюжок путінських філіпік, і зрозуміти, що його головною актуальною метою є своєрідний апгрейд комуністичної імперії. Не знаю, наскільки успішним стане цей проект, позаяк «в одну ріку не увійдеш двічі». Однак мусимо визнати, що божевільні з точки зору адекватних публіцистів і політологів ідеї російського вождя, попри діагнози, стають нашою з вами реальністю.

Що каже Путін? Що завжди залишався прихильником комуністичної та соціалістичної ідеї. Що не викидав свого партквитка. Що «Моральний кодекс будівника комунізму» є нічим іншим як марксистсько-ленінською інтерпретацією Біблії. Зауважмо, що ці мислеформи озвучено Путіним на пленарному засіданні Всеросійського народного фронту, - коаліції, яка привела «Єдіную Росію» до прогнозованої перемоги на минулих виборах у Госдуму. Коаліції, у якій «змішались в купу коні, люди», яка об’єднує довкола пропутінського партійного монстра розмаїті громадські організації здебільша, патерналістського гатунку (союз пенсіонерів, організації ветеранів ЗС тощо). Певна річ, для такої публіки головним мотивом є ностальгія за СРСР, а ідеї комунізму асоціюються, далебі, не з Лєніним, а з «батьком усіх народів».

Цілком закономірно, що маючи такий електорат, Путін уважав би помилкою не пограти на суспільних настроях. Українська авантюра спричинила майже цілковиту міжнародну ізоляцію Росії, отож, як не дивно, розв’язала руки кремлівській ОЗГ на теренах «оточеної фортеці». Ніщо не вадить учорашнім комуно-кадебістам провадити тут найекзотичніші соціальні експерименти, мотивуючи їх зовнішніми загрозами, жупелом національної катастрофи, яка у ватних мізках утілена в можливості остаточного розвалу Росії. З опозицією Кремль давно поквитався і за Болотну, і за проукраїнські марші. Жалюгідні залишки нескорених кинуть, як кістку, Кадирову. А місцеві «капіталісти», які донедавна годували кримінальну путінську гоп-компанію, нікому не потрібні із замороженими рахунками у західних банках. Їм дадуть спокій за умови тихої згоди на націоналізацію усіх статків в Росії (звісно, на користь атєчєства), а депортація за кордон стане для усманових, фрідманів, вексельбергів тощо найвищою мірою покарання. Бо прокурори знавіснілого Заходу тільки й чекають на російських vip-підсудних...

Однак наразі все це деталі ніким не підтвердженого путінського плану. Може, йому не судилося стати реальністю. Однак нав’язлива, неодноразова артикуляція пронафталінених рефлексій, майже карикатурні, позірно анальфабетичні (зате зрозуміліші плебсу) путінські вправи довкола комуністичної спадщини є лише підтвердженням думки, висловленої колись Єжи Лєцем: «Ідею можна докультивувати до культу». Зрештою, де-факто він вже є. То чи варто вибудовувати ілюзії з приводу того, яким буде для Росії лютий 2017-го?

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org

Коротке есе про зміст і форму

Кожна політична партія вважає за потрібне підгребти під себе когорту ласої до дармівщини «інтелектуальщини», аби та розповідала «urbi et orbi» ідеологічно правильні небилиці

Є такий не надто відомий письменник – Роберт Музіль – і його незавершений роман «Людина без властивостей». Можна довго і марудно сперечатися про цей твір, до слова, теж довгий і марудний, але чомусь мені видається, що головна його фабула цілком співзвучна з тим, що зараз відбувається на пострадянському просторі.

У Відні 10-х років минулого століття, ще до вибуху Великої війни, «цвіт нації» у виточненому салоні світскої левиці взявся за облаштування «патріотичної акції», приуроченої ювілеєві перебування цісаря на троні. Учасники зібрань шукають якусь вселенську ідею, здатну викристалізувати для світу образ імперії, якнайповніше втілити її глобальну місію. Жах і водночас комічність у тому, що «еліта», звісно не відає, що 1918-го, на який акурат припадає ювілей, вже не буде ні цісаря, ні імперії.

«Нам надто не важливо те, що відбувається, і надто важливо, з ким, де і коли це відбувається, - пише Музіль, - а, отже, важливий для нас не дух подій, а їхня фабула, не відкриття якогось нового змісту життя,.. а розподіл того, що є, а це направду відповідає різниці між добрими п’єсами і п’єсами, які просто приносять добрі збори».

Недавній вал мережних обговорень вчинку Славка Вакарчука змусив мене згадати і Музіля, і його «Людину без властивостей». Особливо у контексті припущень, що лідер «ОЕ» буцімто має намір балотуватися на посаду президента. Дехто гарячково припустив, що жорсткі слова співака до Петра Порошенка фактично означають старт його електоральної кампанії.

Утім... Прихильники і противники схожих теорій, якими б екзотичними ці схеми не були, ясна річ, не знають не те, що трапиться за чотири роки, які залишилися до нових перегонів. Вони не відають того, що трапиться завтра-післязавтра, лише пнуться прикрити власне невігластво розцяцькованими фразами на кшталт #зрада чи #перемога.

Приблизно те ж відбувається у царині псевдо-прогнозування майбутнього Росії. Загумінкові провидці з дипломами політологів чи без них зачаровано вдивляючись у графіки рубльово-нафтового піке, чомусь заплющують очі на такі ж танці української гривні, на те, як щодня з економічної мапи України зникають десятки малих бізнесів, а відтак сотні земляків опиняються безробітними на вулиці, у ліпшому разі – виїжджають за кордон у пошуках праці. Серед патріотично-пафосного шалу очікування краху Путіна, кремлівського перевороту, кадировського стрибка на Москву тощо ми взагалі майже нічого не знаємо про промовисті дзвіночки нової глобальної кризи, що, на відміну від рецесії 2008 року, буде значно тяглішою і більш руйнівною. Для всіх. Кажуть, що впадуть чи не найпотіжніші економічні монстри світу, то що ж чекатиме нашу кволу господарку?

Але наша «еліта» звично організовує «патріотичні акції» на кшталт салону Бонадеї з роману Музіля. Причому, таких «салонів» в Україні – до вибору до кольору, кожна політична партія вважає за потрібне підгребти під себе когорту ласої до дармівщини «інтелектуальщини», аби та розповідала «urbi et orbi» ідеологічно правильні небилиці. Зміст, зазвичай, нікого не цікавить, він іноді є навіть шкідливим для травлення у мізках обивателя. А от форма, - понад усе, - чим більше там «слави», «зради» і «ганьби», тим потравніше, тим товарніше виглядають сурогати «патріотичної акції».

Мало хто замислюється, що змістом цих перших тижнів третього по Майдані року є не очікування Третього Майдану, а цілковите розчарування у майданах як інструментах змін. Утома від революцій, відчуття, що тебе обдурили не тільки винесені бунтом на вершину влади, але й ті, хто оголосив себе «громадянським суспільством», - оці «свої в дошку хлопці», - ось лейтмотив розмов за різдвяними столами і за горнятком кави. Ось дух часу, - хай це комусь здасться моветоном. Далебі, це не «добра п’єса», це «п’єса, яка просто приносить добрі збори». Поки що...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Поні й погоничі

Надто вже нахраписто влізли нам на шию, надто вже по-хамськи поводяться, так ніби й країна – не їхня, а чужа, щойно захоплена, тож чому б не розгулятися…

…Я розумію, колись їх "підуть". І маю надію, що їхній "похід від влади" не обмежиться традиційним ритуалом. Їх обов’язково слід запитати про одне: коли у них, "великих", визріла думка про право бути погоничами для "поні, які ходять по колу"?.. Хай вибачить мені Макарєвіч із "Машины времени", але його метафора дуже дочасна і влучна. 

Хто поверне мені, іншому, десятому, мільйонному двадцятиліття (коли не більше), вкрадене у нас за каденції нового "дуче"? Ми колись ці літа вже прожили, ми їх вже й прокляли, і забули, – а тепер що, знову починати все спочатку? Старшими на двадцять років братися за стару та марудну справу, загублену ще десь посеред юності…
…Ми були терпимішими і, я б сказав, делікатнішими. Ми читали Ґанді, Чорновола з їх ідеями ненасильництва, і захоплювалися тим же Макарєвічем; ми заздрили полякам із їх "Солідарністю", і хтось вже запитував себе, чи здатні українці на таке диво.
З’ясувалося, здатні.
Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мали віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось "тіпа по-украінскі", при цьому "посилено вивчаючи англійську"… Та сучасні дітваки на сто голів вищі інтелектуально і морально за старпьорську шваль, яку нам видають за "команду реформаторів". Може Яценюк і К тягатися із учорашнім випускником Ґарварду? Та йому б успішно посперечатися із відмінником-дев’ятикласником із Підзамча.
Але, боюсь, інтелектуальними вправами тут не обійдеться. Надто вже нахраписто влізли вони нам на шию, надто вже по-хамськи поводяться, так ніби й країна – не їхня, а чужа, щойно захоплена, тож чому б не розгулятися…
То хто ж повертатиме нам роки? Власне про це годилося б запитати не тільки тих, хто "чує кожного". А й, мабуть, у тих, хто дуже "свідомо" пособляв їм спинатися на олімп. Настільки "свідомо" та "національно", що й у страшному сні не побачиш. І якщо навіть вони й тихенько розповідають про «помилки», гріш ціна цим байкам. Таке "каяття – це, зазвичай, не стільки жаль про зло, скоєне нами, радше, острога зла, яке можуть вчинити нам у відповідь" (Ларошфуко).
…За вкрадені роки, помножені на кількість окрадених, – тут навіть довічним не розрахуєшся.
Ігор Гулик. Ілюстрація: livemaster.ru

Д-р Ярослав Новицький у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Коротке есе про толерантність

Ми перетворили приватність на фетиш, і тому всі, хто навіть не навмисне зазіхає на наші «шухлядки з кістяками», стають ворогами. У цій приватності ми самі собі герої, лідери, стратеги доль. А життя має свої оцінки, свої критерії

У столиці Португалії є закуток зі стелою, на якій різними мовами виведено цитату про те, що Лісабон – місто толерантності. Удень тут, зазвичай, не побачиш білих, вони тусуються лише уранці, біля дверей давньої «чарочної», де пригощають місцевою вишнівкою. Решту ж доби тут превалюють здебільша вихідці із колишніх португальських колоній. Вони обговорюють свої справи, залагоджують злидарські оборудки, просто вбивають час…

Скільки не галасуй про толерантність, життя все розкладає по своїх комірках: час для білих, і час для чорних. І жодної сегрегації, у сенсі інструктажного розподілу цих пір дня і ночі, жодної нетерпимості, бо носії цих нетерпимостей просто розмежувалися підсвідомо. Чудова ілюстрація до висновку Вікторії Наріжної, літературного критика і перекладача: «Толерантність – це не пропозиція зрадити власні погляди, і навіть не пропозиція злізти з п’єдесталу носія істини, це всього лише настанова не нав’язувати свою думку іншим. Толерантність – це усвідомлення, що світ існує не для тебе особисто, і місце в ньому потрібне всім. І треба якось миритися».
Звісно, місце потрібне всім. Інша річ, як дехто здобуває це «місце», іноді зовсім не сонячне, зовсім не прибуткове, а так, -- місце як місце…
Ви скажете: «То Португалія, Європа». А, як на мене, в Україні варто говорити не про расову, статеву чи, скажімо, релігійну толерантність. Значно важливіше поміркувати над пошанівком та повагою між собою. Над елементарними речами (скажімо, любов’ю до ближнього), які нібито мали б бути аксіомою для практикуючих християн, якими, судячи із переповнених храмів, є більшість громадян цієї країни.
Але храми – храмами, а життя – осібно. У побуті ми інші, а, як відомо, «пекло – це інші» (Сартр). У побуті ми приймаємо правило, окреслене ще Фрідріхом Ніцше: «Чим ширше ти розкриваєш обійми, тим легше тебе розіп’яти». У побуті ми живемо іншим життям, отже, сповідуємо геть іншу мораль, дотримуємося інших поведінкових стереотипів, воліємо інших понять і сенсів. При цьому ніхто (зауважмо, ніхто!) не закликає нас «зрадити власні погляди». Хіба лише переконуватиме у їхній хибності. Ніхто не пропонує «злізти з п’єдесталу». Ну, подумаєш, тихенько зауважить, що на цьому місці значно ліпше б дивився будь-хто, лише не ти…
Ми перетворили приватність на фетиш, і тому всі, хто навіть не навмисне зазіхає на наші «шухлядки з кістяками», стають ворогами. У цій приватності ми самі собі герої, лідери, стратеги доль. А життя має свої оцінки, свої критерії. Часто не сумісні з нашими уявленнями про світ і, головно, про себе. Тому так важко бути толерантним. Адже це означало б визнання власної пересічності, буденності, непомітності. Вже ліпше тішитися ілюзією величі у власних мушлях. В обложеній фортеці, довкола якої – інші.
Ігор Гулик. Ілюстрація: kruto.me

Прощання з богами

На Майдані, у шанцях «гібридної» війни країна (що захід, що схід) нарешті втямила, що варто таки розпрощатися з богами, бо вони або фальшиві, або такими не є

Що б мені не казали, але, на моє тверде переконання, чинний режим матиме гідне місце у вітчизняній історії. Так чи інак, він (можливо, поза волею Порошенка та інших) продовжив суперечливий, болісний, але від того не менш потрібний, процес, який можна назвати дорослішанням суспільства. 

Ми взяли за звичку ганити будь-яку владу, бо вона, звісно ж, не має ні часу, ні сил, аби реагувати на кожен критичний випад. Гасло помаранчевого майдану у цьому випадку спрацьовує на всі сто: «разом нас багато». Я теж не литиму тут єлей, лише зауважу: лише з відстані часу можна робити певні акценти.
Кравчук і Кучма (теж не вельми охоче, скажемо відверто) розставили майже всі крапки над «і» комуністичного минулого. Згадаймо хоча б спроможність КПУ 90-х – початку «нульових» збирати електоральні врожаї у майже чверті всіх виборців України. Зараз залишилася «солодка згадка» і цілком ренегатська партія, яка лише у назві зберегла колишній символ могутнього і брутального монстра.
Ющенко став апофеозом сподівань половини України, але засвідчив, що такі «переполовинені» надії часто провадять до протилежного результату: роздирають суспільство, провокують конфлікти, дезорієнтують еліти. Ба більше, сподівань замало. Обираючи лідера, ми мали б першим ділом замислитися над тим, кого обираємо, чи вписується витворений нами ідол у контекст часу, чи може він відповісти на його виклики.
Янукович тримав лінію Ющенка, як це парадоксально не звучить. Хай би що не витворяв і до чого б не прагнув. Золотий Батон поглибив протистояння, банально помінявши його полюси. Ворожий прихильникам «помаранчевих», він став утіленням всіх бід і для переважної більшості «синьо-білих». Посадивши політичних опонентів, він мав би угамувати спрагу помсти, але рівно ж створив цікавий і небезпечний для свого ж комфорту прецедент: порушив сакральне ставлення спільноти до влади як інституту, як усеохопного і всездатного інструмента. Все завершилося Майданом. Для України. Для Януковича – ганебною утечею у Підмосков’я.
На Майдані, у шанцях «гібридної» війни країна (що захід, що схід) нарешті втямила, що варто таки розпрощатися з богами, бо вони або фальшиві, або такими не є.
«Прощання з богами є небезпечним – ніколи не можна бути впевненим, що вони не повернуться у новій тілесній формі, а їхні здатності до перевтілення є гідними подиву, -- цитую мудрого Лєшека Колаковскі. -- Революції страчують імператорів, але історія вчить нас, що часто найбільш автентичний син революції кладе собі на голову імператорську корону».
Нова політична реальність прощання з богами не тільки обнадіює знову, але й застерігає. Маятник уподобань розчарованого і зневіреного виборця може схилитися у бік радикалізму. Як на мене, такий поворот буде цілком виправданим, бо мусить хтось нарешті добити систему, яка вже жодним чином не вписується не те що у світові тренди, але й у життєвий побут пересічного українця. Але… «Робесп'єр вірив у чесноти: він створив терор, -- згадую Максиміліана Волошина. -- Марат вірив у справедливість: він вимагав двісті тисяч голів».
Тож питання в іншому: у персоніфікації «слона», якого впустять в українську крамницю з порцеляною. На Бальцеровича чи Тетчер наразі чекати не доводиться…
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb