Корупція у «закритому режимі»

Кілька слів з нагоди Дня журналіста

Про марність зусиль громадянського суспільства у подоланні тотального зла корупції, рівно ж як і про «потьомкінську» прю влади з її ж позашлюбним сином (бо, власне, альянс чиновництва з криміналом дав у висліді оцю гримучу суміш), можна говорити довго. А можна обмежитися короткими повідомленнями, які з’являються все частіше, про засідання розмаїтих комітетів, комісій, рад тощо, на яких проблему корупції воліють обговорювати у… «закритому режимі».

Чи є державною таємницею принцип «ворон воронові ока не виклює», яким послуговуються усі гілки влади? Ні. Чи стоїть гриф «таємно» на розмаїтих, відверто корупційних, лобістських законах, ухвалених парламентом, схвалпених президентом, суддівських вироках? Вочевидь, двічі ні… То що ж приховують члени отих комітетів, комісій та рад від ніжних вух і делікатних очей своїх виборців? Чи, може, вони обмінюються досвідом корупційних оборудок і не бажають, аби у них стали втаємниченими мільйони?

Питання питань – свобода слова в Україні після Майдану. Де б не виступав Петро Порошенко, з яких би трибун не зволили б звертатися до «електорату» численні владоможці, ця категорія у них на особливому рахунку. Бо, вважають вони, саме свобода слова є найпромовистішим здобутком Революції Гідності. Але чи це насправді так? Чи не відбулася підміна понять – свободи слова у справжньому, громадянському трактуванні, на убогий симулякр жестикуляцій перед телекамерами в оточенні «масовки» онімілих журналістів?

Не можна закликати газетярів і телевізійників до відповідальності та зваженості, режисуючи примітивні телесеріали Шустера або ж організовуючи слухняних «працівників пера» у підтанцьовку хору з Банкової. Подвійні стандарти завжди обертаються казусами, і моралізаторство політичного «заповіту» сприймається, як гіркий жарт у дешевому водевілі.

Ні, вже ліпше укласти угоду влади і ЗМІ, на кшталт анекдотичної, мовляв, у нас домовленість з банком: він не торгує насінням, зате я не даю кредитів. Тобто влада не волає про свободу слова, – зрештою, то не її царина, а медії, натомість, ігнорують схожі маніпуляції, віддавши їх на поталу офіційним вісникам і чітко помаркованим значком «придворні» електронним ЗМІ.    

Товкти воду у ступі, звертаючись до сумнівних коментаторів, політологів чи ворожок, коли йдеться про чіткі владні рішення, – далебі, не ознака демократії чи гласності. Навпаки, це риса тоталітарних режимів, за яких єдино можливою реакцією на державні порухи були обговорення на прокурених кухнях, а ще – народжені там же анекдоти.

Тепер кухні перемістилися на майдани і в маршрутні таксі. Але суть від цієї передислокації, на жаль, не змінилася. Влада щільно зачинила двері перед святая святих, – механізмами власної реалізації, – і в цьому «закритому режимі» головним залишається те, з чим «боремося», – корупція.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Як вийти із казарми?

Либонь, для політиків казарма є комфортною, позаяк у ній чіткіше лунають команди

Чим була Україна, яка дісталася нинішньому поколінню у спадок тоталітарного режиму? Фактично, казармою, про яку колись пророче написав Іван Франко, і яку вміло чи абияк зводили 70 років, а відтак вже 25 років нам доводиться бодай наблизити її до стану нормального житла. При тому, що всі елементи конструкції були призначені для казарми, та й тодішні «архітектори» звикли будувати тільки казарми.

Проблема «казарми» все ж, сягає значно глибших пластів – не тільки історичних, але й ментальних. Я не кажу вже про майже чотири століття бездержавності та режиму окупованої території, які довелося пережити десяткам поколінь. Звідси, мабуть, не тільки постійне озирання на державні структури, бо вони, як зазвичай, за окупанта, не надто толерували інтереси тубільців. Звідси, – і довга пам’ять про кривди, завдані чужинцями, яка із часом трансформується в ідею-фікс, в постійне відчуття образи, яке, власне, у нинішніх умовах не має перспектив реалізації.

Якось у Хорватії мене вразила відповідь гіда на не зовсім коректне, мабуть, запитання. Я поцікавився, як нині пересічне громадянство ставиться до усташів, що їх тітовський режим разом із совєтськими учителями вважав за колаборантів. «А ніяк, – почув я. – Влада просто дистанціювалася від одних (усташів) та інших (учасників комуністичного підпілля). Ніхто нікому не боронить шанувати своє, за умови, коли вони не заважають одне одному». Може, це і є виходом з ситуації, що склалася в Україні у стосунках між учасниками національно-визвольного руху та колишніми червоноармійцями?

Там же, у Хорватії, довелося бути свідком відзначення чергових роковин визволення від сербської окупації. Що цікаво, – ніхто не влаштовував феєрверків та військових парадів, ніде я не почув слів ненависті до сербів. А, здавалося б, минуло всього два з лишком десятки літ, рани не загоєні, могили свіжі. Та, мабуть, у них, хорватів, є цілковите розуміння справжнього перебігу подій, наголошу, – власне розуміння, а не накинуте кимось із боку, мабуть, вони чудово усвідомлюють, що війни, як правило, розв’язують політики, а тому цілком толерантно й терпимо ставляться до пересічних сербів, які приїжджають на тутешнє море.

Мабуть, справа не лише у «казармі», справа у тому, як облаштувати цю казарму, добре усвідомлюючи самому і даючи про це знати виборцям, що вона – то тимчасове житло, доки на цілком новому фундаменті не постане сучасний котедж. Саме цього бракує нашим політикам, які не стільки думають про майбутнє, як намагаються звести давні порахунки із сусідами, тутешніми опонентами, далекими недругами, ба навіть, з учорашніми соратниками. Либонь, для них казарма є комфортною, позаяк у ній чіткіше лунають команди.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі  

Коротке есе про спадковість

Спадковість влади по-українськи означає консерватизм та стагнацію, невідповідність часові і його викликам

Попри позірний антагонізм політичних практик, – тих, що відходять, - важко, з натугою, скандалами, конфліктами, і тих, які щойно формуються, – відважимося твердити, що у головному вони схожі. Це як у Вадима Штепи, – знаного російського філософа та культуролога, – «переможці часто переймають риси переможених».

У нашому випадку важко сказати, хто кого здолав, бо тільки українці перетворюють кожну трансформацію свого побуту, устрою, влади, на маленькі громадянські війни. Але не забуваймо, що Порошенко не призначав свого часу Коломойського губернатором, тим паче, хто-хто, але не нинішній гарант, причетний до того, що у руках Привату зосередилася купа фактично державних активів. То чому б їм не ворогувати? Не надто зосереджуючись на очевидній війні Петра з Ігорем, маємо характерну рису перших результатів.  Ця риса – безоглядний популізм, яким, до слова, обидва свого часу лякали громадськість, приписуючи його, правда, заслужено, режиму Януковича.

«Бандити сидітимуть у тюрмах!» – вторить Ющенкові Порошенко. Приблизно те ж каже Коломойський ставленикам президента – чи в Укрнафті, чи в Одеській області, от тільки вживати слівце «бандити» йому якось не з руки. Петро Олексійович говорить про консолідацію нації, та тільки бачить її зі свого ракурсу. Ігор Валерійович також розповідає (специфічним сленгом) про об’єднання країни, але не каже, що має на увазі. Фактично кожен з них по-своєму втікає від проблеми, намагаючись заговорити її, втопити у гарній фразеології, – не більше.

Зрозуміло, схожа риторика знаходить вдячних слухачів, та ось проблема – на низинному рівні часто спрацьовує так званий «синдром виконавця», який штовхає чиновників або ж навіть не дотичних до влади осіб «перегинати палицю». І тоді зусилля фронтменів сходять на пси, оскільки найпривабливіші ідеї стають гротескними.  

Проблема спадковості, однак, не тотожна з тяглістю влади. Спадковість влади по-українськи означає консерватизм та стагнацію, невідповідність часові і його викликам. Знову маємо спроби перетягнути розшарпану за чверть століття незалежності ковдру повноважень, зруйнувати на свою користь систему балансів та противаг, аби доперти до абсолютного контролю над країною. Такий собі «демократичний феодалізм», за якого «демократична» рабська традиція – «прислухатися» до голосів «знизу», підказаних хитрунами «зверху», на жаль, жива» (Євген Сверстюк). Хіба не відбулося схоже напередодні другого туру голосування? Хіба не на «прохання трудящих» Порошенко пішов війною на олігархів, а Коломойський борониться від цього своїми заслугами в обороні країни? А компрадорська спільнота «знакових осіб» як підспівувала першому, так тепер затягне у тон другому.

Мені іноді видається, що Україну зможуть об’єднати хіба оці всеїдні істоти, – висновок невтішний, але що вдієш! Що на Заході, що на Сході вони сформували корпорацію вітряків, і завдяки їй влада ще довго носитиме на собі ризи попередників. Прикриті то вишиванками, то космополітичними костюмами з латками на ліктях.

Ігор Гулик. Ілюстрація: veselahata.com

Убити буржуя

Тарифні, кредитні протестувальники наразі – це лише верхівка айсберга

Нині Україна переймається тарифними проблемами, переймається іноді так, що чутно на всю державу. Акції, шини, голодування… І проблема навіть не у специфічності, як на вітчизняні стандарти таких акцій, бо їдкий дим від паленої гуми доймає навіть найбайдужіших перехожих, проблема – не у десяткові арештантів. Чи не уперше маємо справу з братією, яка відверто і недвозначно скандує: „Убий буржуя!”.

Досі ми стежили за різного роду радикалами дещо зверхньо і навіть схвально. Неординарність, навіть екстравагантність їхніх вчинків додавала елемент екстриму до нашого флегматичного споглядання владних борсань. Але коли цього екстриму, – справжнього, а не вигаданого кріейторами маргіналів, – підкинула ще й криза, коли перед конкретним обивателем цілком непристойно забовваніла перспектива безробіття, злиднів, коли у свідомості того ж таки „маленького українця” зринули спогади про катастрофу 90-х, – саме тепер ми почули знайоме до болю: „Убий буржуя!”.

Цікаво, що публіка, яка вигукує ці гасла, абсолютно не схожа на ту, котра ворохобила Україну з Майдану. Намети, багатобарвні прапори, вогнища і вимога справедливості. Зовнішні атрибути майже ідентичні.

Однак... Справедливість кожен розуміє на свій штиб. Зрештою, великий відсоток Майдану складали якраз ті, кого нині закликають „убити” столичні протестувальники. Адже для маргінала, викинутого на узбіччя процесу, „буржуй” – поняття надто широке: це і власник гігантської корпорації, і приватний підприємець, який тримає хлібний кіоск у спальному районі свого потенційного „убивці”. Для палія автошин – „буржуй” – людина діяльна, а, отже, неприйнятна, взагалі небезпечна. Вона несе у собі ризик необхідності праці, а це – незрозуміло і навіть дико для того, хто звик почувати себе захищеним за кошт інших.

Але тарифні, кредитні протестувальники наразі – це лише верхівка айсберга. Їх може переслідувати МВС, цікавитися ними СБУ, однак, якщо пильніше придивитися до процесу, то можна з подивом зауважити, як елементи радикальності щоденно вбиваються у мізки українських громадян голосами найвищих посадових осіб. „Багаті змушені поділитися...”, „олігархи мусять угамувати непомірні апетити...”, „ми змусимо їх дбати про незахищених...”. Соціалізм квітне у полум’яних промовах владних популістів. Доки він дістанеться „низів”, його благі гасла трансформуються у специфічну філософію, яка ще кілька десятиліть тому втілилася у большевизмі.

Мабуть, не варто нагадувати, що тоді заклик „убий!” не обмежився конкретним соціальним прошарком. „Буржуї” впали першими і, мабуть, їм таки поталанило, бо вже не бачили того, що було далі...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Романтизм як недуга

Романтизм у нас зазвичай полягає у тому, що хтось чомусь вирішив, що його життєві уподобання і переконання властиві усім мешканцям терену «від Сяну до Дону»

Можна до безконечності сперечатися, що рухає людством – відчайдушний романтизм чи поміркований прагматизм. Як на мене, вони чергуються, позаяк є чимало прикладів, коли невиправні реалісти з головою кидалися у безнадійні і захмарні справи, переконуючи довкілля у тому, що навіть найнесусвітніша, на перший погляд, ідея може стати конструктивною та реальною, до того ж – корисною для спільноти. І навпаки: рафіновані ідеалісти, що упродовж життя вражали близьких своєю непрактичністю і невмінням жити днем сьогоднішнім, раптом зупинялися напівдорозі, обмірковуючи ймовірні наслідки свого безшабашшя, і втрачали геть усе.

Тобто, як зазвичай, у всьому найкраща – «золота» середина.  Не «тупа інертність», яка, на думку, Славоя Жижека, подобається людям, а власне така налаштованість душі і помислів, що передбачає найоптимальніше поєднання висоти задуму і наявності ресурсу для його реалізації.

Проблема українських еліт полягає акурат у тому, що в їхніх світоглядних конструкціях спостерігаємо діаметрально протилежні налаштування. Яка-не-яка Конституція лише вдягнула у добряче вже виношені правничі шати ці вектори, які є промоторами різних владних середовищ, загострила суперечності до межі антагонізму. І тепер вже жодні круглі чи квадратові столи не можуть стати майданчиками для порозуміння, оскільки раніше, коли мова заходила про виключно умоглядні системи, про специфіку сприйняття реальності, поле для маневрів було ширшим, тепер же воно звузилося до рамок юридичних формулювань і параграфів.

Тепер вже однозначно не доводиться казати, як за часів Ющенка, що влада у нас хорує на романтизм. Однак ця недуга вразила інших, тих, кого б можна було назвати фанатами тих чи інших фігур на державній шахівниці.

Апеляція до медичних термінів видається мені дуже доречною, оскільки історія хвороби триває вже  не один десяток літ, вона спричинилася до безлічі непорозумінь і гострих конфліктів навіть поміж  однодумцями. Свого часу дуже популярним було міркування про те, що Україна ще не визріла для президента-філософа, як це, на заздрість нам, трапилося, скажімо, у Чехії. Тепер я доходжу до ще одного висновку, що нація на стадії свого формування і окреслення прерогатив, не може собі дозволити розкоші медитацій. Найлегше, як це роблять інтегральні націоналісти, брати за правило аксіому батька сіонізму Теодора Герцля: «…Нація – це група людей спільного історичного минулого, об'єднана наявністю спільного ворога». Але така постава, погодьтеся, також вельми романтична, оскільки спробуйте-но злічити усіх ворогів української державності, а відтак втямливо аргументувати ознаки їхньої ворожості. З іншого боку, «ніщо так не псує народ, як звичка до ненависті».

Романтизм у нас зазвичай полягає у тому, що хтось чомусь вирішив, що його життєві уподобання і переконання властиві усім мешканцям терену «від Сяну до Дону». Я не знаю, звідки така вражаюча самовпевненість, і хто методично культивує у суспільній свідомості елемент непогрішності і правильності схожих світоглядних ілюзій. Але якщо є такі особи, то вони мали б зробити ще один крок – навчити свого клієнта, себто нарід, послідовності і принциповості. Бо якщо політика – мистецтво можливого, то це, як на мене, слід трактувати як мистецтво можливого боронити власні позиції без суттєвих втрат і уникати відвертого конформізму.

Можливо, через якусь сотню літ ідеалістичні зусилля окремих сучасників оцінять як початок порозуміння найрозшарпанішої історією і сусідами європейської нації. Можливо, майбутні покоління складатимуть їм шану за те, що саме його романтизм поклав край війні всіх проти всіх.

Але наразі ця війна, як і реальний фронт, триває, і, що найгірше, – народ втратив перспективу будь-якого перемир’я. Тож чи не варто замислитися над тим, що вона може тривати до останнього патрона, до останнього вояка. І перемогу, до речі, дуже сумнівну, нікому буде відзначати…

Ігор Гулик. Ілюстрація: tanjand.livejournal.com    

Дві опозиції

Усі говорять про зміни, але всі здатні лише гуртуватися довкола лідерів і розмахувати п’ястуками, стрясаючи лише повітря

Українська політична мапа усе більше стає схожою до пістрявої ковдри – „партія влади” і жалюгідні уламки мозаїчного пано її переконаних супротивників. Тому у коаліції прокльовується своя опозиція. Так, аби не нудно було...

Причому, і серед кермувальників, і серед тих, хто опинився на узбіччі процесу, триває перманентне змагання за звання найвпливовішого і найефективнішого. Правда, якщо у правлячій політсилі, здебільшого, б’ються за близькість до фінансових потоків та посад, що автоматично означає й наближеність до ресурсу, то серед «опозиціонерів» і, скажемо так, «коаліційних незгодних», спостерігаємо чублення на всі фронти, – аби всі боялись, щоб не насміхались.

Крайні радикали, до прикладу, партія Ляшка, вбачають в опозиційній катавасії позитивний сенс: мовляв, вона допоможе українцям сепарувати олігархів при владі і поза нею, і справжніх реформаторів (ясна річ, Олег Валерійович і К вважають такими себе і тільки). Але якби ж то поле боротьби замикалося на змагові поміркованих і „навіжених”. Проблема у тому, що й серед євростурбованих і «цивілізованих» також не окреслюється компромісу. Березюк взяв за моду менторський тон, а фракція Тимошенко повернулася до комфортного для лідерки стилю – тотального популізму.

Одне слово, маємо різнобарвну палітру поглядів, яка, однак, не зблискує креативом. Усі говорять про зміни, але всі – розгублені й дезорієнтовані – здатні лише гуртуватися довкола лідерів і розмахувати п’ястуками, стрясаючи лише повітря і аж ніяк – ще не сформовані підмурки нового режиму.

Колись Володимир Яворівський із розпачем запитував: „Що трапилося з тобою, Україно?”, та, мабуть, зараз ніхто не здатен сформулювати, що саме трапилося... Спробував ото днями Луценко накидати якийсь ескіз з портретами партнерів по коаліції, але вийшло не надто переконливо й без прізвищ. Тобто – процес іде, але ще не сягнув свого апогею.

А назагал вчорашні майданні «лідери», виявляється, воювали не за неньку, а за себе у ній, і їхні викрутаси-компроміси лише змарнували шанс на оновлення, незворотні реформи, лише зневірили спільноту у всьому та вся. Переможці не змогли б об’єднатися перед зростаючою загрозою Третього Майдану. Вони свято переконані, що його не буде? «Все здається неможливим до того моменту, поки це не стається», - казав Нельсон Мандела.

Вони відчувають себе безкарними, позаяк для багатьох із них гарантом затишку є парасолька власної фракції і лояльність до неї. Але гарантом чого – незалежності чи посад, привілеїв та зиску? Либонь, таки останніх двох речей.

Мабуть, доведеться втретє починати все спочатку. Але якщо на початку 90-х українцям бодай світила провідна зоря утвердження незалежності, примарна надія опинитися в колі європейських народів, то зараз, особливо після Риги здається, не варто навіть заікатися про схожі речі у „пристойному товаристві”, – у ліпшому випадку, тебе висміють, як невиправного фантазера, у гіршому – вилають, як провокатора. Причому, навіть серед особливої касти провладних «опозиціонерів». Бо у кожного із них – свій шлях, свої входи до державних кабінетів, у яких ще трохи і писатимуть сценарії для антидержавних мітингів, аби потім трубити на весь світ про деструктив „політиканів”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org  

Без месії

Суспільство втратило не тільки орієнтири, воно не має тих, хто б ці орієнтири озвучував, утверджував

Те, що росіяни обожнюють Сталіна, -- не що інше, як яскрава ілюстрація висновку їхнього ж священика та філософа Якова Кротова: „Росія – у всякому випадку, у часи Черчілля і навіть досі, -- є самообманом, загорнутим у брехню і запакованим і обман”.

Рівно ж, зрештою, як і Україна, та частина нашої «еліти», яка, попри історичний досвід та ментальні образи, намагається бездумно калькувати сусідський досвід поводження з власним народом. Згадаймо, хто стояв за лаштунками розпіареного телевізійного проекту „Великі українці”, і яким моральним розчаруванням обернулися для мільйонів „голосувальників” брудненькі подробиці цієї гри.

Але звертає на себе увагу не стільки звичка спільноти потрапляти на пропагандистські гачки з дешевою наживкою, скільки намагання режисерів масштабних маніпуляцій дезорієтувати публіку у нинішньому контексті її побуту. Тобто, зважте, -- бадання того, що маємо зараз, чи того, що чекає у нас у найближчій перспективі, мало кого обходять. А якщо хтось і переймається цим, пробуючи зробити зріз громадської опінії, то ризикує бути залученим до лав „продажних соціологів”.

Що ж, -- суспільство втратило не тільки орієнтири, воно не має тих, хто б ці орієнтири озвучував, утверджував. Це стосується не тільки вчорашніх кумирів, різношерстної тусовки Ющенком починаючи, через Юлю, аж до «сотника Парасюка». Запитайте мешканців Сходу чи Півдня, чи вірять вони з таким же, як раніше, ентузіазмом, у „імпортних” технократів, економічних візіонерів, хай поважних, як до прикладу, Міхо Саакашвілі, та все ж далеко не одеських аборигенів? Чи дадуть собі раду ці рекрутовані поліпатриди з українським бардаком? Відповідь буде, либонь, неоднозначною... І тих, і інших дискредитовано не руками чи мізками політичних опонентів, хоча і їхні зусилля також не пропали даремно, а невмінням, небажанням обраної українцями влади прислухатися і зрозуміти виклики часу, нехіттю дотримувати слова, зацикленістю на власному іміджі та власному збагаченні. Власне, ми опинилися на межі, за якою вже не спрацьовує навіть феномент „парадоксальної довіри”. За Бодріяром, „парадоксальна довіра – це довіра, яку викликає хтось завдяки поразці чи відсутності чеснот”. Поразки чи відсутність чеснот учорашніх кумирів тепер є приводом для гніву, у кращому разі, -- злостивих анекдотів. Тим паче, що, як зауважив хтось з великих, „нема підлішого часу, ніж час недороблених героїв”.

Утім, розчарування, відчай та апатія – це лише ціна, яку платить спільнота за школу поступу. Однак, поміркуймо, чи не перетворилися ми у марнотратників, адже знано, хто платить двічі.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: vashdom.ru