Устами Зеленського говорить… Путін

Погодьтеся, у голові не вкладається синхронність риторики "найвидатнішого лідера" країни, яка ось уже вісім років є жертвою чужинської агресії, і заяв, що лунають з-за "порєбріка", звідки прийшов ворог. Але насправді це так.

Особливо рельєфно ця синхронність виявилася у недавньому "відосіку"-зверненні Зеленського, у якому він закликав українців "не панікувати": "Зараз єдиний привід для паніки, якщо ми після восьми років війни будемо досі піддаватися паніці, знімати з рахунків гроші, знімати все з полиць, скидати знайомим і друзям фейки й страшилки..." Мовляв, не переймайтеся, все йтиме звичним трибом, - весна прийде, Великдень, шашлики… Такий собі "джентльменський набір" обивателя, зануреного у щорічний кругообіг подій і явищ, людини, яка навіть не ставить собі запитань про світ, в якому живе.

Цю деталь активно підкреслюють медіаадепти Зе-команди, намагаючись в анонімних Telegram-каналах розповідати про "Велике будівництво", "реформи", усіляку всячину, лише не про війну. Незалежні ж експерти прямо вказують, що "заспокійливою колисковою для кота" Зеленський намагався не стільки обнадіяти власний електорат перспективами "закінчення війни" чи зміцнення обороноздатності країни, а… перебити посмак після провалу операції "Арештуй Порошенка".

Такі висновки, звісно, мають певні підстави, якби не враховувати інше. Зеленський намагається перекричати на диво злагоджений хор американських та європейських ЗМІ, які не втомлюються публікувати супутникові світлини концентрації російської армади уздовж кордонів України. І не обмежуються ілюстраціями, а вже відверто натякають на сумнівність "зв'язків" української верхівки зі спецслужбами Росії. Зовсім недавно в американській пресі з'явилася інформація про те, що інструктори ЦРУ дуже утаємничено вишколюють окремі наші підрозділи, оскільки зважають на "широку мережу агентури противника". А Зеленський, тим часом невдало жартує з державним секретарем США Ентоні Блінкеном, який алярмово летить до Києва, аби, слід думати, урезонити "стратегічного партнера", відкрити йому очі на реальність. Мовляв, "розвідка у вас прекрасна, але ви далеко за океаном, а ми тут, на місці. Думаю, деякі речі ми знаємо трішки глибше про свою державу". Блінкен у відповідь кинув жорстку фразу: "Останнє, що вам потрібно - ще один відвідувач", натякаючи, мабуть, на Путіна…

Але, видається, Владімір Владіміровіч не має нагальної потреби віч-на-віч спілкуватися із Зеленським. Навіщо, коли "миролюбні" та "заспокійливі" "відосіки" господаря Банкової дивно синхронізуються із заявами речників Кремля. Той же Дмітрій Пєсков не втомлюється повторювати, що "Росія ніколи першою не нападає", і відбрикується від цікавих закордонних журналістів звичною фразою: стотисячне військо біля кордонів України рейдує суверенною територією і може робити там, що заманеться. Ба більше, - Москва вважає, що заяви про "російську загрозу" Захід використовує як привід для просування НАТО – цього жупела у сучасній гібридній війні, якого чомусь досі російські стратеги не помічали поблизу своїх кордонів, зокрема у Балтиці.

Як свідчить свіже опитування більш-менш незалежного російського "Левада-центру", 75 відсотків росіян не виключають, що напруженість на кордонах двох буцімто "братерських" країн може перерости у повномасштабну війну.

Вони готові. А Зеленський? Зеленський, як написала журналістка Лариса Волошина про "відосік" президента, "досі вірить Путіну. Тому моя відповідь на питання: "Що це було?" така: "Це була відповідь російського президента на запитання про можливий напад на Україну у виконанні артиста самодіяльності".

Мовби пробуючи "змазати" неприємний присмак від "заспокійливого", Зеленський ні сіло ні впало заявив, що Росія може окупувати Харків. Причому, знову "у молоко". Як пояснюють військові фахівці, той напрямок є найзахищенішим, у порівнянні з іншими ділянками ймовірного фронту.

І ще одна деталь. Дарма Зеленський пов'язує споживацький ажіотаж довкола харчів першої необхідності ("гречка і сірники" у його трактуванні) з очікуванням війни. Радше це тривожний симптом економічних експериментів, якими Зе!команда намагається алярмово прикрити власну недолугість і невігластво. Заяви про запровадження "продуктових карток" навряд чи заспокоять обивателя "кінця епохи бідності", а "державне регулювання цін" тільки роздратувало виробників і торговців. Вже кілька мереж заявили: якщо таке трапиться, вони просто не викладатимуть на прилавки товари з "державного переліку". І таке станеться через катастрофічну прірву між тарифами на енергоносії та купівельною спроможністю населення. Дарма радник Офісу президента Тимофій Милованов намагається перекласти відповідальність на Путіна, мовляв, той "тактично допомагає" розкручуванню інфляційної спіралі. До 2019 року країна воювала з Путіним і тримала планку тарифів. Просто біля керма була команда, яка вміла і знала, що та як робити. І не співала з голосу агресора.

Ілюстрація з відкритих джерел

Закон про "тощо"

Олексій Данілов, секретар "ручної" для Зеленського Ради нацбезпеки й оборони, у недавньому інтерв'ю, мабуть, необачно оприлюднив "велику державну таємницю". Він розповів про юридичний механізм, яким керується не тільки особисто, а й, слід думати, уся суддівська когорта України. 

На запитання журналістів, чи конституційно запроваджувати санкції проти власних громадян, цей випускник Академії внутрішніх справ самовдоволено відповів, що, мовляв, "дуже уважно читає" закони. А в законі про санкції є "кома і слово "тощо". На уточнення, чи трактує він слово "тощо" у законі як можливість запровадження санкцій, Олексій Данілов відповів: "Давайте ми з вами не будемо тлумачити. Тут якраз проблема, тому що кожен читає як вважає за необхідне".

Ось так, "тощо" в законі – це поле для імпровізацій, маніпуляцій та суддівської еквілібристики. І це поле за роки каденції ще одного "юриста" за сумісництвом, а насправді – фахівця розважального жанру Володимира Зеленського розширилося настільки, що вже час, мабуть, замінити Конституцію України на Закон про "тощо". Інша річ, що у законі про санкції взагалі немає частки "тощо". Взагалі!

Жарти жартами, - але в країні Зе! темпами сумнозвісного "турборежиму" галопує повернення навспак, - у найгірші часи Януковича і Ко. Звідси, - залякування і шантаж, дифамація і відверто брехлива пропаганда проти лідерів інакодумців, - за лекалами ольгінських "професорів", геть як у путінській Росії. А за скроєними ще одним одіозним персонажем часів "вічно легітимного" Андрієм Портновим інструкціями слухняні суди, керуючись законом про "тощо", шиють білими нитками справи проти неугодних Зеленському політиків, патріотів, ветеранів та волонтерів.

Про так звані "справи" проти п'ятого президента годі й говорити. Державна зрада, "торгівля на крові", "нелегітимні призначення", "злочинні накази" (у випадку рейду наших моряків до нашого ж порту на Азові), і таке інше, словом "тощо". Вже не буду вдаватися у дріб'язкові особисті образи у "відосіках" на адресу людини, з якою країна пройшла найважчу фазу російської агресії, людини, яка зуміла не тільки вистояти, але й переконати світ у справедливості українського опору, згуртувати міжнародну антимосковську коаліцію. Людини, завдяки якій Європа і Америка зрозуміли, що кремлівські зазіхання на Україну Україною не завершаться, що Путіну ходить про повернення "сфер впливу", про реставрацію "імперії зла".

Зеленському цього не зрозуміти апріорі. Ну, не може оцінити обиватель та інфантил масштабу особистості. І не тільки політика, будь-кого успішного, компетентнішого, вправнішого і мудрішого. Натомість - заздріть, гнів від безсилля, зловтіха і тупе, вульгарне зубоскальство.

І марно волати про стотисячні армади агресора уздовж українських кордонів, про те, що ворог використовує будь-яку нагоду, аби завдати удару по Україні. Марно, як, до прикладу, Андерс Аслунд, співробітник Atlantic Council, риторично запитувати: "Чи Зеленський і Єрмак з'їхали з глузду? Вони переслідують найбільшого іноземного інвестора Arcelor-Mittal та колишнього президента Порошенка за дурниці в цей критичний час".

До слова, недавні кібератаки на урядовий та сайти інших державних установ – теж на відповідальності "масовиків-затійників", зокрема віцепрем'єра з питань цифрової трансформації Михайла Федорова. Це ж він кілька місяців тому пихато, як і Данілов, заявляв про "перебільшення" тих, хто каже про вразливість кіберзахисту країни. Усі заклики до відповідальності, здорового ґлузду, апеляції до, врешті-решт, інстинкту самозбереження, зависають у повітрі, коли йдеться про реакцію на них "найвеличнішого". Він насолоджується життям сибарита, відпочиваючи то у Гуті, то в Буковелі, то казна-де, а найзадіянішими у "справі оборони" України виявляються суддівські стряпчі, готуючи "арешт" Порошенка.
Все, звісно, можна списати на параною, на патологію мізків, на недорікуватість та юродство блазня. Але мені видається, що це пояснення – для лохів, тих, хто вчора чманів від "вождя", - вони ковтнуть. Радше йдеться про тваринний страх Зеленського – маріонетки у чужих руках, за невиконані обіцянки своїм патронам. Бо саме вони небезпідставно ненавидять п'ятого президента, - за впертість, непоступливість і авторитет. Він, - як кістка в горлі, і Путіну, і Коломойському. І жодні закони про "тощо" не стануть на заваді.

А "тощо"… Переслідування Порошенка вже стали пробним каменем для міцності Зе!режиму. Він «поплив», коли мова зайшла про персональну відповідальність. І "200-відсоткової" генпрокурорки, яка не поставила свого автографа під аферистичною "підозрою". І судді Печерського суду Віти Бортницької, - вона вирішила за доцільне піти у відпустку за власний кошт, ніж оголосити текст ухвали про арешт активів п'ятого президента. Ми ще побачимо сотні таких "тощо". Ефект доміно називається.

Ілюстрація з відкритих джерел

"Ходім лишень до Вифлеєму…"

Знову на календарі Різдво. У такі миті ми перебуваємо у стаєнці, біля ясел з Божим немовлям, - де б не ми були фізично, - куди нас запрошують біблійні пастушки, і про яку згадав у цьогорічному Різдвяному посланні блаженніший Святослав: "Ходім лишень до Вифлеєму та подивімся на ту подію, що Господь об'явив нам" (Лк. 2, 15).

Для мене особисто постійною дилемою Різдва є затишна й пастельна атмосфера вертепу, де народився Христос, і гіркий шлях, який випав Йому на цій грішній землі. Шлях, наперед визначений пророками, сповнений тернів, сумнівів, переслідувань і постійного болісного вибору. Шлях, що врешті-решт завершився муками на Голгофі. І не лише через те, що так трапилося "згідно з Писанням".

Зазвичай у передріздвяних клопотах і цейтноті ми забуваємо, що народжений в убогих яслах, всипаних однак коштовними дарами Трьох Царів, відтак тридцять років йшов до усвідомлення і проповідування нового вибору для всіх. Вибору, названого Новим заповітом. На противагу старим і, здавалося б, випробуваним правилам співжиття. Утім непридатним для людськості, для її майбутнього, для нормального життя і за великим рахунком виживання. Бо не можна постійно бути у страху та переживаннях, будувати стосунки за принципом "око за око", тримати за пазухою камінь для ближнього, живитися недовірою та підозрами. Бо людина – творіння Боже, мусить ходити випрямившись, бути вільною і самодостатньою, водночас – відповідальною за свої вчинки і за свій вибір.

Новий, геть інший шлях пропонує кожному з нас народжене понад дві тисячі років тому "світло від світла". Воно запалює у людських душах маленькі вогники великого світла Божої любові, милосердя і людяності. Інша річ, що свічечка ота теж потребує жертви. Невеликої, проте не для кожного прийнятної і зрозумілої. Інша річ, що той скромний вогник може не втриматися перед несамовитими вітрами пристрастей, злоби й нечесності, перед спокусою вивищення або ж примусом приниження, перед несосвітенними ілюзіями чи безглуздям вседозволеності і фата-морганою всесилля. Інша річ, що не кожному під силу відповідальність вибору: хтось кидається стрімголов за ласим, однак сумнівним, а хтось опускає руки, здавшись, як кажуть, на волю Божу. Однак Богочоловік, народжений на санях чи у яслах, навряд чи схвалив би інфантилізм і безпорадність, оскільки Він свого часу також обирав між суєтою суєт і вічністю. І саме через Його вибір кожен з нас досі прямує до свого, особистого Вифлеєму. Щодня, щогодини, кожним вчинком чи бездіянням, кожним порухом душі чи її байдужістю, кожним виявом довіри чи навпаки.

Тому з погляду вічності неважливо, що вигукуватиме натовп услід нам: "Осанна" чи "Розіпни!..". Це вже було… Так волали Цареві чи, якщо бажаєте, назаретському теслі. "Не сумуй надмірно, - казав святий Августин, - один з розіп'ятих розбійників був спасенним. Не тішся надмірно, - інший розіп'ятий розбійник був проклятим".

Важливо, що наш, як і Його, Ісусів, шлях розпочався з Вифлеєму, куди нас запросив Той, хто своїм народженням, а згодом – і жертвою, змінив цей світ до невпізнання. Поклавши у його підмурок наріжні камені Любові, Добра і Милосердя. Спорудивши у кожній душі її Вифлеєм, її Єрусалим та її Голгофу. Давши нам внутрішній голос, який втримує нас серед цього несправедливого, жорстокого і водночас такого крихкого, тендітного світу. Голос, який може бути найвитонченішим катом, рівно ж як лікарем для недужого.

Напередодні Різдва Христового бажаю кожному з вас, наші дорогі читачі, прислухатися до цього тихого голосу і почути у ньому поклик до Вифлеєму. Хай свята будуть для вас затишними і погідними, хай новонароджене Дитя Боже дарує вашим родинам віру, надію та любов. Хай над кожною оселею засяє Вифлеємська зірка, і її світло не згасає над нами ніколи.

Христос Рождається! Славімо Його!

Ілюстрація: Остап Лозинський. Сьогодні не стало цього незбагненного і великого художника. R.I.P

Рік бабака

"А що б ти робив, коли б застряв в одному місці, і всі дні були б однаковими, і що б ти не робив, не мало б значення?". "Це – історія всього мого життя".

Мабуть, чимало з вас упізнали відомий діалог з американської комедії "День бабака" з неперевершеним Біллом Мюрреєм у головній ролі. Його герой — бундючний телеведучий із "зіркою" в голові Філ Коннорс взяв собі за традицію щороку відвідувати містечко Панксатон, де бабак Філ провіщує весну. І якось, під час чергової поїздки, самовпевнений сноб застрягає в одному і тому ж дні. Минають ночі, а у Коннорса все те ж 2-го лютого… Виборсатися з цього зачарованого кола виявляється непросто…
Розмірковуючи над пережитим нами роком, я спіймав себе на думці, що, по суті, 2021-й був таким собі "роком бабака" для нас усіх, принаймні тих, хто бодай трохи пильнує над тим, що відбувається в країні. І не тому, що ми усі так захотіли, — все набагато банальніше. Хай там як, але порядок денний в країні все ж формує влада, і якими б аполітичними не були її громадяни, він позначається на їхньому щоденному житті.

Нинішній "найвидатніший лідер", попри прямі аналогії з професією Коннорса (теж телезірка і не позбавлений комплексу нарцисизму), разом зі владним Кварталом, видається, лише сприяють продовженню "епохи бабака". Як у фільмі: "Я знаменитість в екстремальній ситуації". А разом з ними країна вже не дивується ні несосвітенним "зашкварам", ні скандалам, ні кричущому невігластву. Прокидаючись вранці, очікуємо на якусь нову витівку наших керманичів, — чи то з Офісу президента, чи з середовища "Слуг…", чи з довколавладних тусовок. Суспільні рецептори за два з половиною роки каденції Зе! кліки настільки притупилися, що, видається, вже й нема чогось такого, що могло б струсонути країну, по-справжньому розгнівати чи бодай, дотримуючись канонів улюбленого жанру, розсмішити її.

Хоча, якщо розважити по-серйозному, то, мабуть, справа не у безпорадності вчорашніх коміків, стендаперів чи весільних фотографів. Це цілком усвідомлена політтехнологія тестування суспільства на стресостійкість і опірність. А оскільки вона можлива лише з використанням екстравагантних витівок, які супроводжуються скандалами, то наступними мусять бути глупства ще вищого левела, ще безумніші вчинки і заяви… Скандал, як правило, гаситься ще більшим скандалом, і вишикувавшись у ланцюг, вони просто притуплюють пам'ять і адекватну реакцію. Зрештою, природа подбала про захисні механізми для людської психіки.
Політичний популізм базується, серед іншого, на пошуку "винних". Особливо, коли ці "офірні цапи" є успішнішими, професійнішими та вправнішими. Тому не слід дивуватися черговому загостренню комплексів рейтингозалежного актора у його намаганні "посадити" Порошенка. Ба більше, усі ці "підозри", підписані невідь ким, є димовою завісою, аби прикрити власні зловживання і співпрацю з терористичними "ЛДНР", зокрема з постачанням вугілля. Журналістка Тетяна Чорновол розкрила подробиці цієї співпраці, і колись руки української прокуратури (у нормальному сенсі цього слова) дійдуть до цієї, направду підривної роботи Зе! і його "менеджерів".

І ще один штришок. Взявшись за переслідування політичних опонентів, Зеленський вдається до вже випробуваних методів. Зокрема, Путіним у Росії. Той теж усіляким чином намагався "вижити" невгодних з країни, зокрема вчинив так з Березовським. З Порошенком у Зе! цей фокус навряд чи пройде. Адвокати п'ятого президента вже висловилися з цього приводу. Тож для чинного недоавтократа світить перспектива продовження "року бабака".

Та, попри пошук "ворогів", Зе! режим невтомно працює над тим, аби навіть ті, хто наполегливо бажає Україні вирватися з зачарованого кола "днів бабака", розчарувалися у її спроможності це зробити. Приклад зі зривом конкурсу на посаду очільника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури лише через те, що беззаперечний переможець, — Олександр Клименко, — м'яко кажучи, не влаштовував Банкову, — це, мабуть, вершина цинізму. Можна лише дивуватися дипломатичній витримці присутніх на "процедурі" іноземців, які, мабуть, вперше у житті бачили схожі маніпуляції і дурість. Один з них Драго Кос не втримався: "Мені дуже шкода, що ви зараз це робите. Очевидно, що ви перебуваєте під тиском… Вам байдуже, що про вас думають люди. Але одного дня вас запитають, що ви робили у комісії півтора року".

Але ці заклики зависли у повітрі. Марно апелювати до осіб, які, по-перше, живуть в ілюзіях про всесилля того, на чиєму сумнівному авторитеті їм поталанило "злетіти у владу", по-друге, не здають собі справи, що завтра обов'язково прийде, і воно може бути не схожим на звичний день чи рік бабака.

І коли завершиться епоха популістів, то лише міські божевільні зроблять свій вибір за таким критерієм: "Ви впевнені, що раніше не грали на фортепіано?". "Впевнений. Але мій батько був вантажником роялів" ("День бабака").

Тож бажаю читачам залишити у минулому році зневіру і розчарування і взяти у новий 2022-й здоровий глузд, практичність і винахідливість у подоланні негараздів.

Ілюстрація з відкритих джерел

Президент чи інфант?

"Якщо мені дати спокій, мені ніде не буде боляче", — любив казати інфант зі знаменитої книги Шарля де Костера "Легенда про Тіля Уленшпіґеля". Гадаю, чинний український "найвидатніший лідер" хотів би публічно сказати те ж саме, тільки це означало б крах його кар'єри.

Останнім часом мене не залишає думка, точніше, — риторичне запитання: "Хто насправді править Україною два з половиною роки?". Здавалося б, відповідь очевидна, — обраний народом президент, за якого проголосувало 73 відсотки громадян. Але така проста констатація розбивається на друзки, якщо ретельніше придивитися до того, що насправді коїться на владному Олімпі, які комунікативні зв'язки вибудувано за половину каденції Зеленського, і хто, так би мовити, тримає на контролі будь-який порух президентської особи.

І все частіше доходжу висновку, що той, кому вручили державні клейноди, і той, хто клявся на Пересопницькому Євангелії, — насправді не глава держави, а виконавець ролі президента. Ця роль йому подобається, проблема лише в тому, що реалії президентства потребують значно більшого, аніж вивчені назубок репризи та репліки, навіть якщо вони присмачені відповідною мімікою та жестами.

Що гірше, — керує країною інфант від імені залаштункових персонажів.

Увесь світ переймається загостренням на східних кордонах України, аналітики кажуть про чергову "Карибську кризу", про реальність новітнього "Ґляйвіца", про агресивні плани путінської Росії вдертися в Україну. У світових столицях збираються наради і конференції, західні військові вибудовують на мапах ймовірні удари росіян по стратегічних об'єктах України, прораховують ризики, моделюють плани передислокації власних збройних сил. І лише той, над країною якого нависла ця смертельно небезпечна напасть, дозволяє постити у соцмережах "фоточки" з фітнес-клубу. Бо воліє, аби "не було боляче…", щоб йому "дали спокій".

Те, що за Зеленського про нас почали говорити у світі без нас, — закономірний наслідок інфантилізму і невігластва президента-коміка. Досі йому вдавалося займатися популістською еквілібристикою, створювати враження "хлопця з народу", який прийшов покінчити з "несправедливістю олігархів", покласти край війні, яку він не розпочинав, і збудувати "рай". Однак з глянцевого сценічного іміджу поступово почали проглядатися непривабливі риси офшорів, зрад і корупції, а сам Зеленський і його Квартал не втомлюються продукувати скандали замість марудної щоденної роботи. У критичні моменти зазвичай велемовна президентська канцелярія тихо відмовчується "у ганчірку", а в гіршому випадку робить неприпустимі ляпи.

Це ж треба, — багатомільйонна нація дізнається про перемовини найбільшого союзника у війні з Росією з російським же диктатором з чужих вуст (серед іншого — й кремлівських). І затамувавши подих, чекає, коли до її, даруйте, "лідера" доведуть результати цих переговорів. І, знаючи вже достеменно непрогнозованість та амбітність Зе!, починає моделювати його реакцію. Відосик, фото зі спортзалу, чи щось ще дикіше? Якби ж то сам Зеленський формулював відповіді, — було б, може, пів біди. Бо інфант-"президент" вже давно облишив нецікаві та рутинні обов'язки, передбачені йому Конституцією, і віддав їх на поталу керівникові своєї канцелярії Андрію Єрмаку і його ще сумнівнішим радникам на кшталт Михайла Подоляка та Олексія Арестовича. Це він, Єрмак, зустрічається з послами наймогутніших світових держав, бере участь у безпекових форумах, виголошує тексти, на які змушені орієнтуватися ті, хто вважає Україну демократією і форпостом у протистоянні з Росією.

Це на догоду йому, своєму кураторові, Зеленський зруйнував реноме і справжні здобутки української розвідки, — зауважте, — у розпал ймовірного загострення з Росією. Це його, Єрмака, Зеленський постійно покриває, починаючи зі скандальної історії про торгівлі посадами й завершуючи "ваґнерґейтом". Це, вочевидь, за порадою Єрмака, на Банковій оселилися одіозні фігури на кшталт Татарова і Демченка… Попри застереження авторитетних розвідувальних центрів і неодноразові натяки вільних медій на справжню сутність цих типів.

Тому мені виглядають доволі дивними пасажі серйозних політологів і експертів, коли вони починають щось радити Зеленському, наївно сподіваючись на самодостатність і елементарну адекватність цього випадкового персонажа в історії країни. Коли прораховують варіанти майбутніх його рішень чи аналізують перспективи політичної кар'єри. Це не про Зеленського. Бо він інфант, — у прямому і переносному значенні цього слова. Бо біля владного керма — зовсім інші особи, цинічні й меркантильні виконавці геть не українського сценарію.

Ілюстрація: Павел Кучинські

На порозі Зе!Енду

Ці рядки я пишу не тому, що на Майдані Незалежності, а відтак і під Офісом президента України зібралися люди, і їхня акція у багатьох повернула ностальгію за подіями восьмирічної давності. І попри те, що з усіх прасок і мікрохвильовок провладні "лідери громадської думки" волають, що новий Майдан – абсолютно недоречний, бо "Путін нападе!"Навіть усупереч тому, що у повітрі просто таки висить запитальна фігура: "На дідька нам такий президент?".

Є чимало непримітних симптомів того, що популістська влада занурилася у затяжну агонію. Бо якщо вони свідомо прагнули хаосу і сподівалися "просто поржать", то мали б прочитати застереження російського публіциста Віктора Єрофеєєва: "Безлад тому й безлад, що вимагає розправи над усім, з царями включно".

Один з таких опосередкованих натяків на агонію нереалізованої "зеленої автократії" – відмова Центральної виборчої комісії готувати всеукраїнські референдуми за сумнівними "ініціативами". Хай за ними не стояв сам Зе!, але, пригадуєте, як під час місцевих виборів 25 жовтня минулого року під дільницями тинялися люди зі скриньками та виготовленими на простих аркушах А-4 "бюлетенями" з п’ятьма запитаннями від президента? Таким, за задумом політтехнологів з Банкової, мало б виглядати "народовладдя". Відтак "Слуги…" у турборежимі ухвалили закон про всеукраїнський референдум, але настільки недолугий, що виправляти його взялася ще одна "вічна революціонерка" Юлія Тимошенко. І саме з її легкої руки з'явилися оті п’ять ініціатив, які кілька днів тому "закопала" ЦВК. І мала на те вагомі підстави: ініціативна група не спромоглася зібрати трьох мільйонів підписів, потрібних для реалізації "процедури". Здавалося б, що Зеленський, що Тимошенко у звичному для себе стилі спробували "піймати хайп" на питаннях, які, на їхню думку, викликають суспільний інтерес. Але з'ясувалося, що ні легалізація канабісу і грального бізнесу, ні "велика приватизація" не гріють душі громадян, яким, радше, доведеться думати над тим, як зігріти власні помешкання у час довгої й високотарифної зими. Ну, і, зрештою, сам факт "непослуху", здається, майже ручної ЦВК є симптоматичним.

Як і відмова Конституційного суду приводити до присяги щойно призначених за президентською квотою "свіжих колег". Я вже писав про те, що, прагнучи необмеженої влади й усіляко намагаючись усунути будь-які перепони на шляху реалізації такої захцянки, Зеленський, усупереч здоровому глузду і, зрештою, усіляким кадровим параграфам вирішив посадити "своїх людей" у не вакантні (за законом) крісла в КСУ. Тобто підкинути полінець у багаття задавненого конфлікту, спричиненого невмотивованим звільненням головного судді Тупицького і члена КСУ Касмініна. Вважаючи, що його укази оскарженню не підлягають, "юрист" Зеленський плюнув на реальну перспективу успішного оскарження призначень "своїх людей" у будь-якому суді, включно з ЄСПЛ. Але КСУ, - чи не вперше за 2,5 роки перебування Зе! при владі, - насмілився нагадати гарантові про Конституцію, яку той, за всіма приписами, мав би захищати сам. "Для того, щоб процедура призначення суддів Конституційного суду України та набуття ними повноважень відповідала вимогам європейських стандартів, установлених Страсбурзьким судом, неодмінно має бути дотримано приписів Конституції України, які гарантують верховенство права (правовладдя) в Україні та поділ державної влади", - сказав цього разу суд. Хотілося б вірити, що люди у мантіях захищали не тільки власне реноме і посади, але й зробили це з державницьких міркувань. Оскільки каток руйнівників інституцій зайшов настільки далеко, що громадяни мали цілком достатньо підстав остерігатися появи відверто колаборантських законів на кшталт "виборів в ОРДЛО" чи "амністії для бойовиків". І КСУ залишався чи не єдиною перепоною для "тихої" капітуляції перед Росією з волі Єрмака, Демченка та інших відомих персонажів вітчизняного "марлезонського балету".

Правда, події минулого тижня засвідчили, що агонія режиму пустила метастази у середовищі найбільшого досягнення популістів – монобільшості. Її реально штормить, - і не тільки унаслідок скандалу з відставкою спікера. Разумков, що був натхненником перемоги Кварталу 2019 року, обрав власний шлях, і прихопив зі собою два з половиною десятки однодумців. Аж ось і мажоритарник Роман Соха згадав про сумління: "Я хочу бути чесним перед самим собою та виборцями, яким я маю дивитися в очі", - заявив цей "сірий депутат-мажоритарник" і гримнув фракційними дверима. Хотілося б вірити у те, що його мотивували справді високі пориви. Але чомусь видається, що це типова поведінка щурів під час серйозного шторму. Якщо врахувати, що у групі Разумкова ще шість схожих до Сохи мажоритарників, то їм нічого не важить безкарно (тобто без втрати мандата) вийти зі "СН".

Те, що монобільшості вже за фактом немає, свідчить і голосування за звіт ТСК Безуглої, яка реально відбілювала Зеленського і Єрмака у справі "вагнерівців". "За" було… 212 "слуг" з 242-х…

Процес, безумовно, триватиме. Особливо, коли зважити на останні соціологічні заміри. Так, Київський міжнародний інститут соціології заявив про тектонічний злам в електоральних симпатіях наприкінці листопада. За його даними, найвищу підтримку мають "Європейська солідарність" (14,8% серед усіх респондентів і 17,1% - серед тих, хто визначився з вибором), "Слуга народу" (відповідно, 13% і 15%). Тобто вперше "слуги" поступилися політсилі "попередника". Не думаю, що це сприятиме згуртуванню дивного зібрання випадкових людей, які трималися за свого "найвидатнішого лідера", як воші кожуха. Поки він, принаймні про людське око, виглядав таким…

Ілюстрація з відкритих джерел

Сором'язливий фашизм Росії

Спроби Банкової чимдуж перемкнути увагу суспільства від катастрофічних для неї наслідків "ваґнерґейту" воланнями Михайла Подоляка, Олексія Арестовича і хору придворних блогерів про те, що "Путін нападе!", виглядають сміховинними. 

По-перше, ті ж люди недавно кепкували з категоричних попереджень американської та британської розвідок про згромадження російських військ біля кордонів України, називаючи їх "провокаціями". По-друге, проблеми Зе!режиму не вичерпуються результатами розслідування Bellingcat з його майже неприкритими висновками про державну зраду, а матимуть набагато прозаїчніше продовження – зі свіжими платіжками за комірне та енергоносії. Зима ж тільки-но почалася…

І, по-третє, найсуттєвіше. Путін нападе у будь-якому випадку, попри заклинання наших "миротворців", їхні наївні "схеми" "розведення військ", "припинення вогню" та "зустрічей посередині". Путін нападе, - і до ворожки не ходи, - бо такою є його маніакальна ідея "вєлікой Рассєі". Бо тільки так він сам зможе втриматися на кремлівському троні. Тобто Путін нападе тому, що інакше не зможе правити далі. Без нападу впаде не тільки він, але і його, - путінська, - Росія.

Власне про це – і свіжа стаття Владіслава Суркова, ексрадника Владіміра Путіна, по суті, головного ідеолога війни РФ проти України. Як і всі опуси цього "філософа", вона має доволі претензійну назву: "Куди дівся хаос. Розпакування стабільності". І сповнена пустопорожніми розумуваннями, які слугують авторові для камуфляжу його реальних месиджів. Слід розуміти, що, попри свій нинішній статус "відставної кози барабанщика", Сурков насправді лише ретранслює ідеї і смисли, які витають у найближчому оточенні Путіна. І якщо тексти Владіслава Юр'євіча публікують, то це фактично означає волю "вождя", аби опосередковано донести читачеві те, що не може публічно сказати ВВП.

Між рядків статті Суркова цього разу доволі прозоро читається слово "фашизм". І воно не тільки в обірваній (нібито знічев'я) фінальній фразі: "І Росія отримає свою частку у новому всесвітньому "собіранії" земель (точніше, просторів), підтвердивши свій статус одного з небагатьох глобалізаторів, як це було в епохи Третього Риму або Третього Інтернаціоналу" (продовжіть – і Третього Рейху. – Авт.). Про фашизм йдеться у наполегливому рефренуванні автором слова "експансія", у тому, що він чітко ставить наголоси – Росія не зможе далі існувати без агресивного розширення своїх меж (територіальних, ідеологічних та світоглядних): "Для Росії постійне розширенння не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного бутття". Про нього ж – коли Сурков каже про експорт Росією "хаосу", і про, - увага, - потребу скерування цього "хаосу" у визначені "русла", аби уникнути "зіткнень з геополітичними потоками" інших "супергравців" у світі. Москва не проти обговорити ці "потоки" зі Штатами, організувавши новітню "Ялту". Тільки ж у Вашингтоні добре розуміють усі наслідки "ялт" і чистять зброю, серед іншого, - й для України.

По суті, Сурков говорить мовою, властивою російським інтелектуалам ось уже кілька століть. Мовою, яка позірно видається сприйнятною, переповненою покликаннями на бездоганних авторитетів, потравною у наукових колах, зі шармом всезнайства, акцентом на етиці та моралі. Однак під м'якою обгорткою слів і фраз глибинно прозирає оскал примітивного і брутального фашизму. І жоден Гегель з Платоном не здатні були б цього приховати. "Соціальна ентропія дуже токсична. Працювати з нею у наших домашніх умовах не рекомендується. Її треба виносити куди подалі. Експортувати для утилізації на чужій території. Експорт хаосу справа не нова. <…>. Імперські технології ефективні й сьогодні, коли імперії перейменували у наддержави. Кримський консенсус (??? – Авт.) – яскравий приклад консолідації суспільства коштом хаотизації сусідньої країни". 

Що ж, до "кримського консенсусу" за останні кілька років Москва долучила ще й "Сирійське замирення" та "інтеграцію з Білоруссю". Остання стала чудовим полігоном для ефесбешного "експорту хаосу" прямо у сіни об'єднаної Європи.

Схожу лексику не почуєш на офіційних пропагандистських каналах Кремля. Зате вона притаманна і "євразійцю" Алєксандру Дуґіну, і пафосу членів "Ізборскаго клуба", її відлуння – у доповідях на зовні респектабельних дискусійних майданчиках Валдаю. Ба більше, - часто такі ж філіппіки – коштом російського бюджету – проникають в університетські середовища Європи, і лише згодом ми з подивом розводимо руками – звідки там свої "соловйови" і "кісельови"?

Тож Путін нападе у будь-якому разі. І недаремно "з-за порєбріка" останнім часом істерять з приводу "українських провокацій", мусують тему якогось "ефемерного наступу" Києва на "ЛДНР" (Сєрґєй Лавров) чи штурму Кримського перешийка (заступник Радбезу Алєксандр Ґрєбєнкін). Недаремно шеф останнього - секретар РБ РФ Ніколай Патрушев зловісно пророкує Україні "спалах будь-якої миті". Підготувавши ґрунт в окупованих донбаських анклавах, - паспортизувавши місцевих, запровадивши там рубльову зону і фактично економічно інтегрувавши їх в ерефію, - Кремль наполегливо шукатиме приводу для "українського Ґляйвіца". І, безумовно, знайде.

Тоді виплеканий сурковими, ісаєвими, павловскімі (їх легіон) російський "сором'язливий", "інтелектуальний" фашизм набуде притаманних цій ганьбі 20-го століття рис і практик. І пройде той же шлях, що і його попередник. Щоб судді майбутнього "Нюрнберга" не помилилися з вироком…

Ілюстрація: Сєргєй Йолкін