Привид "зеленого" маккартизму

Список олігархів, призначених на ролі офірних цапів для маскування катастрофічних провалів "зеленої політики", досі замовчується його головним укладачем Олексієм Даніловим. 

Взагалі секретар РНБО останнім часом схожий на дивного зоолога, який взявся описувати досі невідомий вид морських поліпів і розповідати усім, що саме вони є найбільшими шкідниками для обшивки круїзних лайнерів. А реєстр, злитий у мережу "антикорупціонером", "розслідувачем", високооплачуваним членом наглядової ради УЗ і просто чоловіком репери-колабораціоністки Сергієм Лещенком, викликає більше глузливих запитань, аніж втямливих відповідей. Бо, як виявилося, крім майстрів розважального жанру, у нас на виду і на слуху ще й гуру мімікрії, які вміють ретельно приховувати свої справжні наміри, мотиви і вчинки за зовні респектабельним іміджем реформаторів і прогресистів…

Зрештою, нічого дивного. Уругвайська письменниця, лауреатка Національної премії Іспанії Кармен Посадас написала колись, що "коли думка інфлюенсера має ширший резонанс, ніж думка Нобелівського лауреата; коли кухар має більший престиж, ніж ядерний фізик; і коли добре і погане, прийнятне і негоже оцінюється тільки за кількістю лайків і піднятих догори великих пальців, — трудно, аби хтось ставив на доброчесність".

Якщо хтось легковажно вважає, що затята "боротьба" популіста і годованця олігархів Зеленського з його ж таки "хрещеними батьками" – то лише черговий серіал за участю "слуги народу" з метою втримати знуджену публіку, в якої вже закічується попкорн, - той вже незабаром зрозуміє свою помилку. Бо насправді Зеленський, його ОПУ та політтехнологи, які пропонують йому саме такий шлях посилення власних позицій, а ще справжні замовники режиму кноунократії в Україні переслідують набагато далекосяжніші плани. Їхня мета –повна інституційна руїна держави, формування у мізках громадян певного штампу, який можна висловити трьома словами: "недовіра – ігнор – непотрібність". Все це – про державні інституції демократичного ладу, які до Зеленського почали спинатися на ноги і міцніти, а ось з 2019-го – переживають час деградації та анемії. Починаючи з авторитету, значущості та, зрештою, функціональних завдань президента, парламенту, уряду, силового блоку, і закінчуючи фактичною прострацією недореформованих органів місцевого самоврядування.

Так ось, антиолігархічна гарячка, причому з очевидним політичним присмаком – з того ж таки розряду. Намір ухвалити якийсь особливий закон про якийсь дивацький "статус" олігархів, - очевидний трюк в контексті цілого комплексу вже чинних законів, ухвалених, цілком пристойних з точки зору права, але нерухомих, з огляду на те, що вони досі не працюють уповні. До того ж цими законами регулюється діяльність архіважливих державних інституцій – того ж таки Антимонопольного комітету, який власне і покликаний запобігати "олігархізації" крупного бізнесу. Покликаний, але, знову ж таки, через політичну доцільність та заангажованість, не робить цього.

Така ж ситуація і з Фондом державного майна, у нетрях якого періодично малюють схеми "великих приватизацій", зовні "правильні" конкурси, а відтак банально віддають "народне багатство" у потрібні руки тих, хто готовий годувати режим. Тобто йдеться про те, що попри "вільний ринок", в Україні досі й не пахне рівною конкуренцією, а наближені до влади підприємці користуються не тільки правом "першої ночі" при розподілі смачних пирогів, але й податковими, митними та іншими преференціями.

Недавній скандал зі звільненням і призначенням корпоративних топ-менеджерів "Нафтогазу", - з урахуванням категоричних "китайських попереджень" з боку усіх можливих і неможливих міжнародних чинників, з тим, що, як кажуть, ці ротації були однією з причин візиту в Україну держсекретаря США Ентоні Блінкена, - здається, так і не додав у мізки промоторів цієї авантюри розуміння важливості коректного корпоративного менеджменту. Блінкен приїхав і поїхав, а наші "реформатори", що з потупленими очима слухали його нотації, роблять вигляд, що все ок, що нічого прикрого не сталося… А відтак, мабуть, звично, підуть жебрати позики у зневіреному вже МВФ та інших потенційних інвесторах.

Окрема розмова про тих, хто мав би бути цілком самостійним, незаангажованим і політично, і структурно, - про новосформовані антикорупційні органи – НАБУ, САП, ДБР і щойно утворене Бюро економічної безпеки. Чим не інструменти для загнуздання олігархічних апетитів, нездорового і не доброчесного лобізму олігархів? Але є ні, - замість того, аби дати їм ефективно і з ретельністю хірурга вирізати олігархічні метастази (де б вони не з'являлися, - у владних кабінетах, державних монополіях чи медіа), владі свербить у тут вставити "своїх п'ять копійок", дискримінуючи таким чином і авторитет, і, за великим рахунком, призначення цих "скальпелів".

…Всі, мабуть, знають Джозефа Маккарті – батька явища, яке лівацька преса 50-х років минулого століття назвала "полюванням на відьом". Одіозний сенатор воював із комунізмом, який тоді опановував університетські кампуси США запускав щупальця у пресу та інтелектуальне середовище, ба навіть спокушав "буржуїв" з великого бізнесу. Тобто поступово виростав у справжню загрозу демократичній Америці.

Зеленський, мабуть, вирішив, що методи Маккарті цілком годяться і для "боротьби з олігархами". Але, як завжди, помилився і з методологією, і з об'єктами переслідувань, і тим паче, з інструментарієм. Якийсь "зелений" маккартизм навиворіт виходить…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

"Росія просто захищала свої інтереси…"

Коли після Наполеона до влади у Франції повернулися Бурбони, політик і дипломат Талейран зробив висновок, який характеризує подиву гідну інертність суспільства до, здавалося б, тектонічних зрушень у загальному розвитку людства. "Іls n’ont rien appris ni rien oublié" – "Нічого не навчилися, нічого не забули…".

Отак і з нашим "непересічним лідером", який ось уже два роки, як обіймає найвищу посаду в державі, і нічого не навчився та "не забув" звичок і стереотипів середовища, з якого йому довелося перестрибнути у президентський фотель.

Популістська риторика, якою купував легковірну публіку 2019-го, тепер час від часу зазнає певних корекцій, однак вони часто-густо є викликами на ту чи іншу ситуацію. Така от гнучка і від того розмита "державницька стратегія", звісно, грає на руку та, однак, не може стати фундаментом для бодай якоїсь визначеної позиції і країни, і її керівництва.

Нагінки на медіаактиви Медведчука і Ко могли б справді виглядати турботою про безпеку воюючої країни, яка врешті-решт на сьомому році війни вирішила всерйоз боротися з ворожою пропагандою. Однак за цією "патріотично-мишачою" метушнею важко не помітити суто меркантильний політичний інтерес лідера "Слуг", який надто вже переймається і партійними, і власними електоральними інтересами.

"Патріотичне" амплуа Зеленського, яке він приміряв водночас із мундиром "сильного і войовничого лідера", теж викликає безліч запитань. Реальна присутність у владі соратників Януковича, абсолютна безкарність тих, хто пробує інституційно розхитати державні інституції, заздалегідь і далекоглядно надійно корумпувавши суди і прокурорів  (маю на увазі одіозного Андрія Портнова) нівелюють потуги Зеленського і його сценаристів, зводять нанівець його риторичні фігури і "патріотичні" жести.

Соціальна політика популістів, не здатна відповісти на ковідні виклики, а, отже, й на реальне зубожіння незахищеного від пандемії і тарифних потрясінь населення, звелася до карикатурної "боротьби з олігархами". Зрозуміло, що деолігархізація економіки потрібна, що, у принципі, без неї не варто навіть заїкатися про якісь євроінтеграційні перспективи і про "Геть від Москви!" Але для початку, мабуть, треба було б визначитися з поняттями. Бо заклинання очільника РНБО Олексія Данілова про "ознаки олігархів", і про 13 осіб, яких буцімто режим вже призначив "винними" за все і вся, - виглядають геть підозріло. Особливо на тлі реального переділу власності, сфер впливу, а також збагачення  певних осіб (які, підозрюю, перебувають у цьому реєстрі, але, звісно, не афішують своєї наближеності до ОПУ). Зрештою, чому б не назвати цих персонажів поіменно, бо навіть аполітичним кортить таки дізнатися, чи фігурує серед них "батько зеленої перемоги" Ігор Коломойський? Те, що мав би фігурувати, - безсумнівно. Особливо після зустрічі Володимира Зеленського з держсекретарем США. Ентоні Блінкен, мабуть, нагадав бізнес-партнерові Ігоря Валерійовича, у якій правничій халепі перебуває зараз його вчорашній спонсор і натхненник.

Рівно ж, як і деякі інші актори української політичної сцени, запідозрені американськими спецслужбами у прямій співпраці з Росією.

Однак навряд чи Зеленський робитиме якісь оргвисновки щодо Єрмака та інших сумнівних осіб зі свого найближчого оточення. Не тому, що йому бракує на те політичної волі чи адміністративного ресурсу. Просто – нічого не навчився, нічого не забув. Український "макрон" перебуває у полоні звичних совкових стереотипів і транслює їх за кожної слушної нагоди. Ось недавно, виступаючи на Всеукраїнському форумі "Україна 30" (оглядачі жартують, - "продовження серіалу "Слуга народу", тільки за бюджетний кошт"), Зеленський розповідав про незворотність поступу до ЄС і НАТО. І тут же, буквально за кілька речень, видав дуже знакову для вчорашнього хедлайнера фразу: "А що було 2014 року? Ми отримали ПДЧ (план дій щодо членства в НАТО. – Ред.) чи ми увійшли в Євросоюз? Що було? Я вважаю, що нічого не було. Не через те це робила Росія. Це все балачки. Росія просто захищала свої інтереси (!) через те, що (нібито) можуть бути американські військові бази на території України". 

Отак легко визначити причини російської агресії ("просто захищала свої інтереси"), - значить, розписатися у цілковитому нерозумінні всього, що відбулося сім років тому, і до чого Путін готувався з добрий десяток літ. Отак банально визнати за Кремлем право, "захищаючи свої інтереси", урвати у сусідньої суверенної країни шмат її території, - це перебувати у парадигмі "руського міра" з його правом сильного. Це, погодьтеся, бездумно і з апломбом повторити путінські маразми про святе "право" Росії повернути собі "невиправдані подарунки" СРСР нинішнім "невдячним сусідам".

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

Страуси, Путін і "пабєда"

Зовсім недавно укотре переглянув стрічку Луїса Бунюеля "Привид свободи", і, як це буває доволі часто, побачив у старому кіно абсолютно актуальні наративи.

Особливо у фінальній сцені в зоопарку, де на тлі стрілянини у камеру вперто дивиться страус, міркуючи, мабуть, куди б заховати голову. Чим вам не випадковий в українській політиці персонаж, що з упертістю бунюелівського птаха вперто бажає зазирнути у вічі Путіну, який розв'язав війну у самісінькому центрі Європи?

Це так, до слова. А насправді схожими "страусами" донедавна було чимало європейських лідерів, які також воліли миру з Росією, виносили у пріоритет не агресивні наміри Кремля і безпеку перед очевидними імперськими амбіціями його господаря, а економічні зиски (причому, сумнівного характеру), ба навіть картали українців за те, що вони чинять спротив брутальному нападникові. І лише коли на теренах ЄС і сусідньої Британії почалися терористичні акти із застосуванням хімічної зброї, коли до ситої Євроунії ринули керовані вмілою ефесбешною рукою натовпи біженців, зокрема зі Сирії, коли на військових складах Чехії та Болгарії загриміли вибухи з цілком зрозумілим підтекстом, - респектабельні політики-миротворці почали приходити до тями. Причому, пацифістське "похмілля" може бути доволі важким.

Акурат напередодні 8 травня, коли Європа схиляє голови у пам'ять про найстрашнішу катастрофу Другої світової війни, і 9 травня, - коли у Московії досягають піку екзальтованого "побєдобєсія", російські депутати укотре взялися редагувати історію. До Державної думи внесено законопроєкт про заборону публічного заперечення вирішальної ролі СРСР у розгромі нацистської Німеччини та гуманітарної місії при звільненні країн Європи.  Документ, як завжди, "цікавий", з огляду на те, що він цілком вкладається у траєкторію путінського режиму, свідчить про його генезу і вибиває аргументи у тих, хто досі живе ілюзіями про можливість замирення агресора. Особливо, коли врахувати, що замовником цього законопроєкту був особисто ВВП (у січні він доручив ДД заборонити схожі "вольності" законом з наміром "включити механізми захисту недавнього минулого"), а його свіже невдоволення з приводу того, що у світі занадто часто згадують "Нормандію" (тобто висадку десанту союзників у Франції), - дуже симптоматичне у контексті нинішніх стосунків зі США…

Отже, думці пропонують заборонити "публічне заперечення ролі СРСР" у перемозі над нацизмом. Таке формулювання вже само собою наштовхує на думку про те, що голова думського комітету Альона Ямпольская, віце-спікер Алєксандр Жуков і сумнозвісний сенатор Алєксєй Пушков (автори документа) взялися полювати на відьом. Бо ж нікому із найзапекліших противників Росії і в голову не приходить "заперечувати роль СРСР" у подоланні гітлерівського Рейху.

Але, як завжди це буває в ситуаціях війни з вітряками, справа в деталях. Російські "правники" йдуть далі, і пробують узаконити відповідальність за заперечення "гуманітарної місії СРСР" під час "визволення" країн Європи. Що ж, - тут для каральних органів Росії – поле неоране, оскільки наслідками тієї "гуманітарної місії" були не тільки масові репресії, розстріли, зґвалтування, мародерства і грабежі, але й насильницьке встановлення тоталітарних режимів у країнах, які ще 30 років тому були так званим "соціалістичним табором". Ба більше, - утримування цього режиму за допомогою танків – у Празі, Будапешті, Бухаресті…

У Європі надто стійка пам'ять про ці події, тому такими неоковирними і, я б сказав, навіть блюзнірським були історичні розумування Зеленського про "плюси і мінуси" СРСР перед очільниками Польщі, Естонії, Латвії та Литви. Присутні гідно витримали дипломатичну паузу, але осад, гадаю, залишився… Як і гірке враження, що в Україні досі живі совкові стереотипи і російське трактування історії, навіть на рівні найвищої політики.

Однак, повернімося до того, що пропонують російські думці. Вершиною правового цинізму та історичного крутійства є їхні пропозиції щодо заборони "публічного ототожнення цілей, рішень і дій радянського керівництва, військового командування і військовослужбовців з цілями, рішеннями і діями представників нацистської Німеччини і країн Осі". Зрозуміло, Путіну особливо допікає те, що його таємного кумира Сталіна ставлять на "одну дошку" з нацистським фюрером. Зрозуміло, що зусилля російської пропаганди будуть кинуті на те, аби витерти зі свідомості громадян усілякі згадки про пакт Молотова-Ріббентропа, про спільні паради вермахту і РККА у Бресті, Львові… Не кажучи вже про те, як Союз годував молодого нацистського звіра навіть після Голодомору в Україні відбірним зерном, металом, технологіями, військовими кадрами. Зрозуміло, що мільйони доларів будуть витрачені на купівлю "спікерів", "експертів" у самій Європі, аби ті наполегливо і з апломбом, з допомогою інтелектуальних радирок витирали з мізків тамтешнього обивателя будь-які згадки про ці речі. Формували з нього такого собі "страуса", що прагне сховати голову у пісок перед реальністю і ймовірним "покаранням" за її "не таке" сприйняття.

Але минуле не можна купити, переписати, відретушувати. Воно – незмінне, вперте у власній правдивості і незворотності. З нього можна взяти тільки уроки і, вивчивши їх, спробувати виправити наслідки чи, навпаки, вдосконалювати позитивний досвід. Увесь світ тримається на таких підходах, і лише у Росії гадають, що винайшли велосипед, "машину часу". І агресивно насаджують свої збочення цивілізації ХХІ століття.

Ілюстрація: Сєрґєй Йолкін

Підписуйтеся на мій Telegram-канал 

Радикальні невігласи

Як пише Вікіпедія у розділі "Радикалцентризм", "певний вплив на радикально-центристську політичну філософію не є безпосередньо політичним. Роберт С. Соломон, філософ з радикально-центристськими інтересами, виділяє ряд філософських концепцій, що підтримують рівновагу, примирення або синтез. Серед них: концепція Конфуція "ren" (людяність); концепція "середньої" Аристотеля; концепція гуманізму Еразма і Монтена; еволюційне бачення історії Віко; прагматизм Вільяма Джеймса і Джона Дьюї".

Перепрошую читача за довгий перелік концепцій та прізвищ, але от мені цікаво, чи були бодай про одну/одне з них "Слуги народу"? Не кажу, що пересічні партійці, але лідери, так би мовити, партноменклатура, із чиним президентом укупі?

Чому запитую? Та тому, що голова "слуг" Олександр Корнієнко днями гордо заявив, що ідеологією його партії є радикальний центризм. "Центризм "для всіх і не для кого" якраз завжди в Україні був, але не радикальний. Радикальний центризм – це Макрон, Трюдо… Коли залежно від обставин може обиратися різний політичний інструментарій, який іноді, здається, протирічить один одному", - сказав Корнієнко.

Ну, по-перше, я вже втомився рахувати ідеології, які, видається, за три роки свого існування, "Слуга народу" міняє, як рукавички. З легкої руки нинішнього віце-спікера, "професора" Руслана Стефанчука, "зелена партія" була "лібертаріанською", однак, коли його парламентський шеф Дмитро Разумков проговорився, що "лібертаріанство спрямоване на фактично повне усунення держави", про цей важкоартикульований термін треба було забути. Пожертвувати, так би мовити, заради іміджу "державотворців". Потім був "соціал-лібералізм", "націонал-гуманізм", "український центризм", - тобто покручі, які не мають жодного стосунку до політології, а тим паче, - до політичних практик. Бо для тих, хто часто говорить про "ідеологію" "Слуги народу", власне ідеологія та її назва були і залишаються лише мовними фігурами, елементом риторичної бравади, "понтів", так би мовити…

Тепер нарешті, порившись у Вікіпедії, Корнієнко знайшов щось більш-менш притомне і пристойне. Хоча, якби уважно читав, то зауважив би, що термін, радше, слід вважати філософіським, далеким від політичної практики. І навіть спроба посилити аргументи згадкою про Макрона і Трюдо не витримує критики, оскільки обидва політики належать до цілком конкретного, традиційного ідеологічного табору лібералів. Більше того, попри певні гламурні нашарування (як от, до прикладу, шкарпетки містера Джастіна чи особисте життя мсьє Еммануеля), вони залишаються прихильниками ідеологічних основ лібералізму.

А "слуги" хто? Масовка у "мильній опері"-серіалі, з назви якого вони скопіпастили і лого своєї партії. Та й сам серіал обізвали цілком у стилі совєтської політпросвіти сталінських часів: "депутат – слуга народу". Одне слово, плагіат на плагіаті. Хто б там вникав у деталі, читав першоджерела, тим паче, був настільки принциповим у переконаннях, щоб порвати партквиток, у випадку, коли лідерів заносить, м'яко кажучи, не туди.

Звідси й систематичні "зашквари" – то з географією у Мендель (хоча президентська "дєвочка" і ретирувалася з посади прессекретаря першої особи, зате тепер займатиметься акурат відповідною її географічним знанням комунікацією із… закордонними ЗМІ); то з награним патріотизмом самого Зе!, то з маячнею, яку несуть окремі "рядові депутати".

Мене, відверто кажучи, не здивувала реакція самого Офісу президента (не кажучи вже про МЗС) на недавній марш, присвячений річниці утворення дивізії "Галичина". Ми почули до болю знайомі звинувачення дивізійників у "співпраці з нацизмом", у "воєнних злочинах проти власного народу", тобто традиційний набір совєтських штампів, якими добряче промили мізки старшому поколінню. Ніхто із "зелених" істориків-консультантів ОПУ не дав собі труду зазирнути у незаангажовані джерела, і з'ясувати там справжню історію дивізійників. Бодай те, що вони ніколи не фігурували у матеріалах Нюрнберзького процесу, і ніколи (!) не воювали проти свого народу. Останнє, до слова, було умовою при створенні цього військового формування.

З нетерпінням чекатиму 9 травня, аби пересвідчитися у певних підозрах щодо дій Зеленського і його канцеляристів. Цікаво, чи вони з такою ж оперативністю і такою ж категоричністю засудять походеньки колишніх НКВДистів "шляхами бойової слави", як це було у випадку з вшануванням дивізії "Галичина"? Чи відмовчуватимуться у куточку, мовби не помічаючи "переможців"? Чи зважаться згадати про те, що сталінізм і гітлеризм – одного поля ягоди, що сучасна Росія – країна, яка восьмий рік провадить війну проти нас, - це спроба, і небезуспішна, повернутися у сталінський "рай"?

Разумков таки мав підстави оперативно дезавуювати стефанчукові фантазії про лібертаріанство. Єдине, на що здатні "слуги" зі своїм неформальним керманичем, зате найбільшим авторитетом – руйнувати українську державність. Її історичну тяглість, її молоді, почасти ще й незрілі, інституції, довіру громадян до влади, міжнародну репутацію. Якщо остаточно знищити все це наразі не під силу навіть фактично однопартійному режиму Зеленського, то бодай сшельмувати, скомпрометувати перед цивілізованим світом. Змусити оцих всіх лібералів, консерваторів, соціал-демократів, трюдо, макронів, меркелів та іже з ними спочатку підсміюватися над "дивними" політиками з України, а відтак скрушно розводити руками. А з часом – махнути рукою на велетенську країну, яка одного непрекрасного дня стала здобиччю невігласів і популістів.

Ілюстрація: Олег Смаль

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

"Яструб миру" і "голуб війни"

Я абсолютно не здивуюся, коли Зеленський у вирішальну мить (до прикладу, якщо Україні раптом запропонують ПДЧ для НАТО) спробує повторити давній фінт Януковича з непідписанням Асоціації з ЄС. Надто вже він загрався у двох кардинально протилежних іпостасях, навіть зважаючи на сценічний досвід минулого життя.

З одного боку, санкції проти кума Путіна і войовнича патріотична риторика, якою супроводжувався доволі тривалий період загострення на східних кордонах, з іншого, - стара пісенька на новий лад з приспівом про бажання "зазирнути у вічі" Путіну. Зе!шпагат, притаманний для популістського режиму упродовж двох років каденції колишнього актора розважального жанру, у ситуаціях, навіть не дотичних до війни. Вже навіть не дивна роздвоєність особистості, спричинена, як я вже колись писав, тим, що Зеленський у цілком зрілому, як на чоловіка, віці, досі не може обрати між "бути" і "здаватися". Абсолютна відсутність позиції серед цілком певного контексту. Бажання сподобатися всім, і цілковита нехіть зробити бодай щось певне, недвозначне, категоричне.

Росіяни користають з цього у своїй гібридній війні проти України. Ба, їм на руку така зиґзаґувата траєкторія українського керівництва, вигідна, не в останню чергу, тим, що, підозрюю, вони, як ніхто інший, можуть "вгадувати", куди цього разу "занесе" самовпевнену і набундючену маріонетку. Погляньмо, - щойно з Печерських пагорбів пролунав заклик до "царя" зустрітися на Донбасі чи в іншому придатному для цього місці, як тут же у Москві "безневинно" запропонували локацію: Крим. Мовляв, усе почалося з окупованого нині півострова, хай там і завершиться. Пастка для Зеленського очевидна: поїхати у російський Крим фактично означатиме визнання анексії. З усіма наслідками для нас і для Росії. Україна таким чином погодиться з нинішнім статусом анексаної території, а Кремль цілком може розраховувати на скасування "кримських" санкцій, отже, трішки послабить економічний зашморг на шиї своєї економіки і матиме вільні руки для того, аби остаточно перетворити півострів на "нетонучий авіаносець" з ядерною зброєю на борту.

Ритуальні танці довкола Мінських угод, точніше, їх "уявної" архаїчності, пустопорожні дискусії про зміну "локації" – не що інше, як спроба знову "повоювати" із внутрішнім "ворогом" Зеленського, автором цих угод, п'ятим президентом. Порошенко свідомо прогнозував наслідки цих кількох пунктів і реально бачив контраверсійність та різнотлумачення кожного слова у них. Вони були потрібними у конкретному контексті і виконали своє завдання: зупинили агресора там, де він перебуває досі, не дали йому розгорнути повномасштабну агресію, змусили вгрузнути у переговорах довкола ком і крапок, послідовності виконання зобов'язань. І, до слова, відсікали будь-яку можливість участі у дипломатичному танці на правах рівних партнерів терористів та колаборантів. Це вже за Зеленського до Мінська (і реально, і віртуально) вламалися усілякі темні персонажі, з ними навіть пробували говорити, але марно, - через відсутність в останніх здатності формулювати більш-менш втямливі речення.

Але, попри бажання видаватися таким собі "яструбом миру", людиною, яка не зупиниться ні перед чим, аби лише зірвати політичний джек-пот у вигляді оливкової галузки і потім помахувати нею, йдучи на другий термін, Зеленський час од часу входить у роль "голуба війни". Актуальна українська дипломатія зводиться зараз до того, аби для початку почути "дзвінок від Байдена", а відтак на розпуттях велелюдних розводитися про несправедливість Заходу, про його небажання брати Україну в оборонні альянси, про невиконані гарантії порослого мохом Будапештського меморандуму і навіть про якусь міфічну можливість Києва відновити ядерний статус. Запитаю: навіщо це стрясання повітрям, кому "погрожує" той же Дмитро Кулеба? Росії? Смішно. НАТО? Ще смішніше. Чи інфантильному західному обивателеві, який не розуміється на деталях? Чи, може, грає давно атрофованими ядерними м'язами для публіки, яка власне й обирала Зеленського як зірвиголову на посаді президента?

Скандальні рольові ігри популістів, їхнє несамовите прагнення бути, мов Фігаро, і тут, і там, наштовхують на певні висновки. Те, що Зеленський знову відчайдушно шукає зустрічі з Путіним, свідчить про існування якихось угод (не Мінських, і не Нормандських), неофіційних обіцянок і зобов'язань, які обговорювалися чи то в Омані, чи деінде. З якихось причин цим угодам не суджено було втілитися. З яких, - розмова майбутнього, адже час не дозволить сховати шила у мішку.

Те, що Зе! час від часу зривається на псевдопатріотичну риторику, погрожуючи бутафорним кулачком з реквізиту Кварталу у бік Москви, - наслідок того, що у Вашингтоні править не надто комфортний ні для Кремля, ні для Зеленського Байден. Наш популіст-"правознавець", який свого часу навіть санкціонував "справу" проти Великого Джо, відчуває у цьому пряму загрозу. Уявляю, як потерпають перед візитом Ентоні Блінкена у президентському Офісі. Адже Блінкен, мабуть, приїхаде спитати, як "зелені" виконують певні домовленості, обумовлені у телефонному діалозі з його шефом. І наскільки виправдає популістська зграя довіру американських платників податків, у яких цього року можуть забрати 300 мільйонів доларів у рамках схваленого комітетом з питань міжнародних відносин Сенату США законопроєкту "Безпекового партнерства з Україною"? І чи варто посилити тиск на "партнера", зокрема, у справі "ваґнерґейту", з тим, аби Зеленський не обмежувався гучною риторикою, а на ділі почав зачистку кабінетів у власному Офісі, міністерствах та силових структурах від відвертих агентів сусіда-агресора?

Для Зеленського, як колись для Януковича, невпинно наближається його "Вільнюський саміт" – день кардинального вибору. Чи готовий він до нього? Сумніваюся…   

Ілюстрація: Павел Кучинскі

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Шлях від Голгофи

…Я люблю розповідати історії. Цього разу вона буде дуже особистою. Мій дід Іван, з яким я не встиг поспілкуватися, бо він відійшов, коли мені було всього вісім місяців, мав незвичний і гіркий Великдень. 

Якийсь комунальний начальник-комуніст у провінційному містечку Тернопільщини вирішив, що акурат у день Христового Воскресіння слід висадити кілька ялинок у центрі. І доручив цю роботу саме дідусеві. Можливо, знущаючись над почуттями віруючого, а, може, й не задумуючись над тим, що коїть. Що було робити бідному фірманові, недавно вирваному з рідної Лемківщини? Переконувати самодура, що то гріх, що справа – не пильна, і її можна перенести на день-два? Марна річ… А вдома – троє дітей, і він – єдиний годувальник. Мабуть, той день став для діда Івана голгофою, але тим не менш він посадив ті злощасні, як йому, певно, здавалося, деревця. Можу лише припускати, що до кінця своїх днів він пам'ятав те Воскресіння. А начальник… Згорів від оковитої.

Цей уламок родинної пам'яті мені значно пізніше передала мама. Завжди, коли, на жаль, зрідка приїжджаю до батьківської хати, то, звісно, йду на цвинтар, де за десятки літ побільшало рідних та дорогих могил. І до скромного кам'яного хреста над гробом діда Івана теж. Але першими на шляху до кладовища мене зустрічають його ялини. І прокидають спомин про Великдень, яким прикрим для когось, і яким знаковим для інших він насправді може бути…

Співчуваючи комусь із ближніх чи далеких, ми часто повторюємо фразу: "У кожного свій хрест". Кажемо про це, акцентуючи на невідворотності долі, над фатумом, що передбачає кожному свої, особисті випробування, "свій шлях широкий". У такі хвилі наше з вами життя видається Голгофою, непривітним, страшним пагорбом, всіяним нереалізованими мріями, жалями і розпачем. Ми забуваємо, що подія, про яку підсвідомо йдеться у цій вже банальній фразі, містить абсолютно протилежні сенси, сповнена геть іншими, - світлими і оптимістичними тонами, не кажучи вже про те, що вона категорично заперечує фаталізм. Бо ж недаремно її називають Великим днем, Великоднем.

Так, кожен з нас неодноразово мав приводи для того, аби, вторячи услід за приниженим, змордованим і розіп'ятим Богочоловіком, вигукнути: "Отче, чому Ти мене покинув?!". Рівно ж як кожен, після "чорних смуг" відчував у душі благодатний подих відродження і воскресіння, по-іншому бачив довколишній дивовижний світ. І той світ вже не був схожим на піщане пустище, на гору страждань. Зрештою, хіба страшний ковідний рік, яким нам випало пережити, хіба численні втрати і невидима смерть, яка чигає невідь у якому місці на кожного з нас, дали нам привід гадати, що все скінчено? Ні, і цей виклик подарував нам безпрецедентні приклади пасіонарності і волі до життя. Без нього не було б буденного вже героїзму медиків, тихого спротиву недузі, здавалося б, безнадійно хворих, людської емпатії, співчуття. І найголовніше - розуміння того, що і цей морок розвіється, коли бодай хтось опікуватиметься вогником свічі…

Без Христової Голгофи не було б "шляху у Галилею", де учні зустрілися з Воскреслим. Про цей шлях говорив у цьогорічній Великодній проповіді Папа Франциск. Коли є надія, то завжди залишається шанс розпочати знову. "Завжди можливо розпочати наново, бо існує нове життя, яке Бог здатен наново започаткувати в нас, по той бік всіх наших падінь. Також і з руїн нашого серця – кожен з нас знає руїни власного серця – Бог може створити шедевр, навіть на зруйнованих уламках нашої людськості Бог готує нову історію". 

Тому, - "шлях до Галилеї", - це про зворотній від Голгофи гостинець. Це не пошук Ісуса у гробі, це, зрештою, не копирсання у минувшині з метою знайти там виправдання чи покаяння. Це – шлях до людей і до ідеалів. Це – дорога у вічність через сірі і, можливо, гіркі будні, без яких навряд чи цей шлях був би ціннісним і повним.  

Ісус, мабуть, ніколи б не зійшов на хреста без розуміння власної місії, без чіткого вибору і, звісно ж, усвідомлення немарності такої страшної жертви. І, як на мене, він, далебі, не герой, не "суперрятівник", а, перш за все, жива, цілісна і самодостатня людина, якій не потрібні ні людська слава, яка не боїться осуду чи злослів'я, яка йде на цілком логічний, хай навіть екстремальний крок задля великого і, можливо, незрозумілого наразі іншим, світлого. Бо, погодьтеся, йти на муки і неуникну смерть, навіть знаючи, що, "згідно з Писанням", воскреснеш "у третій день", - для цього потрібна направду неземна мотивація. Не гламурне прагнення сумнівної слави, не легковажне жонглювання надуманими рейтингами, не холодний розрахунок потенційних зисків чи втрат, не позерство і фіглярство. А чітке бачення потреби власним вчинком засвідчити те, що тут, на землі, є високі сенси, світлі цінності, і людині варто заради них жити. Бо що "слава" і "визнання" у порівнянні з чистотою помислів і дій? Що поклоніння і славослів'я проти осяжності вічності? Що людські пересуди на тлі Істини і Любові? Марнота марнот і ловлення вітру…

І саме у цій простоті і справжності – приклад Спасителя для нас, сучасних, розшарпаних, роздраєних сумнівами, дезорієнтованих, ласих до спокус і слабких духом. Для нас - серед голгофи розчарувань і кривд – його Хрест і його Жертва хай стануть точкою відліку, мірилом правди, алгоритмом натхнення для днів прийдешніх.

Кожному з вас, мої любі читачі, бажаю світлого Христового Воскресіння. Хай воно сповнить серця любов'ю і милосердям, хай серед цього жорстокого світу дасть розуміння вічних істин, цінності людських почуттів і висоти наших мрій.

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Наркомани на городі

 …Микола Янович Азаров, "доктор геолого-мінералогічних наук", прем'єр Януковича і співзасновник сміховинного "Комітету порятунку України", який зараз десь скніє у російському заґумінку, теж свого часу вдавався до таких, з дозволу сказати, порад: "Чому подзабуті традиційні українські ценності: не треба скігліті, треба брать лапату і годувати свою сім’ю". Це був крик совкового популіста, далекого від реалій країни, маразматичного маркшейдера, волею долі викинутого на політичний олімп.

Риторика чільних представників Зе!режиму одразу по тому, як міністр оборони Росії Сєрґєй Шойґу заявив про "закінчення навчань" і про відведення небаченої орди від кордонів України, засвідчила, що навіть більш-менш адекватні з них теж міцно присіли на голку популізму. І вже не здатні подолати цю залежність. Віце-прем'єр Олексій Рєзніков легковажно заявив: "Війни не буде, її не має бути. У нас зараз час не для війни, у нас зараз, вибачте, городи за графіком. Городи, необхідно займатися мирним життям для кожного, хто живе в Україні. ...Я із задоволенням послухав вчора виступ президента Путіна (курсив мій. – Авт.) і зрозумів, що для них важливіше внутрішня повістка. Вчора не прозвучало нічого загрозливого для нас з вами. Це головне, що треба було почути. Тому ще раз повторюю - війни не буде. Це головне. Ідіть копайте городи, святкуйте Великдень, займайтеся мирним життям".

У цьому ж "городньому контексті" розвинув свої фантазії і керівник Офісу президента Андрій Єрмак, переконуючи пацифістську і перестрашену перспективою вторгнення публіку у тому, що насправді Росія відповзла у теплу барлогу лише через зусилля Володимира-миротворця. "Я абсолютно впевнений, що новина (відведення російських військ з кордонів України. – Ред.), є результатом роботи президента, його команди і, безумовно, підтримки наших партнерів, з якими ми сьогодні говоримо одним голосом з Росією".

З приводу "одного голосу" з міжнародними партнерами, то він, у ліпшому випадку, є фальцетом. Бо насправді у час найбільшого напруження на кордонах найгучніше волали про загрозу, ба більше, - демонстрували безпрецедентні кроки, не Банкова і український Головком, а лідери США та НАТО. Це Байден дзвонив до Путіна, це Європейське командування збройних сил США (EUCOM) ввело найвищий рівень загрози у зв'язку з ескалацією бойових дій на Донбасі та пересуванням російських військ. Не кажучи вже про численні заяви керівників Північноатлантичного альянсу, які, за прикладом Філіпа Брідлава, глави Європейського командування США і Верховного головнокомандування Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, вважають Росію "екзистенційною загрозою", причому довгострокову.

Ми не почули таких оцінок з вуст Зеленського, бо той мав значно "важливіші" справи, до прикладу, візит в ОАЕ. Чи, скажімо, "боротьбу з контрабандою", або ж просування "дуже потрібних" з точки зору воєнної міці країни законопроєктів… Чи, - як апофеоз "войовничого настрю" вождя, - стара і потовчена платівка про зустріч з Путіним десь на Донбасі.

Учорашній актор розважального жанру ніяк не втямить, що Україна, на жаль, перебуває і перебуватиме у ситуації Ізраїлю, і змушена бути постійно готовою до війни з північно-східним сусідом. Причому не тільки з боку безпосереднього кордону, але й з півдня та півночі. І жодні зустрічі з Путіним чи навіть його наступником (на Донбасі, "десь посередині", додайте інші варіанти) цієї загрози не усунуть. Це зрозуміли далекі від Хутора Михайлівського британці, коли на їхній суверенній території Кремль застосував хімічну зброю, це розуміють у Прибалтиці, під кордонами якої Лукашенка з допомогою Путіна звели стаціонарну ядерну бомбу в Островці, це втямили й у зєманівській Чехії, звідки пачками висилають російських дипломатів.

Цього не розуміють тільки на Печерських пагорбах, ковтаючи глевкі пляцки, які летять у бік Зеленського після його запросин до перемовин на Донбасі. Путін вправляється у тролінгу, вказуючи "найвеличнішому" на "гідних" його особі перемовників – маріонеток з Донбасу. Лукашенка, знай, підспівує своєму справжньому суверенові, повчаючи українського "макрона" дипломатичній етиці. Та куди там, - вже влаштовує кастинг серед майбутніх претендентів на київський престол, приймаючи на офіційному рівні скандального "слугу" Євґєнія Шевченка.

А Зеленський може скільки завгодно розводитися про "дипломатичний шлях до миру". Але з Росією такої дороги немає. Насправді навчання під кордонами України були потрібними Москві не тільки, як засіб тиску і залякування, але й як тестування багатьох мілітарних складових. До прикладу, запроваджену кілька місяців тому новітню систему управління вогнем на основі штучного інтелекту. Вона здатна виявляти усі підготовчі рухи ймовірного противника і відтак формувати алгоритм знешкодження його дій у 40-50 швидше, ніж це було досі. Ця система під час цьогорічних навчань успішно визначила маркери поведінки і українських ЗСУ, і натовських партнерів, передислокації військ, готовність ППО, авіації тощо, і тепер аналізує здобуту інформацію. Звісно, не для того, аби вона припадали пилюкою у шухлядах шойґінського відомства.

Отримавши потрібний результат, протестувавши реакцію світу, Путін зі спокійною душею міг говорити у щорічному посланні до Держдуми про "червоні лінії", які нікому не дозволено переступати, і про те, - це найголовніше, - що право креслити ці лінії він залишає собі. А тим часом Рєзніков та інша "зелена" камарилья, розвісивши вуха, "із задоволенням слухає виступ президента Росії". А відтак деморалізує народ закликами до городів. Народ, який ось уже восьмий рік боронить своє право бути вільним і незалежним.

Ця влада не зіскочить з голки популізму та малоросійщини. Вона приречена на капітулянтство і панікерство. Не гідна країни, якою, як їй видається, вона править… 

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал