Політика евфемізмів

Ризький форум - прямо-таки, не саміт, а конференція філологів

Усе сказане нинішніми політиками слід відтак звіряти з якщо не тлумачним, то, принаймні, зі словником синонімів. Йдеться не про багатство словникового запасу рублічних осіб, – про те клопіт їхніх спічрайтерів. Мова про намагання втекти у хащі евфемізмів, аби приховати власну нещирість або ж колективну невизначеність позицій.

Учора ми мали схожий прецедент у справі визначеності ЄС у справі безвізового режиму для України та Грузії. Це ж треба, найвищі євро посадовці 28 унійних країн два дні думали-гадали у Ризі не про проблеми безпеки, а про те, як віртуозніше вбрати у словесні шати фактичну відмову Києву та Тбілісі. Прямо-таки, не саміт, а конференція філологів. А наш президент прямо таки мліє перед журналістами з того, що підсумкова декларація визнала європейський вибір України і не забрала у Києва перспективу. Так це ж прописано чорним по білому в Угоді про асоціацію, і здається, не потребує зайвого дублювання!

Лексика, виявляється, має значення, ще й яке значення! Особливо, для пересічних українців, яких вже утретє «кидають» з перспективою безвізових відвідин нового «старшого брата». Причому кидають, радше, свої. Хоча, декларація в Ризі – не що інше як фіговий листочок для прикриття відвертої нехоті Брюсселя приєднати до себе саме Україну. Молдову – можна, Албанії (!) – світить. А нам – зась!

Далі за стилістичні вправи взявся президент Європейської Ради Дональд Туск. Він виступив із репліками, які, у принципі, мали на меті приховати стратегію так званого „східного партнерства” для країн колишнього соціалістичного табору, які досі живуть сподіваннями на приєднання до ЄС. Унійний діяч сказав щось несуразне:  "Це щось на кшталт індивідуального покрою, з урахування готовності та суверенного вибору. Важливо, що ми хочемо їм допомогти, допомогти змінити суспільство на користь громадян, що також значить, що вони будуть стійкішими до зовнішнього тиску». Макабризм фрази полягає в тому, що не можна зрозуміти єдині «правила і стандарти» демократичної Європи у контексті проголошених лекал «індивідуального покрою». Туск не зупинився, його фраза про особисте рішуче налаштовання «бути настільки амбітними, наскільки це можливо у питанні споглядання того, як цей процес (скасування віз – Авт.) прямує до свого вдалого завершення" містить ключовий принцип - «споглядання».

Правила і стандарти – це категорії, радше, морального та гуманітарного плану, а ось „стратегія відносин” ЄС з Росією, яку у Ризі намагалися ретельно камуфлювати заявами пожежного штибу, приховує у собі акурат протилежну суть – економічні зиски і мілітарну осторогу. Європа й надалі бавиться з агресором у небезпечну гру, ставками у якій є, на жаль, долі цілих народів, до слова, європейських. Думаю, марно, Лавров вже пообіцяв вивчати ймовірну антиросійщину у «буркотінні неадекватного ЄС» на саміті СП.

Я не скажу, що діячі Унії кардинально відрізняються від наших, вітчизняних, у сенсі захоплення евфемізмами. Той же Клімкін з К воліє подати брюссельську поразку за видатну перемогу. Президент, правда, конкретизував «український гордіїв вузол» у доволі несподіваний, зате, як на мене, вдалий спосіб: він попросив хорватів поділитися досвідом постокупаційної реанімації, точніше кажучи, секретом перемоги.

Однак Порошенко теж плутається у трьох соснах: розповідаючи про відданість своєї команди, коаліції та уряду цивілізаційному вибору, він тут же кидається шукати офірних цапів для заклання за неготовність до безвізових паспортів. Їх, мабуть, таки легше знайти серед порошенкових високопосадових європейських візаві у Ризі.

Словника б треба, словника...

Ігор Гулик. Ілюстрація: klopp.ru    

Утома від ілюзії?

Україні не поталанить скласти іспит на демократичну зрілість екстерном. А нашим демократичним студіям не надто допоможуть європейські чи американські порадники

Коли мова заходить про Україну і про те, що відбувається тут, навіть найбільші її симпатики, лави яких, що не кажіть, таки рідшають, все частіше артикулюють своє відчуття втоми. Мовби забувши, що мають справу з державою, де нація і еліта упродовж ледь не півтисячоліття не були господарями у власному домі. Де обов’язковою умовою виживання, сякої-такої кар’єри був конформізм, а то й відверта колаборація з окупантом. Де за вільне слово (навіть не вчинок!) карали жорстоко й немилосердно, де навіть поняття демократії було дискредитоване совєтським прикметником.

Отож, коли поодинокі депутати Європарламенту кажуть, що «втомилися» від України, що «все в Україні, пов’язано лише з особистостями», то, певна річ, демонструє розчарування. Але у чому? В ілюзії того, що налаштовані не на власну ініціативу, а на обіцянки «верхів», громадяни враз переорієнтуються і візьмуться самотужки полагоджувати власні справи? У фата-морганному сподіванні, що 46 мільйонів різних ментально, культурно, освітньо, конфесійно й ідеологічно українців вишикуються під знаменами одного кольору і заради цього облишать «шкідливу звичку» думати кожен по-своєму?

Либонь, не варто плекати нездійсненних мрій: Україна абсолютно нічим не відрізняється від інших країн, які торували шлях до демократії, національної консолідації та фундаментальних цінностей століттями. Німці, до слова, також мають досвід «звикання до демократії», і проблеми їхнього Сходу (колишньої НДР), мабуть, болять усій країні не менше, ніж, скажімо, нам.

Я не думаю, що Україні поталанить скласти іспит на демократичну зрілість екстерном. Я також не певен, що нашим демократичним студіям надто допоможуть європейські чи американські порадники. Коли ми направду впряглися у віз державотворення, то маємо починати із азів, а не отак, неперебірливо й похапцем всотувати все, що кажуть нам звідти. Бо серед визнаних західних авторитетів, на жаль, трапляються й пройдисвіти, охочі заробити на нашому невмінні й незнанні.

Мені не ходить про те, що маємо відмовитися від чужого досвіду. Але чомусь маю переконання, що лише перейшовши те, що випало пройти тільки нам, набивши чимало ґуль і синців, сотні разів помилившись і сотні разів виправивши свої огріхи, здобудемо те, чого прагнемо. І цей здобуток буде справді нашим, таким, що ним можна буде пишатися.

Хай нині нам важко, хай найближчий час не обіцяє радикальних змін, хай виклики, які постають перед нами, серйозні, ба навіть страшні. Але тільки подолавши їх самотужки, переживши все і відчувши все, зможемо з певністю сказати: так, це було, воно – позаду. Тепер час замислитися над тим, що буде. Тепер час і на мрії.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Шарм деструкції-2

Питання до держави вичерпалися. Претензії до політиків вважаються ознакою неадекватності, запити до місцевої влади – спробою самогубства або ж методичного биття головою у стіну

У всій нез’ясованій українській ситуації, серед хаосу і певної бравади з приводу усіх катавасій, мабуть, найконструктивнішою є позиція найупослідженішого пересічного громадянина. Вона полягає вже не у традиційно-ментальному „моя хата скраю”, а радше – у комуністично-тичинівському „нам своє робить...”.  Затятість, з якою вітчизняне поспільство пробиває собі дорогу до нормального людського життя вражає масштабами: якщо раніше цілковитою послідовністю у досягненні мети „хворували”, здебільшого, освічені і національно-налаштовані західники, то тепер мешканці Центральної та Східної України цілком можуть дати нам фору.

Питання до держави вичерпалися. Претензії до політиків вважаються ознакою неадекватності, запити до місцевої влади – спробою самогубства або ж методичного биття головою у стіну.  Індивід починає запитувати себе: яким він хоче бачити свій побут, що потрібно зробити для „поліпшення свого життя вже сьогодні”, як оминути зайві рогатки на шляху до омріяного. Відтак постають питання про те, якою має бути країна, аби у ній мені жилося комфортно і погідно.

Тому, на відміну від шарму деструкції, який наполегливо пропонують нам як своєрідне естетичне кредо політики, „маленький українець” пропонує щось конкретне і своє, але, далебі, не руйнівне і негативне, а творче у своїй суті. Хай він обирає не найкращий шлях, приміром, зважується на роботу за кордоном, цілком усвідомлюючи, що прогодувати родину він може й перебуваючи тут. Але його рішення є усвідомленим і меркантильним: йому варто не тільки виживати, а жити, жити, як у Європі, хай навіть як у „новій Європі”. Тому останнім часом, не зважаючи на владні катаклізми і скандали, на галопуючу інфляцію і свідоме налаштування на саботаж з боку різних політичних експериментаторів, у нас процвітає сільське будівництво, вузи не можуть взяти на навчання усіх охочих, а вулицями важко протиснутися серед корків авт.

Тому коли інтелектуали на кшталт Сергія Глузмана впадають у депресію, зауважуючи, що „країна живе за законами давнього Вавилону. Раб, що раніше мав право на пайку і злягання, отримав ще одне право: говорити і писати. У порожнечу... Свобода безвідповідального слово мовлення”, не слід трактувати їхні слова буквально чи, принаймні, зі значною часткою категоричності. Раб, який заговорив, – вже не раб. Той, хто втямив безсенсовість апеляцій до влади, – громадянин, бо має відвагу на власну відповідальність за себе і за тих, хто поруч. Той, хто не піддався деструкції і може відрізнити правду від словесної полови, біле від чорного, демократію від політспекуляцій на її грунті, є вільною людиною, здатною на значно серйозніші речі, ніж поборювання уявних супротивників.

Тому цей парламент, цей уряд і цей президент навряд чи потраплять до когорти довгожителів. Питома частка колишніх рабів, які врешті отримали дар мови і дар мислення, стрімко зростає. Такими є суспільні обставини, у яких вони були рудиментами старої, прогнилої системи, маленьким острівцем, на якому знайомі до болю фігури спробували продовжити своє існування, застосовуючи звичні важелі та механізми для упокорення абсолютно нової сутності загалу.  Їх змусили переформатуватися, мімікрувати, „окультуритися”. Але не настільки, щоб вони змогли запропонувати суспільству абсолютно новий продукт, який відповідає його вимогам. Тому їм доведеться повторити „коломийку”, і так триватиме, допоки інтереси політиків та інтереси тих, хто їх годує, не дійдуть певного консенсусу.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Не для проби…

Обиватель ніколи не обере на владу кращого за себе. Бо це суперечить його власному его

Колись великий Папа Іван Павло ІІ сказав, що «не живуть, не кохають і не помирають для проби!». Тобто живуть насправжки, не даючи собі фори, мовляв, - чернетка все те, що було досі, візьму радирку, ретельно витру зі своєї біографії непотрібне і спробую знову.

Так, у принципі, не буває, та чомусь люди затято повторюють цей хибний досвід, сподіваючись на диво, - а раптом вийде! Не вийде, на жаль…

Двічі за новітню історію українці спробували переінакшити те, що мали раніше, двічі виходили на Майдан з надією і рішучістю «витерти» старий досвід і розпочати все спочатку. Помаранчева революція завершилася диктатурою Януковича. Ми стояли над прірвою, ризикуючи вкотре втратити країну. Останній Майдан втримав нас на фатальній межі, однак його наслідки виявилися геть не такими, як про те думали мільйони у центрі Києва.

Ми готові, як з’ясувалося, на хвилеві спалахи самопожертви, на різкі рухи «радирок», ба – навіть на реальні офіри життям. Однак, не годні досі втямити, що життя не дає нам шансу на «проби». Що розпочате один раз слід продовжити. Що ніхто, жодна влада, не дасть нам бажаного, якщо ми, спалахнувши, знову охолонемо і лишимо без нагляду те, за що боролися.

Це – вже не питання аргументів, переконань, це, радше, питання віри. Якщо її немає, якщо наші наміри обмежені рамками революційних імпульсів, якщо ми не здатні заради омріяного результату змінювати не лише владу, але й самих себе, якщо за безперервним потоком невтішних новин ми не бачимо головної мети, якщо негатив затуманив нам обрії, - то справа кепська. Обиватель – істота невибаглива, він у будь-якій ситуації віднайде для себе власну зону комфорту, з якої лише злобно оглядатиме довкілля, вишукуючи у ньому причини своєї упослідженості. Він ніколи не зважиться на крок, здавалося б, мізерний, порівняно зі всенародними здвигами, масовою жертовністю на Майдані чи на війні, - обиватель ніколи не обере на владу кращого за себе, розумнішого, кваліфікованішого. Бо це суперечить його власному его, його завищеній самооцінці, його переконаності у власній правоті і значущості.

Ми урешті-решт мусимо подолати у собі цей обивательський комплекс. Якщо, звісно, живемо не для проби. Адже вміємо зводити власні оселі не до піддашшя, а до «квітки». То чому легковажно постановили, що процес побудови держави завершується на банальній зміні фасаду? З іншого боку, якщо самі не вміємо класти цеглу, то наймаємо доброго муляра, з яким погоджуємо платню, рівно ж як і те, що він має зробити. І не ліземо з дилетантськими порадами, коли той працює, не вказуємо йому, скільки чого класти у розчин, не тримаємо васервагу. Ми довіряємо йому, принаймні, спочатку, хіба вже його огріхи чи відверта халтура стануть очевидними. Тоді просто звільняємо невмійка, шукаємо іншого…

Так і з нашими керівниками. Вони працюють так, як знають, вони, зрештою, такі ж як і ми, невмійки. Бо чи хтось досі пробував ламати систему, воюючи одночасно, - на Сході у прямому сенсі, а з невігласами, політичними недоброзичливцями, здирниками на внутрішньому фронті? Ці недосвідчені наші урядники теж наймають нібито знавців, та, на жаль, не завжди ці знавці адекватні ситуації і ризикам.

Я розумію, вірити владі важко. Тим паче українцям, для яких поняття держави і державних осіб завжди було синонімом окупанта, визискувача. Але, зрештою, хіба влада, хай навіть своя, є константою? Хіба під постійним недремним оком громади вона не здатна міняти свої шкідливі звички? Хіба не розуміє, що за першої-ліпшої нагоди її витурять зі зручних крісел? Гадаю, в Україні, на щастя, відповіді на ці запитання вже однозначні.

Ми справді живемо не для проби. Бо, зрештою, кожен день скапує, мов віск, з нашої власної свічі. Це – час відведений нам долею, і годі його марнувати на те, що відтак здаватиметься нашим же дітям дрібницями, половою, непотребом. Аби так не трапилося, варто спробувати виборсатися із мушль власного затишку, глянути на світ ширше, побачити перспективу, зрозуміти вчинки і мотиви інших, повірити іншим. І, якщо треба (а таки треба!), спробувати змінити самих себе.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Коломийки

В Україні триває цинічна гра з розрахунком на те, що й залучені до неї статисти – такі ж циніки, як і режисери схожих дійств

На місці великоголових політологів і ремісників дрібнішого штибу, які намагаються передбачити, що ж трапиться в Україні найближчим часом, я б даремно не мудрував. Нікколо Макіавеллі вже колись написав:  „Аби дізнатися, шо має відбутися, достатньо простежити, що вже було... Людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті, а тому неодмінно даватимуть одні і ті ж результати”. Мабуть, з цього і слід починати будь-який прогноз.

Є проблема країни, схильної до імпульсивних вчинків. Є проблема еліти, не навченої шукати нових шляхів до порозуміння із загалом. Тому найперше, що трапиться – нічого не трапиться. Нового.

Процес розпочався з традиційних для України непорозумінь серед верхівки. Відтак маємо ефект концентричних кіл, які, мов хвилі, спровоковані каменем на спокійному плесі, охоплюють увесь терен, спочатку дістаючись владних містечкових бюрок, а згодом „дістають” маси. Причому, тубільні урядники, самі того не відаючи і не бажаючи, провокують „народ” на інтерес до політики. Що було за часів кучмового референдуму? Зірвані з роботи натовпи юрмилися на міських майданах або ж у сільських клубах на підтримку не зовсім втямленої ними ж ідеї. З іншого боку – опозиція гуртувала прихильників, аби зашкодити організаторам плебісциту. Коли офіційні пристрасті сягли апогею, обидва крила заангажованої масовки порозумілися між собою і гуртом визначали найочевидніший об’єкт для свого невдоволення – владу. У результаті –  «Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!»).

Стара коломийка звучить тепер вкотре. Прихильники президента виходять на трибуни, аби висловити обурення корупційними схемами прем’єра. На адресу Порошенка летять звинувачення з очевидними натяками на «прокремлівську змову». І те, й інше – цинічна гра з розрахунком на те, що й залучені до неї статисти – такі ж циніки, як і режисери схожих дійств. Але, далебі, це не так.

Народ наразі вичікує, громадячи враження та досвід, аби незабаром зробити далекоглядні і незворотні висновки. Незабаром, бо політики легковажно забули, що в Україні був 2014 рік, і після нього загал здобув практичний навик реалізації задавнених кривд.

Найпоміркованіші з владоможців волають про небезпеку дочасних виборів, усвідомлюючи, що вони можуть завершитися тектонічним зсувом України на користь неочікуваних радикальних сил. Якщо так трапиться, то цілком реально сподіватися, що і пропрезидентським, і пропрем’єрським доведеться вкотре опановувати урок, незасвоєний свого часу, – урок опозиції.

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com   

Коротке есе про гротеск

Україна, з її екстрімом війни, реформ тощо, є своєрідним ельдорадо для любителів безкоштовного піару

Ні, світ не зістрибнув з гальмівних котушок, і не прямує до прірви, як те просторікують численні ясновидці. У світі, - через розвиток комунікативних каналів, доступ до них неймовірного числа охочих, - просто руйнується грань між «бути» і «здаватися». Ласих до останнього, - аж зашкалює, зрештою, хіба їх було менше й раніше? Однак тих, хто обирав «бути», тобто справжнє, неілюзорне, практичне і ефективне, цінували акурат за результатами праці, а не за анонімними філіпіками у фейсбуці.

Я переконаний прихильник ідеї залучення іноземних фахівців у процес реформування України. Дуже шаную їхній вибір і щире прагнення допомогти моєму народові. Водночас, - і про це слід казати вголос, - раджу остерігатися осіб, які, - через різні обставини, - можливо, хочуть, але не можуть. Поза тим, цілком прогнозовано, що доброю нагодою не скористатися гріх і для розмаїтих ушустів, яких хлібом не годуй, лише б попіаритися. А оскільки Україна, з її екстрімом війни, реформ тощо, є своєрідним ельдорадо для любителів безкоштовного піару, - їх тут не бракує.

Це я про історію із Сашею Боровиком, випускником Гарварда, успішним менеджером Microsoft, безцінним кадром юридичного департаменту компанії Akamai Technologies. Історію, про яку не надто розводяться оскаржені в обструкції «фахівця» Кабмін і Яценюк, і про яку найбільше голосить сам звільнений, а також левова частка фейсбучних активістів.

...Тут ось яка справа. Від Згуладзе я щодня чую про працю над реформуванням української міліції. Згуладзе, наскільки я розумію, Гарвардів не закінчувала (у неї рік навчання в Оклахомі, а так – скромний диплом Тбіліського університету). Вона – практик, а, отже, деякі її висловлювання ріжуть слух. Не тільки у ніжних на вуха Боровика, а й у тисяч «правоохоронців», яким доведеться посунутися з посад завдяки реформам грузинки. Ека не церемониться з підлеглими, розуміючи, що працює в країні, де вишукана лексика і етикет спаплюжені популістами; не вимагає для себе особливих умов.

А ось про реформу авторства Боровика, бодай натяк на проект такої реформи, я особисто не чув. Ба більше, - припускаю, що наказ про його призначення на посаду першого заступника міністра економіки існує лише і уяві ображеного чоловіка. Реально чув лише скарги, кпини і невдоволення від браку уваги. Нарцисизм? Не думаю... Радше, прагнення «здаватися», мовою, яка не до смаку естетам, - дешеві понти.

Гротескна виходить ситуація. Невже Боровик кинув усе задля того, аби в Києві «сісти в паланкин» і вдихати фіміам від присутності своєї персони на Печерських пагорбах? Якщо так, то жорстока реальність хутко поставила все на свої місця. Тут, де волонтери тримають армію, де кожен чиновник вилітає з насидженого крісла з боями, схожими до Іловайська, балансувати між «бути» і «здаватися» можна недовго. Справжність тут цінується вище статусів, посад, дипломів, щирість намірів одразу проходить випробування обставинами, наближеними до воєнних. А велемовними ораторами власного розливу тут хоч греблю гати, і, до слова, не в одного з них у шафі – диплом як не Єля, то Кембриджа.

Жодним чином не виправдовуючи «кривдників» Саші, - вони, здебільшого, й справді, не надто охоче миряться із крахом системи, у якій було комфортно і затишно, - скажу інше. Яким би не був президент, прем’єр, міністри, керівники нижчі рангом, - вони вже чудово усвідомили, що рано чи пізно, відповідатимуть за все. Зістрибнути, як оце вчинив Боровик, - їм не вдасться. Так чи інак, - політично чи цілком кримінально, - вони здадуть звіт перед тими, хто їх обирав. Тому й ходять між краплями дощу, між «бути» і «здаватися», і останнє, на їхній же жаль, все частіше і частіше закінчується гротеском.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Практикуючи демократію

Загал має інструментарій, аби вказувати на двері носіям скомпрометованих ідей чи не надто охайним у моральному сенсі політикам

Скепсис щодо демократичності процедур, з якими у стінах парламенту хитка більшість проштовхує життєво важливі для країни рішення, лунає, здебільшого, з уст опозиції, яка уперто не бажає визнавати себе такою. Таке налаштування, зрештою, також є сумнівно демократичним, позаяк класичні схеми демократії передбачають акурат існування конкурентних політичних еліт, а не суміш несуразностей, яку пропонують загалові під незрозумілим брендом «широкої коаліції».

Жан-Франсуа Ревель, опублікувавши книгу «Відживлення демократії», мабуть, і не передбачав, що, полемізуючи з французькими соціалістами, він мимоволі втручається у дискусію українських політичних еліт. Саме вони продукують суперечки, які є повчальними для світу, який лише кілька років тому позбувся найбільшої тоталітарної імперії. Повчальними у тому сенсі, що провадяться між носіями старих штампів та стереотипів і людьми, схильними практикувати демократію у не надто сприятливому середовищі.

Папа Іван Павло ІІ ще у своїй енцикліці 1991 року «Centesiumus annus» також розмірковував над перевагами соціалізму та вільної економіки, надаючи пріоритет, ясна річ, останній. Однак одразу ж зауважує, що коли «вона не вписується у чіткий юридичний контекст, що ставить її на службу повної людської свободи», – то її наслідки будуть негативними.

Наразі ж, як би несмачно виглядали «казарменні» голосування у Верховній Раді, наміри зацікавлених блокувати трибуну, безконечні торги за дрібні посади, – однак вони уписуються у правничий контекст і ні на йоту не порушують регламентів, процедур чи, скажімо, чиїхось людських прав. У того ж таки Ревеля знаходимо: «…Засуджувати демократію під тим приводом, що деякі демократичні уряди погано урядують, рівнозначно обезголовленню хворого, замість вилікувати його від мігрені. Демократія не зліквідовує ані людські істоти, ані виборців, ані обранців. Але вона прийнамні заслуговує на повагу вже за те, що не забороняє їм проявляти свої якості».  

Акурат завдяки оцій можливості «проявляти свої якості», загал має інструментарій для того, аби вказувати на двері носіям скомпрометованих ідей чи не надто охайним у моральному сенсі політикам. Приклад регіоналів, мабуть, не вичерпує низки діячів, які вишикувалися у чергу до політичного забуття. Українська політика, незалежно від бажання чи небажання її фігурантів, переживає зміну поколінь. Цей процес разом з практикуванням демократії, – почасти невмілим, почасти награним, але її відживленням, – колись таки дасть бажані результати.

А громадянське суспільство, – один із запобіжників, застережних дзвіночків, якими попереджають провідників про певні проблеми. Головне, – воно має можливості це робити, не остерігаючись репресій, цензури, замовчування чи ігнорації. Зрештою, можливість сприймати чи не сприймати таку оцінку також гарантовано.      

Ігор Гулик. Ілюстрація: pix.com.ua