Проба на зуб

Є явища, які не піддаються розумінню, є вчинки, які логічно важко пояснити. Лихоманка перманентної налаштованості політиків на чергові вибори – взагалі не найліпший контекст для думання, вона, радше, провокує імпульсивні рішення, а відтак коментатори різного штибу намагаються вишикувати їх у якийсь вирозумілий ланцюжок. Це, далебі, не те, про що колись говорив Вінстон Черчілль, мовляв, у серці кожного політика безперестанно «б’ються дві вивірки: вивірка цинічної кар’єри і вивірка совісті», – останнього «звіра» вилучено із міокарда нинішніх діячів. Це, радше, засліплення перспективою влади і наживи або ж гарячкові спроби власного виживання.

Війна триває, і нам, вочевидь, доведеться перейтися витовченим, випаленим бранню полем, яке колись називалося «благословенною Україною». Це, утім, не вже наша війна, але що вдіяти, коли у її продовженні зацікавлені особи, до чиїх кар’єр  ми причетні безпосередньо, ті, кого ми власноруч подвигли на п’єдестали, а тепер ніяк не можемо повірити в помилковість власного вибору.

Нам би опертися на когось, хто є незаплямленим у цій тотальній бойні, розпочатій політиками тоді, коли, за словами Амброза Бірса, вони не знайшли іншого способу «розв’язання політичного вузла, яке не надається язиком», і застосували для цього зуби. Нам би послухати зваженої, авторитетної поради, але хто її дасть серед всезагального політичного заробітчанства, серед суцільної заангажованості учорашніх пророків? І де гарантія, що позірно щирі, альтруїстичні вчинки насправді по суті своїй –провокативні, підлі і нечесні?

Суть, як завжди, ховається за простенькою формулою: кому це на руку? Кому, до прикладу, вигідно тримати країну у підвислому стані між макабричною АТО і майже омріяним (як це не дивно!!!) воєнним станом? І кого зацікавлені обирають для артикуляції дуже «революційного» гасла про «третій Майдан»?

Гадаю, відповіді на ці запитання вже знайдено, як дала себе чути справжня мета головних апологетів радикалізму. Тепер вони говорять про формування «національної опозиції», але, панове, даруйте, ця опозиція буде оперетковою і кишеньковою, про людське око, для створення ілюзії «демократії». Та для наших «героїв» головне – не опінія про них (опінія, на їхню думку, вже залізобетонна, така, що не надається ревізії), головне – вижити серед обставин, уволити власну значущість, хутенько освоїти нішу в новій суспільній конфігурації, і чекати дивідендів.

Вони захищатимуться від справедливої критики випробуваним і, на жаль, ефективним способом – дифамацією, звинуваченнями у замовності кривих слів на їхню адресу, на крайній випадок – оскаржать незгодного у відсутності патріотизму. Хоча самі до ладу не тямлять, що воно таке: чи рясно вишита сорочка, чи, може, елементарне почуття сорому за те, що вони та їхні патрони витворяють із країною. Сорому, який обов’язково змусить незгодних не мовчати.

Ігор Гулик. Ілюстрація: dmitrymitrohin.livejournal.com

   

Я – Чарлі. А хто – «Інтер»?

Кривавий теракт проти колег з Charlie Hebdo і безпрецедентна хвиля солідарності як відповідь на будь-які зазіхання на свободу слова диктують нові підходи до цієї, доволі тонкої грані демократії і в Україні. Розумію, живемо у майже фронтових умовах, у режимі хоч і не проголошеного офіційно, однак відчутного, як мовиться, на дотик воєнного стану. Тому й такою різкою була недавня реакція громадськості на вибрик «Інтера» з його нев’їзними в Україну «звьоздамі» країни-окупанта.

У перші новорічні дні ми ходили на грані більш серйознішого конфлікту, ніж фейсбучна перепалка чи заяви певних політиків. Я думаю, що якась доволі непевна межа пролягала між тим, що відбулося, і ймовірною дією певних корисних ідіотів ВВХ, які цілком реально могли завітати до офісу телекомпанії з гаслами «Слава Україні!» і кількома пляшками випробуваного на Майдані коктейлю Молотова. Цю грань, на щастя, не перейдено, отже, міркувати зараз, як би повівся цивілізований світ, чи став би настільки популярним хештег «Я – «Інтер», не доводиться. Ба більше, є всі підстави припускати, що у світі навряд чи зауважили б такий собі майже невинний інцидент на тлі того, що відбувається в Україні. Принаймні, набагато масштабніші злочини терористів з ЛНР/ДНР аж ніяк не спричинили масових розсилок і репостів на кшталт «Я – Донбас».

Я не є прихильником журналістики аля лівацький Charlie Hebdo, рівно ж як абсолютно не толерую інтерівського контенту. Однак це справа мого особистого смаку, і аж ніяк не стосується права колег на таке, як на мене, специфічне бачення світу. У трагічному випадку «Чарлі...» є одна доволі цікава обставина – демократичні закони, посередництвом яких можна і треба було урегулювати конфлікт інтересів, як і слід було очікувати, виявилися порожнім звуком для Шерифа та Саїда Куаші. В Україні ж, за відсутності писаних законів, руки чешуться підігнати ситуацію у рамки революційної доцільності. Це, як на мене, неприпустимо, хай навіть у ситуації, коли для інтерівського менеджменту порожнім звуком є щоденні жалобні марші на похоронах українських вояків, загиблих на фронті.

І поки таких законів не буде укладено і ухвалено, ми й надалі балансуватимемо на межі. Прагнучи демократії і всіх належних її атрибутів, ми, однак, впадатимемо у крайнощі анархії, яка вже первинно таїть у собі небезпеку зловживань, провокацій та підміни понять. Реально переймаючись свободою слова, ми, попри те, не зможемо її реалізувати уповні, бо згадана вже революційна доцільність нашіптуватиме людям у владі найпростіші і найефективніші, на їхній погляд, рішення. То чим, у принципі, життя по-новому відрізнятиметься від режиму диктаторських «законів 16 січня»?

Я схиляюся до думки, що інтерівський «голубой огоньок» планувався як далекосяжна провокація. Спільнота чудово розуміє, кому була б на руку хутка і жорстка розправа над журналістами. Як, зрештою, цілком зрозумілим є і те, що ті ж журналісти, поставлені в умови вибору, не мали б залишатися статистами у чужій грі. Якби вони вчинили гідно, тоді б, без сумніву, багато хто з колег зміг би  підтримати гасло «Я – «Інтер». Цього не сталося. Тому й ентузіастів захищати «свободу слова» аля «Інтер» не чутно.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ukr.segodnya.ua

Вы не ошиблись колонной, г-н Лавров?

Автор: Алєксєй Широпаєв. Джерело: Руфабула

по факту путинская Россия – «традиционалистская, авторитарная, националистическая», объявившая войну Западу, выступает одним фронтом с радикальным исламом, несущим миру новый тоталитаризм (напомню, ещё в 2006 году «Charlie Hebdo» опубликовала манифест 12-и интеллектуалов, сравнивших исламизм со сталинизмом).

Далі: тут

Ілюстрація: censor.net.ua

По законам военного времени: расстрел

Автор: Ольга Богомолець. Джерело: Новое время

Думаете, мир спрятан в сундуке с нашим оборонным бюджетом? Все более выгодным делом для некоторых становится война. А закона о военной экономике, запрещающего прибыли в оборонной отрасли и фронтовом обеспечении в военное время – нет. Да и реальных реформ в МО и МВД пока никто не увидел, как, собственно говоря, и конкретной чистки кадров. Где военно-экономические законы, в которых по условиям военного времени должны быть предусмотрены пожизненное заключение или расстрел для тех, кто посягнет на обороноспособность страны, засунув руку в карман армии, посылая безусых ребят в котлы вдоль мнимой границы - без аптечек, без жетонов, без систем защиты? Кто будет выступать гарантом их прав, если сегодня у них нет нормальных выплат, довольствия, льгот, социального обеспечения их семей?

Далі: тут

Ілюстрація: firtka.if.ua

Коротке есе про манірність

Є кілька проблем, які, власне, серед цивілізованого люду аж ніяк не стосуються політики, а в наших містечкових реаліях перетворюються на своєрідні „фішки”, варті не те що уваги, але й гіпертрофованого громадського інтересу. Галичина, через обставини, мабуть, від неї незалежні, має ходити поміж краплями осіннього дощу, оскільки перед нею завжди бовваніє перспектива укотре стати полігоном для певних, не надто вишуканих технологій. 

З цього погляду не дивними виглядають асоціації, логічний (алогічний?) ланцюг яких незмінно впирається у совкове трактування регіону, тиражоване досі не тільки „добросусідськими телеканалами”, не тільки прожоване тамтешніми ж „філософами”, а й „великоукраїнськими”, здебільшого донецько-слобожанськими адептами нафталінових ідей.
Добра звістка з Франківщини, де спромоглися нарешті відкрити спільний меморіал і поховати на одному „гектарі” українських партизанів і воїнів червоної армії, обов’язково має бути спотвореною синхронами невдоволених – глухих маргіналів, які й стосунку до порядної справи не мають.
Годі прикладів, бо, направду, шкода часу. Однак стиль подачі оцих, з дозволу сказати, знахідок вартує ретельнішої оцінки, оскільки відзначається, на перший погляд, невластивою для агресивних медій гламурністю і, я б сказав, манірністю. Така собі зневажлива зверхність, мовляв, що візьмеш із зациклених на ідеї-фікс галичан? А ще спроби запаралелити справді дещо оскомне акцентування тутешньої інтелігенції на своїй причетності до Європи із часто надуманими елементами „європейського космополітизму”. Ось – терпимий понад міру Старий світ, а ось – кваснопатріотична Галичина, з її ксенофобією та задавненими комплексами.
Не скажу, що такий погляд цілком позбавлений підстав. Є ситуації, коли щось заважає нам зважитися на стрибок, аби побачити світ довкола нашого паркану. Іноді нам видається, що мотивації, які визріли у наших мізках, є не те що прийнятними, але обов’язковими для усіх; хробачок месіанства – він не гризе душу, а навпаки – здіймає її на невиправдано далекі висоти. Ярослав Грицак в одному зі своїх інтерв’ю дуже конкретно зауважив цю рису на прикладі культурного простору: Вся ж історія Львова - це безперервна спроба одної панівної культури (німецької, польської, радянської) здомінувати міський простір і відтиснути інших на периферію до статусу "етнічного ґетто"... Думаю, що це значною мірою тупикова лінія розвитку”.
Однак мушу зауважити, що толерантне (у жодному випадку – не манірне) ставлення до думок інших у доконечній мірі передбачає адекватність цих інших. Бо інакше матимемо або діалог глухого з німим, або ж монолог сильнішого. Якщо ж такої взаємності не подибуємо. Принаймні, зараз, то це аж ніяк не означає, що мусимо замкнутися у власній резервації і діяти абияк, лише б у піку тим, хто артикулює інші думки. Бо вибори минули, зрештою, їх буде ще багато, а нам доведеться жити і в спокійніші часи, коли пристрасті відійдуть на другий чи надцятий план, натомість звільнивши місце для значно важливішого.
Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru 

Бездарная карикатура на Советский Союз

Автор: Владіслав Інозємцев. Джерело: Московский комсомолец

Россия сегодня выглядит противоположностью не только СССР, но отчасти даже Российской империи. В ее основу положена идея «русского мира», по своей сути националистическая и обособленческая. Можно сколько угодно говорить о нашем «гуманизме», о том, что мы несем в мир идеалы «соборности», «общинности» и коллективизма — но это не отрицает основного момента: того, что Россия сегодня по сути признала, что не порождает (и, вероятно, не может порождать) симпатий за пределами территории расселения представителей своей титульной нации. «Русский мир» — это явный шаг назад не только от советской универсалистской идеологии, но даже от разделявшейся многими русскими мыслителями и политиками XIX века концепции панславизма, которая пыталась найти выход за пределы узкого мирка, ограниченного собственно «русскостью».

Далі: тут

Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Теракт в Charlie Hebdo і українське питання

Автор: Петро Гладієвський. Джерело: zbruc

…складається враження, що хтось успішно провів операцію «Відволікання від України». Але це – не єдиний і не головний наслідок паризького теракту. Варто зазначити, що журнал Charlie Hebdo є прокомуністичним, багато його співробітників були членами або симпатиками Компартії Франції. Партії, котра, як відомо була традиційно близька до Кремля й отримувала від нього фінансування.

На політичній мапі країни прихильники ідеології Маркса-Леніна вже давно зійшли на марґінес, свої найкращі роки з мільйонами прихильників  вони вже давно пережили. Але тепер у них з’явився шанс відродитися завдяки 12 смертям. А це значить, що у Франції може набрати сили партія, котра прихильно ставиться до Путіна й негативно – до антиросійських санкцій.  

Далі: тут

На фото: Марш мільйонів у Парижі 11.01.2015. Ілюстрація: dpa