Звичний розподіл праці

Нелюбов до багатіїв триватиме доти, доки спільноту перейматиме тільки факт вмісту їхніх гаманців, і аж ніяк не аналіз джерел, з яких бізнесова „еліта” черпає свої астрономічні  багатства

Коли президент розпочинає війну з найбагатшими людьми країни, не позбувшись власного бізнесу, то, як відлуння, у засобах масової інформації чуємо про віденські одкровення Фірташа. Чомусь ніхто не згадує, що всі державні чиновники, аж до найвищого, мали б бути, у принципі, „служками народу”. Мені можуть заперечити, що олігархи чи як там їх, – ніякий не народ і навіть близько не лежали, але, як не крути, та за ними – доволі поважні згромадження людей, котрі отримують зарплатню, годують свої сім’ї і родини тих же службовців.

…У Росії діє так званий „закон про екстремізм”. Серед інших діянь, які трактуватимуться за злочин, ними передбачено і відповідальність за нагнітання ворожнечі щодо певних соціальних груп. Іронія долі, – покійний перший президент „ерефії” Боріс Єльцин мав би першим сісти за ґрати, оскільки саме з його легкої руки в країні відверто культивували ненависть до олігархів.

У нас також їх не надто кохають, – коломойських, ахмєтових, фірташів, пінчуків, – однак, чи то чутки про кримінальне минуле вітчизняних товстосумів, чи, може, святе, але безпідставне у принципових моментах, переконання, що гроші можуть все, – боронить українську спільноту від шкідливого, як на мене, синдрому ненависті до них. Інша річ, – заздрість і зловтіха, коли, до прикладу, у Коломойського намагаються відібрати „Укрнафту” або ж, - то давніше, - екс-дружина Фірташа намагалася відсудити у нього половину статків. Зловтіха, однак, – процес, його є висліди – зовсім інша парафія. Чомусь задовольнившись фактом розкуркулення того ж Пінчука, громада втратила інтерес до того, куди пішли гроші від „оборудки століття”.     

На мою думку, нелюбов (якщо, звичайно, у цьому контексті можна говорити про чуттєві рефлексії) до багатіїв триватиме доти, доки спільноту перейматиме тільки факт вмісту їхніх гаманців, і аж ніяк не аналіз джерел, з яких бізнесова „еліта” черпає свої астрономічні  багатства. Якщо вони є прозорими (транспарентними), якщо особа множить власні доходи завдяки своєму інтелекту чи затраченим фізичним зусиллям, до того ж, якщо ці „інвестиції” не суперечать укладеним спільнотою законам, то таке можна тільки вітати. Якщо ж нувориші багатіють на шкоду іншим, за рахунок суспільних резервів, тоді мова може йти про відповідальність, зокрема, й кримінальну. А розмови про соціальну відповідальність бізнесу, усі гарно розцяцьковані проекти цієї соціальної відповідальності на гроші заморських фондів, – залишатимуться шоу мильних бульбашок доти, доки спільнота не відкине роль пасивного заздрісника чи, що гірше, народного месника.

Тут доречно сказати і про „звичний розподіл праці”, тобто про те, що декларують всі президенти, і у що наразі наївно вірить виборець: потребу сепарації бізнесу і влади. Оскільки остання є майже стовідсотковою гарантією успішності підприємництва, і цим, фактично, роз’їдає, мов корозія засадничі підстави свого феномену – бути над усіма і рівно ж з усіма. Але так не може тривати надалі, не може спантеличений виборець голосувати за „котів у списковому лантуху” тієї чи іншої політичної сили. Якщо майбутній депутат погоджується бути публічною особою, то чому ми нічого не знаємо про його минуле, про його бізнес, про його партнерів, колег, зрештою, родину? Чому, поставши перед перспективою втручання у наші приватні і рівно ж спільні справи, ми не можемо адекватно проаналізувати, звідки ростуть ноги у приватного інтересу одного з нас?

Борис Глузман написав якось з приводу своїх писань дуже відверту річ:

„Нічого не буде. Взагалі нічого. Їх давнє гасло – „нам своє робить”. Переступлять, посміхнувшись. І через статтю, і через нас, читачів. У нас – право говорити і писати у порожнечу. У них – право робити гроші будь-якими способом. Звичний розподіл праці”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

До генези завдань

Право «дозволяти» чи «забороняти» щось нації не входить до одноособової компетенції президентів, прем’єрів etc

Якось, дуже давно, Віктор Ющенко позволив собі дивний мовний пасаж: «Треба дозволити нації ставити перед собою завдання, і тому як важливо нам знати свою історію, то це один із способів консолідації, межа розуміння, що тема політичної стабілізації - це ключове питання і це впливає на наш прогрес чи на регрес» (курсив наш – Авт.).

Попри те, що минуло направду достатньо років і про Ющенка забули майже всі, у його давньому спічі досі вражає одне-однісіньке слово, яке, видається, довподоби всім, хто спромігся осідлати найвищий державний фотель: «дозволити нації». Є питання, які однозначно означають відповіді, і будь-хто з правників відповів би «регуляторам», що право «дозволяти» чи «забороняти» щось нації не входить до одноособової компетенції президентів, прем’єрів etc.

Однак у чомусь вони таки мають рацію. Нація, принаймні, у нинішньому її становищі, – щойно спинається на ноги і є, з погляду її «вихователів», вередливим дитям, у його захцянками і непередбачуваною поведінкою. Ба більше, на його характер мали уплив розмаїті попередники нинішніх владців, – зі Сходу його шмагала азійщина, із Заходу манила сумнівним медяником поміркована, зате теж свавільна Європа.

Тепер, коли найчастіше на кін виходять проблеми єдності країни, слід особливо уважно стежити за розвитком цих ментальних рис. Консолідація – це не одномоментний акт ухвалення указу, прийняття закону чи навіть Конституції. Навпаки, завжди знайдуться інакодумці, які сприйматимуть такі вчинки як спробу зазіхань на їхню внутрішню єдність, і, без сумніву, матимуть на це підстави. Консолідація – це невідворотній, бажано природний, процес усвідомлення комфортності порозуміння, зисків для кожного громадянина від того, що його країна є міцною та стабільною. Якщо таке розуміння сформується, тоді нація сама «дозволить собі» ставити завдання, не очікуючи на владний жест.    

Акцент на нез’ясованих історичних проблемах, без сумніву, важливий. Міркую, що реакції, які ми спостерігаємо у телеефірі, значною мірою штучні і змодельовані. Свого часу я вже писав, що нинішнє телебачення схильне не до відображення подій, а їх створення, і у цьому його підставова залежність від практики своїх російських колег. Мені видається, що на побутовому рівні проблеми історичної пам’яті Голодомору сприймаються ледь не стовідсотково по-людськи, не викривлено і не спотворено. А проблема «українізації» на тому ж таки кухонному рівні є позбавленою усіх штучно-політичних нашарувань, – так від незвички ми лаємо раптовий сніг у травні… І. мабуть, до цього слід ставитися спокійно, а не нагнітати пристрасті. Як там у китайців: «Виправлена помилка - уже не помилка, а помилка, повторена двічі, - це крах».

У стосунках влади і загалу, – причому, це не тільки моє відчуття, – окреслився доволі банальний, але цілком поважний конфлікт: верхівка, якщо щось і хоче «дозволяти», так це дозволити народу жити без зайвих, некомпетентних коментарів і перешкод, влаштованих на догоду окремих олігархів чи просто несумлінних чиновників. Ось у цьому мав би полягати пріоритет демократичного режиму, його головне завдання. Не переділ власності, не поборювання опонента, який, власне, і не намагається принципово перечити, а лише грає у свою визначену гру, не звичні українцям «коломийки» довкола уявних «ворогів нації», зловмисників і зловтішників.

В іншому випадку волання влади про переваги європеїзації залишаться порожнім звуком. Бо якщо бажання декларуються лише задля гарного слівця, вони позбавлені перспективи стати мотиваційними чинниками тих, хто слухає.

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com

«Рим сказав…»

Порошенко продемонстрував, так би мовити, суб’єктивний чинник: очевидне бажання бути причетним до найменшої дрібниці у владних коридорах

Не знаю, як кому, а мені виступ президента з нагоди розгляду конституційних змін у частині децентралізації дещо нагадав партійні збори часів КПСС. Ви, мовляв, дискутуйте, але голосуйте, як слід, бо за нами «спостерігає весь світ». Утім, у «фронтових умовах», якими характерний наш час, така стратегія не позбавлена й здорового глузду.

Отже, як писав св. Августин, «Roma locuta ext; cаusa finita» («Рим сказав, питання закрите»). Перестороги гаранта можна зрозуміти: по-перше, мотивом Порошенка була банальна людська потреба «перестрахуватися» перед ймовірними несподіванками; по-друге, наше МЗС, мабуть, врахувало розголос, спричинений, не приведи господи, негативним результатом першої спроби конституційних змін, який йшов би урозріз із деклараціями президента та особливо прем’єра (за океаном) і, либонь, мають визначальне значення у перспективах України вистояти у війні. І, по-третє, Порошенко продемонстрував, так би мовити, суб’єктивний чинник: очевидне бажання бути причетним до найменшої дрібниці у владних коридорах.

Але… Як тоді бути з демократією? Таке запитання обов’язково лунатиме, і не тільки з лав опозиції, яка вчора таки проголосувала за конституційні зміни, а завтра використовуватиме все на власний штиб, але й у середовищі «рафінованих лібералів», які схильні поділяти цінності Майдану, не втомлюючись, однак, вказувати на дитячі хвороби її повсякденної практики. А де розподіл владних повноважень? – питатимуть правники і конституціоналісти, резонно натякаючи на те, що президент фактично береться керувати коаліцією.

Без сумніву, ніхто не зазіхає на конституційний президентський пріоритет визначати зовнішню політику держави. Ще більш очевидним є непоодиноке подивування українців різнобоєм оцінок, а тим паче, формулюванням різнокаліберними держчиновниками стилю і векторів поведінки України на світовій арені. Однак є на те рада, і дуже проста: перед тим, як озвучувати позицію, її «мегафон» мав би мати за собою узгоджене рішення усіх, причому таке, яке б містило не тільки приватні думки впливових осіб, але й, бажано, думку аналітиків та фахівців.

Мені скажуть, що нині доводиться реагувати на непередбачувані обставини, які виникають фактично на голому місці, і часу для мізкування, аналізу, як правило, обмаль. Але навіщо тоді велетенська армія радників, працівників аналітичних центрів з гучними назвами, у яких обов’язково присутні епітети «глобальний», «стратегічний» і таке інше?.. І де, зрештою, плід їхньої праці – вітчизняна зовнішньополітична доктрина, погоджена зі всіма політичними силами, серед них і опозиційними? Доктрина, яка мала б стати замінником отого «Рим сказав…»?

Йдучи шляхом пана Порошека, ми наштовхнемося на «хрущовщину», коли президент змушений буде безпосередньо керувати посівною кампанією у кожному окремо взятому фермерському угідді, бо від його мудрих настанов залежатиме частка України у світовому валовому виробництві зерна. Це вже не демократія і, далебі, не «національний інтерес». Це – волюнтаризм і свавілля, потурання лінощам і безвідповідальності «державних людей», які утримуються на кошт громадян, аби бодай трохи вживати «сіру речовину» за призначенням, для користі загалу, а не для своєї власної наживи і безпеки перед вищим начальством.   

Ігор Гулик. Ілюстрація: zbruc.eu

Предтечі реваншу

Навіть озвучені президентом наміри, мають легкий шарм піару. Як і все, що відбувається зараз в країні передвиборчій. З Мукачевим включно

Не думаю, що у сучасній Україні проблема реваншу є однозначною. Зазвичай, про неї говорять, маючи на увазі сили, які програли Майдан. Однак ситуація кардинально змінилася, і тепер, кажучи про прагнення оволодіти втраченим, можемо вести мову і про реваншистські плани тих, хто вдало скористався парасолькою коаліції. Біда, звичайно, коли в державі верхівку ділять сповнені ідей помсти антагоністичні угруповання…

Переможці надто довго перебували з ілюзією про непогрішність і про те, що саме вони є носієм істини в останній інстанції. Люди зі звичками «нових українців» зразка 90-х, мали б кардинально змінитися, осідлавши посади провідників, які просто зобов’язаний зазирати далі, ніж у закаляне мухами вікно офісу. Прокинутися їх змусив ПС, який не тільки прокукурікав у Мукачеві новий день для України, але й посилено дзьобає розманіжену переможними снами президентську рать у всі можливі й неможливі місця. «Рать» спочатку спробувала умиротворити нахабну птаху добірними зернами зі свого банкетного столу. Але апетит, знано, – річ невгамовна, тому довелося вживати екстренних заходів.

Серед алярмових кроків, – призначення Москаля. Він як очільник Закарпатського заповідника має цілком певні адміністративні, іноді не надто законні та й, зрештою, непогані креативні важелі, аби спробувати улити молоде вино (чи не закарпатське ж ?) у старі міхи. Але, погодьтеся, з Москаля не вийде Саакашвілі, скільки грошей і зусиль не вкладай у його особу. «Мєнтовського генерала» годі навчити манерам, американська усмішка пасує йому, як зайцеві стоп-сигнал. Та й, зрештою, не здетн він на природні прояви людських почуттів, хіба би у стилі лугандону.

Москаль для того, аби навести позірний лад, оголосити алярм, мобілізувати публіку, переконати розчарованих, залякати потенційних відступників, акумулювати кошти, реанімувати структури.

Утім, якщо вже реванш – то реванш повноцінний, який передбачає і нагальну для чинної влади реалізацію потрібних результатів виборів. Тобто, – тотальний наступ з алюзіями на минулу революцію, а, отже, з харизматичними лідерами на кшталт польових командирів Майдану. Не даремно Порошенко вирішив й надалі сидіти на шпагаті між Шокіним і Сакварелідзе. Зазвичай, такі рішення не ухвалюють на людях. Президент же зробив це у присутності кількох телекамер. Гадаю, йому не розходилося лише на тому, аби подратувати свою креатуру. Радше, тих «своїх» з коаліції, які бажали б одночасно грати роль «добрих» і «поганих» поліцейських.

Мабуть, Порошенку не варто розмінювати зараз посаду генпрокурора. Зрештою, навіть озвучені президентом наміри, мають легкий шарм піару. Як і все, що відбувається зараз в країні передвиборчій. З Мукачевим включно. 

Ігор Гулик. Ілюстрація:  Юрій Журавель 

«Коза ностра»

Даремно учора під куполом Ради вкотре ухвалювали черговий графік розгляду депутатської недоторканності, - хіба лише задля того, аби вчергове зіграти комедію з Конституційним судом

Не варто й заікатися про відповідальність влади у системі, де сама влада є надійним прихистком від переслідувань за безвідповідальність. Схоже на те, що у потребі виборів зацікавлені акурат фігуранти потенційних кримінальних справ, оскільки, на їхню, – зауважу, не надто глибоку, – думку, непевність нинішнього місця сидіння може бути компенсована надійністю депутатського імунітету.

Однак маємо сумну практику спроб відновити справедливість, порушивши кримінальні справи проти найодізніших учасників найгучніших скандалів, і фактично не маємо жодного прецеденту логічного завершення тих спроб. Захищає урядників з сумнівною репутацією, отже, не тільки повідчення нардепа. Даремно учора під куполом Ради вкотре ухвалювали черговий графік розгляду депутатської недоторканності, - хіба лише задля того, аби вчергове зіграти комедію з Конституційним судом. Адже найменша поправка до вже схваленого КС проекту спричинить надцяте подання до цієї інституції, а, отже, довгу коломийку. Утім надійним імунітетом є сама належність до владних структур, а відтак – і розгалужена мережа зв’язків, і можливості телефонного впливу, і реальні важелі приведення до тями надто відчайдушних прокурорів чи суддів.

А тепер киньмо оком на те, що було раніше, за тоталітарної системи, і спробуймо оцінити зміни. Тоді, як і тепер, єдиним шляхом просування нагору була наближеність до «провідної сили»: за комуністів – партії, за «демократів» – так званої «еліти». Причому, в СРСР зазіхач на преференції змушений був публічно вступити до лав КПСС, сплачувати членські внески, тобто легально ходити поміж рештою народу «комунякою». Тепер така публічність необов’язкова, ба – навіть небажана. «Потрібні люди», куми, свати, бізнес-партнери… Отож, спілкуючись з чиновником найнижчого штибу ти мусиш напружувати мізки, гадаючи над тим, хто просунув його на це скромне кріселко. І часто доволі несподівано з’ясовуєш такі неймовірні переплетіння інтересів, що й справді починаєш розуміти: влада у «демократичній» країні таки непорушна, бо, попри президентські, урядові та усілякі інші «вертикалі», існує ще міцніша вертикаль меркантильного інтересу, захищена метастазами, що проникли усюди.

Наскільки потужною є ця демократична «коза ностра»? Вона здатна перевернути країну з ніг на голову, нав’язати 42 мільйонам свої ідеї-фікс. Заради потреб обмеженого кола людей, які переймаються своїм майбутнім, маючи підстави остерігатися за минуле.

Аби мене не повважали заангажованим, скажу, що тут йдеться, далебі, не про Президента. На жаль, глава держави в цій історії є лише ретранслятором чужих думок і чужих страхів. На жаль… Бо якщо зловісний сценарій спрацює, якщо країну таки кинуть у безлад чергової передвиборчої війни, то врешті-решт, як не тепер, то й четвер, хтось за це відповідатиме. І знову на першому плані виявляються не режисери, а виконавець головної ролі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua    

На межі

Слід трохи почекати, аби переконатися, як досі непогрішні авторитети виявляться звичайнісінькими ошустами, а ті, хто вчора здавався невігласом і ворогом, – пророками

Наскільки доречними є певні сигнали досі не визнаних переможців війни у Мукачеві, – покаже час. Але вони вже подані, сказані, продемонстровані, а тому спільнота має поживу для інтелектуальних вправ і найбезглуздіших прогнозів. А громадяни статусом дещо вище, не укоськавши постшокових емоцій, починають прилюдно „дерти лаха” у не надто придатній для того аудиторії. Креативність навспак змушує нагадати слова єпископа Юзефа Жиціньскі, що вона часто буває синонімом спритності...

Певна річ, брати на віру заяви губернатора, що засвітився версією «законного» полагодження питань контрабанди (?!), – те ж саме, що вірити пророцтвам мольфара. Принаймні, слід відчитати усю передісторію балогівсько-леньової співпраці, аби зрозуміти усю недолугість схожої версії. Однак стосовно діалогів з Ярошем, на які активно натякає Василь Губаль, то поквапливість, з якою він підійшов до питання керованості ПС з боку власного ж провідника, – дивує. Зрештою, чому б не припустити, що заяви закарпатського очільника не простимульовано певними політиками, аби українці стали уважніше підходити до власних симпатій та антипатій? Наприклад, такий собі фейковий штришок про захоплення 6-річного заручника бійцями «Правого сектора»… Він теж багато про що скаже для тих, хто здатен думати власною головою, не покладаючись на офіційну жуйку заангажованих телепедагогів.

Усі ці інформаційні вкидання утім мають певні сенси. Фобії ми подолаємо швидко, але відчуття дискомфорту і головне власноруч створеної дисгармонії залишиться надовго. Воно загрузне у нашій підсвідомості і є надія, що настільки глибоко та в’їдливо, що наступного разу ми сумлінніше міркуватимемо над кожним аспектом стосунків спільноти, політиків та середовищ, які вони репрезентують. Мабуть, вони щораз більше скидаються на практику контакту легковірного селюха із битим „наперсником” на міському торговищі... Дехто схильний до ледь не ортодоксальних висновків – мовляв, то наш хрест за гріх байдужості і неперебірливості. Але, думаю, це вже надто, радше, то добра вакцина на майбутнє. Яка, услід за Орвелом, виробить у наших мізках антитіла скепсису: «Влада — не засіб; вона — ціль. Диктатуру встановлюють не для того, щоб захищати революцію; революцію здійснюють для того, щоб встановити диктатуру. Мета репресій — репресії. Мета тортур — тортури. Мета влади — влада».

Але нинішній досвід не вичерпується враженнями перших днів. Мине ще трохи часу, і, як казав успішний американець Воррен Баффет, „розпочнеться відплив, і отоді стане ясно, хто купався голим”. Гадаю, слід трохи почекати, аби переконатися, як досі непогрішні авторитети виявляться звичайнісінькими ошустами, а ті, хто вчора здавався невігласом і ворогом, – пророками.

Але за кожен урок мусимо платити – хто зміною „орієнтації”, хто бізнесом, хто притлумленою думкою, але більшість тих, хто голосував за «нього» чи за «неї» – не безрозмірною кредиткою свого часу. Того, який уділений кожному, і який, на жаль, не можна продовжити, як, до прикладу, термін президентських повноважень. Влада, без сумніву, змінна, але й ми з вами не вічні. Та й чи всім не бракне терпцю і бажання повернутися на круги своя через кілька літ?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

  

Шанс для довіри

Україна не може просуватися далі, грунтуючись на антагонізмах і тотальній недовірі

Оговтавшись від зловісних прогнозів сумнівних геніїв і ошустів, економістів та політтехнологів, пересічний українець починає тверезо розмірковувати над тим, що ж насправді відбувається. Декому ситуація, особливо в контексті Мукачево, до болю нагадує злиденне лихоліття середини 90-х років, дехто всерйоз починає готуватися до апокаліпсису. Але, найреальніше, принаймні, на мою думку, це потреба трактувати нинішні негаразди значно ширше і масштабніше, ніж катастрофу вітчизняної стратегії, перспективу Руїни, проблеми приватного характеру.

Йдеться, мабуть, про застарілість схем і моделей, якими досі сяк-так успішно послуговувалися і у стосунках між людьми, і у взаєминах держави та громадян. Йдеться на загал про те, що Україна не може просуватися далі, грунтуючись на антагонізмах і тотальній недовірі. Бо що таке криза? Це, у першу чергу, всюдисущий фантом недовіри – клієнта до банку і навпаки, виборця до політика, еліти до загалу.

Даючи можливіть сумнівного заробітку на високих, з першого погляду, відсотках, банкір вже мислить про кредит, на якому зможе заробити більше. Позичаючи прохачу кошти на хату чи автівку, фінансист не може стовідсотково бути упевненим у вчасному поверненні несвоїх „кровних”.

Це – лише вершина айсберга, його ж підводна основа – стосунки поміж нас, особистісні неприязнь і недовіра, нещирість і лицемірство.

Не хочу виступати у ролі мораліста, оскільки й вона, ця роль, успішно дискредитована нинішніми „гуру”, що осідлали владу. Хочу лише сказати, що коли хтось із філософів й намагається пояснити нинішні події кризою мотивацій, то, як мені видається, й мотиваційна прірва походить з того ж джерела: наші мотивації будуються на недовірі й бажанні „кинути” партнерів, необгрунтовано вивищитися, втілити не надто адекватні амбіції.

Навіть усвідомивши поверхову загрозу Руїни, наші вітчизняні авторитети від влади не можуть відмовитися від звичних практик спілкування. Навпаки, вони складають вину один на одного, аби тільки потішитися еферемною перспективою перемоги, збудованої на чужих кістках. Оце – криза політики. Знову приходить на думку Єжи Лєц:  „А, може, стіни Єрихону впали просто тому, що у місті надто дмухали у фанфари?”.

А поза тим, маємо чудову нагоду стати іншими, спробувати розпочати з чистого аркуша. Негаразди не змушують нікого вибачатися за вчорашні гріхи і неправду, вони ставить на перший план майбутнє, саму проблему того майбутнього: чи буде воно взагалі? Отож, почнімо з себе, зі своєї постави до сусіда, співробітника, бізнес-партнера. Про владу забудьмо: якщо вона зауважить метаморфози серед виборців, то інстинкт самозбереження змусить змінитися її теж.

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru