Про подвійні стандарти

Нас ще очікує тотальна ревізія всього, що відбулося

Осуд лицемірства, характерного досі в оцінках Другої світової війни, якось плавно починає легалізовуватися на Заході. Дивно, що „перестрибнувши” через терени колишніх республік та сателітів СРСР, майже не торкнувши історичної пам’яті тутешніх обивателів, він прокидається в оцінках європейських учених, аби, маємо надію, повернутися туди, де мав би бути природним.

Недавно в ефірі Бі-Бі-Сі визнаний британський фахівець у справах минулого Орландо Файджес прямим текстом заявив, що, оцінюючи нацизм і сталінізм, „ми використовуємо подвійні стандарти... Хоча, дійсно, кількість жертв, навіть за скромними підрахунками, набагато більша. Загальне число жертв переслідувань може сягати 20-25 мільйонів, а 5-7 мільйонів безпосередньо загинули в результаті ув’язнення в ГУЛагу тощо”.

Це каже історик, але є пересічний споживач масової культури, перегодований голівудськими стрічками про жахіття нацизму. Лише перебірливі можуть, до прикладу, переглядати документальні серіали тієї ж Бі-Бі-Сі про реальний стан справ в окупованих нацистами країнах, де, попри „вирішення єврейського питання”, життя було таки терпимим для неєвреїв. І справа полягала в особистому виборі кожного – миритися з фактичним геноцидом вчорашніх сусідів, співробітників, просто знайомих чи робити щось, бодай дещицю, аби порятувати ближнього. У цьому також проблема історичної вини нині цивілізованих, рафіновано толерантних європейців, бо, погодьтеся, порівняно із загалом, на такі учинки зважувалися лише одиниці.

Зрештою, що казати про покоління минулі. Коли той же Файджес стверджує, що думка про видатні заслуги Гітлера у розбудові німецької мережі автобанів є „дикою” (у Росії, до прикладу, Сталіна вважають неперевершеним державним менеджером), то, гадаю, тут британець глибоко помиляється. Ясна річ, у ФРН ніхто не пропагує державотворчих чи господарських досягнень наці у прямому ефірі, як це роблять з Москви, але на рівні обивательського сприйняття такий стереотип все ж залишився.

Та, певно, нас цікавить феномен живучості світоглядних штампів серед українців. Він не випадковий, бо, судячи з постколоніального досвіду тієї ж Британії, значна частина мешканців учорашніх її володінь також роками сприймала реальність через призму метрополійного трактування. Бі більше, – жоден з індусів не був, як, скажімо, українці, настільки інкорпорованим в імперську систему. Межа „залученості” до процесу пригноблених та окупантів розмивалася, на жаль, спільною історією, а відтак певними збігами стратегічних інтересів. Тим паче, що рівень ізоляціонізму імперського СРСР не до порівняння з фактично з відкритістю Британської Співдружності до світу.

Тож нас ще очікує тотальна ревізія всього, що відбулося. Без подвійних стандартів.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов  

Універсальна анархія

Люди, яким ми надали владні повноваження, позбавлені такої поважної риси, як вміння слухати співрозмовника

Колись організатори музично-літературного адеґраундового фестивалю "День Незалежності з Махном" виявилися провидцями, мов у воду дивилися, передбачивши нинішній стан українського суспільства. Після другого Майдану, з'ясувалося, що направду в Україні нинішній "твоя свобода закінчується там, де починається моя свобода". Гуляйпільський "батько" навряд чи особливо втішався б, почувши з уст високих європейських очільників оцінку України як найдемократичнішої держави. Бо, як на мене, теледебати у режимі "за склом" в шустерівському виконанні, – радше імітація пошуку істини, і парад славолюбців.

Мова, власне, про те, що зацікавлені особи, здебільшого, той континґент, який давно присів на телевізійну голку за посередництвом схожих політично-мильних серіалів, – тобто публіка, яка досі була інфантильною до політики, а про економіку має уявлення, лише відкриваючи холодильник, врешті-решт могла зауважити, що відповідальним за країну є не тільки президент, на якого, зазвичай, вішають усіх псів, а й когорта політиків, що вміють говорити округлі фрази, ховаючи за ними не завжди популярні сенси. З'ясувалося також, що люди, яким ми надали владні повноваження, позбавлені такої поважної риси, як вміння слухати співрозмовника і бажання розуміти його ("твоя свобода закінчується там…").

За складними мовними конструкціями вбачається ще один, на мою думку, доволі тривожний симптом легалізації анархії. Можна дійти не надто оптимістичного висновку: толерація інакодумства в нашому контексті дуже сумнівна. Тобто, особи поважного рангу, боронячи свої погляди та ідеологічні постулати, вживають таких аргументи, які просто-таки не влазять у рамки чинної Конституції. Зрозуміло, відсутність легітимних потрактовувачів Основного Закону розв'язує  руки будь-яким охочим вимірювати його рамки своєю міркою. Не важливо, – чільник це парламентської фракції чи голова сільради.  

Для останніх, правда, це добра школа, позаяк відсутність твердої руки центру уможливлює ефективну апробацію механізмів місцевого самоврядування за умови, коли "розв'язані руки" не посягають на підвалини ладу і цілісності держави.

Порошенко – знаний конформіст, - однак, і він змушений буде вдатися до непопулярних кроків. У тому сенсі. що будь-який його жест веде до чергової хвилі невдоволення й нарікань тих чи інших середовищ. Президент наразі може (якщо захоче) розпустити нинішній парламент, заявивши, що його надзусилля, продемонстровані, між іншим, на всю країну, виявилися марними перед непоступливими опонентами. Інша річ, яку ціну платитиме країна за такий крок.

Та все ж анархію, коли вона увійшла у звичку, не легко загнуздати.

Ігор Гулик. Ілюстрація: madonigvl.blogspot.com

Виїзні

Леонід Кучма залив міцний фундамент системи, яка гарантує тим, хто зміг потрапити в когорту обраних, зону комфорту і безтурботності

Колись, років так зо п’ять тому, британці були шоковані надзвичайною новиною: Її Величність королева, матінка нації, не змогла виїхати у жоден закордонний візит чи на вікенд, оскільки... не мала паспорта. Усі тамтешні таблоїди обсмоктували цей „прорахунок” демократії, позаяк, попри авторитет і шанобливість, що ними заслужено, як на мій погляд, користується Єлизавета, відсутність банального папірця означав її особливий статус, порівняно із іншими громадянами вільної країни...

На відміну від Сполученого Королівства, українська еліта не переймається проблемами виїзду. Тут навпаки, – кожен, хто дістався владних вершин, тримає у шафі по кілька паспортів, – про всяк випадок, наприклад, аби мати змогу хутенько „змотати вудочки”, коли до керма прийде політичний опонент або вчорашній бізнес-конкурент. Тим паче, що перед виборами самі ж політики нагнітають паніку у лавах своїх неприятелів, обіцяючи „зламати хребти”,  вдягнути „колючі рукавички” тощо. Тобто проблеми демократії, що у Великій Британії, що в країні існують, але із точністю до навпаки.

Я не маю сумнівів, що королева вже отримала свого паспорта,  влаштувавши при цій нагоді гучне святкування. Таким чином дріб’язок дисбалансу демократії відкореговано. Але мене гризуть сумніви, що чимало нинішніх українських діячів, які готові у будь-яку мить пакувати валізи і майже буденно переказують набуті під час виконання владних повноважень статки в офшорні зони, скористаються можливістю еміграції. Не тому, що не зможуть: скільки карних злочинців безперешкодно перетинали кордон, ховаючись від слідства, й досі розкошують у столицях навіть дуже дружніх держав. А тому, що у виїзді відпаде потреба, бо щойно вщухне війна на Сході всі в один голос заговорять про потребу консенсусу еліт, що насправді означатиме неможливість їхнього подальшого існування без звичного симбіозу влади та бізнесу.

І країна ще п’ять, а то й десять років тупцюватиме на місці, бо колись давно Леонід Кучма залив міцний фундамент системи, яка гарантує тим, хто зміг потрапити в когорту обраних, зону комфорту і безтурботності. Не даремно ж вже нині, коли загал вирує від пристрастей та дискусій довкола вибору кожного окремого індивіда, за лаштунками великої політики вирішують без нас, хто кому до пари, на скільки шматків ділити країну, як розпоряджатися її майбутнім.

Але така вже у нас демократія. Їдь куди заманеться, якщо тобі тут зле. І їдуть, лише чомусь не ті, кому б це вартувало зробити...

Ігор Гулик. Ілюстрація: Сєргєй Лємєхов

Як жити серед людей?

«Нема ні покути, ні відпущення гріхів; гріх не має ціни. Його не можна викупити, поки не буде викупленим час»

Пересічного українського чиновника, мабуть, не надто переймає усвідомлення складності і, водночас, простоти відповіді на сакраментальне від Альбера Камю: «Велике питання життя – як жити серед людей».

У принципі, наші провідники і урядники також знають цю відповідь, бо, судячи із їхніх заяв та промов, сповідують заповідь якщо не любові до ближнього, то, принаймні, толерації і поваги до нього. Але то – царина публічної політики, насправді ж вони, власне, й не надто переймаються тим «як жити серед людей», уважаючи себе окремою кастою привілейованих, безкарних та всесильних.

Але що там панове українські чиновники! Вони – світські особи, з усім комплексом людських вад. Інша річ, – постаті духовні, яким личило б демонструвати скромність та невибагливість, особливо повчаючи інших. Та ось проблема – статусні речі, зокрема й коштовні годинники, видають їхнє лицемірство з головою. Не йдеться про «хатинки» сільських парохів на тлі безробітного і вибитого алкоголем села, йдеться про карикатурний аристократизм кліру, який межує з безкультур’ям і рагулізмом. Криза, на думку церковних вельмож – вислід гріха, «згубного лібералізму», що провадить до пекла, закономірний результат жадоби грошей та втіх.  Та дивина – під час пристрасних казань на зап’ястках святих отців виблискують… коштовні годинники, вартістю в десятки тисяч євро.

Це, мабуть, випадок парадоксу, змальованого Джоном Фаулзом, автором бестселера «Волхв»: «Нема ні покути, ні відпущення гріхів; гріх не має ціни. Його не можна викупити, поки не буде викупленим час», час підлої влади і облудних пророків. Лише тоді зможемо направду дізнатися просту істину: як жити серед людей.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Синдром безідейності

В Україні назагал відсутні будь-які підстави для чіткої та вирозумілої ідеології

Про відсутність в українських політичних партіях ідеологічних основ списано немало чорнила. Ще більше, мабуть, витрачено піар-стратегами на те, аби спростувати цю, здавалося б, очевидну істину. Але всі їхні зусилля виявляються марними у переломні моменти, – коли та чи інша сила змушена перебирати на себе шати опозиціонерів.

І справа тут навіть не в осторозі бізнесменів, які, зазвичай, складають кістяки політичних структур (не даремно українські партії називають ще бізнес-проектами для захисту та лобіювання підприємницьких устремлінь). Річ у тім, що в Україні назагал відсутні будь-які підстави для чіткої та вирозумілої ідеології, позаяк тільки меркантильні, і не жодні інші, інтереси штовхають так званих „політиків” займатися цією невдячною, на перший погляд, справою.

Влада, звичайно ж, може пресувати інакодумних підприємців, які до того ж фінансують опозицію. Але, як свідчить досвід, цей тиск часто вилазить їй боком, оскільки державний механізм також потребує „мастила” у вигляді податків з того ж таки бізнесу, і ці податки зовсім не пахнуть – ні опозиційністю, ні прихильністю до режиму. Якщо дрібний чиновник через репресивні замашки верхівки стосовно бізнесу не отримає вчасно своєї зарплати, то навряд чи він з ентузіазмом „втілюватиме у життя” циркуляри своїх зверхників. Радше навпаки, взявши на лапу, він усіляко сприятиме „руці давальника”, – опозиціонер він чи ні...

Синдром безідейності притаманний також і фахівцям високого штибу. Яскраві особистості, вони, звичайно ж, потребують самореалізації, а що, крім безплідних інтелектуальних вправ, чекає їх  в опозиції? Тож люди, здатні мислити масштабно у цій царині, мали б цілком певно реалізувати і свої амбіцї, і свої вміння саме у владі.

Тепер щодо перспективи рафінованої „ідеологізації” українських партій. Гадаю, її не слід чекати у найближчій перспективі. Згадаймо, бодай досвід політичних структур заходу і генезу поглядів найчільніших представників, чиї імена, так би мовити, на слуху. Чимало із них вийшли із лівацьких угруповань, – таким був час їх становлення. Але нині вони – викінчені праві або ж консерватори, або ж центристи. Дехто взагалі покинув політику, взявся за бізнес, маючи, однак, цілком певні гарантії того, що його вчорашні однопартійці укладатимуть такі закони, які не шкодитимуть ні йому, ні, до слова, їм.

Ігор Гулик. Ілюстрація: besedka.mirtesen.ru

Ніколи не кажіть „ніколи”

Натяки на війну як підставу для запровадження владного «беспрєдєлу» в країні – цинізм вищої проби

Важко переконати більш-менш мислячу людину, що владні імпровізації на військово-кризову тему – то пошук шляхів виходу. Будь-які жести впливових осіб сприймаються через призму майбутніх місцевих виборів, а тому навіть шляхетні задуми тонуть у шумовинні контраргументів, з натяками на зиски, – політичні, економічні тощо.

Гадаю, що не варто було одразу після Майдану, а відтак – мільйони разів, розповідати українцям про те, що більше ніколи ніхто за них не вирішуватиме, якою має бути влада. Промивання мізків таким робом – лише струси повітря, позаяк практика свідчить цілком протилежне. Натяки на війну як підставу для запровадження владного «беспрєдєлу» в країні – цинізм вищої проби, позаяк досі ніхто з фахівців не може сказати достеменно, від чого помирають молоді та вчора здорові люди. До слова, якщо тверезо глянути на траєкторію зубожіння мас, то надзвичайний стан годилося б запроваджувати ще за часів першої каденції Леоніда Кучми...

Кілька тижнів тому з’явилися перші симптоми того, що Банкова не може порозумітися зі «своєю» коаліцією. Про це ніхто не говорив гучно, але у владних коридорах чутки висіли у повітрі. Тепер, після серії відставок, пов’язаних із потребою консолідованого голосування, бюрократичні таємниці стали секретом Полішинеля. А закон про «кредити» все поставив по своїх кутках.

Чергові ж оказії чекають на українців під час затвердження остаточних правил гри на місцевих виборах та під час прийняття конституційних змін, пов’язаних із децентралізацією. От довкола неї почалися справжні бойовища. Дезорієтоване суспільство, притлумлене валом чуток і відвертої брехні, здається, не може адекватно реагувати на „дрібниці”, які тим часом відбуваються за лаштунками політичної сцени. Пересічний обиватель, радше, думає про харч для своїх хатніх, про сумнівні драконівські тарифи, після яких варто звертатися вже до фахівців із психотерапії, аніж про те, що завтра вкотре вкоротять віку його конституційним правам і змусять жити за законами військового часу.

Але на місці адептів останнього я б не гарячкував. Є проблеми. Не думаю, що народні депутати України (якими б вони не були) захочуть поставити хрести на власних політичних кар’єрах, проголосувавши за запровадження такої екзотики в європейській політичній практиці.

І ще... Я б все таки зважив на роздратування загалу від того, що влада, фактично, переймається своїми проблемами, кинувши на поталу тих, хто теоретично мав би прийти 25 жовтня і проголосувати. Якщо готове суспільство раптом спробують позбавити будь-якої перспективи самотужки, але цивілізовано і мирно вплинути на стан речей, то майже стовідсотково воно зреагує. Як? От цього сказати наразі не може ніхто. Боюся лише, що сценарій розвиватиметься усупереч задумам яйцеголових проектантів „надзвичайки”. Якщо вони гадають, що народ вже ніколи не вийде на Майдан, що він ніколи не здатен на фізичний спротив, то можуть гірко помилитися.

Ігор Гулик. Ілюстрація: stuki-druki.com  

Куди поділи Конституційний суд?

Найвища і апріорі незалежна інституція, здатна трактувати Основний закон держави виявилася неактуальною, як і сам предмет її дослідів, що його вперто намагаються ревізувати по всі боки українських політичних барикад

Останньою звісткою про існування в Україні Конституційного суду стало подання Порошенка закону про позбавлення його попередника звання президента. А, - ще були допити суддів-співучасників (інакше й не назову) справи про узурпацію влади Януковичем. І все... Далі громадську увагу вдало перемкнули на вірменський майдан, на драму безконечних засідань Мінської групи,на порятунок позичальників-невдах і довгу коломийку довкола з’ясування обставин наступних місцевих виборів.

Поза тим, найвища і апріорі незалежна інституція, здатна трактувати Основний закон держави виявилася неактуальною, як і сам предмет її дослідів, що його вперто намагаються ревізувати по всі боки українських політичних барикад. Утім до статусу „непотрібних” і „маргінальних” суддям КС не звикати, позаяк їхня контора кілька років поспіль була такою собі законсервованою „скринькою Пандорри”, яку владоможці відчиняли на власну потребу і з огляду на політичний момент.

З огляду на карикатурність такого статусу, що взагалі суперечить будь-яким уявленням про КС і судову гілку влади назагал, у громаді народилася думка про обов’язкову ротацію складу цього рудимента «тоталітаризму». Однак, історія недавнього „використання” Конституційного суду засвідчує, що жоден з поважних фігурантів – представників інших двох гілок влади не надто оптимістично сприйматиме такий поворот подій. Незважаючи на гарячкові звинувачення Бауліна з боку Наливайченка перед відставкою. Бо залаштункові важелі, відсутність чіткого правового статусу виявляються дієвішими і надійнішими за те, що написано у законах, і те, що власне й зобов’язаний пояснювати сам Конституційний суд.

Тобто, процес дискредитації КС ініційовано не на жарт, і сподіватися на ентузіазм електорату з приводу будь-якого вердикту було б наївним та легковажним. Технологія, що прижилася в Україні ще з часу президентських виборів 2004-го, тобто дочасне формування опінії про ще не ухвалені рішення, формування агресивне, безапеляційне, виявилася універсальною. Ба більше, її взяли на озброєння усі учасники політичного процесу, і, як бачимо, саме цим загнали себе до глухого кута.

Тепер, перед перспективою виборів, спільнота також не має гарантій, що конфлікти, – а такі будуть з огляду на хаотично пропоновані зміни до Основного закону, – кваліфіковано і авторитетно трактуватимуть. М’яко кажучи, КС деморалізований і обмежений у своїх діях.  Над ним, зокрема, висить дамоклів меч вчорашніх грішків, до руків’я якого приставлено Шокіна. Отже, як подейкують освічені, Україна дуже потребує ще й посади незалежного прокурора, але ця потреба знову ж таки артикулюється тільки тоді, коли в країні трапляється щось надзвичайне або ж коли влада починає нагнітати страхи, щоб надалі маніпулювати громадською думкою.

Станіслав Бєлковській, відомий російський політолог, у статті „Катехизм опозиції” охарактеризував природу „демократій” на пострадянському просторі. Він пише, що ці режими – „влада класичних гендлярів, осіб, що живуть всередині нескінченної схеми „гроші – товар – гроші”. Жодних реальних цінностей за межами товарного-грошогово обігу нема – один лише голий PR, доданий до комерційного обороту”. Якщо так, то чи варто сподіватися на бодай примітивний пошанівок до закону? І коли ми нарешті дістанемо відповідь на запитання „Куди поділи Конституційний суд”? Невже знову тоді, коли комусь приспічить використати його з політично-гендлярською метою?

Ігор Гулик. Ілюстрація: nashaplaneta.su