Майбутнє свободи

Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває відповідальність за його наслідки

Один із гуру анархізму Ніколай Бакунін переконував своїх однодумців, а разом із ними тодішній режим у тому, що „неможливо досягти свободи в майбутньому, утискуючи її нині”. Екстраполюючи на сучасний світ це переконання адепта „матері порядку”, мусимо зі сумом зауважити, що більшість нинішніх борців за демократію, – не тільки в Україні, але й у світі загалом, – обрали за правило іншу формулу досягнення „щастя” – мета для них виправдовує засоби. Це – універсальний принцип, прикладний для тих, хто насправді не бачить перспективи, але створює ілюзію цього бачення, задля хвилевих, швидкоплинних цілей, здебільшого, пов’язаних зі збереженням власного статусу кво.

Закон про патріотизм в Америці, безсумнівно, можна уважати зразком такої маніпуляції. Боротьба із тероризмом, – проблемою, породженою політикою США колись, – невідоворотнім бумерангом ударила основи тамтешнього порядку речей, і владі залишаються лише словесні маніпуляції задля виправдання потреби згортання демократії.

Гібридна війна на Донбасі – теж тест на „вроджену прихильність” Заходу ідеалам свободи. Ба більше, – тест, який не потребує особливих зусиль політиків, він виявляє лише здатність особистості (громадянина) офірувати заради вищої мети своє бажання наживи. Він передбачає довіру – чи не головний аспект демократії – всіх до всіх, оскільки без довіри не можна уявити ні суспільного діалогу, ні тим паче суспільного консенсусу.

Сучасна Україна також є полем випробувань для її демократичного вибору. Ми можемо скільки завгодно співати дифірамби Революції Гідності як акту вулканічного вияву народної свободи, але разом з тим зі сумом констатуємо те, що цей акт був миттєвим і спонтанним. А елементи громадянського суспільства виявилися у ліпшому разі картковими конструкціями, які ламаються від найменшого подиху навіть не репресій, а міфічного страху перед тими, кому заздалегідь зліпили імідж диктаторів...

У гіршому ж варіанті ланки цього громадянського суспільства перетворилися у пазли загальної картини тотальної підміни понять: замість самодостатності й ініціативи, вони „чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня діяльність вбудована у загалі схеми стратегій мега-партій.

Отож, майбутнє свободи, яку утискують нині – хто за допомогою потужного державного механізму, хто – через самоцензуру або конформізм (у надії, що важкі часи не тривають довго) – непевне і ефемерне. Не можуть бути вільними фактично раби системи, які тішаться від елементарного задоволення своїх життєвих потреб. Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває відповідальність за його наслідки.

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com      

Про дивне мовчання мас

Над природою та причинами «дивного мовчання мас» ще слід поміркувати. Зрозуміло, воно не триватиме вічно

Після багатьох далеко неоднозначних і часто геть екзотичних для нинішнього українця кроків нової влади ми досі не побачили бодай якогось втямливого вияву народного невдоволення. Так – поодинокі малочисельні тусовки, голодування «валютних боржників», стогін «на Шустері» позавладних діячів, розмови у маршрутках, та й ті більше сповнені сарказму і якоїсь нетипової для них приреченості, аніж гніву…

Якось воно не так, не по-писаному. Соціологи переконують, що лише кожен п’ятий надається до терплячого очікування позитивного результату реформ, готовий задля ймовірних змін офірувати не тільки власним достатком, але й дорогоцінним часом, здоров’ям, ба навіть життям. А решта не схильні підставляти шию під модерний хомут, а тим паче, - мовчки ковтати образи.

Однак у Жана Бодріяра знаходимо пояснення цієї «заціпленості мас»: це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його імени. А отже, це зовсім не форма відсторонености, а досконала зброя». Якщо виходити з такого трактування, тоді стане очевидним, що «досконала зброя» є двосічною: народ мовчить і перед можливими викликами, які, без сумніву, матимемо найближчим часом у суто побутовій царині тарифів та цін; але той же народ не дозволяє говорити від свого імені провідникам, які або не виправдали його сподівань, або ж виявилися неактуальними, нехаризматичними; або просто по-людськи не отямилися від відповідальності та очікувань, які на них звалилися.

З іншого боку, українцям уперше доводиться мати справу із такою «прудкою командою», – радше, ми звикли довго запрягати, тому і Ющенко, і Кучма (про Кравчука – розмова окрема), враховуючи ментальну нездатність громадян адекватно сприймати різкі зміни, воліли довго обсмоктувати свої рішення і ще довше їх втілювати. Про Януковича – мова окрема, захланність і сверблячка кримінальника диктували темп, з яким Сім’я підминала під себе країну.

Нинішні ж правителі теж вдалися до тактики бліц-крігів, прикриваючи її війною і потребою національної мобілізації. І зараз, озираючись на їхнє перебування при цілковитій владі, й справді можна оніміти від змін, що трапилися в країні.

Приклад, який лежить на поверхні, і, можливо, не має прямого стосунку до політики: недавнє журналістське розслідування скромного побуту всеукраїнського начальника ДАІ. Адже, з одного боку, влада обіцяла негайне скасування цієї інституції, з іншого  – декларувала прозорість і боротьбу з корупцією; з іншого боку, не можу повірити, що жоден із урядовців, зокрема чиновників з МВСу, у структурі якого працює цей нувориш, не знали про його сибаристські замашки. Знали, і впевнений навіть чарку пили у даішному палаці.

І штука зовсім не в тому, що охамілого вкрай начальника з тріском звільнять. Штука в агресії, з якою реагують на журналістські і громадські викриття високі чини. Штука у тому, що у глибинних закамарках своїх проданих мамоні душ вони відчувають себе янголами у земному втіленні, непогрішними слугами народу, який, виявляється, може бути «невдячним» і «заздрісним».

...А над природою та причинами «дивного мовчання мас» ще слід поміркувати. Зрозуміло, воно не триватиме вічно, і, можливо, самі маси скажуть, чому їм зараз не кортіло говорити. Якщо, звичайно, матимуть таку нагоду.

Ігор Гулик. Ілюстрація: lebed.com   

Політика евфемізмів

Ризький форум - прямо-таки, не саміт, а конференція філологів

Усе сказане нинішніми політиками слід відтак звіряти з якщо не тлумачним, то, принаймні, зі словником синонімів. Йдеться не про багатство словникового запасу рублічних осіб, – про те клопіт їхніх спічрайтерів. Мова про намагання втекти у хащі евфемізмів, аби приховати власну нещирість або ж колективну невизначеність позицій.

Учора ми мали схожий прецедент у справі визначеності ЄС у справі безвізового режиму для України та Грузії. Це ж треба, найвищі євро посадовці 28 унійних країн два дні думали-гадали у Ризі не про проблеми безпеки, а про те, як віртуозніше вбрати у словесні шати фактичну відмову Києву та Тбілісі. Прямо-таки, не саміт, а конференція філологів. А наш президент прямо таки мліє перед журналістами з того, що підсумкова декларація визнала європейський вибір України і не забрала у Києва перспективу. Так це ж прописано чорним по білому в Угоді про асоціацію, і здається, не потребує зайвого дублювання!

Лексика, виявляється, має значення, ще й яке значення! Особливо, для пересічних українців, яких вже утретє «кидають» з перспективою безвізових відвідин нового «старшого брата». Причому кидають, радше, свої. Хоча, декларація в Ризі – не що інше як фіговий листочок для прикриття відвертої нехоті Брюсселя приєднати до себе саме Україну. Молдову – можна, Албанії (!) – світить. А нам – зась!

Далі за стилістичні вправи взявся президент Європейської Ради Дональд Туск. Він виступив із репліками, які, у принципі, мали на меті приховати стратегію так званого „східного партнерства” для країн колишнього соціалістичного табору, які досі живуть сподіваннями на приєднання до ЄС. Унійний діяч сказав щось несуразне:  "Це щось на кшталт індивідуального покрою, з урахування готовності та суверенного вибору. Важливо, що ми хочемо їм допомогти, допомогти змінити суспільство на користь громадян, що також значить, що вони будуть стійкішими до зовнішнього тиску». Макабризм фрази полягає в тому, що не можна зрозуміти єдині «правила і стандарти» демократичної Європи у контексті проголошених лекал «індивідуального покрою». Туск не зупинився, його фраза про особисте рішуче налаштовання «бути настільки амбітними, наскільки це можливо у питанні споглядання того, як цей процес (скасування віз – Авт.) прямує до свого вдалого завершення" містить ключовий принцип - «споглядання».

Правила і стандарти – це категорії, радше, морального та гуманітарного плану, а ось „стратегія відносин” ЄС з Росією, яку у Ризі намагалися ретельно камуфлювати заявами пожежного штибу, приховує у собі акурат протилежну суть – економічні зиски і мілітарну осторогу. Європа й надалі бавиться з агресором у небезпечну гру, ставками у якій є, на жаль, долі цілих народів, до слова, європейських. Думаю, марно, Лавров вже пообіцяв вивчати ймовірну антиросійщину у «буркотінні неадекватного ЄС» на саміті СП.

Я не скажу, що діячі Унії кардинально відрізняються від наших, вітчизняних, у сенсі захоплення евфемізмами. Той же Клімкін з К воліє подати брюссельську поразку за видатну перемогу. Президент, правда, конкретизував «український гордіїв вузол» у доволі несподіваний, зате, як на мене, вдалий спосіб: він попросив хорватів поділитися досвідом постокупаційної реанімації, точніше кажучи, секретом перемоги.

Однак Порошенко теж плутається у трьох соснах: розповідаючи про відданість своєї команди, коаліції та уряду цивілізаційному вибору, він тут же кидається шукати офірних цапів для заклання за неготовність до безвізових паспортів. Їх, мабуть, таки легше знайти серед порошенкових високопосадових європейських візаві у Ризі.

Словника б треба, словника...

Ігор Гулик. Ілюстрація: klopp.ru    

Утома від ілюзії?

Україні не поталанить скласти іспит на демократичну зрілість екстерном. А нашим демократичним студіям не надто допоможуть європейські чи американські порадники

Коли мова заходить про Україну і про те, що відбувається тут, навіть найбільші її симпатики, лави яких, що не кажіть, таки рідшають, все частіше артикулюють своє відчуття втоми. Мовби забувши, що мають справу з державою, де нація і еліта упродовж ледь не півтисячоліття не були господарями у власному домі. Де обов’язковою умовою виживання, сякої-такої кар’єри був конформізм, а то й відверта колаборація з окупантом. Де за вільне слово (навіть не вчинок!) карали жорстоко й немилосердно, де навіть поняття демократії було дискредитоване совєтським прикметником.

Отож, коли поодинокі депутати Європарламенту кажуть, що «втомилися» від України, що «все в Україні, пов’язано лише з особистостями», то, певна річ, демонструє розчарування. Але у чому? В ілюзії того, що налаштовані не на власну ініціативу, а на обіцянки «верхів», громадяни враз переорієнтуються і візьмуться самотужки полагоджувати власні справи? У фата-морганному сподіванні, що 46 мільйонів різних ментально, культурно, освітньо, конфесійно й ідеологічно українців вишикуються під знаменами одного кольору і заради цього облишать «шкідливу звичку» думати кожен по-своєму?

Либонь, не варто плекати нездійсненних мрій: Україна абсолютно нічим не відрізняється від інших країн, які торували шлях до демократії, національної консолідації та фундаментальних цінностей століттями. Німці, до слова, також мають досвід «звикання до демократії», і проблеми їхнього Сходу (колишньої НДР), мабуть, болять усій країні не менше, ніж, скажімо, нам.

Я не думаю, що Україні поталанить скласти іспит на демократичну зрілість екстерном. Я також не певен, що нашим демократичним студіям надто допоможуть європейські чи американські порадники. Коли ми направду впряглися у віз державотворення, то маємо починати із азів, а не отак, неперебірливо й похапцем всотувати все, що кажуть нам звідти. Бо серед визнаних західних авторитетів, на жаль, трапляються й пройдисвіти, охочі заробити на нашому невмінні й незнанні.

Мені не ходить про те, що маємо відмовитися від чужого досвіду. Але чомусь маю переконання, що лише перейшовши те, що випало пройти тільки нам, набивши чимало ґуль і синців, сотні разів помилившись і сотні разів виправивши свої огріхи, здобудемо те, чого прагнемо. І цей здобуток буде справді нашим, таким, що ним можна буде пишатися.

Хай нині нам важко, хай найближчий час не обіцяє радикальних змін, хай виклики, які постають перед нами, серйозні, ба навіть страшні. Але тільки подолавши їх самотужки, переживши все і відчувши все, зможемо з певністю сказати: так, це було, воно – позаду. Тепер час замислитися над тим, що буде. Тепер час і на мрії.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Шарм деструкції-2

Питання до держави вичерпалися. Претензії до політиків вважаються ознакою неадекватності, запити до місцевої влади – спробою самогубства або ж методичного биття головою у стіну

У всій нез’ясованій українській ситуації, серед хаосу і певної бравади з приводу усіх катавасій, мабуть, найконструктивнішою є позиція найупослідженішого пересічного громадянина. Вона полягає вже не у традиційно-ментальному „моя хата скраю”, а радше – у комуністично-тичинівському „нам своє робить...”.  Затятість, з якою вітчизняне поспільство пробиває собі дорогу до нормального людського життя вражає масштабами: якщо раніше цілковитою послідовністю у досягненні мети „хворували”, здебільшого, освічені і національно-налаштовані західники, то тепер мешканці Центральної та Східної України цілком можуть дати нам фору.

Питання до держави вичерпалися. Претензії до політиків вважаються ознакою неадекватності, запити до місцевої влади – спробою самогубства або ж методичного биття головою у стіну.  Індивід починає запитувати себе: яким він хоче бачити свій побут, що потрібно зробити для „поліпшення свого життя вже сьогодні”, як оминути зайві рогатки на шляху до омріяного. Відтак постають питання про те, якою має бути країна, аби у ній мені жилося комфортно і погідно.

Тому, на відміну від шарму деструкції, який наполегливо пропонують нам як своєрідне естетичне кредо політики, „маленький українець” пропонує щось конкретне і своє, але, далебі, не руйнівне і негативне, а творче у своїй суті. Хай він обирає не найкращий шлях, приміром, зважується на роботу за кордоном, цілком усвідомлюючи, що прогодувати родину він може й перебуваючи тут. Але його рішення є усвідомленим і меркантильним: йому варто не тільки виживати, а жити, жити, як у Європі, хай навіть як у „новій Європі”. Тому останнім часом, не зважаючи на владні катаклізми і скандали, на галопуючу інфляцію і свідоме налаштування на саботаж з боку різних політичних експериментаторів, у нас процвітає сільське будівництво, вузи не можуть взяти на навчання усіх охочих, а вулицями важко протиснутися серед корків авт.

Тому коли інтелектуали на кшталт Сергія Глузмана впадають у депресію, зауважуючи, що „країна живе за законами давнього Вавилону. Раб, що раніше мав право на пайку і злягання, отримав ще одне право: говорити і писати. У порожнечу... Свобода безвідповідального слово мовлення”, не слід трактувати їхні слова буквально чи, принаймні, зі значною часткою категоричності. Раб, який заговорив, – вже не раб. Той, хто втямив безсенсовість апеляцій до влади, – громадянин, бо має відвагу на власну відповідальність за себе і за тих, хто поруч. Той, хто не піддався деструкції і може відрізнити правду від словесної полови, біле від чорного, демократію від політспекуляцій на її грунті, є вільною людиною, здатною на значно серйозніші речі, ніж поборювання уявних супротивників.

Тому цей парламент, цей уряд і цей президент навряд чи потраплять до когорти довгожителів. Питома частка колишніх рабів, які врешті отримали дар мови і дар мислення, стрімко зростає. Такими є суспільні обставини, у яких вони були рудиментами старої, прогнилої системи, маленьким острівцем, на якому знайомі до болю фігури спробували продовжити своє існування, застосовуючи звичні важелі та механізми для упокорення абсолютно нової сутності загалу.  Їх змусили переформатуватися, мімікрувати, „окультуритися”. Але не настільки, щоб вони змогли запропонувати суспільству абсолютно новий продукт, який відповідає його вимогам. Тому їм доведеться повторити „коломийку”, і так триватиме, допоки інтереси політиків та інтереси тих, хто їх годує, не дійдуть певного консенсусу.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Не для проби…

Обиватель ніколи не обере на владу кращого за себе. Бо це суперечить його власному его

Колись великий Папа Іван Павло ІІ сказав, що «не живуть, не кохають і не помирають для проби!». Тобто живуть насправжки, не даючи собі фори, мовляв, - чернетка все те, що було досі, візьму радирку, ретельно витру зі своєї біографії непотрібне і спробую знову.

Так, у принципі, не буває, та чомусь люди затято повторюють цей хибний досвід, сподіваючись на диво, - а раптом вийде! Не вийде, на жаль…

Двічі за новітню історію українці спробували переінакшити те, що мали раніше, двічі виходили на Майдан з надією і рішучістю «витерти» старий досвід і розпочати все спочатку. Помаранчева революція завершилася диктатурою Януковича. Ми стояли над прірвою, ризикуючи вкотре втратити країну. Останній Майдан втримав нас на фатальній межі, однак його наслідки виявилися геть не такими, як про те думали мільйони у центрі Києва.

Ми готові, як з’ясувалося, на хвилеві спалахи самопожертви, на різкі рухи «радирок», ба – навіть на реальні офіри життям. Однак, не годні досі втямити, що життя не дає нам шансу на «проби». Що розпочате один раз слід продовжити. Що ніхто, жодна влада, не дасть нам бажаного, якщо ми, спалахнувши, знову охолонемо і лишимо без нагляду те, за що боролися.

Це – вже не питання аргументів, переконань, це, радше, питання віри. Якщо її немає, якщо наші наміри обмежені рамками революційних імпульсів, якщо ми не здатні заради омріяного результату змінювати не лише владу, але й самих себе, якщо за безперервним потоком невтішних новин ми не бачимо головної мети, якщо негатив затуманив нам обрії, - то справа кепська. Обиватель – істота невибаглива, він у будь-якій ситуації віднайде для себе власну зону комфорту, з якої лише злобно оглядатиме довкілля, вишукуючи у ньому причини своєї упослідженості. Він ніколи не зважиться на крок, здавалося б, мізерний, порівняно зі всенародними здвигами, масовою жертовністю на Майдані чи на війні, - обиватель ніколи не обере на владу кращого за себе, розумнішого, кваліфікованішого. Бо це суперечить його власному его, його завищеній самооцінці, його переконаності у власній правоті і значущості.

Ми урешті-решт мусимо подолати у собі цей обивательський комплекс. Якщо, звісно, живемо не для проби. Адже вміємо зводити власні оселі не до піддашшя, а до «квітки». То чому легковажно постановили, що процес побудови держави завершується на банальній зміні фасаду? З іншого боку, якщо самі не вміємо класти цеглу, то наймаємо доброго муляра, з яким погоджуємо платню, рівно ж як і те, що він має зробити. І не ліземо з дилетантськими порадами, коли той працює, не вказуємо йому, скільки чого класти у розчин, не тримаємо васервагу. Ми довіряємо йому, принаймні, спочатку, хіба вже його огріхи чи відверта халтура стануть очевидними. Тоді просто звільняємо невмійка, шукаємо іншого…

Так і з нашими керівниками. Вони працюють так, як знають, вони, зрештою, такі ж як і ми, невмійки. Бо чи хтось досі пробував ламати систему, воюючи одночасно, - на Сході у прямому сенсі, а з невігласами, політичними недоброзичливцями, здирниками на внутрішньому фронті? Ці недосвідчені наші урядники теж наймають нібито знавців, та, на жаль, не завжди ці знавці адекватні ситуації і ризикам.

Я розумію, вірити владі важко. Тим паче українцям, для яких поняття держави і державних осіб завжди було синонімом окупанта, визискувача. Але, зрештою, хіба влада, хай навіть своя, є константою? Хіба під постійним недремним оком громади вона не здатна міняти свої шкідливі звички? Хіба не розуміє, що за першої-ліпшої нагоди її витурять зі зручних крісел? Гадаю, в Україні, на щастя, відповіді на ці запитання вже однозначні.

Ми справді живемо не для проби. Бо, зрештою, кожен день скапує, мов віск, з нашої власної свічі. Це – час відведений нам долею, і годі його марнувати на те, що відтак здаватиметься нашим же дітям дрібницями, половою, непотребом. Аби так не трапилося, варто спробувати виборсатися із мушль власного затишку, глянути на світ ширше, побачити перспективу, зрозуміти вчинки і мотиви інших, повірити іншим. І, якщо треба (а таки треба!), спробувати змінити самих себе.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Коломийки

В Україні триває цинічна гра з розрахунком на те, що й залучені до неї статисти – такі ж циніки, як і режисери схожих дійств

На місці великоголових політологів і ремісників дрібнішого штибу, які намагаються передбачити, що ж трапиться в Україні найближчим часом, я б даремно не мудрував. Нікколо Макіавеллі вже колись написав:  „Аби дізнатися, шо має відбутися, достатньо простежити, що вже було... Людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті, а тому неодмінно даватимуть одні і ті ж результати”. Мабуть, з цього і слід починати будь-який прогноз.

Є проблема країни, схильної до імпульсивних вчинків. Є проблема еліти, не навченої шукати нових шляхів до порозуміння із загалом. Тому найперше, що трапиться – нічого не трапиться. Нового.

Процес розпочався з традиційних для України непорозумінь серед верхівки. Відтак маємо ефект концентричних кіл, які, мов хвилі, спровоковані каменем на спокійному плесі, охоплюють увесь терен, спочатку дістаючись владних містечкових бюрок, а згодом „дістають” маси. Причому, тубільні урядники, самі того не відаючи і не бажаючи, провокують „народ” на інтерес до політики. Що було за часів кучмового референдуму? Зірвані з роботи натовпи юрмилися на міських майданах або ж у сільських клубах на підтримку не зовсім втямленої ними ж ідеї. З іншого боку – опозиція гуртувала прихильників, аби зашкодити організаторам плебісциту. Коли офіційні пристрасті сягли апогею, обидва крила заангажованої масовки порозумілися між собою і гуртом визначали найочевидніший об’єкт для свого невдоволення – владу. У результаті –  «Que se vayan todos!» («Хай забираються всі!»).

Стара коломийка звучить тепер вкотре. Прихильники президента виходять на трибуни, аби висловити обурення корупційними схемами прем’єра. На адресу Порошенка летять звинувачення з очевидними натяками на «прокремлівську змову». І те, й інше – цинічна гра з розрахунком на те, що й залучені до неї статисти – такі ж циніки, як і режисери схожих дійств. Але, далебі, це не так.

Народ наразі вичікує, громадячи враження та досвід, аби незабаром зробити далекоглядні і незворотні висновки. Незабаром, бо політики легковажно забули, що в Україні був 2014 рік, і після нього загал здобув практичний навик реалізації задавнених кривд.

Найпоміркованіші з владоможців волають про небезпеку дочасних виборів, усвідомлюючи, що вони можуть завершитися тектонічним зсувом України на користь неочікуваних радикальних сил. Якщо так трапиться, то цілком реально сподіватися, що і пропрезидентським, і пропрем’єрським доведеться вкотре опановувати урок, незасвоєний свого часу, – урок опозиції.

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com