Модель самозбереження

Кого і чому нам боятися? Хіба власного страху. Бо решта не заслуговують на те, аби перед ними поштиво знімали капелюха

У дні, коли світ, – ну, хай, принаймні, G-7, укотре намагається переконати сам себе і всіх довкола у потребі об’єднання перед загрозами нової світової війни, я надибав поодиноку саркастичну відповідь необережним мрійникам. Відповідь Хуана Мануеля де Прада, іспанського письменника та публіциста, колись опубліковану АВС.

Погодьтеся, доволі часто, навіть у хвилини найвищої ейфорії обов’язково віднайдеться поодинокий іпохондрик, який потрафить зіпсувати громаді кайф. Але де Прада, на жаль, не з тих, а, радше, з когорти добре поінформованих оптимістів, і тому його критичні стріли випущені з усвідомленням застережного для людства обов’язку.

Іспанець розглядає тріумф капіталізму не через призму досягнень цього останнього, а як вислід геніального сценарію комуністів, які втямили всю безсенсовість змагань з ідеологічними противниками і спробували ретельно мімікрувати «під них». Спроба, як з’ясувалося, була вдалою.  «Так званий «справжній соціалізм» зазнав краху; – пише де Прада, – і якщо ліві бажали отримати перемогу, застосовуючи суспільну технологію, яка мала абсолютну владу над свідомістю, їм слід було заховати свою метаморфозу під маскою зречення чи поступки». Як наслідок – «ліві зрозуміли, що найдієвіший спосіб знищити людину (тобто позбавити її моральних основ – Авт.) – це не заковувати її в кайдани, а запропонувати їй повну свободу, яка розбестить її моральну свідомість, перетворивши її на раба власних імпульсів; а ще вони зрозуміли, що найкращим ґрунтом для досягнення цієї мети є ліберальний економічний устрій». Отже, народам, які знемагали у шорах тоталітаризму було «подаровано» нову суспільну модель, в якій «свідомість, позбавлена усіх етичних орієнтирів, мала урешті-решт загрузнути в трясовині релятивізму».

Ось тепер – зупинімося. Мова не тільки про Німеччину, буцімто склеєну воєдино Колем та Ґорбачовим. І не тільки про Східну Європу, якій поталанило «жити зі соціалізмом» неповних сорок літ. А, може, і про нас з вами, тих, хто звик до «держави-тата», а відтак чекав від неї не тільки ремінця, але й пряника у вигляді стабільних зарплат, хай копійчаних, та все ж?.. Зрештою, погляньмо на нашу «еліту», усуціль виховану у комуністично-комсомольських офісах, здатну миттєво мутувати заради самозбереження і захисту власного комфорту. Вона ж чудово розуміє, що народ не здатен наразі дати собі раду із дарованою йому свободою, що із його мізків досі не вичавлено страх раба, навіть наділеного свободою пересування чи волею заробляти собі на хліб. А поки у звивинах сидить страх, доти загал є керованим і слухняним.

Але кого і чому нам боятися? Хіба власного страху. Бо решта не заслуговують на те, аби перед ними поштиво знімали капелюха. Вони пристосуванці, і найвища їм ціна – презирство.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vk.com

Професійний буфер

Це єдина зручна диспозиція для всіх – Вашингтона, Брюсселя і, на жаль, офіційного Києва

Якось, оцінюючи зовнішній вектор української влади, політолог Вадим Карасьов зауважив, що вона перетворила терен на «професійний буфер» між Росією та Європою. Оцінка не вельми оптимістична, але, я б сказав, і не надто екзотична. Позаяк бути буфером, з одного боку, сяк-так вигідно, з іншого ж – непевно і небезпечно, бо у нинішньому світі, з його постійними змінами «рози вітрів», важко втримати рівновагу і запобігти кренові у той чи інший бік.

Схоже, налаштування світових потуг, зокрема й Америки, щодо майбутнього України останнім часом схиляється саме до того, аби влаштувати тут щось на кшталт санітарного кордону між путінською Росією і цивілізованим світом.

Проблема, мабуть, полягає не стільки у професійності буфера, як у намаганні максимально відхилити український маятник Фуко від координати, позначеної Революцією Гідності. У цьому випадку говорити про рівновагу навряд чи доводиться. Бо маятник, як і пружина, має дивовижну здатність повертатися до спокою, тільки перейшовши точку стояння, а, отже, може, згідно із ефектом бумеранга, зачепити його нинішніх розхитувачів.

Я не схильний до фаталізму, але чомусь непокоїть думка про неминучість катаклізму, який врешті-решт поставить всі крапки над «і» у нинішній непевній диспозиції. Бо, як видається, досі влада просто користала із шоку опонентів, які, до того ж, мали боязкі ілюзії на предмет ймовірних домовленостей із нею. Це недуга, яку лікує час або ж екстремальна терапія (Лєц писав, що позбувшись зубів, людина натомість здобуває більшу свободу для язика). Однак саме на «бурю й натиск» покладається нинішня команда із Банкової. Її надії наразі виправдовуються, але перед загрозою повернення маятника, вона змушена буде вибирати: або ганебно піти, або здати все до решти північному сусідові, аби тільки втриматися при владі.

Оскільки в Україні ще не було прецеденту зречення «за власним бажанням», то залишається другий варіант. Боюся, що і він виявиться проблематичним. Гадаю, навіть Південь зі Сходом не погодяться на запропоновану реанімацію «союзу». Про галицьких радикалів тут мова навіть не йде, але навряд чи вони зможуть претендувати на звичну роль «п’ємонту»: еліти Центру і Сходу давно визріли до усвідомлення потреби мати власну державу. Знову ж таки процитую Лєца: «Вороття до печери немає: нас надто багато».

«Професійний буфер» – це єдина зручна диспозиція для всіх – Вашингтона, Брюсселя і, на жаль, офіційного Києва, - але вона, повторюся, тимчасова. Найпарадоксальніше, – це розуміють усі, але наразі роблять вигляд, що так має бути. Поза тим, є третій варіант, про який наразі не говорять, але він, здається, визріває.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі  

В очікуванні катастрофи

Схожі прогнози є неодмінною рисою останніх двадцяти п’яти літ в Україні, і якщо вони живучі, значить, комусь дуже потрібні

Не люблю людей, які тільки те й роблять, що просторікують про апокаліпсис. Тут не йдеться про вуличних проповідників, -- уникнути спілкування з ними легко і просто. Мова про публічних осіб від політики, а також заангажованих у цю справу розмаїтих фахівців: від економістів до астрологів.

Я розумію, що в країні справи йдуть кепсько, що куди не зиркнеш, усюди купа проблем. З війною, реформами, коли і там, і там правда дістається якось із надривом, із євроінтеграцією, олігархами тощо… Але, скажіть-но мені, хіба досі було все, як в раю? Хіба ще недавно не кидали інакодумців за грати з надуманих причин, хіба не відтинали голови журналістам, не вивозили їх на «співбесіди» до лісу, не забирали бізнесів, не шугали податковою? Все це було... І, на жаль, дає рецидиви.

А як же інакше, коли, в принципі, народ змирився, що так і має бути. Що кожна нова влада пише закони під себе, сідлає силові структури своїми людьми, здатними виконувати будь-які накази, мовби забуваючи, що час їх минущий, каденція ж не вічна. Що жодна влада, навіть найдемократичніша, не любить, коли про неї говорять кепсько, а тому й має зуб на газетярів із телевізійниками. Що владу у нас розглядають, у першу чергу, як свого роду підприємництво, бізнес, і ніхто, зауважте, ніхто ще не пішов з тієї влади у відставку чи за вислугою літ злидарем.

І коли сьогодні волають про ймовірний армагеддон, про смерть економіки і держави, то, мабуть, не варто кидатися до креденсу за заспокійливими пігулками. Просто зупинитися і озирнутися на недавню нашу історію. Щоб зрозуміти, -- схожі прогнози є неодмінною рисою останніх двадцяти п’яти літ, і якщо вони живучі, значить, комусь дуже потрібні.

Утім, знано кому. Політичні спритники добре знають, хто властиво є найактивнішим виборцем. Валєрія Новодворская, російська опозиціонерка і дуже екстравагантна журналістка, колись написала про те, що маємо на терені екс-СРСР, і її висновок, далебі, не містить ані згадки про демократію: «Охлократія – це вибір неосвіченої, тупої та вкрай ліво налаштованої, тобто охочої до халяви більшості, яка нездатна сама себе прогодувати, не гідна поваги, не цінує свободи, не уміє користуватися своєю свободою, а якщо користується, то користується у зло».

Ви скажете, -- це ж про Росію, там інші обставини. А якщо чесно?..

Ігор Гулик. Ілюстрація: bolshoyforum.com

Про те, що повертається

Як боронитися від свавілля чиновників і скоробагатьків, коли ти маєш лише гострий розум, добрі знання і більш нічого?

Нові-старі фігури на політичному олімпі України лише усталили легке відчуття дежавю, що проймало кожного більш-менш втямливого громадянина, який пам’ятає маразми брежнєвської епохи. Двадцять п’ять років спроб прорватися на Захід, уся ця атрибутика з інтернатами-фейсбуками та іншими досягненнями тамтешньої цивілізації пішли коту під хвіст: ми опинилися там, звідки починали. Совок виліз із шанців, став агресивнішим, бо тихенько знову опановує владу. Ба більше, -- він переконує навіть маститих «яйцеголових», тих, хто за будь-якої нагоди надривно критикує «режим», що найліпше – «ніжно колаборувати», користаючись плодами накраденого олігархами, і при цьому залишатися опозиціонерами.

Отже, черговий застій?  «Епоху можна вважати закінченою, коли вичерпалися її засадничі ілюзії», -- писав Артур Міллер. Засадничі ілюзії брежнєвізму перестали бути ілюзіями, вони трансформувалися у реалії, вони набули форм титульної ідеології, з тією лише різницею, що в країні позірно зберігається «демократія за замовчуванням», тобто держава зупинилася на порозі приватних помешкань.

Сенека в листі до Луцілія повчав: «Усе минає з тим, аби повернутися». У нашій з вами ситуації це доволі трагічний висновок, позаяк ті, кому зараз лише 20-25, не цілком усвідомлюють засадничих сенсів чергового зигзагу української політики. Вони виросли у вільній країні, і як, до прикладу, їм адаптуватися до подвійних стандартів, які щораз то глибше проникають у звички і менталітет спільноти? Так, вони втямили, що у «нас», за цієї системи все можна вирішити за гроші. Але як бути, коли й твої гроші, твій особистий успіх стають приводом для зазіхань з боку тих, хто має до того ж і владу? Як боронитися від свавілля чиновників і скоробагатьків, коли ти маєш лише гострий розум, добрі знання і більш нічого?

Прогресує пристосуванство, -- воно дає шанс вижити, зовсім, правда, непевний шанс. Повертається безнадія, щораз то частіше виливаючись у приватні сповіді на кшталт «у цій країні робити нічого, треба рвати звідси якнайчимдуж». Нормою стає внутрішня еміграція: це тоді, коли людина має власну думку, і ця думка не вписується в чітко окреслену дилему «влада – опозиція». Причому, друга складова цього укладу теж доволі умовна, декоративна та хитка. «Усе минає з тим, щоб повернутися…».

Ігор Гулик. Ілюстрація: ratel.kz

Війни за паству

Війна за паству, що триває щохвилинно, – не що інше, як цілковито мирські пристрасті священиків – чи то отців, чи пресвітерів, – не важливо

На львівських Збоїщах – проблема. Люди, здебільшого, похилого віку мають жаль на нових сусідів – вірних однієї з протестантських церков. Ображені відрізняються тільки належністю до конфесій, є серед них православні, греко- і римо-католики. Але суть скарг зводиться до одного: мовляв, чому так є, чому до наших помешкань приходять без запрошення агітатори за нову віру, чому тицяють у руки листівки з явно провокативним гаслом "Кінець фальшивої релігії вже близько!", чому ображають релігійні почуття оточуючих?

Годі пояснювати цим людям, що їм, радше, варто було б звертатися до правоохоронців, бо йдеться про порушення права на недоторканість особистого життя і помешкання, про зневаження основоположних засад конституційного ладу, які передбачають пошанівок свободи совісті і релігійних переконань, переслідують за роздмухування міжнаціональної і міжконфесійної ворожнечі. Тут, власне, мова про "кесареве", що його слід сепарувати від Божого, і Біблія, яку особливо ретельно вивчають саме протестанти, є у цьому аспекті однозначною… 

Я можу зрозуміти певну настороженість сповідників традиційної віри до нових течій і конфесій, завезених, здебільшого, із Заходу. Йдеться про пересічних громадян, які воліли б (і, зрештою, так і чинять) ходити до батьківських церков і знати, що роблять це по совісті. Але я не можу зрозуміти певного виклику, до якого вдаються адепти так званих "сект": а саме демонстративного ігнорування духовних потреб і запитів інших християн.

У моєму селі також зовсім недавно постав протестантський храм. До того його паства збиралася в бідній оселі одного з вірних, і оскільки робили вони це суботнього дня, то найближчі сусіди намагалися відкласти свою роботу на обійсті. Аби не заважати "іновірцям". Натомість "не такий" Петро планував саме на неділю клепання коси чи мотики, і те, що він на диво роботящий чуло все село, акурат прямуючи на Службу Божу.

У цьому сенсі прикладом є юдеї, що збираються на шабат у своєму колі, поруч з руїнами ще не відновленої святині, і віддають шану Богові не гучно, з викликом для інших, а як справді пасує у цьому випадку. 

Я не хотів би жодним чином образити прихильників інших християнських течій, але, погодьтеся, активна підтримка закордонних центрів, яка надходить для них в Україну, не завжди є адекватною нашим реаліям. Може там властиво говорити про свої сакральні переконання на весь світ, у нас це завжди вважалося глибоко інтимним і непублічним. Жоден греко-католик чи православний не вийде на вулицю з гаслом про "неправильність" чи "фальшивість" іншого віровчення. Природна толерантність не дозволяє галичанам вголос висловити своє незадоволення чи роздратування "іншим" потрактуванням Святого письма. Можливо, подумки вони й засуджують "іновірців", але ж за думки, слава Богові, не карають…

Я вже не казатиму про змішані родини, в яких незбагненним чином панує мир між людьми, що ходять до різних церков.

"Продавати" ж релігію, як товар, рекламуючи її ледь не методами мережевого маркетингу, нав'язливо й безапеляційно, – для нас дивина, причому макабрична.

Тема, порушена сьогодні, буз сумніву, делікатна. Але я не хотів би, аби в контексті нинішнього хаосу в державі непорозуміннями між вірними різних конфесій в Галичині скористалися сили, яким на руку дестабілізація. Тоді годі буде шукати винних, їх знайдуть без нас.

А війна за паству, що триває щохвилинно, – не що інше, як цілковито мирські пристрасті священиків – чи то отців, чи пресвітерів, – не важливо. От тільки спробуйте-но пояснити це знервованим бабусям. Вони прагнуть спокою і пошани до своєї віри, і мають на це право.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vitaliy-kreslav.livejournal.com  

Двозначна об’єктивність

У двозначних ситуаціях завжди знайдуться охочі подмухати на головешки притлумленого вогнища, аби давні образи спалахнули з новою силою

Серед стоголосого гамору, що ним характерні останні тижні української реальності, годі шукати очевидних резонів, сенсів, тим паче, намагатися виокремити зерна істини. Життя поступово перетворюється у якусь макабричну, десятки разів дубльовану піарщину, яка, всупереч далекоглядним планам її організаторів, не спонукає загал до вчинку чи, принаймні, аналітичного сприйняття довкілля, а плодить інфантильність, апатію, „пофігізм”. Суспільні рецептори звикають до однотипних подразників, і логічним вислідом кількох фальстартів може бути нездатність загалу до мобілізаційних дій, коли це направду стане потрібним. Як у тій притчі про хлопчика, що лякав село примарою вовків...

Між тим двозначність заяв, їх іноді кардинальний різнобій, помножені на варіативність публічних оцінок дійсності різними політичними середовищами є чудовим підґрунтям для зацікавлених залаштункових діячів. Оскільки їм не доводиться спеціально створювати інформаційні приводи, напускати туману для маскування своїх задумів, особливо конспірувати виконавців. Варто лише ледь мімікруючи, стилізувати свої витівки під гасла чи менталітет відомих гравців, а за допомогою медій перевести стрілки на впізнаваних діячів або розпіарені  структури.

Уже, вочевидь, не дивує, як вчасно з’являються там, де це «потрібно», телевізійні групи “швидкого реагування”, як перед ними, просто таки на голому місці „виростають” нові прецеденти з інцидентами. „Труднощі перекладу” офіційних рішень, виявляється, стають на заваді не тільки певним міністрам. За таких умов невідь звідки акурат дочасно виринають не надто сумлінні „тлумачі”, виривають з контексту фрази, послуговуються сумнівними аналогіями, вдаються до віртуальних прогнозів., нагнітають страхи і підозри.

Жарти жартами, але, схоже, з України пробують (і вкотре) ліпити таку собі „сіру зону нестабільності”. У двозначних ситуаціях завжди знайдуться охочі подмухати на головешки притлумленого вогнища, аби давні образи спалахнули з новою силою. І схожими метафоричними конструкціями убивають двох зайців – захищають «своїх» і створюють передумови конфлікту між соратниками.

Зайве казати про наслідки цієї гри. Особливо, коли йдеться про перманентний владний конфлікт нагорі. Україна нестримно, щодня дедалі глибше занурюється у болото провінційності. То чи не можемо припустити, що інтелектуальні зусилля тутешньої еліти витрачаються по-суті намарно: вона не може застановитися над конструктивними ідеями, вона змушена постійно реагувати на дріб’язкові виклики часу. А вони, здебільшого, хвилеві, замовні і провокативні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: dezinfo.net  

Корупція у «закритому режимі»

Кілька слів з нагоди Дня журналіста

Про марність зусиль громадянського суспільства у подоланні тотального зла корупції, рівно ж як і про «потьомкінську» прю влади з її ж позашлюбним сином (бо, власне, альянс чиновництва з криміналом дав у висліді оцю гримучу суміш), можна говорити довго. А можна обмежитися короткими повідомленнями, які з’являються все частіше, про засідання розмаїтих комітетів, комісій, рад тощо, на яких проблему корупції воліють обговорювати у… «закритому режимі».

Чи є державною таємницею принцип «ворон воронові ока не виклює», яким послуговуються усі гілки влади? Ні. Чи стоїть гриф «таємно» на розмаїтих, відверто корупційних, лобістських законах, ухвалених парламентом, схвалпених президентом, суддівських вироках? Вочевидь, двічі ні… То що ж приховують члени отих комітетів, комісій та рад від ніжних вух і делікатних очей своїх виборців? Чи, може, вони обмінюються досвідом корупційних оборудок і не бажають, аби у них стали втаємниченими мільйони?

Питання питань – свобода слова в Україні після Майдану. Де б не виступав Петро Порошенко, з яких би трибун не зволили б звертатися до «електорату» численні владоможці, ця категорія у них на особливому рахунку. Бо, вважають вони, саме свобода слова є найпромовистішим здобутком Революції Гідності. Але чи це насправді так? Чи не відбулася підміна понять – свободи слова у справжньому, громадянському трактуванні, на убогий симулякр жестикуляцій перед телекамерами в оточенні «масовки» онімілих журналістів?

Не можна закликати газетярів і телевізійників до відповідальності та зваженості, режисуючи примітивні телесеріали Шустера або ж організовуючи слухняних «працівників пера» у підтанцьовку хору з Банкової. Подвійні стандарти завжди обертаються казусами, і моралізаторство політичного «заповіту» сприймається, як гіркий жарт у дешевому водевілі.

Ні, вже ліпше укласти угоду влади і ЗМІ, на кшталт анекдотичної, мовляв, у нас домовленість з банком: він не торгує насінням, зате я не даю кредитів. Тобто влада не волає про свободу слова, – зрештою, то не її царина, а медії, натомість, ігнорують схожі маніпуляції, віддавши їх на поталу офіційним вісникам і чітко помаркованим значком «придворні» електронним ЗМІ.    

Товкти воду у ступі, звертаючись до сумнівних коментаторів, політологів чи ворожок, коли йдеться про чіткі владні рішення, – далебі, не ознака демократії чи гласності. Навпаки, це риса тоталітарних режимів, за яких єдино можливою реакцією на державні порухи були обговорення на прокурених кухнях, а ще – народжені там же анекдоти.

Тепер кухні перемістилися на майдани і в маршрутні таксі. Але суть від цієї передислокації, на жаль, не змінилася. Влада щільно зачинила двері перед святая святих, – механізмами власної реалізації, – і в цьому «закритому режимі» головним залишається те, з чим «боремося», – корупція.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі