Локдаун? Ні – цуцванґ дилетантів

 

Можна надривати животи від "інтелектуальних" потуг Давида Арахамії та іншої "зеленої компанії", але від того, погодьтеся не стає легше. 

Попри бажання/небажання президента, його парламентського "кварталу", угодовського уряду, напівосвічених міністрів, словом, усієї системи клоунократії чи дилетантури, країна невпинно рухається до справжнього локдауну. Не намальованого прогнозистами з мінздоров'я, які з інтервалом у кілька днів кардинально міняють думку про власні необдумані дії. Як, до прикладу, очільник МОЗу Максим Степанов. 28 листопада він заявив, що "карантин вихідного дня" допоміг призупинити шалене зростання кількості хворих на коронавірусну хворобу COVID-19, а вже 30-го розчаровано - про "безсенсовість" КВД. Справжній цуцванґ, висловлюючись по-шаховому, коли кожен хід лише ускладнює ситуацію.

Метання влади, однак, аж ніяк не зменшують вектора загального руху – тотальної кризи економіки, колапсу малого та середнього бізнесів, масових смертей через злочинне ставлення до проблем пандемії, банкрутства країни. Я не знаю, чим керуються, скажімо, в Офісі президента, добираючи кадри. При цьому усвідомлюю, що кожен з цих носіїв безцінного "інтелекту" призначений виконувати певні функції, до того ж не надто чистоплотні. Візьмім недавній скандал з висловлюваннями заступника глави ОПУ одіозного Олега Татарова, який заявив про нагальну потребу звільнення чинного директора Національного антикорупційного бюро Артема Ситника. Це при тому, що напередодні, 19 листопада сам Зеленський бився в груди перед послами G-7, обіцяючи їм залишити пана Ситника на його посаді. Мотиви Зе! цілком зрозумілі: заради бодай візиту (не траншу!) місії Міжнародного валютного фонду в Україну, яка б могла стати світлом у кінці безнадійного фінансового тунелю, ексблазень ладен віддати останнє куряче стегенце з маминого "святкового столу". Однак, з'ясовуємо, що заступникові Андрія Єрмака думка боса "по барабану". Зрештою, як має почувати себе успішний на нинішні часи чиновник, який понад п'ять років тремтів перед перспективою кримінального переслідування за свої діяння часів Революції Гідності? І ось нарешті, завдяки "зеленим", цей нічний кошмар колишнього високопосадового "мєнта", адвоката "беркутят" вивітрився, і він використовує будь-який шанс надалі глумитися над досягненнями Майдану. А НАБУ і є результатом однієї з найуспішніших реформ після перемоги революції.

Реакція самого Єрмака на випад підлеглого була подиву гідним зразком інфантильності: "ЗаяваТатарова щодо діяльності НАБУ є його особистою думкою". Атож, Татаров чудово знає, що шеф (Андрій Єрмак. – Авт.) спеціально дав йому високу посаду і повноваження (до слова, доволі сумнівні з точки зору конституційного права, як і сама інституція Офісу президента). І Венедіктова прикриває його старі, вже корупційні гріхи. Бо саме куратор діяльності всіх силових та правоохоронних органів в ОПУ має забезпечити Зе!режиму невідворотній реванш "учорашніх". Реванш, базований на юридичних мареннях Андрія Портнова про "державний переворот" 2013-2014 років, на його маніакальному бажання загнати "під плінтус", "стерти у порошок" "бродячі банди "героїв" (такі епітети подибуємо ледь не у кожному дописі "журналіста" Портнова у його Telegram-каналі). Реванш, запущено самим Зеленським у його ганебному позові проти волонтерок Марусі Звіробій та Софії Федини, у скроєному "білими нитками" процесі проти Андрія Антоненка, Яни Дуґарь та Юлії Кузьменко. До слова, суддя Печерського суду Сергій Вовк, безпосередньо дотичний до "справи Шеремета" свого часу допоміг Андрієві Портнову "компенсувати" 7 мільйонів гривень шкоди, буцімто завданої ексглаві адміністрації Януковича Революцією Гідності…

Портнову, на думку української Феміди і з мовчазної згоди Зеленського, таки слід "компенсовувати" моральні рани. А ось своїми недолугими спробами зробити вигляд невтомної турботи про вітчизняних підприємців, бізнеси яких тихо вмирають під пресом недолугості урядників, наш "найвидатніший лідер" просто здуває крихти з банкетного столу олігархів. Аби не заважати тим, хто наживається на кризі та пандемії, нарощуючи за сприяння влади фінансові активи. Аби, борони Боже, не розгнівити Коломойського, Ахметова, Фірташа, що суттєво витратилися на перемогу своєї маріонетки. Задля цього змели все попереднє керівництво НБУ (до слова, спричинивши неабияке невдоволення того ж таки МВФ). Задля цього заплющують очі на тотальний терор Коломойського проти державного ПриватБанку (600 справ у судах!). Задля "дружби, миру, жвачки" перший помічник президента Сергій Шефір здійснює регулярні візити до приватного маєтку Ахметова у Кончі-Заспі… Тим часом новини про банкрутство державних підприємств створюють враження ефекту доміно: Укроборонпром, Південьмаш, Укрзалізниця, Енергоатом… Хто наступний? А "Буковель" працюватиме навіть у ядерну зиму…

…Жартівники у Фейсбуку не втомлюються прогнозувати початок, далебі, не інтелектуального, локдауну в Україні. Вони вказують на дату 25 грудня, коли пролунає останній концерт гастрольного турне "Кварталу 95". Але у кожному жарті є частка правди. Вона у тому, що правління дилетантів, невігласів характерне не тільки гарячковими пошуками виходу з кризових ситуацій, які дуже часто схожі на броунівський рух. Йому притаманні ще й цинізм та мародерство. Їх частково можна закамуфлювати "відосіками", по-шахрайськи відволікти увагу суспільства постановочними "терактами", трішки потішити публіку безпідставними заявами про вдавані "успіхи" й "поступ". Але неспроможність Зе! все частіше й частіше вилазить, мов шило з мішка.

Насправді влада у цуцванґу, вона сама загнала себе у локдаун. І, підозрюю, за прикладом Путіна, Зеленський та його близьке коло невдовзі "самоізолюються" у бункері за кількома кільцями охорони. Не від коронавірусу. Від страху перед реальністю і перед майбутнім.  

Ілюстрація: Gazeta.ua

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

Зрадницькі альянси

Понад рік тому і президентський престол, і залу під куполом парламенту кавалерійським наскоком тріумфально взяли адепти "совка невмирущого".

Розповідати про те, що в Україні найбільше полюбляють "продавців ілюзій", обираючи їх на найвищі посади і у місцеві ради, це, даруйте, "проповідувати церковному хору". Тобто так було, так, на жаль, є, і так, мабуть, буде. З різних на те причин, зокрема і через традиційну нелюбов обивателя до влади і до політиків. Зрештою, саме на цій струні грають популісти різного штибу, відверто протиставляючи себе як "хлопців з народу" "отим баригам, що біля корита".

Прийом примітивний, однак, як бачимо – дієвий. Не важливо, що діставшись до того ж "корита", тобто державних фінансів і потоків, вчорашні "голобородьки" і "свої хлопці" зазнають моментальної метаморфози. Причому, масштаби грабунку, корупції і кумівства у них на порядок вищі. Що, зрештою, прогнозовано, позаяк учорашнім лузерам і невдахам теж хочеться жити "по-людськи". А "по-людськи" вони трактують доволі специфічно.

Однак загальні міркування про вітчизняний популізм аж ніяк не виключають різниці між політиками, які взяли його за політичну практику. Причому, відмінності є часами дуже суттєвими, я б навіть сказав, разючими.

Два роки тому і президентський престол, і залу під куполом парламенту кавалерійським наскоком тріумфально взяли відверті адепти "совка невмирущого". Вдало видаючи себе за носіїв модерних ідей, користаючи з найсучасніших політтехнологій, каналів комунікацій, жонглюючи "просунутою" термінологією з аресеналу "крутих айтішників", обіцяючи перетворити країну на "рай діджиталізації", на такий собі електронний багатофункціональний сервіс для посполитих, у якому не буде шансу ні злодійству, ні корупції. Але насправді… Насправді ці хлопці з "кварталів" "зрусифікованих міст" мали в арсеналі добре підвішені язики, а ще – небачене досі нахабство, яке дозволяло їм водночас одягати тоги "батьків нації" і тут же брутально знущатися над її історією, цінностями та ідеалами. А пропонувати натомість запаковану у сучасну обгортку міфічну "ковбасу по 2.20", "дружбу народав", "мир у всьому світі". Бо, у принципі, "какая разніца", аби холодильник і шлунок був повним, а по тєлєку безперервно йшло низькопробне, укохане обивателем "мило".

Зараз ми пожинаємо гіркі плоди дворічного правління "голобородьків". Діра у бюджеті, призупинення соціальних виплат, цілковитий туман у баченні того, що нас чекає попереду. А ще – пандемія, яку популісти совдепівського зразка мають намір побороти чи то шаманськими заклинаннями з щотижневих Зе!"відосиків", чи жорстким локдауном, який заб'є останнього цвяха у домовину дрібного і середнього бізнесів.

Але якщо ви легковірно гадаєте, що в Україні процвітає популізм суто "совкового" зразка, що "слуги народу" є ексклюзивними носіями цієї політичної течії, то мушу вас розчарувати. Результати місцевих виборів, а особливо процес формування розмаїтих регіональних коаліцій після цих елекцій, дають зрозуміти, що насправді у нас – парад популізмів різного штибу. Висуванці партій, які буквально вчора демонстрували фанатичну принциповість та опозиційність до владної "Слуги народу", ні сіло ні впало почали зливатися з нею у екстазійних обіймах містечкових альянсів. Геть риторику, ідеології і всілякі "дріб'язкові речі", гайда ділити крісла і дерибанити бюджет! У Тернопільській облраді маємо дивного покруча "Слуги народу" з "Батьківщиною", "Довірою", "Свободою" (!!!) плюс "за майбахи" імені Коломойського. В Івано-Франківську (теж на обласному рівні) "СН" знайшла партнерів з тієї ж таки "Батьківщини", "За Майбутнє", "Платформою громад" і… знову ж таки "Свободою". Ясна річ, про людське око такі "каоліції" пояснюються благими намірами конструктивної роботи задля народу. Але насправді – це популізм, в основі якого, далебі, не "совок" "слуг", а схильність до малоросійської колаборації з владою будь-якої барви. "Перевзування" в польоті, безпринципність та й, зрештою, зрада своїх виборців.

А ось у столичній облраді маємо перший прецедент коаліції буцімто проєвропейських сил з відверто реваншистською, проросійською ОПЗЖ. Я колись вже писав, що союз з "медведчуківцями" обов'язково стане маркером, який відкриє розуміння того, хто є хто в українській політиці. І ось "перша ластівка" – у Київській облраді представники "Слуги народу" знайшли союзників серед обранців прихильників "Батьківщини" і "Опозиційної платформи". Якщо для "СН" такий союз природний, попри затяту конкуренцію з політсилою Медведчука на Південному Сході, то симпатики Юлії Тимошенко, мабуть, досі оговтуються від схожого вибору "партнерів".

Бо якщо врахувати, що кістяк ОПЗЖ складають колишні регіонали і симпатики "вічно легітимного", який свого часу гнобив лідерку "Батьківщини" у харківській тюрмі, то залишається лише розвести руками.

Але такі, скажу відверто, зрадницькі альянси не є рефлексивними жестами, спричиненими щирим бажанням виправити наслідки невправності і дилетантства "Слуг". Це – цілком виважена і продумана стратегія, базована на справжніх, а не призначених для публіки, партійних цінностях і уподобаннях. Це - підсвідома жага влади плюс невтілені амбіції. Їх можна реалізувати, лише поставивши у грі на тих, кого відтак можна знищити або ж відштовхнути зі шляху до трону.

Я не знаю, чим завершиться для України цей парад популізмів. Але точно знаю, що жоден з них не принесе для пересічного українця манни з небес. Бо ті, хто повірив у "голограму грошового дощу" (так влучно охарактеризував популізм клептократів один із сучасних філософів), рано чи пізно дійдуть простого висновку. У житті слід платити за все, особливо за помилковий власний вибір.     

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

Ні хліба, ні видовищ

Схоже, українська "дилетантура" заповзялася приміряти для себе нову роль – роль "жертви" обставин і "підлих намірів воріженьків". 

Це почасти спрацьовує, особливо коли заявити на всю країну, що і президент, і його головний канцелярист вже відбули "ковідний" термін у нестерпних умовах Феофанії, яка, за обіцянками Зеленського-Голобородька майже дворічної давності, давно мала б стати банальною райлікарнею для пересічних громадян.

Обравши трагічну роль "жертви", політтехнологи Банкової виходили з цілком вирозумілого постулату: "бідось" жаліють, їм вірять, їм хочуть допомогти. На їхньому боці – суспільна думка, бо як зауважив у своїй недавній колонці іспанський публіцист Артуро Перес-Реверте, новітні автократи часто маніпулюють цими шляхетними людськими рисами. Так легше утримати владу, і "це роблять за допомогою голосів суспільства, яке їм аплодує і їх підтримує". "Бідний той, хто наважиться їм перечити; і не ображатися, як це є новим обов'язком, - пише іспанець. - Урешті-решт, ми маємо господарів,.. яких підтримує інфантильне мислення мільйонів йолопів".

Репетицією нового амплуа гаранта були його перші сумні "відосики" з лікарняної палати, прикрашеної президентським штандартом, а також алогічні натяки на те, що причиною усіх бід є неслухняність регіональних ставлеників, які снили і бачили майбутні перемоги на місцевих елекціях, і на вівтар цих перемог ладні були покласти життя і здоров'я посполитих. Для Зеленського виявилося відкриттям, що і вчорашні його фанатики не в захопленні від "кваліфікованих" і "мудрих" рішень уряду, на кшталт карантину вихідного дня. А дивуватися нічому: ті, хто голосували на вчорашнього блазня, надалі, під загрозою штрафу і смертоносної інфекції, вимагають хліба і видовищ. Отут якраз їм і є "разніца", причому інфантильно принципова.

На зміну карантину вихідного дня матимемо новорічний локдаун. Наслідки будуть ні, не катастрофічні, - апокаліптичні! Видовищ не буде точно, з хлібом, підозрюю, теж сутужно. Але не забуваймо, що, за логікою урядовців, того ж таки Зе!, ми вже пережили кілька піків захворюваності, до яких були "готовими", і які тепер, з віддалі кількох місяців, чомусь більш схожі на рівнесеньке плато. Для популістів, мародерів та невігласів не штука пояснити будь-що: природу місячних затемнень, поділ атома, теорію ймовірності, і, як ми переконалися, - непрогнозовану поведінку вірусу. Дарма, що над траєкторією пандемії досі б'ються тисячі тих, хто зуби з'їв, вивчаючи цю (і не тільки) заразу. Але в Україні вони зазвичай мовчать, не маючи змоги перекричати "фаховіших" чиновників від медицини, а тим паче, - політиків-всезнайок.

Схожим чином вони поводяться і з економікою. Поміркуймо, відкинувши Зе!браваду, чим насправді є 8-тисячні подачки для фізосіб-підприємців? Хтось з вітчизняних аналітиків з іронією заявив, що за такі гроші навіть і не пообідаєш у "Велюрі". А ось на думку "господарників" з Печерських пагорбів, ці кошти мають стати "рятівним колом" для десятків тисяч дрібних підприємців та їхніх сімей. Як і, перепрошую, непомітне неозброєним оком списання боргів для тих 80 відсотків ФОПів, які не додали до державної скарбниці по… три тисячі гривень.

Натомість ми не чуємо втямливої відповіді, а радше – багатозначну мовчанку, коли постають кардинальні питання. Чому уряд (до слова, вже вдруге, першим був також "зелений" Кабмін Гончарука) довів ситуацію "до ручки", коли державний бюджет країни не може обслуговувати видатки, передбачені законом на 2020 рік. Це фактично означає, що припинено фінансування усіх статей витрат, окрім захищених. Чим у такій ситуації загрожує неухвалення бюджету у визначені Бюджетним кодексом терміни?

Це – глобальні проблеми. Є й "дрібніші", "приземленіші". До прикладу, чи залишаться без "мінімальної мізерії" ті, хто досі отримував соціальну допомогу? Бо у нардепів та міністрів, виявляється, бракує рук для ухвалення відповідної поправки, яка б запобігла цій міні-катастрофі сотень тисяч громадян. Точніше, їхні рученята зайняті більш прибутковими справами – "розпилом" ковідного фонду, відкатами з "Великого будівництва", майбутніми фармакологічними тендерами для закупівлі вакцин.

А ще – війнами усіх з усіма. Особливо з політичними опонентами, які дивним чином не забажали спочивати на узбіччі процесу. З подиву гідною наполегливістю вони нагадують владі про міжнародні зобов'язання України, про те, що ні безвіз, ні допомога МВФ не впали нам, мов манна небесна, а мають під собою конкретне підґрунтя, зафіксоване, до слова, в Конституції України: європейський вибір, а, отже, і європейські засади політичної культури.

Але "зеленим", які здобули владу шляхом небувалого шахрайства і маніпуляцій, видається, що таким же трибом можна поводитися і на міжнародній сцені. Проте це велика і небезпечна ілюзія. Принаймні, непереборне враження "великого шухера" так і читається у недавній редакційній статті The Washington Post, автори якої не шкодують епітетів на адресу спонсорів Зеленського та їхньої деструктивної ролі. "Міністерство юстиції Байдена також мало б відновити зусилля щодо кримінального переслідування українських олігархів, включаючи Дмитра Фірташа та Ігоря Коломойського, які є інструментами блокування реформ та просування російського інтересу в Україні".

Ясна річ, мінюст США Зеленському не указ. Через елементарний страх перед всесильними ляльководами, які тут, поруч, яким він запопадливо підсуває попільнички у найвищому кабінеті країни. Він не зважиться на спротив їхнім забаганкам, бо погодився на них апріорі. Позаяк саме у цьому, - обслуговуванні олігархату, - полягала мета його останньої, як на мене, гастролі…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

 

"Групи особливих інтересів"

Днями одна приятелька з Фейсбук надіслала мені відео, на якому напівбожевільний "правозахисник" з Дніпра на повному серйозі викладає свою теорію про "вашингтонський обком". Сягає глибоко, стверджуючи, що всі державні органи і установи України зареєстровані на берегах Потомаку. 

Маразм вищого левела… Але знайома просила сказати, чи часом то не фейк. Відповів, що слід фільтрувати телеканали, за якими стежить, бо розмова з цим загумінковим шанувальником конспірології транслювалася на КРТ, - рупорові Російської православної церкви в Україні, фінансованому, зокрема, відомими провідниками "русского міра" Малофєєвим та Новинським.

Ця публіка, а ще проросійські реваншисти на кшталт Медведчука, Портнова і, що вкрай огидно, першого президента України Кравчука, останнім часом заповзятливо розганяють міф про "зовнішнє управління країною". Про якусь усесвітню "корпорацію", що диктує чинному режимові правила гри, програми реформ, тримаючи тубільну владу на міцному гачку кредитних зобов'язань. Підіграють заокеанським карабасам-барабасам місцеві активісти, яким хутенько приліпили тавро "соросят", з явним натяком на спонсора їхніх "брудних справ". Парадокс у тому, що чимало з цієї "активістської публіки" давно вже переметнулося на барикади Зеленського, і ходять підручними у справі демонтажу реформ, антикорупційних стратегій та й державних інституцій загалом… Вони, гадаю, через цілком конкретні "стимули" погодилися на цю брудну роботу для цілком конкретних замовників.

А про залаштункових інвесторів руйнації здобутків Майдану дуже чітко розповіла у своїй колонці для "Української правди" Крістіна Квін, Тимчасова повірена у справах США в Україні. Дипломатка також звернула увагу на зусилля російських пропагандистів та їхніх відвертих чи ще не розконсервованих агентів розганяти істерику про "вашингтонські чи брюссельські центри впливу" на Київ. І розповіла про "певні групи особливих інтересів", які є, власне, "тими, хто намагається здійснювати "зовнішнє управління" Україною. На думку пані Квін, "їхньою метою є власне збагачення, що досягається будь-якими можливими способами – хабарництвом, примусом чи навіть приєднанням до зовнішніх сил, які хочуть бачити, як євроатлантична інтеграція України зазнає краху".

Власне кажучи, ця публіка зважилася ще раз спробувати станцювати на граблях Януковича. Для когось, зокрема для Ігоря Коломойського, повернення напівколоніального статусу України і залежності її влади від Кремля вкрай важливе з точки зору власної безпеки. Перспектива надовго осісти в американській, британській чи ізраїльській в'язниці за цілком конкретні і численні порушення закону не гріє скандального олігарха, приклад Павла Лазаренка явно не надихає. Тому вчорашній інвестор Зе!президента нині щедро фінансує розмаїтих "радикалів", які мали б висловлювати "всенародний гнів" з приводу поведінки Конституційного суду, частково спровокованої… також Коломойським, принаймні його "ручними" нардепами.

В упряжі з Коломойським йде і ексзаступник глави адміністрації Януковича, а нині – "журналіст" Андрій Портнов. Саме йому приписують не тільки правничу роботу над реваншистськими позовами і юридичний супровід переслідувань політичних опонентів. Портнов нахраписто взявся втілювати ті ж речі, за які отримав по руках від Революції Гідності. Я думаю, що саме з подачі Портнова і через його ставлеників напередодні річниці Майдану відбулася серія силових провокацій проти учасників революції, а також украй цинічні виклики на допити причетних до так званого "державного перевороту" 2014 року. Саме так і не інакше трактує Революцію Гідності та її наслідки сам Портнов у своєму Telegram-каналі та у промовах на медведчуківських ЗМІ. Саме він "со товаріщі" активно просуває візію "американського втручання" і тоді, коли у центрі столиці вирував Майдан, і під час п'яти років постмайданної влади, і, зрештою, зараз, коли Україною править безвольний блазень-в'язень "Феофанії".

Ще одна "група особливих інтересів" грає на пацифістських струнах української душі, на "втомі від війни", на ностальгії за УРСР у складі "єдіного і нєдєлімого саюза". Кум Путіна Медведчук та його ОПЗЖ на підконтрольних телеканалах нав'язують обивателеві міфи про "партію війни", щедро спонсоровану закордонними "хижаками", яка, мовляв, противиться "дружбє, міру, жвачкє", яка вперто називає агресора агресором, закликає міжнародне співтовариство до санкцій проти Росії, зрештою, тримає Україну у кондиції під час гібридної війни з Москвою.

А що ж Зеленський, - запитаєте ви? А Зеленський з головного героя серіалу перетворився у статиста, безвладного і безпорадного спостерігача, який, може, й досі не усвідомлює, що "групи особливих інтересів" "списали" його як використаний реквізит. Він ще тішить поріділі лави своїх фанатів "відосіками". Краще б він цього не робив, краще б зайвий раз не витягував на публіку власні страхи.

Ілюстрація з відкритих джерел

Влада збанкрутувала, тому й бреше

Скільки живе людство, стільки ж і точаться дискусії довкола понять правди і справедливості, і вже маємо мільйони інтерпретацій цих cлів, аж до вкрай категоричних і таки безвідповідальних, на кшталт "у кожного своя правда".

Є чудовий естонський фільм "Правда і справедливість", відзнятий з нагоди століття тамтешньої державності, у якому несподівано ці, здавалося б, споріднені слова суперечать одне одному. Бо що з того, коли чесний фермер-трудяга прагне утвердити на Богом забутому хуторі Божу ж правду, поводитися з ближніми і сусідами так, як це написано у Біблії? Довкола ж усі волають, що досягти справедливості можна лише підступом, лицемірством і кривдою. Як наслідок – герой Андрес Паас поступово стає схожим на тих, хто прикладом доводить успішність саме таких практик "справедливості".

Ці практики, здавалося б, архаїчні і геть несучасні, є ходовими й у нас, в Україні, де править бал популізм, брехня і "дилетантура". Власне, на спекуляціях довкола "своєї правди" шахраї дісталися влади.

Однак "все минає, навіть найдовша змія", і нині Зе!команда опинилася, висловлюючись їхнім же арґо, "на порозі великого шухера". Їм не вдалося переконати багатомільйонний народ у своїй версії "правди" і "справедливості", ба більше, - тепер вони змушені брехати, брехати і знову брехати, гарячково шукаючи вихід з фактично безнадійної ситуації. Не суть важливо, де вони брешуть, - у "зачинених" ними ж vip-палатах "Феофанії" чи у залі засідань Кабміну, під парламентським куполом чи у слухавку телефонів міжнародного зв'язку. Важливо те, що їхня брехня вже очевидна для, мабуть, найзатурканіших обивателів, і викликає не лише відчуття відрази, але й відторгнення та гніву. Навіть блазню-кумиру натовпу на президентській посаді не під силу перетворити усіх співгромадян у таких собі "андресів паасів".

Реальність така, що змушує платити за дешевий популізм, причому, платити за всіма рахунками. А вивертати кишені доведеться не тим, хто солодко і обнадійливо заколисував народ фантастичними обіцянками земного раю, а самому народові, який купився на "правду" від "свого хлопця".

Що маємо наразі? Непевні перспективи ухвалення бюджету-2021, до якого "не доходять руки" розсвареної і фрагментованої "монобільшості", а радше об'єднання гуртків за олігархічними інтересами. Нині ж нам кажуть, що можливим є варіант прийняття бюджету лише у… січні наступного року. Це означатиме, що усі видатки держави, серед них – і соціальні, - будуть профінансовані на рівні не більше 78 відсотків видатків минулорічного січня. Тобто, комусь доведеться довго чекати на пенсії, допомоги, зарплати.

Та проблема навіть не у цьому. Було б з чого платити навіть оті жалюгідні "78". Бо наприкінці року нас чекають витрати на погашення міжнародних зобов'язань, тобто відсотків за кредитами. Де взяти ці кошти, зважаючи на велетенську діру у державній скарбниці, яка, за оцінками експертів, вже сягнула 200 млрд грн? Уряд "старих-нових облич" судомно намагається маневрувати, видаючи на гора фокуси фінансової еквілібристики. До прикладу, НБУ (незалежний нібито регурятор) погоджує рефінансування державного Укрексімбанку на 10 млрд грн. Навіщо такий рефінанс успішній установі? Все просто, Ватсоне, - для того, щоб Укрексім (наголошу – державний банк) викупив у міністерства фінансів ОВДП, а те, своєю чергою, дало гроші на найнагальніші потреби. Інших джерел – катма. Де ділися? Учорашній урядовець Ігор Уманський розповів детально про "скрутки" на митниці й податковій. А ще неймовірні кошти закатали в асфальт, розікравши левову частку "ковідного фонду", і вивели в офшори.

Сподівання на МВФ, як "ебонітову чарівну паличку", також марні. Дарма Зеленський розповідає "правду" про успішність перемовин з директоркою-розпорядницею Фонду про кредит, який він ні сіло ні впало порівняв з "кров'ю для організму людини". Крісталіна Георгієва недвозначно наполягає на справедливості: для перегляду програми співпраці потрібне повне узгодження дій. Причому мова ведеться навіть не про кредит, не про черговий транш, а про прибуття місії МВФ в Україну.

Але чи можна говорити про "узгодження", коли Зе!влада плювала на незалежність НБУ, методично розвалює антикорупційні структури, спочатку толерує зазіхання на основу основ боротьби з корупцією – електронне декларування, а відтак обирає для гасіння пожежі сумнівну "рідину" – коктейлі Молотова під Конституційним судом, або ж нахабно нагинає Раду розігнати цей "незалежний орган"? І прикриває свої антизаконні вчинки демогогією про "правду" і "справедливість".

Насправді у Зе! та його соратників вичерпався арсенал правдивих аргументів. Залишилася тільки тотальна брехня, названа "правдою".

Ілюстрація: Міхаїл Ларічев

Високий Замок 

Влада "вихідного днА"

Минулих вихідних, коли наш креативний Кабмін вирішив уперше випробувати на українцях механізм так званого "карантину вихідного дня", на одному з львівських промислових ринків я став свідком феєричного абсурду. 

Зовні, "за брамою", поважно походжали двоє поліцейських, мірячи оціночними поглядами тих, хто наважувався переступити поріг цієї "забороненої" постанови. На самому ж ринку до поодиноких покупців підходив непримітний чоловічок і давав інструкції: "Підійдіть до потрібного вам магазинчика, постукайте, і вас впустять. Купите, що треба". На запитання, чи не бояться штрафів, всезнайко багатозначно натякнув: "Ми скинулися… і вони (поліцейські) сюди не заходять".

Зрештою, чого дивуватися? Ми вже доволі тривалий час живемо у країні, в якій одні – випадкові і цілком негодящі для управління люди, - роблять вигляд, що правлять нею, а інші – що уважно прислухаються до, м'яко кажучи, безґлуздих рішень, постанов, розпоряджень. Відтак і ті, й інші сходяться разом перед екранами телевізорів або ж на ютуб-каналах, у фейсбуку чи інстаграмі, аби, як кажуть в Галичині, подерти лаха одні з одних…

Доволі часто таке дивне (і, я переконаний, – нетривале) співжиття стрясається черговим "зашкваром", і тоді не тільки соцмережі, але й громадський транспорт та інші геть нечисельні, з огляду на карантин, простори, де можуть зібратися "більше трьох", гудуть від невдоволення, прокльонів і звинувачень.

І суть не у "карантині вихідного дня" чи інших схожих витівках Зе!Команди. Суть у тому, що вона найбільше переймається не тим, чим мала б: захистом країни – від агресора чи смертоносної "корони". Увесь креатив і, до слова, астрономічні кошти, яких часто бракує недужим у лікарнях, бійцям на передовій, медикам, що "живуть" у палатах, скеровані на самопорятунок і уникнення цілком ймовірної відповідальності за скоєне.

А ще "нові старі обличчя". До прикладу, прем'єр-міністр час од часу говорить про "значні досягнення" влади у подоланні пандемії, про те, що "у нас вчиться Європа", ба більше, - заздрить. Про віртуальних інвесторів, які вже ось-ось, на низькому старті, готові ринути в Україну і озолотити її сотнями трильйонів доларів.

Ніхто не запитає у прем'єра чи преЗЕдента, як було згаяно час і гроші, що були в їхньої влади від весни, для того, аби належно підготуватися до осінньо-зимового спалаху коронавірусу. Бо кому ж питати? Усюди в силових, контрольних, навіть антикорупційних відомствах, конторах, офісах – свої "на 100 відсотків" люди. І ці люди не тільки чудово знають, "гдє дєньгі, Зін?».

Більш-менш притомні люди усвідомлюють, що так жити не можна, що країна з кожним днем стає некерованішою, а влада, попри накачані медіаботоксом біцепсами, випаровується, як роса на сонці. Що регіональні князьки плюють  на Кабмін, свавільно й нігілістично ігноруючи окрики зі столиці. Що на казначейському рахунку – цілковитий нуль, а такого не було навіть після втечі пріснопам'ятного Януковича.

Але це усвідомлення не додає розуму ні владі "вихідного днА", ні тим залишкам її електорату, які ще досі, мов на ошуста Кашпіровського, уповають на диво від Голобородька. Здавалося б, ніщо не вчить переконливіше, ніж ґулі на власному лобі чи спустошена пройдисвітом власна кишеня. А ніт, - виявляється, і це не працює. Страшний вірус, який гуляє нашими просторами, - вірус байдужості і "крайньохатства", вірус самонавіювання, що, мовляв, мене омине… Вірус безвідповідальності за власні вчинки, вибір і якесь остервеніле, з піною на губах, невизнання власних помилок.

Колись великий перуанець, автор "Міста псів" та "Війни кінця світу" Маріо Варґас Льоса, описуючи наслідки зімбабвійської диктатури Роберта Муґабе, написав: "Найгірше не те, що існують такі людські покидьки, а те, що є народи, які голосують за них, обирають і переобирають їх і роблять з них "національних героїв". Прикро, але, скажіть, чи не стосується такий висновок нас з вами? Тих, хто живе і мириться з владою "вихідного днА".

Ілюстрація: Апостроф

Президент більше, ніж "відосік”

Цю дилему сформулював не я, а новий політтехнолог Зеленського Михайло Подоляк, який виринув зовсім недавно, а останнім часом, коли фактично країна залишилася «без руля» (бо «корона», якщо вірити офіційним каналам, скосила всю верхівку), намагається максимально опублічити власну персону. Власне, він є автором доволі сумнівного висновку, озвученого в інтерв'ю «Українській правді»: «Зеленський — більше, ніж відосік. Він президент країни».

Погодьтеся, у нормальній демократії ніхто б не зважився ставити на шальки терезів поняття інституційно найвищої особу і такий собі «розважальний жанр» комунікації. Але у нас це можливо і навіть вважається гідним наслідування. Бо, зрештою, Зе! здобув владу у віртуальному просторі саме завдяки «відосікам», тож не дивно, що тепер політтехнологи з усіх сил пнуться, аби зліпити з нього монументальний образ «лідера нації».

І проблема, можливо, не стільки у технологіях, як у тому, що Зе! влада нарешті упритул підійшла до межі, за якою бовваніє перспектива викриття її несправжності.

Зрештою, що робити персонажеві, який сном і духом не чув (і, видається, не хоче чути!) про те, що особі з його статусом надані не тільки права, але й певні повноваження й обов'язки. Як називати людину, яка наламала стільки «конституційних дров», — «відосіком» чи гарантом Конституції? Який же це, з дозволу сказати, «гарант», коли вже під час інавгураційної промови Зе! по-волюнтаристськи, через завищені амбіції, а, може, й через нашіптування схожих «політтехнологів», розігнав некомфортну для нього Верховну Раду? І, мабуть, для того, аби ні у кого не залишалося сумнівів у серйозності і рішучості його намірів, вже не раз і не двічі зневажав і топтав Основний Закон держави? Про інші закони навіть і не доводиться говорити, — тут Зеленський — справжній рецидивіст. Призначення люстрованих чиновників часів Януковича, цинічний нігілізм у трактуванні «народовладдя», безпробудне невігластво у питаннях розподілу і балансу гілок влади. Специфічне розуміння ролі і ваги Конституційного суду, вказівки міністрам (навіть Подоляк зізнається у таких «грішках»)… Перелік можна продовжувати до безконечності, і від цього лише міцнітиме переконання, що насправді в Україні немає влади. Є ілюзія, фата моргана, віртуальність, «відосік».

Той же Подоляк змушений визнавати, що «у нас менеджерами часто стають люди, які не відповідають посадам». Але хто бере цих людей? Такі ж некомпетентні, нефахові, зате з апломбом істини в останній інстанції «нові обличчя». Це вже не «відосік», це катастрофічна статистика. Недавно видання «Тексти» проаналізувало діяльність сотні державних підприємств, у яких Зе! влада змінила керівників. Йдеться про «Енергоатом», «Енергоринок», «Аграрний фонд», тобто не про якісь там дрібні бізнеси, а про монстрів, що живили бюджет країни податками. Так ось, лише за умовний рік правління вчорашнього коміка і його «кварталу» сотня державних підприємств пішла у мінус на 10 мільярдів гривень.

Або ж історія з витратами так званого «ковідного фонду». Цифри, зауважте, взято не зі стелі, а з офіційного звіту міністерства фінансів. Отже, — на «велике будівництво доріг» під час пандемії коронавірусу вбухали у 500 разів більше коштів, ніж на придбання апаратів ШВЛ (20,2 млрд грн проти мізерних 42 мільйонів!). Про інші «витівки» горе-управлінців, а, по суті, крадіїв та корупціонерів, говорити не доводиться. Зрештою, вони й самі змушені констатувати фактичний колапс у подоланні «чуми-2020», ледь не щоденно коментуючи статистику захворюваності і реальну неготовність медицини до спротиву епідемії.

Що на це президент, його Офіс, його радники? Той же Подоляк: «Я хочу, щоб під Володимира Олександровича була створена природним шляхом мережа блогерів…».

Так у нас «відосік» чи президент?

Фото: Деловая столица

Високий Замок