Андрій Мацяк у програмі "Профілі" з Ігорем Гуликом

Андрій Мацяк, генеральний директор театру ім. М. Заньковецької:

«Моментально я реагую на хамство, я реагую на крайню нелюбов до своєї професії, вкрай ненормальне ставлення до театру, в якому я працюю, тоді я реагую моментально і тут розмов не може бути»

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Олександр Фільц у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"

Олександр Фільц:

«Дуже по-різному переносять люди часи на війні. На війні хтось наживається, хтось страждає, хтось політику робить, хтось сходить зі сцени після війни, хтось виступає на сцену історії… Ну, тобто то такі трошки буремні часи…»

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих. Щосуботи о 19.15 на ТРК «Львів»

Така різна обраність

Допоки харизматик діє у рамках, що схвалюються і притаманні натовпу, доти його вважають рівним собі

Томас Гоббс – видатний англієць, якого вважають одним з перших теоретиків лібералізму, вважав, що для досягнення миру кожна особа має відмовитися від необмеженого права на все. Ця відмова може бути втілена у відречення або ж передачі прав однієї особи іншій, що, по суті, є передумовою створення держави. Відтак добровільно позбавлені прав, висновує Гоббс, мусять погодитися з тим, що "суттєвим або природним явищем є рівність тих, кому влада не належить".

Власне, за століття, які минули після цього висновку, спільнота вже звикла до такого стану справ, тієї позірної рівності позбавлених важелів державного впливу. Позірної тому, що окрім бажання влади ("Основним почуттям всіх людей є бажання влади, дедалі більшої влади, бажання, що вмирає лише разом з людиною…" – П'єр Манан), є інші критерії суспільного побуту, які перетворюють цю рівність на евфемізм – гроші, зв'язки, опінія тощо.
Поза тим, люди, яким вдалося реалізувати "бажання дедалі більшої влади", перебуваючи у колі обраних "щасливців", відверто ігнорують звичаї і традиції середовища, з якого вийшли. Годі говорити про рівність владоможців, за умов рівності вони б стали сірими й однаковими в очах загалу, а, отже, не змогли б пояснити ні собі, ні іншим обраність свого становища.
Обраність буває різною. Часом вона набуває рис "віртуальної нерівності", такої собі гри на публіку, особливо приматанній опозиціонерам. Скажімо, Садовий, якось звинувативши Януковича і К у невігластві, припускав, що вони таки могли собі таке дозволити. Однак той же Садовий, готуючи подарунок на уродини «золотого батона», без сумніву, визнав, що тричі зек і «проффесор» заслуговує на фоліант з пасторськими посланнями Шептицького. Я вже колись писав, як депутати з різних середовищ, успішно відігравши на публіці батальні сцени, мирно попивають каву, і при цьому іронізують з екзальтованих симпатиків двох протилежних таборів, готових розтоптати одне одного. Зрозуміло, що тим, на вулиці, нічого ділити (за великим рахунком), бо вони – рівні, себто позбавлені влади.
Харизма, однак, особливо позитивна, може зіграти злий жарт з її носієм. Асоціація "рівних", яка бодай на мить ідентифікувала себе, свою ментальність, свої прагнення з "вивищеним" провідником, ревно і прискіпливо слідкує за правилами гри. Причому, ці правила – здебільшого, нав'язані їй зовні, з часом приватизуються загалом, який стоїть на тому, що вони – органічний його продукт. Допоки харизматик діє у рамках, що схвалюються і притаманні натовпу, доти його вважають рівним собі. Але політика – це комплекс забов'язань, компромісів і командної гри, а, отже, мораль і етика усередині еліт не завжди сумісні з баченням електорату. Щойно цю несумісність "принципів" і вчинків зауважать симпатики, як вчорашній ідол перетворюється на ворога, іноді навіть запеклішого, ніж ті, хто справді дає підстави для нелюбові. Він демонструє свою "нерівність", а, отже, є несприйнятним, відкинутим.
Повернути втрачену моральну "цноту" – завдання не з легких. Порошенко, до прикладу, досі не впорався з рецидивами недовіри після перемир'я, одіозних призначень etc. Поодинокі екс-регіонали роблять одчайдушні спроби самореабілітації.
Війна зі змінним успіхом, вона все ж приречена на якийсь фінал. Принаймні, шанси потрапити до когорти позбавлених влади, а значить, направду рівних, за Гоббсом, є у кожного з супротивників.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Юрій Журавель

Чи чекати нам краху Путіна?

Навіть якщо завтра з Путіним трапиться щось екстранеординарне, і у кремлівських покоях почне господарювати інший персонаж російської історії, гадаю, світові (й Україні також) не варто очікувати кардинальних змін

Фейсбук-спільнота тішиться купою повідомлень від такої ж купи провидців, астрологів і просто охочих побавитися у футурологію, які з достеменністю ста відсотків твердять про дуже швидкий крах Путіна. Кажуть, як от Слава Рабіновіч, про бунт в регіонах, дехто вимальовує перспективи палацового перевороту, треті із апломбом діагностів приписують ВВХ страшні й невиліковні недуги.
У принципі, тут все зрозуміло. Стомлене війною і доволі розмитим уявленням про завтрашній день суспільство вигадує собі заспокійливі ліки, аби сяк-так перебути лихоліття. Тим паче, що соціальні мережі дають можливість кожному спробувати себе в іпостасі як не політолога, то аналітика нафто-газового ринку, як не військового стратега, то, принаймні, фельдшера.
Але проблема, як на мене, не вичерпується присутністю (неприсутністю) демонізованої персони Путіна на російському троні. Проблема – у самій Росії, її мешканцях, які, згідно із опитуванням тамтешнього «Лєвада-центра», вперто довіряють Владіміру Владіміровічу, без озирання на те, хто потиснув йому руку на якомусь маргінальному саміті, а хто вимагав від нього забиратися геть з України. Проблема власне у тамтешньому поспільстві, яке, не особливо зваживши на дефіцит пармензану і заморських вин у крамницях, ладне присісти на «сутошниє щі» і «рєдьку», аби лише відчувати себе носіями імперськості, вищості і самонавіяної «правильності».
Навіть якщо завтра з Путіним трапиться щось екстранеординарне, і у кремлівських покоях почне господарювати інший персонаж російської історії, гадаю, світові (й Україні також) не варто очікувати кардинальних змін. Усе дуже просто: серед тамтешньої еліти чудово розуміють ментальність свого народу, його потреби і його, так би мовити, мрії. Серед них –і сакралізацію будь-якої влади, особливо ж влади тирана, імперця.
Ба більше, - Путін уособлює не просто прагнення росіян до повернення будь-якої імперії – совєтської, царської чи, скажімо, навіть теократичної; Путін спирається на систему, яка уможливлює такі устремління, робить їх реальними, доступними на дотик. Ця система – силові структури, надто з КГБ (ФСБ) з усіма їхніми інструментами і повноваженнями. І якщо, до прикладу, долі запрагнеться усунути ВВХ (не важливо, яким робом), то російську стихію, так чи інак зможе опанувати не ліберал на кшталт пропонованих усіма Ходорковского чи Навального, а солдафон і диктатор, наприклад, той же Шойгу. Зрештою, чи не історія вказує нам на саме такий вислід розмаїтих російських переворотів? Хіба Кєрєнскій з його «білими рукавичками» довго всидів у кріслі правителя усія Руси?
Тому, попри оптимістичні сценарії, мусимо готуватися до важких часів. Думаю, навіть трагічних. Позаяк те, що може трапитися натеренах нашого сусіда, не піддається жодному прогнозові. З простої причини: некерованості самої Росії і масштабності процесів, які, мабуть, таки розпочнуться там. Те, що колос на глиняних ногах рано чи пізно впаде, - не викликає сумнівів. Однак у якому радіусі впадуть його уламки і куди сягне ударна хвиля від такого цивілізаційного катаклізму, - одному Богові відомо.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Вася Ложкін

Алюзії 90-х

Влада доволі часто хапається, мов за соломинку, за факти кримінальної хроніки, аби розділити роль невинної жертви або ж спробувати маніпулювати найнижчими інстинктами натовпу

Мережні ресурси, друковані та електронні мас-медіа, сповнені повідомленнями про замахи та убивства осіб, тією чи іншою мірою причетних до певної політичної сили, створюють алюзію з порівняно недавнім минулим. Можна штучно спонукати спільноту думати, що схожий безлад аж ніяк не виходить за межі побутовістики, та все ж, погодьтеся, це якийсь цинічний оксюморон, – насильство стає "умежованим", "регламентованим", так ніби йдеться про порядок денний макабричного засідання, у цілком визначеними обов'язковими атрибутами ритуалу.
Звичайно, найлегше кивнути на знакові постаті нинішньої влади, згадавши їх минуле, але, погодьтеся, не можна завжди бути заручником того, хто тобою керує чи бодай має у цій державі сякий-такий ресурсний потенціал. Певна річ, "революція дає іноді повелителями таких осіб, яких ми не бажали б бачити й слугами", – але якщо жити за цитатами, зокрема, Буаста, то, радше,
вже не жити взагалі. Мені іноді видається, що схильність загалу забувати колись дуже важливі події й деталі рятує цей загал від тотальної параної, додає відваги і продовжує тяглість людського роду.
У ситуації, коли в країні гримлять вибухи і лунають постріли, варто запитувати – "кому вигідно?". Це запитання, як і багато інших, за влучним висловом Елі Візеля, "мають у собі таку силу, якої ніколи не має жодна відповідь…". Ті, хто при владі, і ті, хто зводить курок чи тисне на кнопку дистанційного управління вибухівкою, рано чи пізно змушені будуть відповісти саме на це запитання. Їхні відповіді, передбачаю, будуть різними, але відповідальність – тотожна. Влада доволі часто хапається, мов за соломинку, за факти кримінальної хроніки, аби розділити роль невинної жертви або ж спробувати маніпулювати найнижчими інстинктами натовпу. Якщо кілер має цілком конкретну мету, то у влади ця мета ґлобальна. За лаштунками подій, що вселяють жах, змушують індивідів рухати мозковими звивинами у пошуках порятунку, легше сховати ще страхітливіші злочини.
Історичні алюзії – річ ризикована і невдячна. У нашому випадку, – коли йдеться про часово не надто розмежовані події, – якихось не повних двадцяти літ, – вони неминучі. У прокурорських сейфах припадають пилюкою нерозкриті гучні убивства, жертви замахів середини 90-х, ті, яким поталанило вижити, й досі блукають коридорами влади у пошуках справедливості, їхні кривдники, здебільшого, навпаки, – влаштували собі комфортне життя, хто поза межами держави, хто у її серці, цілком легально.
Біда у тім, що допоки ці "кістяки" не повитягали з шаф на світ Божий, доти й громада не може бути упевненою, що завтрашній ранок не зворохобить її звісткою про смерть ще одного незручного свідка. Але у тім то й справа, що корупційний спрут не хоче випускати зі своїх щупалець "компру", вшиту у карні справи, позаяк кожен, хто вважає себе сяким-таким політиком і дбає про власну кар'єру, чудово розуміє, який капітал сховано у прокурорських заначках. Прийде день, і його можна буде задіяти на власний розсуд: як інструмент залякування опонентів, шантажу чи банального відрядження у "віддалені місця". Той, хто має доступ до цього "скарбу нації", може заткнути рота найерудованішому та найхаризматичнішому опонентові, зруйнувати будь-який опозиційний бізнес, дефамувати найчеснішого, збезчестити найчистішого.
Я іноді думаю, – хто у нашій країні володіє найефективнішими засобами впливу? І відповідаю, – мабуть, прокурори. А якщо так, то, може, не варто квапитися з висновками про характер демократичних змін?
Ігор Гулик. Ілюстрація: lib.rus.ec

Коротке есе про синдром минулого

Фактично вся наша «еліта» – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини

Ми, мабуть, нічим не відрізняємося від інших спільнот, лише не хочемо помічати однаковостей і закономірностей свого розвитку. Ми намагаємося щось говорити про „нормальну Україну”, не беручи до уваги того факту, що не минуло ще й одного покоління, не позначеного вродженими плямами колоніального існування. Нас вабить „світле майбутнє”, поза тим, самі того не підозрюючи, ми продукуємо незбагненні з точки зору цивілізованого світу вчинки, мотивацією яких є постсовєтський синдром, ба більше, – большевизм у його найхарактерніших проявах. 

Система суспільних світоглядних цінностей потерпає від хаосу не менше, аніж весь державний устрій, поза як він – вторинний, він – симулякр, витворений у мізках вчорашнього комсомольця, партноменклатурника, які спромоглися долучитися до процесу „державотворення” маючи, передовсім, на меті банальний людський інстинкт самозбереження. Якщо говорити начистоту, то фактично вся наша еліта – макабричний конгломерат покручів, пристосуванців і конформістів, – і нема на те ради, оскільки інших шляхів до олімпу їй не запропонувала ні доля, ні конкретні обставини. Що більше, – їй, цій еліті, до смаку саме таке існування, вона переконана, що саме так, а не інакше, слід правити країною на роздоріжжі: ліберальні гасла і большевицька практика, непоєднувані і водночас реально-прогресуючі, визначальні і засадничі.

Юрій Бадзьо, дисидент з кількома десятками років в’язничного стажу, який, мабуть, і надалі залишиться інакодумцем у середовищі своїх колишніх співкамерників, зауважує цю притаманну для України нинішньої рису: "...Коли я сьогодні бачу перекошені від люті обличчя "демократів", що потрясають "опозиційними" кулаками перед очима "партократів", голови Верховної Ради і Президента, у моїй уяві постають потворні гримаси большевизму...". Але ж значна частина „партократів” – то, даруйте, дзеркальне відображення тих же „демократів”, лише з тією різницею, що перші – у владі, інші – в опозиції.
Для них держава – добра нагода залагодити власні амбіції, втілити меркантильні інтереси, потішити самолюбство усвідомленням власної „вагомості”.
Попри те, спільнота живе за законами нормального розвитку, відкидаючи старе разом з його віджилою атрибутикою і заяложеними гаслами, відкрита до нового, у якому буде і національна ідея, і нормальна Україна. Не така, якою собі її уявляли занурені у штучно витворений світопростір її нинішні адепти.
Головне - ми готові до цього. "Українське суспільство, принаймні його найпросунутіша й найдинамічніша частина, як мені здається, виявилося набагато свідомішим, набагато самовідданішим, ніж українська еліта, зокрема й опозиція, - пише Лілія Шевцова, провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі. - Це суспільство продемонструвало й незрівнянно більшу зрілість, ніж суспільства в інших нових незалежних державах, зокрема й у Росії. Сам цей факт робить Україну, мабуть, найдинамічнішим державним утворенням на нинішньому пострадянському просторі, готовим до реальної трансформації".
Ігор Гулик. Ілюстрація: pikabu.ru

Велика криза

Криза - це новий шанс, яким гріх не скористатися. І шанс цей полягає, зокрема, у тому, щоб врешті-решт вирватися з парадигми Глібова, щоб на 25-у році незалежності з’ясувати, хто в трійці «лебідь – рак – щука» головний

«І жах не в тому, що щось зміниться, —

жах у тому, що все може залишитися так само».

Ліна Костенко

Українці, на відміну від інших націй, досі шукають властиву тільки їм формулу успіху. Рівно ж як, - і маю підозру, що теж, не так, як інші, - твердо вивчили формулу неуспіху. Тільки не для того, аби оминати її десятою дорогою, а навпаки, - щоб згодом, після чергової поразки, згадувати про неї у невимовно тужливих піснях.

Ця формула неуспіху проста, як байка Леоніда Глібова про лебедя, рака і щуку. Упродовж сотень років ролі у гумористичному тріо невдах перепадали різним діячам загальноукраїнського масштабу. Хтось із них закарбувався у свідомості спільноти тавром зрадника, а дехто досі посідає поважне місце у ще не створеному національному пантеоні.

Спроби діагностики

Політична еліта врешті, здається, зрозуміла, що її феєрично-патетична риторика, якою упродовж останніх двох років кишів теле- і радіоефір, і без якої не минало жодне більш-менш поважне зібрання, є всього-навсього гарною міною за поганої гри. І якщо грудневі спроби повалити уряд Яценюка зійшли на пси через блазнівську витівку Барни, то з початком високосного 2016-го скандали на Печерських пагорбах зіп’ялися на значно вищий рівень. І тепер, власне кажучи, жодні філологічні вправи не знівелюють потреби втямливих пояснень того, що відбувається.

«Казус Абромавичуса» - міністра з когорти «варягів», - урешті висмикнув кляпи з уст найповажніших речників. Першим про велику політичну кризу заявив спікер парламенту Володимир Гройсман. Бо, у принципі, слід зрозуміти, що відповідальність за дії/бездіяльність уряду лежить не тільки на Арсенії Петровичу, але й на Верховній Раді, дружнім голосуванням якої цей Кабмін благословили на царство. І кому-кому, а от Гройсману не варто пояснювати, якими титанічними зусиллями пацієнт на прізвисько «коаліція» ще досі радше живий, ніж мертвий.

Та коли про велику кризу заговорив лідер фракції БПП Юрій Луценко, у повітрі справді повіяло дочасними виборами. Хоча у неписаних правилах гри в трикутнику «президент – парламент – уряд», яка триває ось уже півроку, таке словосполучення належить до найбільш табуйованих. Луценко дотримав політичного етикету, хоча, як і великий байкар Глібов, вдався до більш ніж прозорої езопової мови. «Стало зрозуміло, що в уряду Яценюка немає 226 голосів для прийняття важливих законів щодо євроінтеграції, розвитку країни та економіки… Що робити? Шукати вихід без ультиматумів, я іншого виходу не бачу», - заявив Луценко. Він, правда, не врахував одного: в арсеналі опонента (керівника уряду) не залишилося «набоїв», лише ультиматуми. «Куля в лоб» - то просто смішний мем, не більше.

Шантаж і крапка

Арсенію Петровичу й справді не позаздриш. «Ботан» з бездоганною англійською і квитком економ-класу, такий собі хіпстер у великій політиці з часом став боксерською грушею, на якій відпрацьовують хуки, джеби і свінги усі неліниві. Я не думаю, що опонентам прем’єра так жагуче хочеться замінити його. Мабуть, є поважніша мотивація для щоденних атак. Не буду множити конспірологічні версії про Яценюка як найжадібнішого корупціонера (свічки не тримав). Однак, гадаю, оточення Арсенія таки надовго дало роботу детективам НАБУ.

Але, підозрюю, що прем’єр до пори до часу змушений був миритися з роллю такого собі щита для президента, забираючи весь негатив, усі народні кривди на себе. Що ж, назвавшись Бальцеровічем, лізь в окріп... Та з плином часу удари ставали все дошкульнішими, і закономірно – пробили глуху урядову оборону. Тим паче, що за плечима прем’єра – політична сила, яку лише умовно можна вважати «силою». Рейтинг «Народного фронту» завис на позначці статистичної похибки.

І Яценюку, загнаному у кут, не залишили вибору. Тепер з його уст лунають шантаж і погрози. Смішні до сліз для освідомлених, але страшні для пересічного українця. Прем’єр лякає карами з боку МВФ, страшить невиплатами пенсій, балансує на грані легенд про те, що після його демісії військо на східному фронті залишиться голим і босим. Прем’єр проштовхує ідею конституційного референдуму, це, на його думку, панацея від усіх реформаторських недуг.

Та найсерйозніший меседж його щотижневих телевізійних десятихвилинок: дочасні вибори під час війни – то апокаліпсис. Буцім президентські чи місцеві у нас відбулися у благословенно мирні роки! Насправді ж прем’єр сам боїться виборів більше, ніж російського наступу. Бо ні йому, ні «Народному фронту» навряд чи вдасться подолати парламентський поріг.

Що далі?

Отже, діагноз є – велика криза. Інша річ, що очі політикам затуманюють ймовірні результати ще не оголошених позачергових виборів. Цинічно годуючи публіку страхами і пересторогами, вони тишком-нишком вже розгортають штаби для електоральних перегонів.

А дарма... Криза - це новий шанс, яким гріх не скористатися. І шанс цей полягає, зокрема, у тому, щоб врешті-решт вирватися з парадигми Глібова, щоб на 25-у році незалежності з’ясувати, хто в трійці «лебідь – рак – щука» головний. Про це я писав у минулому числі «Boom&TV», і цьому направду варто присвятити й референдум. Тобто мова про устрій держави, про повноваження її перших осіб, про особисту відповідальність за те, що відбувається. Президентську, прем’єрську (канцлерську), але аж ніяк не змішану (колективну). Бо в останньому варіанті цапами-відбувайлами завжди роблять нас з вами.

Ігор Гулик. Ілюстрація: radiosvoboda.org