У пошуках "шпарини Овертона"

Якщо на початку правління Зе! його витівки, а також "приколи" найближчого оточення під загальною назвою "квартал" шокували, сердили, зрештою, смішили, то зараз здебільшого дратують. 

І річ тут не у тому, що публіка (зазвичай, інфантильна, ласа до пасивного споглядання, бажано з попкорном) постійно вимагає нових вражень і адреналіну. Радше корінь проблеми в іншому: усі "вихлопи" Банкової та політтехнологів Зеленського завершуються нічим, а його "державницька", на перший погляд, політика – не що інше, як нікчемне стрясання повітрям.

Соціологічні дослідження фіксують майже доконаний факт фіаско проєкту "слуг народу" та їхнього екстравагантного хедлайнера. І саме цей чинник спонукає банкрутів до броунівського, часто на межі істерики, пошуку виходів із глухого кута. Реально антиукраїнський проєкт, вдало запакований у шати банального популізму, переслідував чужу Україні та її громадянам (до слова, і тих 73 відсотків, які повелися на цю "морквину") мету. Вона не змінилася й досі – інституційна руйнація молодої держави, дискредитація амбітних цілей обидвох Майданів, перетворення країни у фікцію, симулякр на політичній мапі світу. У висліді – повернення у звичне століттями імперське стійло, - не суть важливо, - квазідержавою, губернією чи просто територією.

Втративши за два роки ефект "бурі й натиску", "турборежиму" у досягненні написаної по сусідству цілі, відчувши, що отак одразу її не осягнеш, до того ж врешті-решт з'ясувавши для себе реальну межу опірності українського суспільства, маріонетки вдалися до іншої тактики. Вона полягає у постійних дрібних провокаціях, "маленьких пакостях", пошуку, я б сказав, навіть не "вікон", а "шпарин Овертона", які дадуть можливість відтак розхитати цілу архітектоніку країни.

Нагадаю, що є така технологія – "вікно Овертона", за допомогою якої можна легалізувати все, що завгодно, перетворити будь-яку несосвітенність у провідну "ідеологію". Джозеф Овертон свого часу розповів, як іноді геть чужі суспільству ідеї "відмивалися" від загального несприйняття, навіть огиди й ставали "трендами", легалізувалися на законодавчому рівні. Варто лише перетворити колись табуйовані речі на предмет обговорення, відтак знаходити у геть руйнівних речах позитив, аби відтак зробити їх не те, що прийнятними, а й обов'язковими.

Банкова шукає ці "шпаринки Овертона", мабуть, з миті інавгурації ексактора розважального жанру. До прикладу, конструкт "перестати стріляти" як шлях до завершення війни, - фактично капітуляції, - зазнавав кількох модифікацій. Від "зустрічі посередині" до "розведення військ", ревізії Мінських домовленостей і сумнозвісної "формули Штайнмаєра". Остання, зауважте, знову й знову повертається у публічний дискурс, коли йдеться про чергові перемовини із Заходом (особливо ЄС), або ж потрібні, з точки зору хвилевих інтересів, зигзаги вітчизняної єрмако-дипломатії.

Напередодні відзначення 30-річчя Незалежності оці "шпаринки Овертона", даруйте за тавтологію, повилізали з усіх шпарин. Ними кишіли промови під час безконечної мильної опери під назвою "Форум.Україна.30", у якій незмінний головний персонаж у ролі експерта з будь-яких питань озвучував власні марення.

А провокація на Алеї Героїв Небесної сотні з бутафорією для зйомок незрозумілого навіть авторам і акторам "відосіка", з відвертими натяками на гламурність і "культурну цінність" совка? Звісно, вже пізніше "яйцеголові" експерти почали розповідати про політичну мету цього безглуздя – помсту київському міському голові. Та, як на мене, первинно і технологічно проєктне завдання цієї афери формулювалося дуже просто: "ковтнуть" чи "виплюнуть" наругу над святим місцем пересічні громадяни України. Не ковтнули, але у суспільний дискурс вкинуто кістку, і, гляди, з часом, до неї ще повернуться.

Те ж стосується маразматичних за тупістю, як і несамовитою наполегливістю спроб "перемалювати" "великий герб".

Хтось з аналітиків влучно підмітив суттєвий елемент, який різнить нас і наших агресивних сусідів. Європейські нації (і серед них, на щастя, українці) зосереджені на визначенні майбутнього і шляхів його досягнення. У Росії, особливо путінського зразка, - кардинально інший дискурс. Там орієнтовані на минуле, - звідси й фетишизація совка, і культ Сталіна (який, до слова, з роками тільки міцніє), і "побєдобєсіє", і забави ядерними біцепсами. Так ось, Зеленський та його "квартал" шукають "шпаринок Овертона", аби розвернути вектор суспільного бачення, сфокусувати його не на майбутньому (яке, до слова, проростає з нинішнього), а на ностальгійних рефлексіях совкового штибу. Звідси й "дивна Україна" Зеленського – законсервована до вікопомного 1991 року найбільша провінція комуністичної імперії, загумінок не без амбіцій, які, утім, легко "урезонювали" партійно-каґебешним пресом.

Я майже стовідсотково переконаний, що з падінням рейтингу Зеленського і його "слуг", з катастрофічно непривабливими показниками суспільних оцінок довіри до "зеленої влади" і її, з дозволу сказати, стилю керівництва, пошуки "шпаринок Овертона" тільки посиляться. Вчорашній блазень вже, здається, сам не вірить у можливість ще вчора омріяного "другого терміну". Відтак зосередиться на тому, щоб утриматися бодай до завершення каденції. Але потім, - з усією прямотою й невідворотністю, - постане питання відповідальності. І у випадку Зе!режиму тут, далебі, не обійдеться звичним "нам заважали попередники/ковід/"зловредні американці" (допишіть на свій вибір перелік винуватців). Та й політичної відповідальності точно вже буде недостатньо…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Людина без властивостей

Є такий роман австрійського письменника Роберта Музіля, - незавершений, правда, зате повчальний. Я його вже згадував у своїх колонках, позаяк головний герой "Людини без властивостей" цілком надається до прикладу як квінтесенція поведінкових та ментальних рис, притаманних нинішньому очільнику України та його найближчому оточенню.

Особливо зараз, коли легіони, здавалося б, цілком притомних експертів раптом легковажно кинулися розповідати публіці про різку переорієнтацію зовнішньополітичних смаків Зеленського, його "русофобію" і "патріотизм".

Одразу зауважу, що натяки на збиту істину про те, що, мовляв, Путін і його Росія здатні зробити русофобом і "бандерівцем" будь-кого з українських президентів, у цьому випадку не витримують критики. Як би там не було, але кожен з попередників ексактора на найвищій посаді, за винятком "вічно легітимного Януковича", був особистістю. Тут не кажу про риси цих особистостей, бо міряти одним ранжиром Кравчука, Кучму, Ющенка чи Порошенка, - справа невдячна і невиправдана. Але, у всякому випадку, кожен з них був живою людиною, з притаманними їй природними емоціями і, зрештою, власним розумінням українського життя. Ми могли по-різному оцінювати їхні вчинки, тішитися чи обурюватися їхніми рішеннями, сміятися чи скрушно розводити руками після їхніх влучних чи неоковирних реакцій, але, погодьтеся, це була, як люблять казати кіношники чи драматурги, - жива емоція, вибухова, сповільнена чи відсторонена.

Зе! – зовсім інше. Бо насправді – він політтехнологія від початку і до кінця. З часу, коли він раптом ні сіло ні впало виринув у соціологічних дослідженнях кандидатських рейтингів, упродовж всієї виборчої кампанії, вибудованої на хайпі, маніпуляціях, медійних вкидах та ігноруванні будь-яких правил, серед інших - й пристойності, - і досі. Адже варто лише підряд переглянути відео із його зверненнями і поодинокі фрагменти, з дозволу сказати, Зе!імпровізацій наживо, аби зрозуміти, де є справжній Зеленський. Там, де попрацювали спічрайтери, постановники світла, режисери, майстри комп'ютерного монтажу, - це типовий актор, причому, посередній. А у випадках, коли, як кажуть телевізійники, думка народжується перед камерою, тобто тоді, коли ситуація вимагає живої реакції, імпровізації, для якої потрібен, перш за все, розум і метикуватість, - бачимо невиразного персонажа, з набором випадкових фраз, що їх годі зв'язати у щось гоже. У всякому випадку, важко прослідкувати позицію, живу рефлексію живої людини, - лише безпорадне белькотіння інфантила, з хаотичною купою недоречних порівнянь, невіглаських аналогій і недолугих жартів.

І нинішня "проросійськість" Зеленського – тупий, заїжджений виверт політтехнологів, зокрема, Михайла Подоляка, який віддавна, ще коли час від часу зринав у моїй фейсбучній стрічці як "ніхто", незрозуміло в якій іпостасі, грішив маніпуляціями і демагогією. Виверт, зумовлений, по-перше, падінням рейтингів на Сході і Півдні країни, популярності серед "какойразнічной" публіки, яка не отримала нічого з передвиборчих обіцянок, крім локшини на вуха. Саме для такої публіки направду від любові до ненависті – один крок. І на Банковій вже майже фізично відчувають цю ненависть, і це враження посилюється недавніми замірами соціологів, здорожчанням продуктів, злетом тарифів…

В Україні, на біду Зеленського, немає інших електоратів, окрім проросійських, інфантильного (він вже їх фактично втратив) і патріотично налаштованих громадян. Отже, слід спробувати сподобатися їм, слід дістати з політтехнологічного загашника ура-патріотичні гасла, голослівно вказати 800 тисячам власників російських паспортів в ОРДЛО напрям руху (ну, погодьтеся, разом з паспортом вони вже його давно обрали). Можна, зрештою, провести ротації серед силового блоку, попризначавши на високі посади бойових генералів, для демонстрації намірів "боротися до кінця". Тільки ж всі прекрасно розуміють, де формулюють остаточні редакції наказів, і хто їх віддаватиме насправді.

Другий аспект "русофобії" Зеленського – його майбутній візит до США і розмова з Байденом. Доведеться давати пояснення з приводу абсолютно дикої ситуації з "вагнергейтом" і засиллям російських спецслужб, які на території суверенної держави не тільки опанували деякими найвищими кабінетами, але й убивають політемігрантів. Чи не тому США скасували навіть додаткову допомогу Україні на 150 млн. доларів? А, може, тому що Зеленський не виконав жодної обіцянки, яку давав майбутньому візаві?
Зрештою, так сталося з "п'ятьма пунктами" містера Джо, вигідними, перш за все, Україні.

Готуючи цю важку розмову, гінці від ОПУ геть пустилися берега, яскраво демонструючи "синдром виконавців". Але варто було Рєзнікову заікнутися про американські бази в Україні, як Банкова тут же урезонила надто ініціативного віцепрем'єра, назвавши його фантазії "гіпотетичними міркуваннями".

"Нині, коли навперебій розповідають про все можливе й неможливе, коли пророки й шахраї вдаються до тих самих висловів, хіба що з невеличкими відмінностями, вникати в які не має часу жодна заклопотана людина... - нині дуже важко з певністю визначити цінність людини чи ідеї", - писав Роберт Музіль у своєму романі. Ще важче, коли маєш справу не з людиною, не з особистістю, а з персонажем – продуктом політтехнологій, які мають на меті не вирішення реальних потреб країни, не виклики і відповіді на них, а утримання при владі і чергову маніпуляцію. Коли на чолі країни – дивакуватий симулякр президента, насправді ж – людину без властивостей і принципів.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Зеленський перетворив Україну у прохідний двір

Недавні події зворохобили громадськість, - і не тільки в Україні, а й у світі, - "мандри" викраденого спецслужбами, а відтак – ними ж повернутого судді "в трусиках" Миколи Чауса, загадкова (хоча, у принципі, й не дуже) смерть лідера "Білоруського дому" у Києві Віталія Шишова, врешті-решт якийсь демонічний виступ гурту "Batushka" на фестивалі "Файне місто" у Тернополі. 

Вони свідчать про одну дуже тривожну річ. Україна Зеленського за два з хвостиком роки його ексцентричної каденції стала мандрівним шапіто для розмаїтих пройдисвітів, але найголовніше, - полем для спецоперацій спецслужб, і своєї, і що найприкріше – чужих.

Зеленський може скільки завгодно демонструвати публіці награний "патріотизм", вказувати рускомірскім фанатам напрямок їхнього руху з окупованого Донбасу, розповідати про грандіозні плани у рамках мильної опери під назвою Форум "Україна.30". Але це жодним чином не означатиме, що наш "найвидатніший у світі" популіст думає і діє так, як говорить. Радше навпаки. Він просто вміло використовує свій артистичний дар і залишки харизми для того, аби втримати і себе, і свою "квартальну зграю" при владі.

Микола Чаус – дуже промовисте підтвердження того, що Зе! не гребуватиме жодними методами і засобами задля власної ідеї-фікс – збору компромату і дифамації свого попередника. Закритість судових слухань, на яких обирали запобіжний захід для горе-судді-"баночника", свідчить про наміри застерегтися від випадкових одкровень "маленької людини", яка одного нечудового дня потрапила поміж жорна системи. Зокрема, натяку на "секрет Полішинеля", який зафіксовано в офіційних документах молдовських правоохоронців, - на те, що Миколу Чауса насправді викрали українські спецслужби на території суверенного і доброзичливого сусіда.

Але в цій смердючій історії є цілком прозорий натяк на те, що наразі напівфабрикатний автократичний режим має намір беззастережно розпоряджатися долею вільних наразі громадян на власний розсуд. На кшталт того, як це практикують у Росії Владіміра Путіна чи Білорусі Аляксандра Лукашенки. Зауважимо при цьому підозріло ялову реакцією Банкової на смерть Віталія Шишова, а також на висновок "бацьки" про "ворожість України".

Звісно, таку інфантильність легко списати на те, що у Києві ніхто не був зацікавленим у тому, щоб прибрати білоруського опозиціонера. Але є інше. Поки наша СБУ змагалася з НАБУ за право "першої ночі" з Чаусом, закордонні спецслужби стежили за невгодним Лукашенці еміґрантом, готуючи імітоване самогубство. І не факт, що це була робота білоруського КҐБ, кажуть про почерк Луб'янки задля того, аби остаточно ізолювати свою мінську маріонетку від будь-яких контактів з цивілізованим світом. І в цьому, на жаль, є нездоровий глузд, позаяк в аналітичних західних центрах вже не пошепки, а вголос кажуть про швидкий аншлюс Білорусі "союзною державою". Можливо, це "ненароком" станеться у перебігу масштабних навчань "Запад-2021", коли вся Білорусь кишітиме від надміру чужинських вояків.

Тепер про царину, далеку, на перший погляд, від геополітики. Соцмережі досі не можуть заспокоїтися від "духовного скандалу", спричиненого виступом польського блек-метал гурту "Batushka". Схильні до крайнощів експерти назвали цей інцидент "маніфестом сатанізму", не кажучи вже про анафемські оцінки представників християнських конфесій. Зауважу, що за всієї лояльності до творчих виявів і рефлексій, я б не ризикнув назвати композицію "Batushka" морально коректною, особливо у контексті глибоко віруючої Галичини. Цікаво, як сприймають цей гурт у консервативно-католицькій Польщі?

Однак… Акурат під супровід обурення і суперечок довкола тернопільського перформансу "Batushka" на поверхню раптом знову виринула стара тема присутності у шкільній програмі предмету "Християнська етика" чи чогось схожого до нього. Укотре "схрестили мечі" прихильники основ духовної освіти у школі і адепти конституційної новели про світськість української держави. Низка місцевих рад Західної України звернулася до найвищих інстанцій з вимогою повернути курс християнської етики у шкільну програму, бо, мовляв, він стане заборолом перед деморалізацією і дезорієнтацією суспільства.

Я не прихильник конспірології і теорій змов, - висновки може зробити кожен. Але ось так, а не інакше, чомусь склалися пазли. У результаті маємо роздрай і сварки, якими, зазвичай, прикривають спецоперації масштабнішого гатунку.

Мені чомусь видається, що ходить про "прикриття" задавненої справи "ваґнерівців", яка днями (судячи з усього, - до кінця серпня) знову з'явиться на українському порядку денному. Йдеться про прем'єру фільму-розслідування журналістів Bellingcat про зраду найвищих українських посадовців, у результаті якої зірвалася міжнародна спецоперація із затримання російських військових злочинців. Зеленському і його свиті (особливо главі ОПУ Андрієві Єрмаку) вкрай залежить, аби ця історія заникалася серед інших, дріб'язкових історійок, у буквальному сенсі – втонула у них. Бо "вагнергейт" – це, погодьтеся, не просто анатомія зради. Це сюжет про те, що Україною правлять не випадкові, а спеціально вибрані для цього особи зі специфічними завданнями і функціями. Вибрані, далебі, не нами, громадянами України, а у столицях ворожих держав, де й не приховують своїх справжніх поглядів і планів, де досі, через 30 років після здобуття Незалежності, вважають нашу з вами вітчизну провінцією імперії.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Ху із містер Єрмак?

Нова посада очільника Офісу президента, яку він обійняв днями, - а саме голови Конґресу місцевих і регіональних влад, - це віночок зі штучних квітів на скромній могилці децентралізації. Скромній тому, що надважлива реформа, яка відкривала серйозні перспективи для розвитку країни в глибинці та давала важелі у вмілі та підприємливі руки, тихо вмерла. І дуже показовим є, до слова, перелік керівників міст, які заповзятливо взялися підтримувати черговий прожект Банкової, публічно демонструючи лояльність Центру і згоду на те, аби ними й надалі керували зі столиці. Але то тема окремої розмови.

Нині ж пропоную ретельніше придивитися до персони Андрія Єрмака і спробувати відповісти на сакраментальне, як на мене запитання: «Ху із м-р Єрмак?». Бо направду довкола нього (зауважте, не Зеленського і, далебі, - не парламенту чи уряду) почав останнім часом обертатися чи не весь світ. І від відповіді на це запитання, - якщо вже говорити стратегічно, - залежатиме найближче майбутнє країни. Думаю, що характеристика Єрмака, викладена у недолугій писанині експрессекретарки Зе! Мендель, - «спадковий аристократ» (?!!), - з’явилася неспроста. Єрмак, по-перше, не проти, ба радше навпаки, - культивує саме такі (цілком безпідставні до гротескності) оцінки. А, по-друге, здається, він на повному серйозі вважає країну і державу за власний феод.

Почнемо з того, що й Офіс президента, і відповідно – його очільник, - цілком нелегітимні. У Конституції України ви не знайдете навіть натяку на ОПУ. «Зелені» вирішили для себе цю проблему просто – взяли та перейменували Адміністрацію президента (по суті, канцелярію глави держави), не завдавши собі труду законодавчо обґрунтувати повноваження цього допоміжного органу. І його керівника теж. Звісно, робилося це не за Єрмака, а за, прости Господи, Богдана. Та обійнявши посаду, Андрій Борисович міг би виправити цю прикру прогалину. Тим паче – як юрист.

З’ясувалося, що повна невизначеність – тільки на руку і Єрмаку, і усьому владному Кварталу із лідером-блазнем. Тому персонаж з дуже сумнівним минулим, людина, яка у реєстрах, мабуть, усіх впливових спецслужб світу фігурує як російський агент (навіть не впливу, а в буквальному розумінні цього слова), за мовчазної згоди і повного прикриття свого «начальника» вирішив, що йому море по коліна. Плювати на звичний для демократичного устрою розподіл гілок влади, розмежування повноважень, права та обов’язки. У системі Зеленського, заточеної на інституційне руйнування основ української державності, продукування тут хаосу та невизначеності, це звично і, - головне, - навіть вітається. Не ким іншим, а саме Зеленським. Бо, судячи з досвіду минулих двох років, ця особа не тільки неотесана з точки зору бодай елементарних уявлень про державне управління, але лінива і гонорова, як набундючений павич. Пересиченість владою й можливостями, які вона відкриває, лише загострює небезпечні симптоми, а невідпорність до маніпуляцій з боку придворних лакуз і залаштункових інтриганів робить недугу хронічною.

Тому уважно вчитавшись в інформаційну картину останніх місяців, можна дійти висновку, що в Україні насправді президентом працює Єрмак, а не Зеленський. Він провадить перемовини зі світом (з Росією-агресором – на партнерських, щоб не сказати, дружніх засадах; у США – з корекцією на неприховану гидливість до ефесбешника тамтешніх високопосадовців). Той же Єрмак приборкує і координує парламентську монобільшість, щось там настійно радить урядові, а тепер ще й роздаватиме вказівки сільським війтам. У його віданні – і угодовські суди, і силові структури. Йому є справа і до головного: кадрів, які, за відомим висловом, «вирішують все». Це при тому, до відома наших аматорів, що Конституція прямо забороняє передачу президентських повноважень будь-кому, тим паче - канцеляристові.

Щодо кадрів, то останнім часом Єрмак, увійшовши у роль «віце-президента» чи навіть опікуна «зеленого» по суті «інфанта», перш за все, подбав про силовий блок, розвідку та СБУ і наповнення їх «своїми» людьми. Вони прийшли на заміну людям, що були потенційною загрозою для любителя задушевних телефонних розмов з Кремлем. Аналітики наголошують, що звільнені на минулому тижні були безпосередньо долучені у так званій «справі ваґнерівців», по-зрадницьки злитій агресорові за крок до розв’язки.

Єрмак цілком розуміє, що фільм Христо Ґрозєва про цю небачену зраду, який заплановано акурат перед вимученим візитом «найвидатнішого лідера» до Вашингтона, може зіграти фатальну роль. Бо Байден, після викриттів журналістів Bellingcat, зважаючи на репутаційні втрати, може й скасувати зустріч із Зе!. Даруйте, якщо це зробила в останню хвилину Саломе Зурабішвілі у Грузії, то чому 46-й президент США мав би спілкуватися з «проблемним пацієнтом»?

Але, здається, саме такий поворот справи на руку і московським сценаристам, і їхній доволі вправній маріонетці Єрмаку. Бо, погодьтеся, навряд чи більш-менш притомні люди перед зустріччю з важливою для них особою, вдаються до шантажу і безпідставних звинувачень. Хай це безглуздя й лунає з уст єрмаківського пішака – за сумісництвом голови пропрезидентської фракції у парламенті Давила Арахамії. Але, гадаю, що тональність і метафори цієї тиради не оминули попередньої цензури керівника ОПУ. Все для того, аби щільніше ізолювати Україну від демократичної спільноти й штовхнути її в орбіту Москви. І тоді вже там даватимуть відповідь на запитання: «Ху із містер Єрмак?». Не виключено, - губернатор Малоросії.

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Час негідників

Коли два роки тому "просвітлені" адепти Зе! розповідали всьому світові, а, перш за все, собі про "електоральну революцію", то ніхто не зауважив однієї деталі. Кожна революція фактично здіймає з дна шумовиння і намул. І лише у випадку притомного політичного керівництва, цю гидь можна стримувати, принаймні пробувати осідлати. 

Але ж "слуги" і їхній лідер навіть не намагалися видавати зі себе притомних, навпаки, - на їхню думку (якщо, звісно, така існує у природі), важливо було максимально ідентифікувати себе з інфантильним, неперебірливим і лінивим виборцем, мімікрувати під колір шумовиння, стати для обивателя "своїми хлопцями".

Електоральним ядром "зеленого виборця" реально став антимайдан, - збіговисько негідників, звезене "регіоналами" у Маріїнський парк столиці, охоче до дармових харчів, алкоголю і російської попси. Програвши, ці особи зачаїлися до пори до часу, і свій криворізький хлопець став для них реальним втіленням реваншу. Тим паче, що новий господар Банкової й не приховував своєї прихильності до ексрегіоналів, потихеньку, а відтак, – відверто, - залучав їх до влади, даючи можливості і ресурс відігратися за Революцію Гідності.  

Тож корінь проблеми – не у популізмі неосвічених, випадкових людей, що потрапили у настроєвий мейстрим більшості, а у ментальних розбіжностях антагоністів – самодостатніх, патріотично налаштованих громадян, із загостреним почуттям справедливості (але підставової, базованої на власній участі у побудові європейської держави), гідності і байдужої, "какайразнічной" маси обивателів, для якої гідність – поняття незрозуміле, розмите і чуже. Зрештою, як і державницький інтерес, – чи можна чекати, що ним перейматиметься легковірна, із гіпертрофованим патерналістським інтересом особа, який винні всі довкола? Окрім, звісно, кумира. Адже, як зауважив колись британський журналіст Нік Кент, "ми живемо в епоху безвір'я: будь-яка "зірка" нині - своєрідний сурогат Бога, яким всі намагаються хоч ненадовго заповнити духовну порожнечу".

Годі й говорити, що оцей "сурогат Бога" з його найближчим оточенням – дзеркальне відображення своїх "правовірних". І не слід дивуватися, що поведінкові, ментальні риси негідників, які, так би мовити, "заходять" на внутрішньополітичному полі, гарант, відповідальний за міжнародний курс держави, переносить на увесь світ. Ну ж бо, за Шопенгауером, "всі негідники, на жаль, товариські". Тому й останнім часом бачимо феєрверк скандалів, м'яко кажучи, казусів, несумісних з дипломатичними стандартами і зовсім непридатних для стосунків між доброзичливими партнерами.

Некоректні, щоб не сказати, недоречні запитання до Байдена "чому ми досі не в НАТО?" цілком корелюються з обивательським невдоволенням витратами на війну з Росією чи ціною докторської ковбаси. Підлітковий шантаж з "китайським вектором", навіть за найприскіпливішого аналізу перспектив, у результаті виглядає карикатурно. Гучні волання про зраду США і Німеччини у справі "Північного потоку 2" доволі сумлінно маскують фактичну відсутність національної стратегії у цьому питанні і яловість української дипломатії. Не можна ж звинувачувати чужих лідерів у тому, з чим навіть не прагнув впоратися ти сам. Якщо країна, точніше, її керівництво, робить усе для того, аби власноруч зруйнувати енергетичний (та що там енергетичний, - політичний!) суверенітет, то чи варто очікувати, що ним перейматиметься хтось збоку? Якщо Байден і мав певні надії на свого, наразі телефонного співрозмовника у Києві, то, мабуть, Ангела Меркель, побесідувавши із Зеленським віч-на-віч, відтак розповіла американському президентові, що йому доведеться терпіти безпомічне белькотіння невігласа, який гонорово упевнив себе, що він найхитріший у світі…

Узагалі треба мати неймовірний "талант", щоб за якихось два роки побити горшки з ледь не усім світом. Минулотижневий грузинський сором для українців тепер, мабуть, стане аналогом "іспанського сорому", позаяк у медійному просторі "хітом сезону" стали залаштункові подробиці цієї "історичної поїздки" "найвидатнішого лідера". Зокрема, відмова президентки Саломе Зурабішвілі від двосторонньої зустрічі із Зеленським, через причини, які лежать на поверхні – вмонтованого у систему київської влади Міхеїла Саакашвілі і звичний вже для ОПУ геополітичний кретинізм з Абхазією. А, м'яко кажучи, лекція з міждержавного етикету, прочитана похнюпленим єрмакам, кулебам і самому Зе! Маєю Санду, - яскравий маркер того, як справжні лідери європейських держав ставляться до блазня у тозі президента. Зрештою, подейкують, що навіть на підпис Батумської декларації київське по непорозуміння волокли ледь не налигачі…

Не варто дивуватися. Все укладається у "таємний", з точки зору "лідера" і його кліки, але насправді – очевидний план. Ретельно руйнуючи інституційність держави всередині (тепер на черзі Верховний суд, який відмовився легітимізувати "укази" Зе!), виставляючи Україну на посміховисько перед світовою спільнотою і особливо – союзниками з антимосковської коаліції, Зеленський фактично втілює марення Януковича з повернення України в орбіту Москви. Він танцює на пеньках "вічно легітимного", вважаючи, що суспільство цього разу, розуміючи ціну Майданів, проковтне його витівки.

Але ні. Час негідників мине і ми побачимо це зовсім швидко. Перші "чорні лебеді" вже кружляють над Банковою. І вони, - не із заморських виріїв, а свої, рідні…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Штайнмаєр головного мозку

 …Ну от, - знову за рибу гроші. Здавалося б, неприйнятна і відверто ворожа ідея ексміністра закордонних справ Німеччини задля "умиротворення" України, за яку два роки тому, мов за рятівну соломинку, вхопився Зе!президент-початківець, і проти якої відчайдушно виступили усі притомні його опоненти, канула у небуття.

Та ні, нині вона знову на слуху, знову в ОПУ і околицях носяться з нею, мов з писаною торбою. Бо ж якось треба виходити з патової ситуації. Завершення війни на Сході, обіцяне випадковим персонажем на посаді очільника країни, як з'ясувалося, не вирішується помахом чарівної, навіть ебонітової палички. І дитячий тупіт ніжками під акомпанемент мантр "просто перестати стріляти" досі глушиться канонадою із забороненої усілякими ОБСЄ російської зброї на лінії донбаського зіткнення.

Громадяни можуть до нестями обговорювати деталі божевільної путінської псевдоісторичної писанини, шукати конспірологічні складники несподіваного сплеску українофобської активності противників укрмови, підводні течії, що змусили вічно тимчасового міністра внутрішніх справ покласти на стіл "лідерові" заяву про відставку. Квартал і його режисери невтомно підкидатимуть полінець у багаття суспільних дискусій несосвітенними заявами про любов до китайських маоїстів, про легалізацію канабісу (читай – законоплення усієї країни на вже законно проданих латифундистам землях). Але після візиту Зеленського до фрау Меркель усі ці танці з колінцями, уся гучна риторика і довколаполітичне шумовиння виглядає нікчемною димовою завісою, латаною рядниною для прикриття відверто капітулянтських планів. Причому, для камуфляжу цих намірів авторам фантазії не бракує, а от для бодай позірного ретушування старої "формули Штайнмаєра" – вже ні. Ну, бо що модні словечка, на кшталт "кластерів", придумані у Парижі чи Берліні і по-папужому повторені ексактором розважального жанру? Суть же залишається первинною: вживлення у тіло й без того зраненої війною країни ракових пухлин терористичних Л/ДНР, легалізацію бандитів і кадрових російських військових під машкарою "народної міліції", "тригрошові" опереткові вибори під цівками ворожих автоматів і… ефемерний контроль ЗСУ за українським кордоном вже після цього "фарсу демократії". Словом, - "особливий статус" для "народу Донбасу" з майбутньою мультиплікацією таких "статусів" на всю територію зовні унітарної, але у перспективі – клаптикової країни. Статус, який лише підігріватиме агресивні апетити Путіна, полегшить йому аншлюс досі непокірної губернії, і врешті наочно продемонструє усьому цивілізованому світові "неспроможність" українців мати свою хату, зі своєю правдою і волею.

Звісно, відомі демагоги на кшталт Арестовича і Подоляка беруться по-особливому трактувати присутність в українському правовому полі закону про особливий статус, але ціна риторичних вправ цих пройдисвітів відома кожному. І найприкріше, що у вельми непривабливих перспективах вони обирають, як завжди, найлегший шлях: звинувачують "байдужу" і "прагматичну" Європу. Вона чомусь вперто не хоче бачити нас, постсовкових, корумпованих та інфантильних, у своєму колі.

Так, доволі просто перекласти вину за те, що долю України вирішують без України, у чужих столицях, чужі ексміністри, чужими "формулами", на когось стороннього. Але ж, даруйте, хто, як не наші співгромадяни (принаймні, 73 відсотки) дуже хотіли простих рішень складних проблем? Хто, як не вони, надали мандат найвищої влади профанам від політики? Найлегше тицьнути пальцем в умовного "штайнмаєра", а відтак волати на увесь світ, що чергова спроба вирватися із зачарованого історичного кола провалилася, бо, мовляв, весь світ був проти нас…

Та, здається, цього разу не вийде перекласти усе з хворої голови на здорову. Бо на 30-му році незалежності Україна мала велетенський шанс і підтримку цивілізованого довкілля. Інша річ, що наші друзі реально не мають втямливого співрозмовника і надійного партнера. Бо чи можна довіритися особі, яка у вічі говорить одне, а робить геть інше? Чи можна планувати спільні стратегії протидії московській гібридній війні, коли у штабі "союзника" (з переднього краю цієї війни!) засідають російські агенти? Коли демократично обраний очільник країни з гідним кращого застосування азартом руйнує демократичні інституції і суспільні угоди, воює з політичними опонентами, виходить за межі власних повноважень, призначає без вини винних, ба навіть пробує карати їх без суду і слідства.

Зеленський може тішити себе ілюзіями, що досі в очах третини співвітчизників він виглядає "своїм хлопцем". Але цей сумнівний імідж не додає йому ваги у перемовинах зі справді сильними цього світу. Амбіції, виплекані теплою ванною придворних радників, - не аргумент у серйозних геополітичних іграх. Схильність до авторитаризму як засобу вирішення державницьких проблем у демократичній країні свідчить про абсолютне невігластво і профанацію декларованих "цінностей". Про те, що, по суті, вони не є цінностями Зеленського, а лише елементом його актуального сценічного амплуа. Причому, явно невластивого нашому "акторові", схильному до екстравагантних імпровізацій, істерики і незагнузданого нарцисизму.

З такими комплексами бажання "поговорити з Байденом", "погомоніти з Путіним" чомусь більше скидається на вередливе: "побачити Париж і померти…".

Зрештою, політична доля Зеленського мене переймає найменше. Інша річ, - наслідки популістського правління кварталівської зграї зі "штаймаєром головного мозку". Вони, як і комунізм, можуть бути набагато трагічнішими для країни. Якщо не фатальними…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал

Китайські бовдури з Кварталу

У російській мові є дуже влучний вислів – "китайський болванчик", який, опріч первинного значення (так називали потворні порцелянові фігурки з Піднебесної, модні у дамських салонах Європі XVIII століття), несе й негативно емоційно-оціночне навантаження для характеристики конкретних осіб, носіїв неприйнятних рис. Українською ця фраза звучить жорсткіше – "китайський бовдур".

До чого ці мої лінгвістичні вправи? Бо не можу підібрати влучнішої метафори після розумувань, з дозволу сказати, лідера парламентської фракції "Слуги народу" Давида Арахамії про черговий карколомний ідеологічний кульбіт його політичної сили. Після поневірянь важкими шляхами неолібертаріантства, соціального лібералізму, проголошеними ще одним видатним політологом сучасності – очільником "зеленої" партії Олександром Корнієнком, - популісти зізналися, що їм близькі ідеї… Комуністичної партії Китаю. Так от, Арахамія заявив, що книга лідера КНР Сі Цзіньпіна про державне управління "справила на нього сильне враження" і він сприятиме виданню україномовної версії цього "бестселера", щоб "українці змогли дізнатися, як Китай подолав труднощі й домігся стрімкого зростання економіки". Арахамія додав, що "китайське диво" стало можливим завдяки проведеній КПК політиці.

Але реально такі екзотичні уподобання "Слуг" геть не мотивовані успіхами економіки. Вони диктуються вельми приземленішими інтересами, огидними за своєю суттю і діаметрально протилежними цілям держави.

Китайські симпатії Арахамії – це димова завіса для того, аби якомога ретельніше закамуфлювати чергову аферу Зе!. 6 липня стало відомо про те, що Україна та Китай 30 червня підписали міжурядову угоду про співпрацю у галузі будівництва інфраструктури та реалізації спільних проєктів. За неофіційною інформацією, завдяки їй Київ отримає від Пекіна мільярд доларів.

Зе!режим потребує грошей, - багато грошей, - для власного збагачення, для утримання при владі "китайських бовдурів", для корупційних скруток і брудних афер. З МВФ таке не проходить. Фонд чітко контролює усі витрати із наданих ним кредитів, вимагає непопулярних, часом навіть болючих реформ, наполягає на зменшенні бюджетних витрат, незалежності судової влади, антикорупційних органів. Одне слово, гроші дає, але красти їх – зась. Тому й лунають на Банковій та поза нею мантри вже призабутої пісеньки Ігоря Коломойського про те, що МВФ нам не указ, і що Україна легко може оголосити дефолт для того, аби не повертати й без того назичені у нього кошти.

Звісно, Зе!бовдури могли б взяти кредит у Росії, але на рівні інстинктів вони відчувають наслідки такої оборудки. Досвід Януковича доволі промовистий, і нинішні господарі владних офісів не квапляться наступити на старі граблі, придбавши квитки до Ростова. Та й Кремль виклав на стіл уже фактично усі карти, окресливши таким чином ціну ймовірного кредиту: капітуляція, вживлення у тіло незалежної України ракових пухлин сепаратистського Донбасу із перспективою керованої з путінської Москви київської диктатури на кшталт лукашенківської Білорусі.

Хоча, - якби "зелені" невігласи вчиталися в історію Януковича ретельніше, то з подивом знайшли б там і "китайський слід". Бо 2011-го "вічно легітимний" підписав з Піднебесною контракт на 3,5 мільярда доларів. Того ж таки року партнер "лижних інструкторів", вже призабутий Владислав Каськів Нацпроєктів домовився з Китаєм про залучення 372 мільйонів доларів на будівництво залізничного сполучення між летовищем "Бориспіль" і Києвом в межах національного проекту "Повітряний експрес". Китайці їх давали під концесію дороги. Будували б її китайці, з китайських матеріалів, а ми заплатили б відсотками і дорогою. У результаті Каськів вкрав 80 мільйонів гривень і проєкт заморозили…

Отака вона, історія. Та хто б її вчив? До відома Арахамії і Ко, - якщо вже вони взялися студіювати цитатники Мао Цзедуна, - їхній новий лідер не толерував шахраїв і пустобрехів. "Всі, хто живе хитрістю, хто вважає себе спритним, великим розумником, насправді є глупаками з глупаків, і до добра вони не прийдуть", - писав Великий Кормчий.

Китайський кредит, попри невтішні для української економіки наслідки (такі партнери, як вже зауважено, дають гроші під проєкти, які втілюють своїми ж фірмами і руками своїх же працівників), руйнує і міжнародну співпрацю України з євроатлантичним світом. Тепер, з помпою збираючись до Вашингтона на зустріч з Джо Байденом, Зеленський, вочевидь, отримає відповідь на своє сакраментальне запитання: "Чому нас не беруть у НАТО?". "Тому, що ви хочете у ШОС (Шанхайська організація співробітництва за участю Китаю, Росії, Індії, Пакистану, кількох середньоазійських республік екс-СРСР. – Авт.)", - мабуть, скаже йому господар Білого дому. Тому що ви захищаєте режими, що брутально порушують права людини, голосуєте проти резолюцій ООН, які засуджують репресії Пекіна проти бунтівних уйгурів.

І матиме рацію. По-перше, Америка давно вбачає у Китаї агресивного конкурента, з яким час від часу веде наразі торговельні війни. Бо-друге, проголосивши себе захисником демократії і прав людини, лідер США не може вважати союзником тих, хто, хай навіть опосередковано, толерує протилежні погляди.

А для Зе! та його неотесаних хунвейбінів направду ближчі ідеологічні засади китайських комуністів. Він марить необмеженою владою, і поступово, руйнуючи демократичні інституції, безкарно ігноруючи закони (звісно ж, для "загального добра"), формує автократію "нових" олігархів. Ті ж, хто проти такого вектору, можуть не сумніватися: Зеленський уповні скористається порадою великого Мао: "Щодо явних контрреволюціонерів і елементів, які підривають справу соціалізму, питання вирішується легко: їх просто позбавляють свободи слова". А відтак – і свободи взагалі…

Ілюстрація з відкритих джерел

Підписуйтеся на мій Telegram-канал