Касетні бомби від  Human Rights Watch

Учора новинні стрічки  інформаційних агенцій рясніли повідомленнями від поважної міжнародної правозахисної організації  Human Rights Watch, яка звинуватила українських військових у застосуванні касетних боєприпасів, заборонених усілякими конвенціями. Відтак з’явилися категоричні заперечення наших компетентних осіб та установ. Питання, здавалося б, вичерпане. Однак...

Є такі люди, ба навіть – цілі структури, яких важко запідозрити в упередженості, дворушництві, тим паче, - у злих намірах. Однак час од часу із їхніх уст (наприклад, Германа ван Ромпея), або ж речників (коли йдеться про позицію цілих організацій) іноді лунають зовсім неочікувані, абсолютно несприйнятні речі. Відтак ми чуємо щось про «труднощі перекладу», неправильне трактування тощо. Журналісти називають незгарбних артикуляторів ще більш несуразних думок «корисними ідіотами».

До чого це я, запитає шановний читач. Та до того, що вчора стався доволі дивний збіг. Одного і того ж дня про застосування Україною касетних бомб на Донбасі заявила не тільки HRW, але й Міністерство закордонних справ Росії. Там уповноважений МЗС з прав людини господін Константін Долгов презентував третій (!) том «Білої Книги про злочини на Україні» (не прискіпуйтеся до займенника «на», подаю назву за тріумфальним повідомленням ТАСС). Так от, у цьому брудному пасквілі майже дослівно повторено «звинувачення» фахівців Human Rights Watch...

Постає проблема першоджерела. Книгу, знано, не підготуєш за п’ять хвилин. На це потрібно щонайменше тиждень. А на талмуд від Лаврова – значно більше часу. Повідомлення HRW нам подали, як свіже. Хто звідки списав? Гадаю, відповідь очевидна.

Нас звикли зацитькувати, коли йдеться про думку наших зарубіжних партнерів. Зовсім недавно об’єктом журналістської критики і не тільки, стали відверто антиукраїнські факти у діяльності окремих представників місії ОБСЄ на Донбасі. Human Rights Watch, здається, має шанси теж спричинити недовіру до себе після таких прикрих збігів.

Звісно, ніхто не має наміру транслювати окремі епізоди на всю досьогоднішню практику HRW. Але й не варто перекреслювати її корисним для Путіна «ідіотизмом». Бо якщо послуговуватися лекалами і чернетками з пропагандистських «білих книг» Кремля, то можна взагалі дійти до маразму. Виправдання «гуманітарних конвоїв», яким, в лавровській інтерпретації, Київ чинить опір, твердження про те, що «мільйони громадян України позбавлені можливості дивитися не тільки випуски новин, але й улюблені передачі російською мовою», - чого тільки не знайдеш   в презентаційній промові господіна Долгова. Особливо тішать його філіпіки про «неонацистські марші» в Києві і про те, що Росія «не втручається у внутрішні справи інших держав, зокрема й у внутрішні справи України».

Та залишмо Долгову його «білу книгу», хай покладе на полицю щефа і тішить власне самолюбство. Що ж до HRW, то побажаймо її фахівцям ретельніше ставитися до своїх «проколів». Адже вчорашній епізод – це граблі, на які наступила Human Rights Watch після жовтневого скандалу. Тоді, нагадаю, речник МЗС України Євген Перебийніс заявив, що шанована організація «стала жертвою елементарного шахрайства з боку терористів». Шахрайство ж Лаврова і К виглядає не таким елементарним, як тоді...

Ігор Гулик. Ілюстрація:  espreso.tv

Про долю  революції

Чимало політтехнологів, а ще більше так званих політологів, прогнозують Порошенкові долю Януковича. Мовляв, якщо чинний президент й надалі „танцюватиме на старих граблях”, він доведе, що глава держави в Україні, обраний на потребу моменту, здатен відсидіти не більше однієї каденції. Аргументів предостатньо, як, зрештою, не бракує їх у кожного, хто бодай трохи цікавиться політикою. А от щодо висновків, то з такою публікою можна і треба полемізувати.

Реально визначити „долю революції” дочасні вибори 26 жовтня навряд чи могли. Переформатувати коаліцію – так, майже без сумнівів; дати країні нового прем’єра – так, як бачимо, за сприятливих обставин; визначити головних фігурантів майбутніх президентських перегонів – ледь не однозначно. Але повністю розвернути країну навряд чи поталанить.

Навіть найзатятіші опоненти Порошенка і його команди після Майдану втямили, що в країні сформовано носія головних демократичних цінностей, і відмовитися від цих реалій, значить, – готувати крах власним перспективам. Я не кажу тут про середній клас, його в Україні ще явно бракує, хоча ентузіазму і впливів – хоч греблю гати. Як на мене, маємо цілковито український феномен: більш-менш успішні вітчизняні підприємці ще не встигли повністю розірвати зв’язок з середовищем, з якого вийшли: хто видряпався самотужки, кого підштовхнули. І це середовище акурат є гарантом незворотності змін. Хоча пересічний мешканець українського села чи невеликого містечка самотужки не „підніме” Україну, однак він досі впливає на підприємливого родака, однокласника, сусіда, який зумів у місті зіп’ятися на ноги.

Долю революції, у даному випадку, слід розглядати як те, що вже відбулося, і не має особливого значення, залишиться Порошенко на своїй посаді чи піде, поступившись іншим.  Множинність згаданих вище середовищ, з одного боку видається дуже проблематичною у сенсі так званої „єдності нації”, бо переслідують вони розмаїті інтереси; з іншого ж – ніколи не дозволить узурпувати владу, консолідувати в одних руках чи в руках певного клану такі важелі, які уможливили б фатальний крен держави.  

Навіть якщо застосувати до постмайданної ситуації знану формулу про те, що плодами революції користають покидьки, то найцікавішим вітчизняним феноменом є те, що цих „героїв” кожен знає в обличчя і відповідно ставиться до них. Ми пережили „час недороблених героїв” (за Томасом Вордом), і тепер „героїв зовсім нема”. З точки зору ідеаліста – ситуація вкрай катастрофічна. З точки зору послідовності змін – абсолютно логічна й проста: „Теоретично має існувати якась опозиція, але наш президент не має опозиції, бо насправді політичні опоненти - то одна партія: вони лише вдають, що воюють одні з одними, але і тих і інших фінансують наші мільярдери, а звичайні люди середнього і робітничого класу ніким у владі не представлені” (Курт Воннегут).

Додамо також, що „наші мільярдери”, не зважаючи на так зване ідеологічне розмаїття їхніх уподобань, встигли інтегруватися у світову господарку, і, врешті-решт, саме Майдан спрацював як доволі потужних іміджевий чинник у цьому процесі. Тому „доля революції” рівно перейматиме і Порошенка-олігарха, і Коломойського, і Фірташа. Інша річ, що країна ще довго спостерігатиме за їхніми міжусобними чварами. Але нема на те ради, – так є повсюди.

Ігор Гулик. Ілюстрація: avivas.ru

Злізти з  «ванільного неба»

Якщо ви  ненавидите,

значить вас перемогли

Конфуцій

Нам варто чимдуж забути той абсолютно неприйнятний стереотип, який нашіптує нам на вухо заспокійливий вихід із ситуації – мовляв, усе, що трапилося з нами і з Україною за останній рік – це сон, якийсь карколомний фейк, дещо нереальне. Між тим, як не дивно, він, цей триб світосприйняття, живучий; здавалося б, мав би відійти, випаруватися давно, ще з першими смертями на Майдані, - аж ні, він тримається, навіть міцніє. Ви зауважили, як зараз читаються заголовки у щоденних новинних стрічках. Оті про зону АТО, у якій за добу загинуло?.. Ми звикли до цієї страшної статистики, і годі говорити, що це звикання все більше занурює спільноту поза зоною бойових дій у фантасмагоричну летаргію.

Авжеж, життя – не сценарій «Ванільного неба», його шрами і рубці не захистиш жодними масками, як герой того незабутнього фільму, а втрати і кров – надто вже болючі і незворотні. Вони колись обов’язково наздоженуть нас, - гірше навіть не стільки нас, як наших наступників. У всякому випадку, ми знаємо, за віщо платитимемо свою частку, навіть ті, хто, як здається, заплатили вже сповна.

Війна ж не триватиме вічно. Якогось дня її ненаситний молох вгамується, стихне, і спільноті доведеться тверезо і без надриву оцінити те, що із нею трапилося. Тоді в зовсім іншому світлі постануть і нині безіменні герої, і «герої» іншого штибу, ті, хто зараз вправно маніпулюють мізками юрби. І, певна річ, чи не найбільшою проблемою постане питання плати. За тотальну брехню, за «ура-патріотичний» чад, за мародерство (бо як же інакше назвати чиновницьке злодійство у злиденному українському домі?), за Іловайськ і Саур-могилу… Саме тоді ницість і низькість, про яку говорять сьогодні лише на кухнях та інтернет-форумах, вилізе назовні, на людський огляд, явивши світові виразки і шрами минулої війни.

Ми мусимо бути готовими до цього шоку. Попри нашу нинішню обізнаність у деталях постачання армії, здирництва і генеральського невігластва. Попри те, що ледь не щодня чуємо жалобні марші. Бо коли довкола дзвенітиме незвична тиша миру, її цілком ймовірно можуть обірвати інші, не менш зловісні звуки, - волання про помсту.

Зацитькати, укоськати його буде ой як важко. Бо хто зможе опиратися злості ображеного каліки-фронтовика, який підставово пригадуватиме своїм кривдникам всі їхні недобрі справи? Хто заперечить у праві безхатькові або сироті? Хто скаже криве слово проти вчорашніх «кіборгів», за плечима яких пекельні дні і ночі у Донецькому аеропорту? Влада? Ті, хто прирік їх на ці нелюдські випробування? Ті, хто наживався на їхній кривавиці? Чи ті, хто безтурботно пив нектар життя, не озираючись на пожежу?

…Кажуть, Леонід Брєжнєв став довгожителем совєтського політичного олімпу завдяки розважливій ідеї дати людям час для розслабухи після Другої світової війни. Але він мав на те нафтодолари, грав на струнах душ переможців, на їхньому ілюзорному всесиллі, а головне – у його розпорядженні був численний загін насильства – від КДБ до психіатрії, - тож втілити цей задум було майже завиграшки. А ще – мав час, імперія тоді виглядала вічною.

У нас нема ні нафти, ні тим паче – часу. Думаю також, що у нас не буде повноцінного відчуття перемоги – навряд чи гібридні війни передбачають таку категорію вчорашніх учасників. Навпаки, - перед нами, мабуть, постане вибір – або знову поринути у сон розуму, який, знано, народжує чудовиськ, або рішуче і гідно перегорнути чорну сторінку спільного житєпису, взявши із неї належні уроки, і йти далі.

Ігор Гулик. Ілюстрація:  moda-doma.com.ua  

Час шопінгу?

Російський професор політології Лілія Шевцова попереджає про підлі плани Путіна і його помічника Суркова. Мовляв, ці двоє вважають, що прийшов найвдаліший момент для купівлі «п’ятої колони» в українському парламенті. Розчарувавшись у можливостях взяти неслухняну сусідку воєнною силою, російський верховода згадав давню приказку: «не мытьем, так катаньем».

Сумніваюся, що на ідею «великих закупів» Кремль надихнули плачі нових українських парламентарів з приводу низьких зарплат, хоча первинно свою роль могли зіграти і вони. Але плани не виникають з нічого, на порожньому місці, московські політтехнологи і політстратеги чудово освідомлені у ненаситних апетитах наших з дозволу сказати політиків.

Оце знання вже кілька разів зіграло із Путіним злий жарт. Востаннє – рік тому, коли він, спокусивши Януковича дармовими мільярдами і дешевим газом, враз заварив у Європі та світі таку кашу, що її доведеться сьорбати усім не рік і не два. Бо чоловік, ласий до грошей, - тип непевний, хтось завжди може запропонувати більше, а іноді захланність (як у випадку із «золотим батоном») вилазить боком усій країні.

Звісно, зараз Путін із Сурковим навряд чи зважаться купувати всіх оптом. Але, як на мене, в українському парламенті, й не тільки знайдеться достатньо потенційних дворушників, готових, як їм здається, вирішувати питання власної політичної перспективи і кар’єри саме у такий спосіб. Влада, - вона ж така річ, той, хто володіє нею, завжди ризикує стати ворогом чи, просто, недоброзичливцем. Комусь обмежив можливості досі успішного бізнесу, когось не взяв на жирну посаду, хтось піде з простягнутою рукою, втративши не надто законне джерело прибутків, а інший узагалі сяде за грати.

Навряд чи Путіну із Сурковим слід розраховувати на ідейних адептів «русскаго міра» в Україні. Їх, як свідчить досвід, одиниці, та й тих відтак доводиться утримувати коштом російського бюджету на підмосковних дачах. Погляди наших «шопоголіків», у першу чергу, зупиняться на тих, хто отримав надто мало після Революції Гідності, чи, як їм здається, незаслужено обділений. Звісно, що серед асортименту є і ті, чиї особисті справи відлежувалися досі на особливих полицях у закамарках ФСБ, на тих, кого можна шантажувати непристойним, з точки зору політика минулим, брудними оборудками, сумнівними зв’язками.

Що обіцятимуть навзамін? Та, мабуть, у першу чергу, гроші, їх до послуг високопосадових покупців – купа, вся російська скарбниця. Відтак – посадову перспективу у випадку успішності сценарію з повалення чинної української влади. Можливо, поділяться певними бізнесами, точніше, змусять своїх олігархів відрізати частку для колаборантів. Еквіваленти можуть бути розмаїтими, у кожному випадку – свої.

Але є одна штука, здатна поламати «великий розпродаж». Ми вже проходили схожі уроки, і знаємо не з чужих уст, що таке міністри оборони чи голови СБУ із російським громадянством. Знаємо також, як скуповувалися, причому фракціями, - наші політики, аби відтак голосувати чи, - навпаки, - не голосувати за певні закони. Розуміємо, чим завершилися тотальні демонтажі війська, міліції, спецслужб, - не паперовими, а реальними, кривавими втратами. І ще, - нарешті ми усвідомили, що самі, власноруч можемо припинити будь-який план знищення нашої незалежності. Хай навіть за нього заплатять небачені гроші, куплять сотні політиків, однак останнє слово буде за народом. Його ж не купиш...

Ігор Гулик. Ілюстрація: go2load.com                 

Сверблячка  реваншу

Суспільство тішиться від того, що до Верховної Ради вперше не змогли пробитися комуністи, і що йому не доведеться вислуховувати демагогію Симоненка та Мартинюка. Мізерний (а чи мізерний?) результат «вчорашніх» - Бойка, Льовочкіна etc., які зараз умостилися на лавах парламентської гальорки теж предмет для кпинів. Однак, попри усі застороги, навряд чи варто міркувати собі, що для Порошенка і К прийшли безхмарні та безтурботні дні.

Серед конституційної більшості, яку сформовано майже без адмінресурсу, зріє ідея реваншу. Там добре змикитували: те, що нині видається монументальним та тривалим, насправді – хитке і непевне. Зрештою, як будь-який державний інститут у будь-якій країні, якій доводиться провадити оборонну війну.

Першим законопроектом, внесеним до нової Верховної Ради представниками «Батьківщини» став документ про імпічмент президента. Ду-у-же актуальний зараз, хіба не так? Зроблено це витончено, з розрахунком на електорат, який завжди був прихильним до популістських гасел Юлії Тимошенко. Адже останнім часом лише лінивий не заявив уголос чи в приватній розмові, в соціальних мережах про помилки Петра Порошенка. Тим паче, що ледь не щодругий в Україні після Майдану виявився фахівцем, - як не військової справи, то щонайменше, - у царині державного управління.

Тимошенко свідомо обрала неопозицію, хоча насправді роль вічної революціонерки їй не тільки пасує, вона – це те амплуа, у якому ЮВТ почувається, мов риба у воді. Не тому, що стратегія і тактика будь-якого опозиціонера є завжди витонченішою і безпринципнішою, ніж політиків з провладного табору. Ментально Тимошенко дуже довго пам’ятає зло, як і кожна жінка, але саме її особа вміє використати будь-яку нагоду, аби скористатися ним. Цинічно, підло і головне – ефективно.

Реванш у політиці часто трактують як ознаку демократії. Ротація еліт в умовах вільного вибору – річ позитивна і мотивуюча. Однак тільки у зрілих суспільствах, не розшарпаних війнами, чварами та злиднями. Запитаймо себе: чи такою є Україна зараз?

Після повернення із Харківської лікарні-в’язниці Юлія Володимирівна дуже точно вловила налаштування Майдану: тоді був не її час. Участь у президентських виборах була спрогнозовано програшною, однак вона дала можливість екс-зірці української політики збадати постмайданне суспільство на прихильність до своїх ідей, на відпірність проти популізму. Парламентські елекції утвердили Тимошенко у думці, що «справедливість є, і за неї варто боротися». Справедливість не у широкому розумінні цього слова, а в суто особистому – справедливість щодо ЮВТ, довгий і «тернистий» шлях якої до омріяного президентства таки мусить бути винагороджений.

Її розлучення із давніми соратниками, зокрема, Турчиновим, було формальним. Вони, гадаю, ще повоюють разом, особливо, якщо Олександр Валентинович повважає себе обділеним посадою. Цілком прогнозовано маленька фракція «Батьківщини» послуговуватиметься статусом «золотої акції» під час важливих голосувань, цілком реально, що вона знайде собі чимало союзників у лавах «фронтовиків», бо вони є колишніми адептами Тимошенко.

А ще, - це дуже важливо, - не варто ігнорувати непевний, але не раз і не двічі підтверджений чутками факт приязності між Тимошенко та Путіним. Певна річ, він не афішується, бо таке в Україні нинішній не вибачають. Однак мусимо зважати на те, що Москва не полишить ідеї впливати на українську політику за будь-якої нагоди і будь-яким робом. І реваншистське налаштування вчорашньої «газової принцеси» цілком можливо стане предметом зацікавлень Кремля.

Реванш у політиці часто трактують як ознаку демократії. Ротація еліт в умовах вільного вибору – річ позитивна і мотивуюча. Однак тільки у зрілих суспільствах, не розшарпаних війнами, чварами та злиднями. Запитаймо себе: чи такою є Україна зараз?

Ігор Гулик