Про минущість вражень

Історики та інтелектуали вимушені стати вчителями початкових класів для еліти

Гьоте колись зауважив одну дуже просту річ, – „веселку, яка тримається понад чверть години, перестають помічати”. Справді, у нестримному вирі релятивного життя, ми лише краєм зачіпаємо знакові події, а відтак постаємо ошелешеними новим, досі небаченим, нечутим. Годі нам зупинитися: є осторога не встигнути, не зрозуміти, не осягнути! А насправді, таке поверхове долучення до сучасності, не розуміння, не осягнення, а лише шматочок вражень, витертий згодом, як дешевий мідяк на битому шляху.

Враження мілішають не тільки через невпинний плин часу. Є поняття, затерті словами, – порожніми, артикульованими на потребу моменту, – без огляду на суть окресленого, іноді таки важливу.

Пригадую час, коли українство лише починало знайомитися зі своєю правдивою історією, витирати, як полюбляли тоді пишно говорити, „білі плями”. Цьому сприяла і відносна свобода преси, і видавничий інтерес, оскільки книги із незнаними фактами знаходили вдячного читача.

Сьогодні маємо геть іншу ситуацію, як на мене, витворену штучно, бо ще не всі нюанси вітчизняної історії належно зафіксовано, не про все сказано, далебі не на всьому належно акцентовано. Однак, як твердить знаний історик Володимир Сергійчук, „сьогоднішня влада, я так розумію, не дуже хотіла, щоб про видатних українців, тих, хто справді працював на Україну, для українського майбутнього, щоб про них справді знали широкі кола”.

Натяк на „сьогоднішню владу” у пана Сергійчука можна сприймати двояко. Безумовно, визначальною рисою усіх посткомуністичних українських урядів є відсутність тяглості урядництва. З кожною новою командою держава отримує і новий формат світоглядних цінностей та засад, не кажучи вже про „смакові правки” окремих посадовців.

Гірше інше: часто історія стає розмінною монетою у політичній грі, і тоді направду важко спрогнозувати, як поведуть себе типово українські „націонал-патріоти” чи, скажімо, космополіти з розмаїтих середовищ. Баш на баш, – цей принцип застосовують не тільки щодо голосувань за потрібне рішення, не тільки у кадровій політиці, а й доволі успішно – у фундаментальних підходах до минувшини. Легко панові Сергійчуку радити владцям, мовляв, „треба, щоб українська історіографія не оглядалася на сусідів, а писала українську правду, та й усе”. Але коли на сусідів (що зі Сходу, що із Заходу) оглядається левова частка вітчизняного електорату, тоді політикові слід або офірувати своєю кар’єрою, або вносити корективи у власну програму. Зазвичай, наші чомусь обирають друге. Принаймні, наразі.

Історики та інтелектуали вимушені стати вчителями початкових класів для еліти. Вони, виглядає, не проти, а от еліта, здебільшого, використовує їхні поради лише тоді, коли бачить у цьому зиск. Якщо взагалі розуміє, про що їй намагаються розповісти.

Ігор Гулик. Ілюстрація: timer-odessa.net

Утікачі

Розуміючи шкідливість корупції для держави загалом і особи зокрема, українці все ж вважають за можливе для вирішення особистих питань тішитися нагодою полегшити собі життя за допомогою тієї ж корупції

Один мій давній знайомий дуже полюбляє вислів, який, годиться, мабуть, для пересічного обивателя пост-комуністичної доби. Діагноз «просторовий кретинізм, помножений на усвідомлення реалій» по-саркастичному мудро передає ті умонастрої, що домінують серед розшарпаної змінами спільноти. Коли китайці вживали найстрашніше прокляття («аби ти жив у час змін!») вони, либонь, і не передбачали які ягідки зав’яжуться із навіяних ними квіточок.

Недавно Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічна служба Центру Разумкова оприлюднили результати своїх досліджень, згідно із якими, 75% українців вважають, що в країні «зашкалює» рівень корупції. Не вдаючись у деталі, одразу ж висловлю припущення, що левова частка цих трьох чвертей свідомого населення (бо у соцопитуваннях таки беруть участь активніші громадяни), ставляться до такого стану речей як, скажімо, ставляться до погоди. Мовляв, воно то так, але що вдієш…

Якщо вже на побутовому рівні корупція як явище дістала не тільки легітимізацію, але й до певної міри сакралізацію, якщо корупціонерів (назагал – хабарників, телефонних «позвоночників» etc.) ненавидять, однак бояться і шанують, мов священних корів, то це. погодьтеся, справді, діагноз.

Ба більше, усталеною є думка, що, у принципі, так воно й має бути, оскільки не даремно ж людина витрачалася на освіту, зв’язки, аби діставшись «хлібної посади», демонструвати зразки альтруїзму.

Тобто погодившись із тотальними лапувками, кумівством, знайомствами, більше того, розуміючи шкідливість схожих практик для держави загалом і особи зокрема, українці все ж вважають за можливе для вирішення особистих питань тішитися нагодою полегшити собі життя за допомогою тієї ж корупції. Нема на то ради, як на дощ…

Насправді ж маємо яскравий зразок спроби втечі від безвиході, коли утікати, зрештою нікуди. Просторовий кретинізм, помножений на усвідомлення реалій. Це – не наслідок ментальних рис, і, на жаль, не спадок тоталітаризму. Це – набуті звички посткомуністичної доби, упродовж якої країна живе не завдяки, а всупереч запропонованих їй законів, коли правий нігілізм одних породжує «пофігізм» інших, а відтак, навіть потребуючи захисту Феміди, особа має цілком тверезо розуміти, що й вона не свята серед цього сонму грішників.

Вразливість такої позиції – очевидна. «Блакитного злодюжку», який колись недоплатив податківцю, «кинув» бізнесового партнера, відкусив шмат землі, давши на лапу кому слід, спробуй тепер потягнути до суду. Він починає волати про тиск, про політичні переслідування, відгавкуватися чарівною фразою «сам дурень», розповідати, що ось, мовляв, тому можна, а чому мені зась? І найгірше, що формально, про людське око він має рацію. Бо хто його судитиме? Такі ж як і він, утікачі у замкнутому просторі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: censor.net.ua

Апломб всезнайки

Усезнайство влади, готові відповіді на все і вся, навіть на найскладніші філософські питання, провокують на роздуми. Наприклад, про те, чому ж ми досі, з такими «енциклопедистами», перебуваємо на задвіках світу

Щойно той чи інший персонаж української політики дістанеться певного щабля влади, як у нього, з’ясовуємо, є відповіді на всі запитання. Це – страшно і небезпечно, бо одна справа, коли таким всезнайкою є ваш сусід чи сільський вуйко, що не може відірватися від телевізора, і зовсім інша – коли це особа, на яку покладено обов’язок ухвалювати певні рішення.

Драма «всезнайства» у нинішніх умовах поглиблюється ще й через те, що у нас вкрай мало фахових менеджерів, та й узагалі – до керівництва тими чи іншими галузями стають, зазвичай, не ті, що здобували знання предмета на практиці, долаючи кар’єрні висоти з нульового рівня, а ті, хто вмів пристосуватися, налагодити знайомства або ж просто має серед родичів впливових панів.

Недавно мене вразила оповідь одного зі знайомців про те, як він, тяжко гаруючи в Америці, заробив не тільки на навчання своїх дітей, але й на те, аби вони, вийшовши з правничого факультету, вже мали офіс своєї адвокатської контори у центрі Львова. Тепер тато приїхав поглянути, як майстри вивершують ремонт цього, скажемо прямо, палацу…

Я особисто не звернувся б за послугами до таких «адвокатів», позаяк і грошей шкода, та й ефект від їхньої допомоги сумнівний. Але чи всі майбутні клієнти знатимуть про те, що без батьківських заощаджень цей правник не ступить й кроку?

Усезнайство влади, готові відповіді на все і вся, навіть на найскладніші філософські питання, провокують на роздуми. Наприклад, про те, чому ж ми досі, з такими «енциклопедистами», перебуваємо на задвіках світу, чому, коли й справді слід дискутувати довкола якихось важливих проблем, режим воліє застосувати міліцейські кийки проти інакодумців, чому, врешті-решт, усе помітнішою стає на наших телеекранах і в друкованих ЗМІ фільтрація новин? Тому, що, мабуть, насправді наші очільники не знають нічого, а, радше, створюють видимість компетентності, «пудрять мізки» мудрими словами, за якими – порожнеча.

«Дурень може навіть одержати Нобелівську премію, – пише Умберто Еко. – Глупота оточує нас зусебіч... Вся історія логіки зводиться до пошуків такого визначення глупоти, з яким ми могли б погодитися» (курсив наш – Авт.).

Та найприкріше, – погоджуємося навіть без визначень. І вони настільки входять у роль, що з часом пробують втілювати артикульовані ними бздури у практику. І тоді вже проблема невігластва стає не тільки їхньою, вона починає діставати усіх тих, чиїм інтересам шкодить владне свавілля.

Тому спротив,  базований на здоровому глузді і нормальних людських почуттях – найнебезпечніший із усіх. Досі ми мали приклади опозиції, зав’язаної на політичних, бізнесових інтересах, але, вочевидь, переконалися в неефективності такого варіанту. Бо чи є різниця, коли на зміну одному прийде інший «всезнайко»?

Ігор Гулик. Ілюстрація: Артур Полєвой

Публічність брехні

Безкарність нечистоплотності штовхає високих клерків на своєрідне змагання поміж собою: хто нахабніше збреше, хто зуміє віртуозніше викрутитися, коли його схоплять на гарячому, тобто викриють облудність його аргументів

Про сумну традицію вітчизняного політичного класу говорити одне, думати інше, а чинити – геть протилежне, сказано чимало. Ця згубна звичка вже давно набула рис традиції, а від того, мабуть, і втратила елемент ризику для тих, хто так чи інакше причетний до ухвалення рішень в Україні. Брехати, брехати і ще раз брехати, – заради хвилевих вигод, на потребу моменту, аби зберегти обличчя перед виборцем, аби здобути його прихильність. На гадку навертається порівняння з сумновідомим міністром пропаганди Третього райху, але, даруйте, Геббельс – це персонаж іншої опери, який не надто прагнув, аби його вважали «своїм» демократичні лідери решти світу, натомість наші очільники, здається, ще не міняли своїх зонішньополітичних орієнтирів. Принаймні, про людське око.

Я не відаю, яким чином українці мають здолати цю ваду свого провідництва, але знаю, що вона, якщо не буде викорінена, спричинить загальний колапс людських стосунків навіть на побутовому рівні. Оскільки пересічний обиватель, зазвичай, схильний виправдовувати власні не надто шляхетні вчинки киванням убік «ясновельможних». Мовляв, вони брешуть по-крупному, то чому мені заказано покривити душею в дрібницях.

Утім, у дрібницях ховається знано хто. І «мізерна неправда» з уст «маленького українця» часто вилазить йому боком у прямому сенсі цього слова, тобто регламентована усією суворістю цивільного чи карного кодексів. А ось брехня, що нестримним потоком ллється з телеекранів та радіоприймачів, вихлюпується з газетних шпальт, брехня, яку не тільки толерують, але й інтенсивно практикують у владних ешелонах, ще жодного разу не стала прецедентом судової практики і лише в поодиноких випадках будила громадський осуд у його публічному виразі. Складається враження, що безкарність нечистоплотності штовхає високих клерків на своєрідне змагання поміж собою: хто нахабніше збреше, хто зуміє віртуозніше викрутитися, коли його схоплять на гарячому, тобто викриють облудність його аргументів.

Коли б схожа поведінка стосувалася лише «брехунців-самітників», то, мабуть, справа не вартувала б і виїденого яйця. Гірше інше, – брехню окремих персонажів заповзято покривають: а) партії, до яких належать ці панове; б) державні структури, у яких вони незле поживають на кошт платників податків; в) бізнес-парнери, які послуговуються чиновницьким дахом для власних оборудок. Список можна продовжити до безконечності. Все залежить від рангу і «потрібності» брехуна.

Але ж ми з вами, ті, хто, у принципі, вважають себе порядними і слухають, якщо не священицькі проповіді, то власне сумління, прекрасно розуміємо, що із брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся. З яких це пір нам стало  комфортно серед публічної брехні?

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Поні й погоничі

Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мало віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось «тіпа по-украінскі», при цьому «посилено вивчаючи англійську», як переконують нас у цьому фейсбучні кумири

…Я розумію, «колись їх підуть». І маю надію, що їхній «похід від влади» не обмежиться традиційним ритуалом. Їх обов’язково слід запитати про одне: коли у них, «великих», визріла думка про право бути погоничами для «поні, які ходять по колу»?.. Хай вибачить мені Макарєвіч із «Машины времени», але його метафора дуже дочасна і влучна.

Хто поверне мені, іншому, десятому, мільйонному двадцятиліття (коли не більше), вкрадене у нас за двадцять п’ять років? Ми колись ці літа вже прожили, ми їх вже й прокляли, і забули, – а тепер що, знову починати все спочатку? Старшими на двадцять п’ять років братися за стару та марудну справу, загублену ще десь посеред юності…

…Ми були терпимішими і, я б сказав, делікатнішими. Ми читали Ґанді, Чорновола з їх ідеями ненасильництва, і захоплювалися тим же Макарєвічем; ми заздрили полякам із їх «Солідарністю», і хтось вже запитував себе, чи здатні українці на таке диво.

З’ясувалося, здатні.

Нинішнє покоління інше, докорінно інше. Мені видається, що воно так запросто не віддасть «свої» десятиліття, і з чого б це мало віддавати? Та й кому – невігласам, які досі м’ямлять щось «тіпа по-украінскі», при цьому «посилено вивчаючи англійську», як переконують нас у цьому фейсбучні кумири… Та сучасні дітваки на сто голів вищі інтелектуально і морально за шваль, яку нам видають за «команду реформаторів».

Але, боюсь, інтелектуальними вправами тут не обійдеться. Надто вже нахраписто влізли вони нам на шию, надто вже по-хамськи поводяться, так ніби й країна – не їхня, а чужа, щойно захоплена, тож чому б не розгулятися…  

То хто ж повертатиме нам роки? Власне про це годилося б запитати не тільки тих, хто «чує кожного». А й, мабуть, у тих, хто дуже «свідомо» пособляв їм спинатися на олімп. Настільки «свідомо» та «національно», що й у страшному сні не побачиш. І якщо навіть вони й тихенько розповідають про «помилки», гріш ціна цим байкам.  Таке «каяття – це, зазвичай, не стільки жаль про зло, скоєне нами, радше, острога зла, яке можуть вчинити нам у відповідь» (Ларошфуко).

А решта, – справа наживні, суєтні. Ось вкрадені роки, помножені на кількість окрадених, – тут навіть довічним не розрахуєшся.

Ігор Гулик. Ілюстрація: sport-express.ru

Фальшивість успіху

Жоден з політиків не сказав головного – що понад усе шануватиме гідність кожного українця. Гідність, під знаком якої вершилася остання наша революція

Перемога за будь-яку ціну, будь-яким робом, поза межами моралі. Не думаю, що багато тих, хто нині змагає за депутатські мандати, можуть заперечити, що діють саме за таким планом. Ціль засліплює їх, і, на жаль, не тому, що осягнувши омріяне, вони зможуть реалізувати своє бачення держави та нації. Мотиви та стимули – значно прозаїчніші, я б сказав, приземлено примітивні – жадоба влади у нас є тотожною жадобі збагачення, а ще відчуття того, що найменшим порухом мізинця ти зможеш впливати на долі мільйонів.

Юзеф Жиціньскі, єпископ, який часто виступає на сторінках Gazety Vyborchej, висловлюючись про єрархію цінностей світу нинішнього і світу минулого, написав, що Юда для нього – „проблема не так засліплення грошима, як втраченої ієрархії цінностей. Злом була не стільки його готовність взяти 30 срібняків, скільки бажання дії, яка повинна була, на його переконання, виявитися ефективнішою, ніж Ісус... Юда – це феномен фальшивого бачення успіху”.

Фальшивість успіху – ось те, про що не складе собі труду поміркувати „пересічний вітчизняний політик”. Поміж тим, легко зрозуміти, що покликання державного діяча – не тільки обійняти посаду і унаслідок наполегливих каліграфічних вправ виробити гарний підпис для указів. Хто б не прийшов на верхівку влади, отримає все ту ж країну. Ба більше, – можливо, ще проблемнішу через перевиборчі пристрасті і конфлікти. З цим розумінням державець мусить не тільки проголошувати інавгураційну промову, з цього він мав би виходити, ще тільки заповнюючи декларацію для подання в ЦВК. І якщо його наміри направду щирі, то перше, що варто було б зробити – це озвучити концепцію стосунків влади і загалу. Концепцію, оперту на принципи партнерства, змагальності, транспартентності і чесності.

Ви скажете – ілюзія, і матимете рацію. Вацлав Гавел якось зауважив, що „цивілізація, побудована на ідеї неперерервного розвитку,.. мимоволі привела багатьох політиків і сучасної європейські політичні інституції до провадження специфічних способів політики... Політика, яка ставить економічні інтереси понад основними політичними вартостями, є не лиши неморальною – вона є самовбивчою”.

Ось вам і відповіді на месиджі українських кандидатів – „міцних господарників”, „нових індустріалізаторів”, „твердих п’ястуків”, „диктаторів закону”. Жоден з них не сказав головного – що понад усе шануватиме гідність кожного українця. Гідність, під знаком якої вершилася остання наша революція. А гідність – це дотримання усіх прав і свобод, це належна платня за сумлінність, це – зрештою, виконання державою усього переліку „послуг”, за які громадянин платить їй зі свого гаманця.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Євгєній Кран

Відновити Стіну?

Можна, звичайно, заспокоїтися на тому, що все ж не Пінк-2015 стане визначальним проектантом світу майбутнього. Хоча, спостерігаючи за модою зведення нових Стін у недавно неподільній Європі, є сумніви

Ті з моїх ровесників, які сприймали хітовий альбом класичного Pink Floyd  «The Wall» не тільки як музично-ментальне явище, але й як рису повсякденного буття у поділеному світі, аж ніяк не могли собі уявити, що через тридцять років значна частина потенційних руйнівників Стіни докорінно змінить свої життєві орієнтири. Геть недавно німецький тижневик Stern оприлюднив результати опитування, згідно з яким один з семи мешканців ще недавно розділеної Стіною країни хоче відновлення Берлінського муру. Життя, на думку респондентів, було ліпшим – 15% опитаних відчувають ностальгію за НДР і ФРН. Громадяни західних теренів Німеччини незадоволені високими податками на «перебудову» Сходу, а жителі Східної – низьким рівнем доходів, порівняно із західними сусідами.

Гадаю, однак, матеріальні причини не є визначальними у прагненнях повернути все, як було до 9 листопада 1989-го. Пінк – головний герой «The Wall», а відтак і однойменного фільму Алана Паркера, – знову стає символом епохи, претендуючи на успішний рімейк у доволі суперечливому глобальному контексті.

Проблема полягає не тільки у нехтуванні загалом, що формує собі державу, потреб особистості, проблема у духовному дискомфорті окремого індивіда, який зазнає ще глибшої кризи у результаті ошуканої довіри до гламуру лідерів, гасла яких, на жаль, є банальними симулякрами людських почуттів та цінностей. Можемо тут говорити і про вітчизняних провідників з Майдану, і про феномен „обамоманії”, і про надмірну демонізацію Путіна, яка, на щастя, шаленими темпами сходить на пси.

Сучасний Пінк – на тридцять років доросліший та мудріший. Набивши гуль об стіну відчуження, утямивши нарешті, що зруйнований Мур був лише спектаклем для телекамер і фактом спекуляції на ідеї всесвітнього порозуміння, він, нинішній, прагне усамітнення у вчорашньому коконі, комфортному не лише звичністю і прогнозованістю, але й фаталізмом безнадії. Тому він зводить Стіну захисту, за якою сам плекатиме те, що йому вартісне, те, що, на його думку, складає життєві сенси, те, чого він не віддасть нікому. Бо, на жаль, «глобалізоване суспільство зближує нас, але не робить братами» (Бенедикт XVI, Caritas in Veritate).

Можна, звичайно, заспокоїтися на тому, що все ж не Пінк-2015 стане визначальним проектантом світу майбутнього. Хоча, спостерігаючи за модою зведення нових Стін у недавно неподільній Європі, є сумніви. Та фокус у тому, що нині фактично зруйновано й тисячолітню традицію стіни між поколіннями, останні її адепти доживають віку на островах Карибського моря (у випадку США), або ж у депресивних регіонах України чи екс-НДР. Тому навряд ті, до кого дослухатимуться через п’ять-десять років, захочуть уголос сказати усю правду про свої бажання. Хіба лише у випадку, коли з ними говоритимуть без маніпуляцій та ошуканства, без подвійних намірів і жаги влади задля влади.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Luis Quintero