Розірвати зачароване коло

Кажуть, що українці схильні об’єднуватися за п’ять хвилин до страти. Чи не схоже, що відлік часу вже розпочався?

«Коли кожен думає тільки про свої справи, світ неминуче прямує до руйнування», – сказав екс-Папа Бенедикт XVI у одному зі своїх щорічних послань «Urbi et Orbi». Цитована тут теза цілком гожа для того, аби приміряти її до наших буднів.

Те, що нині у всіх на устах і в думках, – перспектива глобального конфлікту, – доволі часто штовхає пересічного обивателя у мушлю приватності, спонукаючи його до пошуку шляху власного порятунку чи порятунку родини. Це, з одного боку, закономірна річ, однак вона, з іншого, суперечить суспільній природі людини. Вже маємо приклади, коли хтось намагається виборсатися з сільця кризи за рахунок інших, а, до прикладу, недавні історії з корупційними аферами, просто не вкладаються у мізках. Їхнім фігурантам варто було б застановитися бодай на тому, що будь-яка війна – минуща, як, зрештою, і будь-який режим, а, отже, колись і на них покладе око позірно сліпа Феміда. І хто зна, якими принципами вона керуватиметься тоді. А, раптом, принципами справедливості…

Мені видається, що цей скрутний час мав би стати доброю нагодою порозуміння. Кажуть, що українці схильні об’єднуватися за п’ять хвилин до страти. Чи не схоже, що відлік часу вже розпочався? Якщо чвари триватимуть, – поміж гілками влади, усередині політичних структур, – цілком можливо, що шоста спроба незалежності завершиться, як і попередні, нічим, до речі, не здивувавши світ.

Маємо ще трохи часу до осені, аби вгамувати пристрасті і вирівняти крен у державному човні. Чому до осені? Тому що тоді місцеві виборчі перегони стануть легітимними, і нас чекає шквал політичного бруду, звинувачень, компромату. Не скажу, що цього немає зараз, але нині все ж це «квіточки».

Ніхто і ніколи не переконає мене у тому, що нескінченні бої українських політиків, неперебірливість засобів для дискредитації опонента є виявом демократії. Це, радше, за визначенням Валєрії Новодворской,  «охлократія –вибір неосвіченої, тупої та вкрай ліво налаштованої, тобто охочої до халяви більшості, яка нездатна сама себе прогодувати, не гідна поваги, не цінує свободи, не уміє користуватися своєю свободою, а якщо користується, то користується у зло». І, звичайно, без спроб порозуміння, нинішня охлократична система «прямує до загибелі».

Я певен, що серед українців ще не перевелися тверезі і розсудливі люди, з належним фаховим, інтелектуальним потенціалом, здатні прислухатися до інших і вчасно висловити свою думку. Саме вони цілком спроможні стати носіями порозуміння, а відтак, – якщо його віднайдуть, очолити країну.

Ігор Гулик. Ілюстрація: museum.ru

Гламурний апокаліпсис

Совковий триб життя і думок сучасників, на жаль, вкоренився на генному рівні і тому знаходить продовження вже у дітях колишніх „совків”

Прочитав якось на „Гранях.ru” чудове есе Льва Рубінштейна про гламур у постсовкововому контексті. „Це не відсутність ідеології, – зауважує іменитий автор. – Це така ідеологія, у підгрунті якої абсолютна, беззаперечна і, головне, уповні демонстративна легітимність соціальної та моральної безвідповідальності”.

Гадаю, що коли Рубінштейн каже про гламур сучасної Росії, то його оцінки можна сміливо застосувати й до наших, вітчизняних умов. Бо, у принципі, скільки б ми не пнулися „в Європи”, як би не намагалися доводити своє „антиазійське” нутро, факт залишається фактом: нам не варто говорити про „західність” ментальності, а радше – про совковий триб життя і думок сучасників, який, на жаль, вкоренився на генному рівні і тому знаходить продовження вже у дітях колишніх „совків”.

Якщо виходити з того, що гламур – це як „ріденький лак” на гидотній поверхні злиднів і безпросвіття, то направду просяться алюзії з фіговими листочками ідеологічних заборон совєтського періоду над реальним життям, переживаннями і переконаннями мас. Риторика „марксизму-лєнінізму” була, за нашим автором, „розмовою мимо вух і поглядом повз предмет”, коли суспільне життя непомітно для неозброєного ока замінили його „сокирною” симуляцією. Коли все „так собі”: свої вибори, своя опозиція, акції, звинувачення...  

А тепер? Тепер маємо фактичну ту ж картину. Провладна рать легко, мовби не хотячи, пророкує з телеекрана страшні, такі, що й не снилися, перспективи майбутнього, спровоковані буцімто діяльністю вороженьків. Опозиція, яка вперто не бажає називати себе такою, присмоктавшись до коаліціянтів, послуговуючись карколомними для пересічного обивателя формулами та схемами, глузує з „не своєї вдали”. Навіть привселюдні сварки Ляшка і К у залі під куполом чомусь залишають відчуття зрежисованого спектаклю, як, до слова, й постановочні кадри російського ТБ про будні «апалчєнцев» у Донбасі, про розіп’ятих «мальчіков», про збитий Боїнг.

У стик монтуються сюжети про жахливість побуту „маленьких” українців, про черговий шок від щойно отриманих рахунків за „комуналку”, і кадри світської хроніки зі звичними персонажами політичної тусні, що бісяться з жиру і лінивства...  Справді, грубо отесана симуляція добробуту, замішана на півправді-півбрехні, свобода вибору, яка межує з цинізмом.

Поза тим, така легковажність щодо морально-психологічного стану громадян цілком ймовірно вже найближчим часом відгукнеться владі. Я не прогнозуватиму тут жорстких соціальних конфліктів, – судячи з більш-менш адекватних висновків соціологів, навряд чи українці зможуть мобілізувати себе й інших до організованих масових виступів проти режиму. Натомість, йдеться, перш за все, про соціальний інфантилізм, небажання жити і працювати в Україні, а відтак еміграцію – внутрішню чи за кордон, – це вже як кому вийде...

Ігор Гулик. Ілюстрація: glebsite.net    

Імпічмент навздогін

Ярош і К з прихильників референдуму та й імпічменту кидають слова на вітер, а їхня свідома маніпуляція годиться, мабуть, лише для підтримки тонусу власного електорату

Проблема, про яку говорять ось уже двадцять п’ять років, стільки ж, скільки Україна є незалежною державою, знову постає перед її спільнотою у всій своїй актуальності. Ми гостро відчуваємо потребу людей, здатних мислити стратегічно, по-державницькому, а не реагувати винятково на потреби моменту чи задля задоволення власних амбіцій та планів. Нам бракує стратегів, спроможних окреслити подальший шлях просування громади, і зафіскувати цей вибір відповідними законами, угодами чи документами іншого штибу, задля того, аби убезпечитися від розмаїтих зигзагів та несподіванок.

Останнім часом політики почали вправлятися у задавненій для України темі – закону про імпічмент. Мовляв, якщо для нардепів є наміри ревізувати імунітет, то чому б не запровадити демократичні механізми припинення президентських повноважень. ПС і Ярош, правда, не є такими легковірними та манірними, як нелюбі їм ліберали, вони рубають гордіїв вузол стосунків народу і гаранта за допомогою референдуму. Інша річ, що для таких процедур правила теж наразі не писані. Однак ніхто не боронить відчайдушно агітувати слухачів.

Ідея видається цілковито нездійсненною в умовах відсутності належної правової бази, ба більше, – коли у сесійній залі парламенту пропрезидентська більшість ладна лягти трупом, аби протиснути чи унеможливити будь-які рішення й дрібнішого масштабу. Тому Ярош і К з прихильників референдуму та й імпічменту кидають слова на вітер, а їхня свідома маніпуляція годиться, мабуть, лише для підтримки тонусу власного електорату. Жодних наслідків вона не матиме, хіба що випустить пару від невдоволення Порошенком.

Відтак маємо те, що маємо: йдучи на місцеві вибори, лідери незгодних розраховують лише на перемогу, інших варіантів не передбачається, є тільки легковірна переконаність на «опозиційний досвід».

Історія із імпічментом – не єдиний приклад запізнілих дій політиків в Україні. Їм бракує стратегем і оперативності реакцій майже щоразу, коли влада вдається до неочікуваних фінтів. І тоді вони змушені ковтати повітря від несподіванки, брак кисню зумовлений не тільки цинічністю поведінки опонентів і буцімто партнерів, скільки тим, що у їхніх лавах теж бракує чіткої артикуляції нагальніших проблем.

Думаю, що вічне запізнення триватиме доти, доки наші діячі мусолитимуть нездійсненні ідеї і відбуватимуться вайлуватими реакціями на виклики долі. Перехопити ініціативу – ось найважливіше завдання, але для цього треба бути спроможним на нові ідеї. Імпічмент, референдум і схожі речі не надаються до розробки серед спільноти, втомленої політикою, тим паче улітку…

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі      

Бурі у склянках

Маємо готуватися до численних збурень у передвиборчих склянках, бо майбутній виборчий марафон не обіцяє втішити чимось абсолютно незвіданим чи вражаючим

Літнє релаксно-курортне затишшя не надто зворохобилося кількома штучними сплесками політичних емоцій. Попри обмежене коло осіб, які, зрештою, заробляють собі на хліб коментарями та аналітичними (доволі часто псевдо-) припущеннями, пересічна громадськість не здала собі труду належним чином поміркувати над тупо зверстаними скандалами на кшталт Маші Гайдар чи Філатова зі Саакашвілі. Є підозри, причому небезпідставні, що реакція тієї ж пересічної громадськості не є вислідом липневої розніженості чи ліні, а свідченням доволі багатого досвіду спільноти у розпізнаванні сенсових наповнень політичних месиджів. А оскільки ні сенсу, ні алярмової потреби у згаданих „подіях” не було, то власне кажучи, їхні сценаристи отримують свої гонорари за відверту халтуру.

Ба більше, у цивілізованих країнах таких кріейторів давно б гнали у три шиї, бо у випадку з Машою вони явно схибили з аудиторією: офісний планктон, який полюбляє блукати нетрями мережі, – у відпусках, а окрім нього активних юзерів інтернету в Україні – порівняно мало. Що ж до конфлікту одеського губернатора та екс-заступника Коломойського, то його, вочевидь, скалькували із напівзабутих історій довиборів у Києві. За відвертий плагіат схожого штибу, правда, не садять, але й не платять...

У принципі, маємо готуватися до численних збурень у передвиборчих склянках, бо майбутній виборчий марафон не обіцяє втішити чимось абсолютно незвіданим чи вражаючим. „Шведська сім’я” українських владоможців – за раннім Луценком – настільки вичерпала потенціал не тільки ідей, але й двірцевих інтриг, адюльтерів, змов, що навіть у царині підлоти схожа на пляжну публіку, з голів якої спека і тривале байдикування випарували геть усі бажання.

Та найголовніше – не у „приколах” чи проколах. Найголовніше у тому, що суспільству навіть не спробують натякнути на бодай якусь перспективу, – усе поглине чорний „піар” і банальна показуха. З урахуванням того, що за перипетіями буцімто місцевих виборів бовванітимуть примари партій і президента, і прем’єра, «потьомкінські села» від влади виглядатимуть привабливіше для ока і кишені, зате вкрай непереконливо для мізків. Обіцянки ж від кандидатів „середньої ланки” та очевидної підтанцьовки вабитимуть хіба лише невиправних оптимістів або маргінальних типів, охочих на будь-яку дармовину, аби вже і негайно.

Як на мене, то перегони’2015 не дають Україні навіть шансу, який сяк-так вимальовувався практично у всіх дотеперішніх кампаніях. Те, як неохоче і вайлувато ухвалюються зміни (читай – реформи), свідчить про спробу улити старе вино у ще зношеніші міхи. Бурі у склянках і все. За великим рахунком...

Ігор Гулик. Ілюстрація: titus.kz    

Сеанс дидактики

Дидактизм Порошенка не є простим струсом повітря, глядацька аудиторія, добре усвідомлюють, що у нього кишені – дуже вагомі й однозначні аргументи залякування

Схильність до політичного маневру, притаманна Петрові Порошенку і позірно втілена у розважливості та округлих фразах "ні про що", знайшла своє виразне втілення під час перемовин довкола «децентралістських» поправок до Конституції. Нині, коли у тривалому та виснажливому процесі поставлено бодай проміжну крапку, можемо порівняти цю дискусію з нецікавим у сенсі глядацького інтересу поєдинком двох боксерів однакових категорій, але різних стилів. Порошенко вимотав партнерів своєю "тягучою манерою" артикуляції вимог, маскуванням поступок складнопідрядними конструкціями, видаванням власних намірів за щирі мотиви опонентів. Інформаційний супровід дійства у Верховній Раді смуту у головах невтаємниченого електорату, руйнуючи і водночас живлячи надії по обидва боки недемонтованих від березня барикад. 

Як на мене, основний месидж Президента, який, можливо, не надто рельєфно вчувався у зливі слів, полягав не стільки у потребі змін, а у спробі привести до тями представників різношерстної національної еліти. "Еліти" у даному контексті аж ніяк не у манірно-естетському визначенні, а у сенсі впливовості та авторитету. Гадаю, не даремно відтак з’явилося офіційне відеозвернення президента, у якому він, на додачу, ще раз звинуватив опонентів у нерозумінні правил гри.  

Президентський сеанс привселюдної дидактики містив чимало складових, і серед них головною була акцентація на відповідальності політиків, які волею Провидіння і виборців опинилися на кіпці влади. Опоненти, що поза очі дозволяли собі переступати межу, за якою набувають чинності статті Кримінального кодексу, перед, либонь, усеукраїнською аудиторією мусово гамували амбіції і, хто ліпше, хто гірше, грали ролі поважних державних мужів. Президент став модератором, і на правах такого, дозволив собі значно прозоріші і недвозначні зауваги, аніж зазвичай, скажімо, у традиційних зверненнях до укрнароду, які властиво вже ніхто й не слухає.

Не слід також забувати, що дидактизм Порошенка не був простим струсом повітря, глядацька аудиторія, добре усвідомлюють, що у нього кишені – дуже вагомі й однозначні (кожен осібно) аргументи залякування. Не даремно дехто вже почав звичну пісеньку про те, що глава держави вдається до тиску і буквального пресування, – звичні до силового вирішення власних проблем (бізнесових і політичних) вони були заскоченими тим, що й гарант здатен виступити з позиції сили.

Мушу зауважити, що президентська команда усіляко загострювала сепарацію ухвалення змін від інших, не менш суперечливих і драматичних чинників процесу – контекстом були заворушення у Закарпатті, російська орда на кордонах і перемовини «нормандців». А ще – перспектива місцевих виборів. Як би не вуалювала президентська команда справжніх намірів свого патрона, але йому вкрай важливо задовольнити очікування свого електорату. Я чомусь не схильний вірити, що в умовах нової кампанії з’являться якісь потужні сторонні сили. Хоча є надія, що жовтень 2015-го поверне до тями надто амбітних чільників головних фігурантів коаліції, випарує з їхніх мізків ілюзії і наполеонівські плани.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Юрій Журавель      

Звичний розподіл праці

Нелюбов до багатіїв триватиме доти, доки спільноту перейматиме тільки факт вмісту їхніх гаманців, і аж ніяк не аналіз джерел, з яких бізнесова „еліта” черпає свої астрономічні  багатства

Коли президент розпочинає війну з найбагатшими людьми країни, не позбувшись власного бізнесу, то, як відлуння, у засобах масової інформації чуємо про віденські одкровення Фірташа. Чомусь ніхто не згадує, що всі державні чиновники, аж до найвищого, мали б бути, у принципі, „служками народу”. Мені можуть заперечити, що олігархи чи як там їх, – ніякий не народ і навіть близько не лежали, але, як не крути, та за ними – доволі поважні згромадження людей, котрі отримують зарплатню, годують свої сім’ї і родини тих же службовців.

…У Росії діє так званий „закон про екстремізм”. Серед інших діянь, які трактуватимуться за злочин, ними передбачено і відповідальність за нагнітання ворожнечі щодо певних соціальних груп. Іронія долі, – покійний перший президент „ерефії” Боріс Єльцин мав би першим сісти за ґрати, оскільки саме з його легкої руки в країні відверто культивували ненависть до олігархів.

У нас також їх не надто кохають, – коломойських, ахмєтових, фірташів, пінчуків, – однак, чи то чутки про кримінальне минуле вітчизняних товстосумів, чи, може, святе, але безпідставне у принципових моментах, переконання, що гроші можуть все, – боронить українську спільноту від шкідливого, як на мене, синдрому ненависті до них. Інша річ, – заздрість і зловтіха, коли, до прикладу, у Коломойського намагаються відібрати „Укрнафту” або ж, - то давніше, - екс-дружина Фірташа намагалася відсудити у нього половину статків. Зловтіха, однак, – процес, його є висліди – зовсім інша парафія. Чомусь задовольнившись фактом розкуркулення того ж Пінчука, громада втратила інтерес до того, куди пішли гроші від „оборудки століття”.     

На мою думку, нелюбов (якщо, звичайно, у цьому контексті можна говорити про чуттєві рефлексії) до багатіїв триватиме доти, доки спільноту перейматиме тільки факт вмісту їхніх гаманців, і аж ніяк не аналіз джерел, з яких бізнесова „еліта” черпає свої астрономічні  багатства. Якщо вони є прозорими (транспарентними), якщо особа множить власні доходи завдяки своєму інтелекту чи затраченим фізичним зусиллям, до того ж, якщо ці „інвестиції” не суперечать укладеним спільнотою законам, то таке можна тільки вітати. Якщо ж нувориші багатіють на шкоду іншим, за рахунок суспільних резервів, тоді мова може йти про відповідальність, зокрема, й кримінальну. А розмови про соціальну відповідальність бізнесу, усі гарно розцяцьковані проекти цієї соціальної відповідальності на гроші заморських фондів, – залишатимуться шоу мильних бульбашок доти, доки спільнота не відкине роль пасивного заздрісника чи, що гірше, народного месника.

Тут доречно сказати і про „звичний розподіл праці”, тобто про те, що декларують всі президенти, і у що наразі наївно вірить виборець: потребу сепарації бізнесу і влади. Оскільки остання є майже стовідсотковою гарантією успішності підприємництва, і цим, фактично, роз’їдає, мов корозія засадничі підстави свого феномену – бути над усіма і рівно ж з усіма. Але так не може тривати надалі, не може спантеличений виборець голосувати за „котів у списковому лантуху” тієї чи іншої політичної сили. Якщо майбутній депутат погоджується бути публічною особою, то чому ми нічого не знаємо про його минуле, про його бізнес, про його партнерів, колег, зрештою, родину? Чому, поставши перед перспективою втручання у наші приватні і рівно ж спільні справи, ми не можемо адекватно проаналізувати, звідки ростуть ноги у приватного інтересу одного з нас?

Борис Глузман написав якось з приводу своїх писань дуже відверту річ:

„Нічого не буде. Взагалі нічого. Їх давнє гасло – „нам своє робить”. Переступлять, посміхнувшись. І через статтю, і через нас, читачів. У нас – право говорити і писати у порожнечу. У них – право робити гроші будь-якими способом. Звичний розподіл праці”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

До генези завдань

Право «дозволяти» чи «забороняти» щось нації не входить до одноособової компетенції президентів, прем’єрів etc

Якось, дуже давно, Віктор Ющенко позволив собі дивний мовний пасаж: «Треба дозволити нації ставити перед собою завдання, і тому як важливо нам знати свою історію, то це один із способів консолідації, межа розуміння, що тема політичної стабілізації - це ключове питання і це впливає на наш прогрес чи на регрес» (курсив наш – Авт.).

Попри те, що минуло направду достатньо років і про Ющенка забули майже всі, у його давньому спічі досі вражає одне-однісіньке слово, яке, видається, довподоби всім, хто спромігся осідлати найвищий державний фотель: «дозволити нації». Є питання, які однозначно означають відповіді, і будь-хто з правників відповів би «регуляторам», що право «дозволяти» чи «забороняти» щось нації не входить до одноособової компетенції президентів, прем’єрів etc.

Однак у чомусь вони таки мають рацію. Нація, принаймні, у нинішньому її становищі, – щойно спинається на ноги і є, з погляду її «вихователів», вередливим дитям, у його захцянками і непередбачуваною поведінкою. Ба більше, на його характер мали уплив розмаїті попередники нинішніх владців, – зі Сходу його шмагала азійщина, із Заходу манила сумнівним медяником поміркована, зате теж свавільна Європа.

Тепер, коли найчастіше на кін виходять проблеми єдності країни, слід особливо уважно стежити за розвитком цих ментальних рис. Консолідація – це не одномоментний акт ухвалення указу, прийняття закону чи навіть Конституції. Навпаки, завжди знайдуться інакодумці, які сприйматимуть такі вчинки як спробу зазіхань на їхню внутрішню єдність, і, без сумніву, матимуть на це підстави. Консолідація – це невідворотній, бажано природний, процес усвідомлення комфортності порозуміння, зисків для кожного громадянина від того, що його країна є міцною та стабільною. Якщо таке розуміння сформується, тоді нація сама «дозволить собі» ставити завдання, не очікуючи на владний жест.    

Акцент на нез’ясованих історичних проблемах, без сумніву, важливий. Міркую, що реакції, які ми спостерігаємо у телеефірі, значною мірою штучні і змодельовані. Свого часу я вже писав, що нинішнє телебачення схильне не до відображення подій, а їх створення, і у цьому його підставова залежність від практики своїх російських колег. Мені видається, що на побутовому рівні проблеми історичної пам’яті Голодомору сприймаються ледь не стовідсотково по-людськи, не викривлено і не спотворено. А проблема «українізації» на тому ж таки кухонному рівні є позбавленою усіх штучно-політичних нашарувань, – так від незвички ми лаємо раптовий сніг у травні… І. мабуть, до цього слід ставитися спокійно, а не нагнітати пристрасті. Як там у китайців: «Виправлена помилка - уже не помилка, а помилка, повторена двічі, - це крах».

У стосунках влади і загалу, – причому, це не тільки моє відчуття, – окреслився доволі банальний, але цілком поважний конфлікт: верхівка, якщо щось і хоче «дозволяти», так це дозволити народу жити без зайвих, некомпетентних коментарів і перешкод, влаштованих на догоду окремих олігархів чи просто несумлінних чиновників. Ось у цьому мав би полягати пріоритет демократичного режиму, його головне завдання. Не переділ власності, не поборювання опонента, який, власне, і не намагається принципово перечити, а лише грає у свою визначену гру, не звичні українцям «коломийки» довкола уявних «ворогів нації», зловмисників і зловтішників.

В іншому випадку волання влади про переваги європеїзації залишаться порожнім звуком. Бо якщо бажання декларуються лише задля гарного слівця, вони позбавлені перспективи стати мотиваційними чинниками тих, хто слухає.

Ігор Гулик. Ілюстрація: operkor.wordpress.com