Від війни до… війни?

Тут не мова про істерики офіційного Кремля із приводу «неслухняних українців», які «чомусь» визнали за потрібне укласти правдиву версію власної минувшини

У польському Ґданську 1 вересня зазвичай планують урочистості з нагоди річниці найтрагічнішої події минулого століття – початку Другої світової війни. Лідери з’їжджаються на берег Балтики, аби спільно вшанувати пам’ять мільйонів жертв, помолитися за їхню пам’ять, висловити сподівання на те, що схожого не буде, принаймні, пообіцяти усіма силами протидіяти спробам роздмухати воєнну пожежу на континенті.

На жаль, не всі налаштовані таким чином. На жаль, країна, яка разом зі союзниками з антигітлерівської коаліції підписала акт капітуляції нацистського режиму, нині налаштована по-іншому трактувати історію, вишукувати у ній відверто драстичні епізоди, а відтак – творити власні міфи, сіючи ворожнечу і скандали.

Тут не мова про істерики офіційного Кремля із приводу «неслухняних українців», які «чомусь» визнали за потрібне укласти правдиву версію власної минувшини. Тут вже мова про доконечно принципові непорозуміння із дальшими сусідами, зокрема із Польщею. Звинуватити Варшаву у тому, що саме її колишні керівники спричинилися до початку світової бойні, бо були «надто непоступливими» перед територіальними захцянками Третього Райху, можуть тільки божевільні. Але що вдієш, часто народами керують неадекватні політики…

У російських ЗМІ час від часу виринають публікації на кшталт тих, що, мовляв, міністр закордонних справ Другої Речі Посполитої Юзеф Бек активно співпрацював із абвером, натомість прем’єр уряду-вигнанця після окупації нацистської Польщі Станіслав Міколайчік був агентом британських спецслужб. Ба більше, кажуть, що Польща разом із Берліном плекала плани нападу на СРСР.

Що тут скажеш? Можна прямо і безапеляційно заявити: «Це свинство, звичайна брехня та сталінська пропаганда», як це вчинив історик Анджей Фрішке. Можна продовжити дискурс у толерантнішому тоні, нагадавши Кремлю про пакт Молотова – Рібентропа, але це вже зроблено з нагоди річниці сталінсько-гітлерівської змови. А можна просто не реагувати на схожі маразми, бо, видається, ті, хто їх продукує, розраховують якраз на нервову, нерозважливу реакцію, аби відтак мати нагоду для чергових звинувачень.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Петер Шранк   

Наш едем

Міркую, що втямити різницю між тим, з чого ми вийшли на Майдан, і тим, що є зараз, ми мали час. Тепер важливо розібратися у тому, що не змінилося і що потребує докорінних змін. І, як на мене, найшокуючішим залишилося досі очевидне непорозуміння між владою і нами

Якось довелося гаяти час у провінційному шинку з претензійною назвою "Едем". Зовні, та й зрештою, всередині, – все, як у людей: новітні будівельні матеріали і модні інтер'єри. Але обслуга і кава, – як у призабуті совєтські часи, коли на шинквасах схожих закладів сором'язливо плавали тушковані у помідоровому соусі кільки серед паперових квітів, а мухи на столах допивали розлитий шмурдяк…

Чи не здається вам, шановний читачу, що інтер'єри нашого з вами повсякдення схожі на оту містечкову забігайлівку, у якій поруч з модерновими лаштунками ховається (а що гірше, – вилазить з усіх закутків!) тупе совкове минуле з усіма його "привабами"?  І не важливо, – столиця це чи районовий загумінок, – іноді цивілізований зовні Київ являє регіонам такі зразки свавілля, що сільські фільозофи резонно асоціюють його з хрущовською хвилею рагулізму.

Живемо як живемо, – час од часу проклинаючи владу, яку самі ж хвацько обирали, час од часу згадуючи закон, який самі ж порушуємо на догоду хвилевим інтересам, час од часу сподіваючись на краще, поза тим звикаючи до гіршого. І химерний Стівен Кінґ звучить, як молитва: "Господи, дай мені спокій духу прийняти речі такими, як вони є, якщо я не зможу змиритися з ними, то дай мужності, щоб змінити те, що можу змінити, і мудрості, аби втямити різницю".

Міркую, що втямити різницю між тим, з чого ми вийшли на Майдан, і тим, що є зараз, ми мали час. Тепер важливо розібратися у тому, що не змінилося і що потребує докорінних змін. І, як на мене, найшокуючішим залишилося досі очевидне непорозуміння між владою і нами. 

Можна списати все на історичну традицію нелюбові українців до всіх режимів, позаяк донедавна усі владні інституції сприймалися за чужинські, а, отже, ворожі. Можна бавитися у бісер, порівнюючи передвиборчі обіцянки тих чи інших осіб, середовищ, і реальний вакуум, коли йдеться про їх виконання. Можна нігілістично твердити, що українцям взагалі невластива традиція законництва через свою скіфсько-азійську генеалогію.

Втім – все це намагання втекти у софістику і демагогію, пропонуючи спільноті шлях до глухого кута. Насправді у контексті здебільшого досконалих законів і, як подейкують, найдемократичнішої Конституції (за винятком останніх змін), у нас відсутній суспільний пакт про пошанівок і безумовне виконання цих законів.  І це, гадаю, чистить поле не тільки для банальної зневаги до права, але й для застосування різноманітних технологій з метою позірного дотримання закону, по суті ж його ігнорації.

Кожна з таких технологій – відверто кажучи, ошуканство, скільки б мені не твердили про потребу узгоджувати життя з параграфами. Хай я буду двічі формалістом і буквоїдом, але, звиняйте, люди, які пишуть закони, себто займаються таким узгодженням, передбачають не лише особисте солодке відчуття виконаного обов'язку, а й те, що їх, ці закони, хтось буде виконувати. Закон є однозначним в усіх демократичних ситуаціях, технологія ж навпаки, дозволяє собі оперувати псевдопоняттями "зважаючи на обставини", "враховуючи інтереси", "задля загального добра", якщо треба, то вже призабуте "йдучи назустріч…".

…Враження від відвідин вже міського бару, де заповзялися боротися з курінням. Зробили просто, дешево і сердито: на кожному другому столику написали: "Курити заборонено". І квит. Поруч, за кожним першим, – будь ласка. Все – у рамках. Технологія називається.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов

Віра у фантоми

Мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до дефензиви з високих бюрок. Обирають, як правило, перше

Апеляції до сумління набувають сенсу лише за умови присутності останнього. Коли ж совіть перебуває на межі віртуалу, потрактовується за таку собі абстрактну категорію, інжирний листочок порожнечі, словесну форму на випадок, коли нічого сказати, наївними і легковірними є надії на її пробудження. І все ж у сотнях емейлів та епістол, якими щодня повниться редакційна поштова скринька, знаходимо благання до совісті владоможців, натяки на варіант "пожити у ролі прохача", моральні мотивації для ухвалення позитивного рішення.

Поза тим, мораль і політика – категорії несумісні, вони лежать у паралельних площинах. Ба більше, ті, хто осягнув владу, мусять або прийняти особливий етичний кодекс, випробуваний легіоном попередників, або ж вдатися до дефензиви з високих бюрок. Обирають, як правило, перше.

Мабуть, тонни паперу списано, аби переконати пересічного громадянина у тому, що ніхто й не бажає перейнятися його насущними проблемами, що всі грандіозні проекти, за які береться так звана "правляча еліта", здебільшого, висмоктані з пальців політтехнологів для здобуття позитивної опінії, прораховані на калькураторах схеми отримання зиску, – готівкою чи зміцнілим авторитетом. Ба більше, – на Заході вже, мабуть, десятиліття поспіль обговорюють стійку тенденцію до відмирання держави, – нікому не потрібного інструменту примусу, покори, який що не день, то втрачає притаманні йому у минулому риси безпеки окремого громадянина. Один з ідеологів цього модерного вчення Мартін Ван Кревельд вважає, що, попри безпековий чинник, корпорація, яку ми звикли називати державою, втратила зданість провадити війни з іншими корпораціями, перестала дбати про загальне благо, є безсилою перед всеохопною тенденцією глобалізації.

Цей елемент світосприйняття, як, на мене лише актуалізувався після відомих подій на Майдані. Направду, як у Бернарда Шоу, "якщо ви розпочинаєте зі самопожертви заради тих, кого любите, то завершите ненавистю до тих, кому себе офірували".  Нинішні ремствування з приводу "зради Майдану" спричинені масовою "самопожертвою", бо революція для багатьох була не усвідомленим бажанням побороти несправедливість, а більше офірою "заради тих, кого любили", себто знакових фігур здвигу, втілень совісті і справедливості. Тоді вони були поза владою, то ж у масовій свідомості не знайшлося місця для критичного погляду на те, що вони проголошували, що пропонували, яким чином відповідали на запити часу і прихильників. Нині ж, коли "вожді" обійняли владні посади, маємо ситуацію за тим же Шоу: "Мені не потрібен Бог, який не вміє відповісти на мої запитання…".

Але доки ми віритимемо тому, що пишуть на парканах?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Вади судочинства

Розчаровані заангажованістю суддів, продажністю і відвертим нехтуванням людськими правами, громадяни виходять на майдани і вулиці, б'ють вікна в сільрадах, уриваються з гранатами в холи міністерств, накладають на себе руки, залишаючи посмертні записки, яким, на жаль, вже нема оскаржень…

Мене надзвичайно тішать ситуації, за яких бундючний чиновник, скорчивши серйозну міну, відповідає журналістам на закиди про скарги мешканців – "Хай подають до суду!". У 95 випадках зі ста можна виснувати, що у цього завзятого прихильника "цивілізованого полагодження проблем" є приязні стосунки з місцевим суддею або ж, принаймні, він має адвокатів, що добре вивчили прейскуранти правничих послуг. Але це, так би мовити, другий план, залаштункові сенси реальності, позірно ж постава нашого чиновника виглядає вельми демократично і стильно, цілком у контексті часу і в традиціях найвитонченішого лібералізму.

Мене надзвичайно переймає інша проблема, яку обговорюють, зазвичай, пошепки, кулуарно і довірливо. Після того, як виконавчу і законодавчу гілки влади збурено конституційною реформою, та так, що вони й досі заледве оговтуються від неї, намацуючи ледь не у сутінках артикулів і параграфів свої майбутні функції і завдання, третя галузь не зазнала відчутних змін, а тому, фактично, залишилася найпевнішим інструментом здійснення владних повноважень. Тобто суди, тимчасово опанувавши монополією у цій царині, перетворилися, як це не сумно, на осередки свавілля, корупції і суспільного шантажу. Ба більше, – ми змушені говорити, що трактування суду як останнього бастіону для захисту конституційних прав пересічного громадянина стало макабричним оксюмороном, – "маленький українець" остерігається втрапити між шестерні судового механізму, знаючи наперед, що спроба відшкодувань – моральних чи матеріальних – може закінчитися злиднями і психологічними розладами.

Мій близький знайомий після рясного потопу, влаштованого сусідами зверху, дійшов аж до Верховного суду, намагаючись реанімувати справедливість. А все тому, що матеріальні збитки, оцінені місцевим судом більш менш-адекватно, після низки апеляцій відповідачів перетворилися у суді вищої інстанції на жалюгідну суму в… 180 гривень. Скажіть, чи майстер, що бодай трохи поважає свої вміння і здоров'я, підніметься на восьмий поверх за такі гроші?

Це, так би мовити, побутовістика, яка, втім, забирає надмірно багато життєвих сил та нервів, породжує у душах почуття незахищеності і меншовартості, рідше, – бажання спротиву. Що ж до останнього, то я цілком певен, що саме у судових залах, за умови дотримання служителями Феміди професійних кодексів і законів, можна було б завчасно вгамувати сотні суспільних конфліктів, застерегти десятки пікетів, маніфестацій, голодувань та інших акцій громадянської непокори. Але ні, навпаки, розчаровані заангажованістю суддів, продажністю і відвертим нехтуванням людськими правами, громадяни виходять на майдани і вулиці, б'ють вікна в сільрадах, уриваються з гранатами в холи міністерств, накладають на себе руки, залишаючи посмертні записки, яким, на жаль, вже нема оскаржень…

Про використання судів і суддів як зброї проти політичних опонентів, інакодумців і в'їдливої преси говорити, мабуть, і не доводиться. За бажання і ресурсів можна змусити замовкнути будь-яке видання, а журналістів надовго прописати на біржі праці. Проти суддів не сміє повстати навіть міліція, оскільки їхню недоторканість, з одного боку, захищає закон, а з іншого, – корпоративна солідарність осіб у мантіях гарантуватиме будь-кому з порушників неписаного правила, м'яко кажучи, гнів та обструкцію.

…І ще один приклад з повсякдення. Разом з моїм сином вчиться найбільший у школі шибеник. Йому дозволено усе, і все йому сходить з рук. Ви гадаєте, він зростає у проблемній родині? Ні, він просто син судді.

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua

Коротке есе про зло

Найбільшою нашою проблемою є відсутність механізмів, за яких кожен пересічний громадянин міг би без застережень та остраху поцікавитися, на що і куди йдуть заплачені ним податки

Я цілком певен, що допоки громада перейматиметься власною безпекою, спокоєм і здоров'ям своїх дітей, допоки вона не збайдужіє серед тотального злочинного розбою і не почне ховатися за сімома замками або ж емігрувати з цієї країни, найвищі чини державних структур також не спатимуть спокійно.

Наша біда не у тому, що владу в державі осідлали не вельми делікатні і геть не лояльні до її законів особи, хоча уже цей факт мав би змусити загал поміркувати над вислідами власних вчинків. Найбільшою нашою проблемою є відсутність механізмів, за яких кожен пересічний громадянин міг би без застережень та остраху поцікавитися, на що і куди йдуть заплачені ним податки. І отримати при цьому втямливу відповідь.

Якщо я найму собі майстра для ремонту квартири, а він почне пиячити чи красти придбані для цієї справи матеріали, то, будьте певні, довго він не розкошуватиме безкарно. То чому тішаться вседозволеністю і бездіяльністю люди, найняті суспільством для захисту спільних інтересів, безпеки і добробуту? Чому їм можна брехати, а пересічний журналіст, перекрутивши, не дай Боже, прізвище двірника, ризикує відповісти "по повній"? Чому їм, охоронцям закону, властиво щодня порушувати цей закон, зокрема ті його акти, які гарантують мешканцям повний і безперешкодний доступ до правдивої інформації?

Я знаю наперед, що почую у відповідь на ці запитання. Мені розкажуть про незадовільне бюджетне фінансування, про те, що для міліцейцських авт бракує пального, що підопічні кінологів замість м'яса споживають кашу, і ще всяку-всячину негараздів. Але, даруйте, якщо ви такі злидні, то звідки круті "тачки", хмародери-особняки і життєрадісні обличчя навіть не вищих, а таких собі середнячків з когорти міліціянтів, прокурорів? Невже ви вирощуєте бульбу у вільний від роботи час, а відтак продаєте її на Краківському?

Чому для поодиноких злочинців, яких вам вдається спіймати і довести до суду, встановлено цілком визначену таксу за один недоданий рік неволі? І хто встановив її, цю суму?

Я громаджу ці запитання, оскільки всі потребують відповідей на них. Не тільки родини загиблих, скалічених, пограбованих. Не тільки підприємець, який виходячи з дому, не знає, чи повернеться сюди увечері. Їх, як не дивно, чекає і наймолодший міліцейський патрульний, бідою якого спекулюють генерали; їх чекає і дрібний злодюжка, замислюючись над несправедливим: "Чому у клітці я, а ті, хто краде мільйонами і убиває, – на волі?".  

Їх, відповідей, чекає весь народ. Той, з яким ви були на Майдані.

Ви сприйняли це, як черговий парад, чи, може, вчасно перебрели на бік очевидного переможця, аби згодом повернутися до звичної практики? Ви пишаєтеся тим, що через вашу високу свідомість у столиці два роки тому  не пролилася кров. А чи міркували ви, скільки її пролито у брамах, під'їздах на темних вулицях і серед білого дня? Про кров на Донбасі вже й не згадуватиму, про неї щодня – новинні стрічки.

"Політичний порядок – це алхімія зла, ліквідація, яка ніколи не стає повною, одного зла іншим", – зауважує П'єр Манан в "Інтелектуальній історії лібералізму". Якщо так є насправді, то Україна – яскрава ілюстрація для цього умовисновку. Бо кожна нова урядова команда, "ліквідовуючи зло" попередньої, вдається до чергових несправедливостей і наруг над законом. Інструментами кожної наступної реінкарнації зла є, зазвичай, одні і ті ж люди, – міняють, зазвичай, лише провідників, рядові ж виконавці несуть на собі хрест неправедних наказів. Розраховувати на принциповість, власну думку чи позицію "стрілочників" за умови флюгерства начальників навряд чи доводиться.

Скільки ще виборів маємо пережити, аби нас не будили постріли?

Ігор Гулик. Ілюстрація: styknews.info

Смак свободи

Слід, у першу чергу, переконати себе у тому, що кожна людина народжена вільною і самодостатньою, що навіть ангел на найвищій посаді, не керуватиме нашою долею чи вирішуватиме чужі проблеми

«Найбільше рабство - не володіючи свободою, вважати себе вільним», – вважав Гьоте і передав своє розуміння цілком недвозначно.

А почасти так є в Україні. Мабуть, між визначенням великого письменника і нашими реаліями – набагато серйозніша дистанція, яка полягає у мотиваціях сучасної спільноти; і усвідомленим становищем після того, як реальність зазирнула у вічі досвідченим після двох новітніх революцій громадян.

Звісно, було б чудово, якби свобода давалася легко, хай навіть через кількатижневе стояння на вихололому Майдані. Вочевидь, було б взагалі фантастично, якби дещиця людей (бо що таке кількасот тисяч у центрі Києва, порівняно з усією країною?), змогла б «інфікувати» своїм вільнодумством, своїм розумінням потреби самореалізації, пасіонарністю і розкомплексованістю усю націю. Але так не буває. Зрештою, цього й не могло трапитися зі спільнотою, підсвідомість якої отруєна бацилою страху. Страху перед майбутнім (ліпше не приходило б), перед минулим (аби не поверталося), перед захланними чиновником, фіскалами, свавільними правоохоронцями, заздрісними сусідами, власним (здебільшого, порожнім) гаманцем…

Є ще одна річ, яка заважає українцям (та й не тільки їм, радше більшість народів потерпають від цієї напасті) уповні відчути смак свободи. Бо страх, яким би укоренілим він не був, все ж має властивість вивітрюватися, забуватися, мізеріти. Але… Оксана Пахльовська якось зауважила, що  «страх — це єдиний — і тотальний — спадок, який Система залишила українському суспільству. Цей принизливий спадок передається з покоління в покоління. Вивітрює з людей мову. Гідність. Пам’ять. Вивітрює з людей людей.

Тому керувати таким суспільством легко. І саме це суспільство може здобутися лише на одну владу: злодіїв. Циніків. І відвертих злочинців».

Влада назагал, – не тільки нинішня наша, – містить у собі первинний підтекст джерела страху. Цей архаїзм мав би давно зникнути разом зі стереотипами, які нагромадилися упродовж століть історії держави. Але, мабуть, у тому й полягає різниця між зрілими демократичними спільнотами і новаками на цьому шляху, що перші давно второпали вторинність апарату насильства стосовно себе, що державна машина справно функціонуватиме, лише змащена податками пересічних громадян, що будь-який полісмен мав би, в першу чергу, вклонитися пересічному українцеві за свою зарплату, за можливість годувати власну родину, а не дубасити чужих дитей, як злочинців.

З іншого боку, – влада й справді культивує наші фобії і страхи. Там, нагорі, досі мешкають динозаври, які легковажно вважають собі, що кийок і сльозогінний газ можуть цілком певно замінити їм цивілізовані важелі управління суспільством.

Чи можна їх змінити? Як на мене, слід, у першу чергу, переконати себе у тому, що кожна людина народжена вільною і самодостатньою, що навіть ангел на найвищій посаді, не керуватиме нашою долею чи вирішуватиме чужі проблеми. І ще, – намагатися обирати владу, виходячи з власного світосприйняття і особистих критеріїв. Мені не хочеться вірити Борисові Олійнику, який перетворив це побажання у своєрідну константу: «Ми фетишизуємо свій народ. Але народ, який наділяє злодія владою, потім його лає, а потім знову обирає, не достойний іншої влади».

Влаштуймо так, аби «фетишизований народ» обирав вільно, без чужих підказок і тотального зомбування, без віртуальних надій і «пенсійної милостині» серед безпросвітніх злиднів, – і лише тоді робімо висновок, наскільки вдалим був його вибір.

Ігор Гулик. Ілюстрація: скульптура Зеноса Фрудакіса "Свобода"

Про гідність і приниження

Той, хто не бажає бути приниженим у цій – наголошу, своїй, державі, – не дасть себе принизити

Колись Мирослав Маринович, знаний дисидент та філософ, у бличкучому есеї „Ніколи більше!”, взявся вибудовувати алюзії між кінцем 30-х минулого віку і першим десятиліттям нового. Виклад Мариновича досі добрий непомітним, але для уважного читача знаковим висновком про те, що „докоряти українцям,.. що вони своїми згадками про Голодомор дражнять Росію, – це однаково що докоряти полякам,.. що ті роздражнили нацистів, не прийнявши їхні "помірні територіальні претензії".

Питання що називається руба. Попри декларації про рівність людей та народів, міжнародна спільнота, структурована в розмаїті організації глобального масштабу, й досі толерує поділ на „рівних” та „рівніших”. По суті, сповідує право сильного звинуватити слабшого у його спробах боронити власний інтерес.

...Я не кажу, що усі мають сприймати злиденний стан крізь рожеві окуляри, однак, чи можуть українці вимагати у світу толерантного ставлення, коли в їхніх душах культивують відчуття приниження?

Так, ми не маємо підстав надто пишатися тим, що називаємо державою. Але, даруйте, ми не маємо й права вимагати від її представників, обраних нами після банальної оборудки – кого – за кілограм гречки, кого – за чвертку оковитої, кого – за солодкими обіцянками-цяцянками – чогось революційного. Вони купили більшість з нас, і вважають, що тепер повертають витрати. А ми купилися, дали себе принизити...

Я не переконаний, що цієї осені історія не повториться. Бо той, хто не бажає бути приниженим у цій – наголошу, своїй, державі, – не дасть себе принизити. Будь-яким робом: бюлетнем, укинутим в виборчу скриньку, пікетом під радою, врешті-решт повною ігнорацією захцянок вождів. Нагадаю скептикам: СРСР був ідеальним механізмом приниження особистості, але жменька тих, хто чинив спротив, – до слова, серед них і автор згаданого есею, – навіть тих, хто обрав „внутрішню еміграцію”, не бажаючи жодним чином толерувати систему, – зламали її. А ті, хто звик ходити приниженим тоді, той, хто створив для себе зону комфорту, позначену страхом і байдужістю, – що ж, для них двадцяти п’яти років мало, аби зрозуміти відчайдухів та мрійників.

Приниження одних штовхає на спротив, інших – на самогубство. Гадаю, дилема надається до розв’язання на користь першого. Але до спротиву здатні лише ті, хто відчуває у душі гідність і готовність до самореалізації. Ті ж, хто тішить себе анекдотичним „тося зробить”, відчуватимуться гнаними і ображеними навіть в раю.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru