До питання потреби офір

Конституційний суд взявся за закон про депутатський імунітет

У день, коли українські депутати зважилися на позірно безпрецедентний крок (позірно тому, що його суть геть втопилася у реляційному галасі довкола самого факту), і офірували невідь-кому свою недоторканність і пільги, я згадав чомусь ще одну звістку про дивні жертви. Кілька літ тому якась бідна південно-азійська країна, що має у своєму розпорядженні усього лиш два літаки, довго потерпала від несправності одного з них. Бідували не тільки власники повітряного судна, але й нечисленні пасажири, що силою обставин опинилися серед моря злиднів, не маючи можливості вирватися хоч кудись.

І тоді було ухвалено здійснити традиційне для тамтешніх культів жертвоприношення. Двох нещасних кіз закатрупили на облавку старенького „Боїнга”, і він щасливо дістався до Гонконга. Чорношкірий бог небес виявився прихильним і до кількох відчайдухів, які зважилися здійснити цю доволі ризиковану подорож, увірувавши у всеперемагаючу силу козячої крові.

Либонь, саме випадковій алюзії цих двох звісток, а ще легковірству залучених у них осіб, можна завдячувати цілком несподіваним аналогіям між ними. Іноді людям доводиться певним чином конструювати події, маючи на меті втілення ідей несусвітніх, або ж таких, що надаються до полагодження нормальним трибом. Ну, що, здавалося б, природніше – узяти фахового бортмеханіка, який, подлубавшись у череві літака, замінив би там якусь гайку і все. Банально, прісно, зате надійно. Або ж, як в українському випадку, – скасування імунітету без зайвих проблем, просто через переписування схожих новел європейського законодавства, а ще - рівність засобів для існування для небожителів та посполитих. Просто, зручно і... надто дешево. Без скандалів, без можливості дешевого пі-ару за кошт платників податків, без ораторських вправ Луценка і промоції радиалізму Ляшка.

Символізм вітчизняної політики, зрештою, є прямим наслідком умовності самої влади. Важко вірити президентові, який то рветься завершити АТО за тиждень, то запровадити військовий стан урядові, важко вірити прем’єру, який що не тиждень, то корегує планований курс долара у бюджеті, окремим міністрам і депутатам. Не ймемо віри Раді, що намагається, своєю чергою, влаштувати то позачергові шоу, то якісь дрібніші прикрощі, виходячи при цьому на нульовий результат. Іншими словами, представники різних політичних середовищ умовно воюють поміж собою, брязкають іграшковою зброєю, спричинивши серед решти публіки спочатку дезорієнтаційний синдром, а відтак – гомеричний сміх.

Насправді ж своєю атракційною поведінкою українська «еліта» нищить не свої шляхетні привілеї, а залишки авторитету влади, щодо якої у мізках пересічного громадянина виробився стійкий стереотип – „зграї злочинців і брехунів”. Вирізають „офірних кіз” на облавку спільного човна, у якому, за іронією долі, доводиться плисти усім, кому у VIP-каюті зі SPA, кому третім класом, – проблема лише в тому, що й і ті, й інші мають здатність йти на дно, бо рятувальних камізельок, зазвичай, бракує.

Тож містечкові Вашингтони мали б послуговуватися порадою 16-го президента США Авраама Лінкольна, який твердив, що „можна обдурити одну людину багато разів, можна обдурити масу людей один раз, та нікому ще не таланило обдурити велику кількість людей багато разів поспіль”. Мені можуть дорікнути: українським владцям це вдавалося упродовж усіх років Незалежності. Без сумніву, але дурити зневірене товариство, заклопотане проблемами власного виживання, легко. Тепер – дещо інші часи, коли спільнота таки усвідомила свій ресурс, і, видається, вона не надто потребує сумнівних офір від тих, кому, власне, й платить гроші на те, чого вони тепер публічно цураються.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vn.cominformua.com

Заціпило...

Чому рот Путіна відмовився коментувати ситуацію після Мінська?

Пєскову вчора заціпило. Ще уранці, поскаржившись на «спотворення інформації» про підписані 12 лютого угоди офіційними українськими та іноземними особами (хто-хто це каже – куратор Кісєльова?!), вже по обіді він, - зауважте, за кілька годин до режиму тиші, - відмовився взагалі коментувати перебіг виконання мінських угод. Мовляв, усе, що потрібно, вже сказали...

А запитання було, до слова, з тих, що «на засипку». Оскільки упродовж учорашнього дня терористи з російської зброї ретельно перетворювали Дебальцеве, Широкіне і ще кілька прифронтових міст на новітні Дрезден або Сталінград. Бо вчора Джеффрі Пайєтт недвозначно натякнув Путіну на наслідки, про які, мабуть, йшлося за зачиненими дверима саміту. Креативно так натякнув, опублікувавши потрібні фото з потрібного ракурсу. І вже по обіді, звіривши годинники з Меркель та Олландом, а згодом і з Обамою, Порошенко категорично пообіцяв воєнний стан. Думаю, він переконував у своїй готовності до такого кроку не стільки власних громадян, як четвергового співрозмовника у Мінську.

Спробую припустити, що у гостинного Лукашенки проговорювали саме такий сценарій. Він, до слова, міг би «врятувати обличчя» гарантів України згідно з Будапештським меморандумом. Фейси всіх, окрім Путіна. Останньому, певно, було невтямки, що запровадження воєнного стану означатиме – врешті-решт – офіційне визнання Києвом війни проти суверенної країни. Декоративна постанова Верховної Ради, як завжди, помпезно ухвалена і тут же забута, зрозуміло, не мала такої ваги, як ймовірний указ президента країни-жертви агресії.

Воєнний стан як крайній, відчайдушний крик по допомогу дав би привід Заходу уповні задіяти всі можливі механізми. І країни-гаранти почули б його, оскільки на тлі тотальної критики за бездіяльність та лицемірство, у них виникала чи не остання нагода переконати світ (власних виборців) у тому, що вони не кидають слів на вітер. Я чомусь схильний вірити, що Путіну у Мінську вклали у вуха саме такий месидж. У всякому випадку чуйка прямо підказала цій політичній тварині, що думають вони саме у такому керунку.  Аби не забув, ще раз втовкмачили на саміті G7, яка, мовляв, «готова ухвалити відповідні заходи проти тих, хто порушує «Мінський пакет» і, отже, інтенсифікувати для них витрати, зокрема, проти тих, хто не дотримується узгодженого загального припинення вогню і виведення важкого озброєння». 

І ще – учора під вечір оприлюднено думку нового міністра оборони США Ештона Картера на його слуханнях у Сенатському комітеті. Він, виявляється, готовий «вийти за межі політики Білого дому щодо України», іншими словами – надати Києву летальну зброю.

Після того, як Порошенко, глянувши на годинник, заікнувся про ВС, заціпило не тільки Дмітрія Пєскова. По обіді бандватажки Захарченко і Плотніцкій, які ще кількома годинами раніше озвучували наполеонівські плани і безглузді ультиматуми, почали здуватися, як гумові вироби №2. Ми почули заяви про відведення важкої артилерії з району Дебальцевого, про наказ припинити вогонь опівночі і, - що взагалі не вписується у півнячі парадигми терористичної риторики, - пропозицію про створення на Донбасі «вільних економічних зон». Будівничі, однак... Державники такі державники...

То що розповідати Дмітрію Пєскову? Про початок кінця божевільної авантюри свого господаря? Про наслідки імперської лихоманки? Про апокаліпсис «рускаго міра»?

Невдячна це справа – коментувати кінець світу. Кому воно треба, за великим рахунком?

Ігор Гулик. Ілюстрація: ru.rfi.fr

Час для вбивства

Дату припинення вогню призначали новоявлені янголи смерті?

Знано, що «тішь да благодать», згідно із документами, підписаними у столиці Білорусі 12 лютого, має прийти в зону війни у ніч проти понеділка. В 00.00 15-го... Якщо, звісно, таке трапиться. Не буду «вангувати», що буде далі, однак не втримаюся від запитання: невже високим перемовникам було важко ще у четвер набрати відповідні номери телефонів і віддати наказ про негайне припинення людовбивства?

Річ не в тім, що, як пишуть зараз прихильники конспірології, Путін вимагає від терористів за будь-яку ціну втілити у життя його мінські галюцинації – замкнути кільце довкола «кількатисячного угруповання» українських військових під Дебальцевим. І не в тім, що у Москві плекають шанси таки вибити укрів з Маріуполя. По суті, ситуація складається так, що Кремль вже не може віддавати накази своїм годованцям під орудою Захарченка, він здатен лише нашпигувати зону, яка теоретично, за задумом авторів Мінського меморандуму, мала б стати демілітаризованою, якомога більшою кількістю смертоносного залізяччя.

По суті, - це моє особисте враження, - дату припинення вогню у Мінську визначали не Олланд з Меркель, не Порошенко з Путіним, а саме керівники бандугруповання, яке спочатку шантажем намагалося зірвати будь-які домовленості. Саме Плотніцкій із Захарченком вирішили, що так буде спідручніше. Саме ці, з дозволу сказати, особи перебрали на себе щонайменше роль богів, яким визначати час для життя і час для смерті. Ту дозу людської крові, яку, на їхню думку, ще варто пролити для задоволення ілюзії власної величі і безкарності, ту чашу страждань, яку мають випити невинні жертви їх збочених планів.

Учора ми мали чітке і недвозначне підтвердження таким висновкам. Пєсков, - цей рот Путіна – майже прямим текстом визнав, що Росія не має наміру (не може?) виконувати те, що запропоновано 12 лютого. Вже вкотре Москва устами то Лаврова, то Пєскова, пробуючи зіскочити з теми будь-яких стосунків з терористами і замилити очі світу на присутність своїх кадрових військових на Донбасі, - фактично визнає натомість свою нездатність керувати конфліктом. Її заблукалі рейнджери все частіше змушені втихомирювати сп’янілу від крові кримінальну публіку, яка, як повідомляють, вже з боями починає рейдувати на терени РФ. Путін прагнув керованого хаосу, - а вийшов (цілком у російській традиції) просто хаос.

Вочевидь, це було б проблемою того ж таки ВВХ, російських гарнізонів і ватажків розмаїтих банд (Мотороли, Гіві, Мозгового тощо), коли б, за прикладом поводиря стєрхів, вони стверджували власний мачизм на підвладному їм терені і мірялися біцепсами поміж собою. Але ця їхня війна рикошетить по долях українських громадян, яким не поталанило опинитися у не той час, м’яко кажучи, не у тому місці. Можливо, саме це мотивує агонізуючих упирів – розуміючи, що так чи інак приречені, вони гатять Градами і Смерчами по Краматорську, Артемівську, Гірнику, Щастю. Учорашня географія терористичних атак на мирні поселення, школи, кафе безапеляційно засвідчує, що з виразкою Донбасу вже слід розбиратися не дипломатам та політикам, а вишколеним спецпідрозділам з досвідом тотальних зачисток. Безжалісних, я б сказав, хірургічних. Але, - і це мусимо знати теж, - таких в Україні наразі немає.

Якщо події розвиватимуться за схожим сценарієм, якщо терористи й надалі визначатимуть час для смерті, то Україна ризикує отримати – ні, не Придністров’я, і навіть не Абхазію. Донбас перетвориться на Чечню, з тією лише різницею, що там повстанці воювали за високі ідеали незалежності і без надії на сторонню допомогу, а тут – за власне виживання, амбіції карликів і на повному «довольствіі» з боку «зацікавленої» держави.

Гадаю, для Олланда та Меркель, не кажучи вже про Порошенка, ясно, як Божий день, що присутність Путіна на Мінську-2 була безсенсовою. Ліпше б він здійснив свої погрози і не приїхав. А так, - забравши у лідерів дорогоцінний час і сили, - він дав повний карт-бланш бандитам на власний розсуд встановлювати час для життя і час для смерті. Добре, як діждемо ще часу, коли міжнародні прокурори Гааги допишуть цю деталь до грубезного обвинувального вироку кремлівському фюрерові.

Ігор Гулик.  Ілюстрація: 2000.ua

Мінські скоромовки

Що виходить, коли всім потрібен хоч якийсь результат?

...Виходить, зазвичай, сім мішків гречаної вовни. Кожна зі сторін затяжного і виснажливого діалогу у Мінську їхала туди, сподіваючись на свою версію майбутнього меморандуму чи прикінцевої заяви. Коли ж під ранок учорашнього дня стало очевидним, що жоден переговорник не подужає омріяної планки, бажання сказати бодай щось «своїм народам» породило горох з капустою, який тепер марно пробують розділити на інгрідієнти політаналітики, політпровидці і просто пустодзвони.

Завершення саміту виявилося настільки зіжмаканим і каламутним, що навіть Путін, на якого, здається, світили всі софіти, зібрані в Останкіно з такої  нагоди, геть заплутався і намолов очевидних дурниць про ефемерні котли й казанки...

Однак там, де скоромовки, там і недомовки. Технічно виконати бодай один пункт Мінська-2 нереально. Як на мене, взагалі нонсенс вести будь-які розмови про відбудову, відновлення банківського сектора (це при євро по 30 грн станом на вчора?), соціальні виплати, реанімацію інфраструктури тощо на тимчасово окупованих територіях та ще й під час війни. Такі речі обговорюються, зазвичай, після останнього пострілу, враховуючи ще й час для остаточних зачисток ймовірних самураїв. А те, що війна триватиме, не викликає сумніву.

Ніхто досі втямливо не пояснив, що за зона виникне у разі відведення важкої артилерії на дистанцію, передбачену новим Мінськом. Швидше за все, там орудуватимуть банди напівголодних і зневірених (отже, озвірілих) терористів, які вбиватимуть залишки мирного населення у пошуках їжі. І Україна навряд чи зможе втрутитися у ситуацію дієво, оскільки будь-який переступ лінії розмежування, проведеної на наших теренах, трактуватиметься Москвою як порушення угод, меморандумів і всього решти, хоч насправді вони не варті виїденого яйця. А «польові командири» ескадронів смерті, здайснивши рейди у «нічийну смугу», відпочиватимуть по той бік межі.

Це чудово, що Порошенко, - Путін скаржиться на нього за це особливо, - до Мінська-2 і під час дивився на Захарченка з Плотніцкім як на пусте місце. Тобто поводився у цілком цивілізованій традиції, яка не передбачає жодного контакту з терористами. Але поставивши свій автограф під «історичною угодою», він змушений буде поступитися принципами, оскільки ці персонажі стануть активними фігурантами «виборів за українським законодавством». Більше того, не виключено, що з часом, - амністовані, «білі» і «пухнасті», - вони з’являться під куполом українського парламенту у ролі законно обраних представників «народу Донбасу».

Дехто з розумників і зачарованих результатами Мінська-2 наводить нам за приклад стосунки ізраїльського керівництва з Арафатом, парадигма яких направду схожа на ймовірну українську ситуацію – від невизнання, руконеподавання до парадоксальної надії на те, що тільки Ясір здатен захистити Хайфу від «касанів» некерованих зірвиголів. Мушу розчарувати мрійників – в українській ситуації такого не буде. Бо, по-перше, щойно Порошенко погодиться на вибори за участю лідерів бойовиків, він може одразу оголошувати позачергові вибори президента. Присутність у парламенті військового угруповання є тому запорукою, а обіцяний закон про імпічмент – інструментом. Добре, якщо обійдеться лише законом...

По-друге, проводити вибори за неконтрольованих кордонів – тихе божевілля, яке, однак, стане буйним у день голосування. Я переконаний у тому, що за такого сценарію ми матимемо кілька нових «гумконвоїв» з Росії, якими доставлять не тільки вибухівку для терактів на дільницях задля картинки Раша-ТВ, але й потрібну кількість «виборців». З Бурятії, Сахи, - не важливо...

Ще один – надзвичайно показовий - момент. Особлива гнучкість наших європейських партнерів, яка дуже часто набуває аж надто непристойних рис. Одразу ж після Мінська, ще не дочекавшись дати припинення вогню, було заявлено про відмову від розширення санкцій з боку ЄС. Не минуло й півдоби, як  заповзяті французи поквапилися зголосити рішення таки віддати Москві злощасні «Містралі». Складається враження, що скоромовки, сказані Олландом та Меркель у вотчині Лукашенки, були симптомом нетерплячки. Не тому, що їх переймала доля України та українців, а від дивного свербіжу долонь від відкладених з нашої з вами вини фінансових оборудок з Путіним.

Що ж, панове, гендлюйте. Від Ліссабона до Владивостока. Цікаво тільки, які митні правила діятимуть на донбаській лінії розмежування...

Ігор Гулик. Ілюстрація: 2travel2.nl

Пес гавкає...

Чому «гламурну» російську тусовку страшно випускати поміж люди

Якщо хтось здивувався поведінкою «звйозд» на вчорашній зустрічі «норманів» у Мінську, то я не належу до цієї публіки. З простої причини: мені кілька разів доводилося мати справу з тамтешніми тележурналістами, і, чесно кажучи, враження мало чим відрізнялися від реакції адекватної публіки на гавкіт «лайфньюсівського» бійця пера і об’єктива.

І справа не у новій генерації телехуліганів, вирощеній у путінському інкубаторі. Мої спогади ще зі совєтських часів, коли юний ВВХ сидів собі під прикриттям у Німеччині. Вже тоді зверхність, відчуття вседозволеності, всезнайства, а головно – специфічного розуміння норм і такту – лізли з московських «метрів», як пруссаки з усіх щілин неприбраної, занехаяної бомжатні.

Напомповані нафтодоларами «золотої путінської епохи», рівно ж як і наркотою, водкою, - ці покидьки уповні уявили себе справжніми господарями життя, конструкторами паралельної реальності. Вони настільки вжилися у неї, що сприймають оточення за прибульців у влаштований на свій штиб світ. Світ, до слова, прекрасно змальований Пєлєвіним, Сорокіним, світ, у якому немає місце Панюшкіну, а тепер, здається, і Нєвзорову, що, гучно хряснувши дверима, днями пішов зі Сноба.

Власне кажучи, учорашній гавкіт – це просто невміння (не небажання, а саме невміння, неспроможність) – відповісти на реальні зовнішні подразники. Це – фобія порожнечі («Чапаєв і порожнеча» - пригадуєте?), холоду після теплої кісєльовскої ванни, нездатність жити серед людей, лише серед симулякрів «русскаго міра». Якось, кілька літ тому, у Куршавелі спалахнув скандал після схожих вибриків російської «золотої тисячі», після того їй заборонили з’являтися на гарматний постріл поблизу цього цивілізованого курорту. Звички господарів, знано, мавпують раби, а терени «братньої» Білорусі їм ввижаються феодом з усіма наслідками – аж до права першої ночі.

Симптоматично, але учора ж таки холод пєлєвінской порожнечі повіяв від чергової маячні Лаврова. Він заявив, що Росія не може забезпечити контролю над своїм же кордоном з Україною. Нонсенс: держава, що позиціонується не інакше, як крутезна ядерна потуга, телеглашатаї якої щось там белькочуть про ядерний попіл і «Варшаву за дві години», визнає своє повне безсилля перед бандою гопників з ДНР/ЛНР. Звиродніння московської знаті сягнуло свого апофеозу, «обломовим» в облом не те, що встати з канапи, їм «впадло» гавкнути на своїх годованців, «посланців русскаго міра». Вони чудово знають, що у відповідь почують завивання зграї...

А гавкати на пристойне товариство – в сам раз, бо є легковажна впевненість у тому, що, мабуть, ніхто не з’їздить по пиці... Просто обійдуть, щоб не наступити, не торкнутися парії з ноутом і айфоном...

Путін та ідеологи «рускаго міра» потрапили у пастку, сконструйовану власноруч. П’ятнадцять років вони фізично нищили не тільки тих, хто бодай намагався реагувати на тренди глобального розвитку, вони вбивали у мізки мільйонів постулат про вищість сили, брутальності над мораллю, розумом, совістю. І тепер публіка, навчена тільки «гавкати» і жерти, першою потягнеться до горлянок учорашніх ідолів, якщо ті бодай натяком продемонструють хибність своїх буденних мантр.

Кільце порожнечі довкола Росії невмолимо стискається. Її агресія марна, бо окрім України, де б’ють по зубах, вона провалюється у ніщо, в ігнор, подекуди у принизливі кпини, сенс яких навіть невтямки «чапаєвим». Росія змушена маліти, мов шагренева шкіра, і ось коли псам і псарям справді забракне у ній життєвого простору, вони візьмуться за звичну справу – рускій бунт. Цікаво, що провінція, «глубінка» захоплено спостерігатиме за цим видовищем, аби відтак, на згарищі, за звичкою мародерів, визбирати залишки панських статків.

Ігор Гулик. Ілюстрація: smotri.com

Право на «беатифікацію»

Чому Amnesty International вважає Руслана Коцабу «в’язнем сумління», а Надію Савченко – ні?

Коли ми переможемо, - а ми обов’язково переможемо, - то маємо пам’ятати достеменно кожну деталь цієї дивної і виснажливої війни, кожен порух ворога і приятелів, кожен жест доброї волі, рівно ж як кожну підлість, вчинену тими, від кого аж ніяк того не сподівалися. Пишу це тому, що переконався у невідворотності фрази про те, що війна все спише. Паради, феєрверки, привітання, прапори переможених під ногами «лідерів нації». І сонм «батьків», такий, зазвичай, численний. Маємо перервати врешті-решт традицію легковажного всеїдства...

Цей ліричний відступ має причини. У понеділок івано-франківське видання «Паралелі» з посиланням на Тетяну Мазур, директора Amnesty International в Україні, повідомило, що ця поважна правозахисна організація визнала затриманого (ще не посадженого на 60 діб за рішенням суду!) Руслана Коцабу «в’язнем сумління».

Можна було б аплодувати оперативності АІ у реакції на зневажені людські права громадянина Коцаби, якби не один збіг обставин. Стежачи учора за перебігом московсько-басманного судилища над Надією Савченко, яка голодує у тамтешньому застінку довше, ніж Коцаба сидітиме у СІЗО, я раптом згадав про Amnesty International. І що ж з’ясував за допомогою пошуковиків? Захисники путінської заручниці кілька разів зверталися до АІ з проханням визнати Надію політв’язнем, у відповідь же чули теж багаторазові обіцянки керівництва Amnesty International. Тільки обіцянки, нічого більше... Були, правда, пояснення: Надія – військовик. Але уже чотири місяці, як її статус змінився: вона народний депутат, член української делегації у ПАРЄ. Були й геть дивні заяви найвищого керівництва АІ, на кшталт «справа Савченко викликає багато запитань...». З прозорими натяками на конспірологію... 

Гадаю, читачам не варто пояснювати різницю між Савченко і Коцабою в новітній історії України. Про Надію не казатиму, вона продемонструвала все своїм рішенням про голодний протест.

Про Коцабу теж не хотілося б особливо поширюватися, щоб не множити загальновідомі факти. Однак, мабуть, не вийде повністю оминути факт його присутності у Москві, де, на відміну від Савченко, він був дуже популярним у компанії її мучителів. Чим би не виправдовував Руслан свою позицію, він, мабуть, не зуміє втямливо пояснити українцям саме цього штриха власного життєпису. Моральний він – цей епізод чи аморальний, - вирішувати не мені. Навіть не слідчим СБУ, судді, який обрав запобіжний засіб, судді, який через два місяці окреслить подальшу долю «пацифіста», «правдолюба» і,.. згідно із версією Amnesty International, в’язня сумління. У правоохоронців є свої параграфи і циркуляри.

А про АІ хотілося б поговорити докладніше. Про критерії «беатифікації», адже у певних колах уважають, що стати в’язнем сумління рівнозначно долученню до сонму святих і непогрішних. Зрештою, про коректність визначення «в’язень сумління» у випадку Коцаби. В часи моєї молодості так називали, - якщо не помиляюся, - осіб, гнаних режимом за віру. Наприклад, кардинала Сліпого, Івана Геля, Йосипа Терелю – активістів руху за легалізацію катакомбної на той час УГКЦ.

А що проповідував Коцаба? Що влада в Україні недолуга? Тоді в’язнями сумління слід зробити більшість освічених і бодай трохи поінформованих громадян. Що особи, які підлягають мобілізації, мають «косити» від неї у час війни? Тоді це не віра, а, щонайменше, правопорушення. Бо навіть в мирні часи за ухиляння від призову до війська карали, не СІЗО, звісно, та все ж...

Гадаю, пан Коцаба дуже хотів бути «беатифікованим» за життя. Мої доволі надійні джерела стверджують, що він навіть просив високопосадовця облвійськкомату, аби той виписав йому повістку. Тихо так вмовляв, не на камеру, як це робив зазвичай. Аби стати «мучеником» швидко і по-дорослому: не пішов на фронт – посадили. Не вийшло... Довелося їхати до Москви, обговорювати дії київської «хунти» з Пушиліним і К. Добірне, я б сказав, товариство. Мабуть, теж потенційні «в’язні сумління» за дивною версією АІ.

Та досить, мабуть, про Коцабу. І про Amnesty International. Чомусь усі схожі правозахисні організації, яких ще вчора мали за останніх світочів у темному царстві свавілля і тиранії, нині демонструють макабричну заангажованість. Варто бодай згадати місію ОБСЄ, про яку в зоні АТО ходять доволі зловісні чутки, а в українському фейсбуку вона незабаром має шанс стати хітовим персонажем у спільнотах шанувальників чорного гумору. 

Отож, шановні, після нашої перемоги не забудьмо: крім «кіборгів», героїв-мучеників Іловайська, захисників Дебальцево, маємо ще й «святих». Завдяки рафіновано-демократичним і супер-правозахисним взірцям незалежної думки, втіленим у наразі двох абревіатурах – АІ та ОБСЄ.

Ігор Гулик. Ілюстрація: ria.ru

Р.S. Серед моїх давніх знайомих є ті, хто започатковував діяльність Amnesty International в Україні. Дуже порядні і направду жертовні люди. Правда, ось вже кілька років, як про них не чутно у контексті діяльності їхнього ж дітища. Симптом?   

«Погані руки» Обами і «евтаназія» Меркель

Питання не у припиненні вогню, - воно – у ціні, яку має заплатити не канцлер, не середньостатистичний німецький бюргер, а Україна, - за це припинення

Поки Путін підігріває пристрасті, піднімає планку протистояння на Донбасі у дуже далекому від зони АТО Єгипті, у не менш віддаленому звідти Вашингтоні Обама та Меркель вправляються у креативі. Поза тим, креатив, за визначенням одного недурного чоловіка, у сучасному світі часто перетворюється на синонім шахрайства.

Канцлерін геть втратила німецьке раціо. Вона заявила, що не зможе жити, якщо не досягне припинення вогню на Сході України. Зважитися на таке, погодьтеся, здатен не кожен політик, тим паче, що ніхто не вимагає від фрау Меркель аж такої офіри. Питання не у припиненні вогню, - воно – у ціні, яку має заплатити не канцлер, не середньостатистичний німецький бюргер, а Україна, - за це припинення. Питання навіть, - якщо цинічно, - не в тому, чим здатні пожертвувати українці; за великим рахунком мова про те, до яких поступок агресорові їх здатні змусити закордонні партнери задля того, аби канцлерін не вчинила самогубства.

Судячи з вимог Путіна, без виконання яких він погрожує узагалі не з’явитися завтра у Мінську, ця ціна виявиться для України неприйнятною. Бо, видається, саме вони постануть перед дилемою: стримати Меркель від «суїциду» чи погодитися на евтаназію власної країни. Відповідь, гадаю, не потребує додаткових коментарів.

Можна, без сумніву, розумувати про те, що світ, а особливо Америка, дуже чекатимуть на висліди Мінська-2. Кажуть, Обама тримає заправлену свіжим чорнилом ручку, аби поставити нарешті свій автограф під рішенням про постачання Києву летальної зброї. Це, мовляв, трапиться лише за умови, коли ВВХ й надалі гратиме уподобану ним роль мачо. Але так кажуть розмаїті ясновидці, здебільшого майстри нового жанру – політичної фантастики. Сам же президент США дуже несподівано пояснив учора свою майже жирафину втямливість. Він – Обама – остерігається, щоб американська зброя раптом «не потрапила у погані руки».

Я розумію занепокоєння американського лідера. Часто, дуже часто зброя made in USA поверталася проти самих «виробників». Наприклад, у випадку Аль-Каїди. Адже нині вже ніхто не сумнівається у тому, з чиєї подачі і за чийого активного сприяння на світ Божий з’явився Осама зі сонмом войовничих адептів.

Та навіть за таких обставин мені невтямки, звідки в Обами такі дивні алюзії. Невже і у Вашингтоні чутно заклики Кісєльова і К про те, що, приміром, добровольчі батальйони, замість того, аби воювати з агресором, снять походом на Київ? Чи, може, під лексичною фігурою «погані руки» Обама приховав особисту неприязнь до «кіборгів», які майже голіруч тримали оборону Донецького летовища? Думаю, це не так. Швидше за все, господар Білого дому всерйоз побоюється, що українці, оснащені FGM-148 (джавелінами) та іншими чудернацькими американськими цяцьками, виженуть окупанта зі своєї землі і посунуть на Москву. На столицю тієї країни, яку Обама, за вчорашнім таки зізнанням, хотів би бачити «сильною, процвітаючою Росією, яка буде нашим партнером». У такому випадку Бараку доведеться почекати принаймні до завершення каденції Путіна, якщо останній взагалі планує такий варіант.

...Не секрет, що улюбленою справою політиків є гра у слова. За нею вони ховають не тільки справжні наміри, але й людські слабинки, страх, розгубленість, непевність. Що Меркель, що Обама мають вже цілий комплект прикладів, як грою у слова їхній кремлівський «партнер» фактично зруйнував дотеперішній світовий порядок. Американський президент має ще один добрий досвід бездумного використання слів – досвід «перезавантаження» стосунків з РФ, яке завершилося 2008-го у Грузії, а 2014-го дістало логічне, як на здоровий глузд, продовження в Україні.

Слова – полова, спосіб уникнути дії. Саме так слід трактувати «суїцидні» зізнання Меркель і сумнівні метафори Обами. Думаю, завтрашній Мінськ-2 стане аргументом на користь саме такого висновку.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vk.com