Про дух і літеру
Не знаю, як вас, а мене збирає нудьга та сум, коли наші законники починають
розводитися про дотримання закону. Напади розчарування і гомеричного сміху вже
минули, залишилися лише нудьга та сум. Перша – від усвідомлення того, що
абсолютно нічого не змінилося під сонцем з тих пір, коли Марк Аврелій зронив
свою сакраментальну фразу: "До чого жалюгідними є сповнені пихи люди, які
міркують, що по-філософськи провадять справи державні". А сум… Сум –
вічний супутник нудьги, і лише загострює відчуття незмінності перспективи.
Ніхто не заперечує філософське налаштування у підходах до глобальних
проблем. Іноді навіть варто забути про побутовістику і поглянути на цей світ і на
себе у ньому збоку, з висоти, скажімо, поколінь прийдешніх. Але коли машкару
інтелектуальності напускають на порожнечу аргументів, на демагогічні спроби
виплутатися з життєвих пасток, маємо направду жалюгідне видовище.
Коли, до прикладу, після пекла в АТО її недавні скалічені душевно і фізично
учасники місяцями шукають правди у чиновницьких бюрках, мені на гадку приходять
натхненні обличчя київських лідерів, які обіцяли ветеранам визвольної війни
земний рай.
Коли на закиди (радше наразі натяки) до розмаїтих інстанцій з приводу
дотримання ними закону там починають на повному серйозі міркувати про дух і літеру,
намагаючись, услід за поколіннями мислителів, нарешті з'ясувати, що з них первинне, – я згадую собі хрестоматійні історії
давніх часів, коли одна-єдина закарлючка у вислові "Стратити не можна
помилувати" вартувала нещасним голови. Але ж ми бодай ілюзорно, та все ж
обрали демократію, у якій синтаксис з пунктуацією уже давно укладені у
відповідні підручники, основні закони та підзаконні акти. Хай мене назовуть зловтішником, але люди, які
демонстративно починають ігнорувати те, за що вони ж голосували щойно учора,
те, за що пошматовано сорочки на грудях і голосові зв'язки, виглядають кумедно.
Мав я одну судову тяганину з високопосадовцем, якого необережно згадав в
одній з газетних публікацій. Як на мене, то чудова ілюстрація ставлення наших
державників до духу і літери. Адвокати "ображеного" залучили до
аналізу простенького тексту лінгвістів з такими іменами, що одна лише згадка
про них коштує, мабуть, більше ніж прожитковий мінімум пересічного українця.
Тоді ходило "о букву", "дух" було проігноровано як такий,
що шкодить позивачеві, як щось фатаморганне і дитинне. Формалістика буяла у
судовій залі, допоки на стіл не викладено вагомих паперів, що одразу ж
спричинили мирові потуги жертви "журналістського свавілля". Запиваючи
кавою наше порозуміння, мій опонент почав щось про свободу преси і таке інше
духовне… Та ці його аргументи чомусь не взяв до уваги прокурор, згодом
посадивши мого співбесідника на два роки саме на підставі газетної публікації.
Ніхто, звичайно, не прагне посадити тотально всіх урядників за ґрати; рівно
ж як ніхто не горить бажанням роздмухувати конфлікти посеред і без того сповненого
негараздами життя. Йдеться про вчасне і цілком виправдане бажання нагадати
нашим провідникам про те, що закони, написані в столиці, складаються з літер і
слів, з чітких формулювань, яких обов'язково
дотримувати. Тим паче, людям, які їх пишуть. Позиція ж ідеалістів, таких собі правових
романтиків, які прикривають свавілля розмовами про "дух",
"потребу моменту", "порозуміння", "мир" тут, м'яко кажучи, недоречна. Залишмо її на свята, а у будні будьмо прагматиками і
реалістами.
А ще – відмовмося від технологій, які, зазвичай, вимагають подвійних
стандартів. Технології – справа невдячна, застосовуючи їх, не забуваймо, що
вони мають властивість бумеранга. Щоб коли він, не дай Боже, повернеться, знову
не впасти у блуд поміж двох сосон – духом і літерою.
Ігор Гулик
