Сюрреальна безпека

Концепція „пошуку ворогів” дуже ефективно втілюється у практичній політиці Кремля

Чесно кажучи, мені подобається благодушність і непорушний спокій наших найвищих високопосадовців у справі ставлення до національної безпеки. А ще – використання жупелу російської загрози на потребу моменту. Та бодай синхронізувати свої вчинки та заяви могли б...

Президент заявляє на весь світ, що українську незалежність пробують на міць, і прозоро натякає на сусідських експериментаторів. Через день Генштаб заявляє, що наразі масштабного наступу не передбачається... Мовляв, це не можна навіть гіпотетично розглядати. Це якийсь сюрреалізм.

Тішуся, коли військові починають оперувати термінами із царини муз. Це трапляється, здебільшого, тоді, коли знання власного „терену відповідальності”, м’яко кажучи, кульгають. І очевидний приклад того, як „сюрреалізм” стає жорстокою реальністю – докази про російську військову присутність на Донбасі, завезені нещодавно до Вашингтона. Зрештою, звідти ж, з арсеналу доказів – апеляція євроінстанцій до Міжнародного трибуналу. А ще – цілком матеріальні документи Держдуми Росії, віртуальні, зате недвозначні заяви Путіна про розгортання воєнно-космічних сил і про намір доозброїти військо чотирма десятками балістичних міжконтинентальних ядерних ракет...

Кажуть, що путінська гра м’язами – для мізків російського обивателя. Певна річ, цілком відкидати внутрішню вжитковість агресивної риторики Москви також не є розважливим. Концепція „пошуку ворогів” дуже ефективно втілюється у практичній політиці Кремля. На цій хвилі, до слова, дістався президентської посади чинний президент РФ. Свого часу у Москві дуже болісно зреагували на спробу публікації статті Скотта Андерсона „Владімір Путін – зловісне сходження до влади” у журналі GQ. І вже тоді ця роздратованість стала промовистим доказом того, що заради формування «образу ворога» екс-кагебісти не зупиняються навіть перед терором проти власного народу. Але вибухи на Каширському шосе не обмежилися „внутрішнім ужитком”, їхнім вислідом стала нова бойня у Чечні.

Те, що відбувається зараз у Росії, а саме – систематичне зомбування мешканців на несприйняття і зневагу сусідів, те, що закидається для вжитку та ідеологічної потрави західного споживача, слід трактувати як чергову фазу війни з Україною. Фазу, розразовану на те, аби коли трапиться нагода масштабної інвазії, і світ, і Росія були внутрішньо готовими до такого повороту подій.

Ігор Гулик. Ілюстрація: moscowlondon.livejournal.com

Права Європа

Політкоректність політкоректністю, але іноді вона таки зашкалює, коли йдеться про національний інтерес

Унія, яка подолала смугу виборів (президентських чи парламентських, - як у кого), мала б волати з розпачу і безвиході. По-перше, витрати на ці електоральні акти під час не надто успішних економічно років сягнули бюджетів не рівня вітчизняному, але чомусь ніхто у Брюсселі й не заікався про скасування чергових походів до виборчих дільниць. У нас донедавна саме „електоральне марнотратство” превалювало в аргументах прихильників розмаїтих друзів народу. Рахували вони, правда, не державні гроші, більше пильнуючи гаманці „спонсорів”, які відтак, якби вийшло на їхнє, могли б компенсувати свої збитки, потай вказавши на кандидатуру потрібного їм персонажа...

По-друге, і це, видається, найважливіше. У більшості країн Європи (зокрема й у Польщі) громадяни останнім часом надали перевагу представникам правих партій. Що було б в Україні, якби до Верховної Ради потрапила, скажімо, «Свобода», «Тризуб», УНП і ще низка структур, які декларують свою „правість” і „консерватизм”? Гадаю, гвалт стояв би не тільки на всю Європу, але й на значну частину Азії, особливо на теренах нашого «стратегічного сусіда».

Можна припустити, як це роблять знані політологи, що таким чином на Захід від Чопа реалізуються настрої розчарованого кризою обивателя. За „правими” тягнеться шлейф некоректних асоціацій з маргінесом, з елементами „фашизації”, з реакцією та мракобіссям. Цей імідж на руку політичним опонентам, які, однак, на крутих віражах, киваючи на потребу політичного моменту, також не проти зіграти на струнах не надто тонкої обивательської душі. Доволі часто їх закидає у лівий табір, – а там свій маргінес, і свої крайнощі.

Насправді ж Європа намагається повернутися до власної ідеї, давно відкинутої авторами унійної конституції. Розмитість формулювань світоглядних підвалин, ігнорація християнства як засадничого фундаменту європейської цивілізації не можуть бути застосовані для побудови чогось нового на теренах Старого Світу. Політкоректність політкоректністю, але іноді вона таки зашкалює, коли йдеться про національний інтерес у контексті агресивного, споживацького, до того ж враженого кризою довкілля.

Я, звичайно, не толерую поглядів Ніка Гріффіна і його крайньо-правої Британської Національної Партії, але, погодьтеся, що „білі британці” (членами БНП можуть бути тільки вони)  теж потребують життєвого простору у хвилі іммігрантів.

Та Європа не робить собі проблем ні з лівих, ні з правих, оскільки там є громадянське суспільство як засіб проти волюнтаризму лідерів, бо інститути демократії там реально гарантують свободу, рівно ж обов’язки – держави перед громадянином і навпаки. Оскільки ми теж не проти пожити в європейському домі, то, мабуть, мусимо переглянути деякі свої стереотипи і застереження. Тим паче, що родом вони – з тоталітаризму.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

Спокуса автократії

Коротка пам’ять українського суспільства породжена совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі

Ресурс визначальних гравців української політичної сцени явно обмежений. Долучення до традиційних команд новобранців з числа комбатів, волонтерів, додає родзинок до цього театру абсурду, зводить ситуацію до банальної парадигми „сам дурень!”.

За прикладами не варто далеко ходити: прихильний до олігарха Коломойського нардеп Береза звинуватив АП у прагненні зліпити з Порошенка диктатора.

Повноваження – ось що формує нині стосунки влад –виконавчої та президентської,  і рельєфним чином проектується на діяльність влади законодавчої. Причому, що Порошенко, що Яценюк, -- обоє не зазирають далі свого „уділу” – першого справді явно хилить до повернення президентсько-парламентської республіки, другого, здається, приваблює роль канцлера з всесиллям депутатської коаліції.

Цікаво, що виборці, умовно конфліктуючи за симпатіями, абсолютно не зважають на свій особистий досвід. Варіант, що його приписують Порошенку, вже випробуваний в часи „проклятого Януковича”, однак власне індивідуальний „почерк” «золотого батона» не є визначальним для усієї системи президентсько-парламентської республіки як такої. А модель „канцлерства” приховує у собі такі сюрпризи, що годі й подумати. Уже сьогодні дехто з експертів називає події в Україні „парламентською автократією”.

Коротка пам’ять українського суспільства породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі. Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: „Щоб з’ясувати, що  має трапитися, достатньо простежити, що вже було... Це відбувається тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті і тому обов’язково мусять давати схожі результати”.

Не буду аналізувати схильності Порошенка чи Яценюка до методів управління „міцною рукою”. Лише скажу, що зіткнення більш-менш ліберальних поглядів чинного прем’єра і псевдо-автократичної риторики президента плюс надто язикаті комбати можуть виплодити такого монстра, який і не снився Східній Європі...

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Дайте їм спокійно вмерти

Гадаю, всі погодяться зі мною, що саме люди похилого віку роблять погоду на виборах, і саме їм кілька каденцій українських діячів мали б бути вдячними за своє політичне довголіття

«Країна старіє», – чуємо ми, коли йдеться про невтішну демографічну ситуацію і потребу пенсійної реформи. Та попри цю медіа-банальщину, маємо ще один не вельми презентабельний факт, – країна старіє у рефлексіях на проблеми старості, старіє у нездатності адекватно реагувати на потреби людей літнього віку.

Вони завжди були і, на жаль, залишаються найнезахищенішими перед викликами часу. Природно, – народженим і вихованим минулою епохою, суспільно-політичною формацією важко пристосуватися до реалій сьогодення, адже те, що відбувається в країні, геть не вписується у картину світосприйняття, ба більше, – суперечить усталеним моральним нормам і звичаям. Людям старшого віку (читай – нашим з вами батькам та дідусям-бабусям) іноді видається дикою соціальна нерівність капіталізму, адже їм довелося жити в умовах квазі-соціальної справедливості (хай це була горезвісна зрівнялівка, та все ж вона бодай позірно робила усіх однаково бідними, а значить, – рівними). Вони не сприймають раптових злетів «мажорних» юнаків, з осудом ставляться до казкового багатства навіть середнього класу, уважаючи всіх і вся «спекулянтами» та ошустами. Їх, на жаль, не зміниш, але, поміркуймо, чи варто це робити? Адже мине кілька десятків літ, і нинішні 30 – 40-літні потраплять у схожу ситуацію нерозуміння та несприйняття.

Але… Старі та немічні через свою ж власну наївність і непристосованість до нового часу є вельми корисними для різного роду політиків. Як «електоральне м’ясо»… Гадаю, всі погодяться зі мною, що саме люди похилого віку роблять погоду на виборах, і саме їм кілька каденцій українських діячів мали б бути вдячними за своє політичне довголіття. Тут мова не тільки про «лівих», позаяк саме з ними асоціюються виборчі симпатії тим, кому за 60. Голоси, куплені гречкою, півлітрою, кількома десятками гривень утримували на плаву представників багатьох середовищ, які пишаються модерними «ідеологіями» і належністю до престижних політтусовок європейської демократії.

Саме на усталеності поглядів старшого покоління спекулюють ті, хто щовиборів убивав клин поміж Сходом і Заходом, ділив їх за дислокацією на барикадах давно минулих воєн, за симпатіями до тих чи інших вождів. Це робити доволі просто: адже старі рани болять досі, і кинути на них дрібку солі не потребує зайвих зусиль.

…Коли виконавча служба виносить за комунальні борги телевізор, який «допомагав» пенсіонерці визначитися із вибором і «правильно» проголосувати, це схоже на якусь зловісну фантасмагорію, на театр абсурду, на цинізм державного рівня. Старенькій, звісно, не до снаги втямити усі хитросплетіння домовленостей із МВФ. Їй би дожити віку спокійно. Так не дадуть…

Ігор Гулик. Ілюстрація: nsred.ru

Кунсткамера

У «Лівій опозиції» ходитимуть ті, хто у найближчому майбутньому не мав би жодних шансів взагалі перебувати на волі

Якщо в Україні, не дай, Боже, вибухне громадянська війна, то її мешканці мають добре втямити, що головними паліями конфлікту стала групка параноїків, яких минулого тижня витягнув із надійних схованок тупий і гнітючий страх. Гнані цим слизьким і недобрим відчуттям, якого не здужати поодинці, вони з’їхалися на «явці», аби у зграї притлумити тваринне тремтіння галасом своїх промов під час проголошення т.зв. «Лівої опозиції».

Ні Симоненко, ані Вітренко не взялися б за провідництво цією юрбою, якби не шанс й надалі ходити у коштовних костюмах. Я не знаю, чи ростуть у парку обіч Верховної Ради осики, але цим двом персонажам краще було б пошукати бодай одну з них, гожу для богоугодної справи. Адже яких тільки кульбітів не містить шлях цих двох, яких тільки іудиних поцілунків не роздаровували вони одне одному у минулому.

Я думаю, що у «Лівій опозиції» ходитимуть ті, хто у найближчому майбутньому не мав би жодних шансів взагалі перебувати на волі. Не тільки комуністи, – їхня доля вже вирішена хитромудрістю Симоненка, – але й «прогресисти». Вони перебрали край, невиправдано високо оцінюючи власні можливості і власну значущість, вони відверто роздмухували вогнище сепаратизму та війни, намагаючись порятувати човна, у якому їм так комфортно розсікалися хвилі житейського моря... Ви тільки уважно прочитайте «звернення» до російських «таваріщєй», з яким Симоненко виступив напередодні 1 травня, тільки проаналізуйте самооцінку цієї істерички: «Пропоную об’єднати зусилля і провести заходи 1 травня у нас в Києві... Прийшов час об’єднаними силами наших партій ініціювати масштабні спільні акції, які б додали нового дихання світовому комрухові».

В Україні все «най…» – і вибори найдемократичніші, і зрадники – найвитонченіші, параноїки – найпараноїдальніші.

Вони навіть не уявляли собі, що хтось, окрім них, може вершити їхні долі, що хтось може скористатися своїм конституційним правом і вимагати суду над комунізмом, що в Україні таки з’явиться закон про декомунізацію, що, зрештою, виборці також можуть сказати своє слово. Ні, в уяві Симоненка і його екзальтованих колег таких жахів навіть не малювалося. 

Я, правда, іноді шкодую, що до нинішнього парламенту не потрапила Наталія Вітренко. Вона, принаймні, робила свою справу «професійно», зі знанням і вмінням. Врешті-решт її присутність вже дощенту скомпрометувала б ідею «парламентаризму», – так гучно називають в Україні рудимент «совєтів». Можливо, нинішня повна неспроможність, продажність, корумпованість ВР підштовхне політиків до пошуку нових форм народного представництва у владі, поклавши край щокаденційному підфарбовуванню комуністичного фасаду законотворчого органу.

Мені невідомо, скільки ще випробовуватимуть депутати терпець своїх виборців. Як на мене, все залежатиме лише від них, – тих, хто засідає у сесійній залі. Недуга, яка зібрала «лівих», має здатність прогресувати. Наразі вони кумедно погрожують «хунті» можливістю реваншу. Утім, з часом, вони почнуть гризти горлянки одне одному, запідозривши, – і цілком логічно, – свого сусіда у зраді, подвійній грі та інших негідних, з погляду інтересів «лівих», речах. Так блок Симоненка з Вітренко перетвориться у божевільню і тоді справді знадобиться допомога суду, аби дати його мешканцям лад.

Ігор Гулик. Ілюстрація: hvilya.com

Угода з дурістю

Ті, хто відмовляється укласти угоду із дурістю, приречені на загальну дифамацію, на зневагу і клеймо зрадників або… фашистів

Умберто Еко вважає, що «вся історія логіки зводиться до пошуків такого визначення глупоти, з яким ми могли б погодитися». Тобто, -- не слід себе дурити, бо так чи інак найбезглуздіші вчинки знайдуть своїх адвокатів та виправдання, а їх найзатятіші критики лише кусатимуть лікті, усвідомивши марність своїх зусиль.

«Антифашистські марші» російської влади до пори до часу веселили загал, -- аж надто вже перебирали організатори своїм ентузіазмом. Однак ті, хто нині шукає логіку у вчинках кремлівських стратегів, хто намагається знайти визначення «патріотичної глупоти», з яким «ми могли б погодитися», недвозначно натякають, що нотки «антифа» трансформувалися із часом у визначальну ідею агресивного «русскаго міра», натиснули на спусковий гачок механізму гібридної війни.

Це – один бік медалі. Інший – значно серйозніший, як на мене. Споглядаючи «антифашистські процесії», я не раз ловив себе на думці, що фактично вони дублюють до болю знайомі кадри фотохроніки середини минулого століття. Хроніки, відзнятої і в СРСР, і в нацистській Німеччині. Домінантою є пошук внутрішніх ворогів, інших, неперебірливість риторики, заклики до покарання інакодумців. Запальні промовці звертаються до визначеного слухача: ображеного, розчарованого, злиденного обивателя, фактично люмпена, охочого до дармівщини, ласого наїстися чужим коштом. Дарма, що на мітингах присутні здебільша бюджетники (їх легше зігнати, залякавши звільненнями та невдоволенням начальства), основні ж меседжі насправді призначені саме маргінесу. Він, можливо, і не ходитиме на такі збіговиська, однак обов’язково споглядатиме їх по телевізору, запиваючи пивом.

Найгірше, і це мусимо визнати, по наш бік фронту – майже така ж картинка. Тільки антураж інший, мова українська, лексика ж базарна і не менш брутальна. Як на мене, і тут, в Україні, вже й не шукають «визначення глупоти, з яким ми могли б погодитися». Принаймні у «мейнстримному середовищі». Це усілякі «ліберасти» з «толерастами» хай шукають виправдань, і ще питання, чи до них дослухатимуться.

Справді, серед цієї какофонії схожих риторик не почуєш голосу здорового глузду. У ній тонуть усі логічні конструкції, наочні приклади з минулого, волання про більш-менш виважені шляхи виходу з ситуації. Ті, хто відмовляється укласти угоду із дурістю, приречені на загальну дифамацію, на зневагу і клеймо зрадників або… фашистів. Але вони, безумовно, є, і змушені безпорадно споглядати цей несусвітній балаган, у якому править її величність Глупота. Наразі безпорадно. Бо злість і ненависть минають, само знищившись, а залишається потреба жити. По-людськи…

Ігор Гулик. Ілюстрація: ihorhulyk.wordpress.com

Про потребу ремонту

«Перезавантаження» Україні, безумовно, потрібне. Але не менш потрібна політична воля і розуміння перспективи

На інтернет-форумах з новою силою спалахнула дискусія про потребу перезаснування держави. Автори не тільки відгуків, але й серйозних аналітичних статтей, можливо, свідомо, а цілком ймовірно, самі того не розуміючи, стають на бік тих, хто легковажно твердить, що зміни до Конституції ухвалять вже найближчим часом. Однак апологетика владних речників, а тим паче епігонство, однак, не можуть бути плідними, оскільки у цій високопарній риториці бракує найважливішого елемента – а хто саме уповноважений «перезасновувати», «перезавантажувати» програму української державності?

Нас штовхають на примітивізацію самої затії, киваючи на чинний Основний Закон, який стверджує, що джерелом державної влади в Україні є народ. Але було б наївним сподіватися, та й це нереально, що 42 з лишком мільйони українців зберуться на певній вічевій площі і влаштують конституціоналістам «чорну раду». Отже, маємо шукати інші виходи, бо просто стрясати повітря віртуальними пропозиціями, – аморально. Як казав Марк Твен, «у будні ми не надто вдало послуговуємося своєю моральністю, а до неділі вона завжди вимагає ремонту». Слід розуміти, такою «неділею», розтягненою у часі, мають стати цьогорічне літо та осінь.

Натяки на те, що Основний Закон напишемо, окремо скликавши якісь збори, також хибують смаковими недоречностями, бо хто і коли займатиметься цим у часи цейтноту і війни? Не можна ж всерйоз розраховувати на незаангажованість та безпристрастність сільських голів, мерів (особливо, у переддень місцевих виборів) чи губернаторів, а тим паче, – на партійну цноту депутатів різних рівнів, які б очолили процес відбору делегатів на всеукраїнське зібрання. Ба більше, – не слід живити ілюзій, – доярка і ремісник вже, пригадую, правили державою. Нині ж нею в однаковій мірі крутять, мов циган сонцем, учорашні комсомольці, комбати, а ще, як водиться, - колишні водії та бодігарди олігархів. Для того, аби укласти талмуд Конституції, все-таки доречніше було б запросити правників.

Знову ж таки маємо проблему, оскільки щодень додає до нашого досвіду приклади цілковитої сваволі суддів, адвокатів, прокурорів, академічні ж уми на потребу тієї чи іншої політичної сили так зуміють повернути навіть найелементарніший параграф закону, що залишиться лише розвести руками від подивування наслідками.

«Перезавантаження» Україні, безумовно, потрібне. Але не менш потрібна політична воля і розуміння перспективи. Власне перспективи держави та нації, а вже відтак, – після відчуття безпечності та комфортності того, що задумано, – і особистої долі кожного з авторів ще не написаного Основного закону. Чи є у нас настільки авторитетні, сумлінні, а головне, – безкорисливі постаті, яким ми могли б беззастережно доручити цей титанічний труд? Можливо. Та чи не сприймуть вони таке суспільне доручення за чергову спробу ницо скористатися їхніми незаплямованими репутаціями? Хіба досі не було таких прецедентів?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов