До питання про #зраду

Скільки нормальних, конструктивних, можливо, навіть рятівних для спільноти, громади, країни думок утонуло у тисячоголосому завиванні «Зрада». Не важливо, що його заводив якийсь доволі підозрілий фальцет, - бо хто б там з’ясовував, хто першим заволав, хто першим гукнув…

Тут Софія Андрухович поділилася на Zbruc’і своїми рефлексіями про справжність і надуманість, про світло й тіні, і зокрема – про зраду як різновид «тіні» українства. Вона пише, що «зрад протягом історії цієї конкретної спільноти на всіх рівнях було достатньо, цей страх увійшов у плоть і кров, його не витравиш так просто, як і страх перед голодом. Він увійшов так глибоко, що навіть самому собі неможливо довіритись. Може, насамперед самому собі? Може, якраз звідти він і проріс?».

Свого часу схожді думки висловлювала й Оксана Пахльовська, кажучи про генетичні корені українського страху, зокрема – Голодомор. Але повернімося до категорії зради, яка останнім часом перетворилася на мем, хештег, якою таврують усіх, хто має сміливість (зауважте – відвагу, не страх) сказати щось напрочуд нетипове, незвичне для нестримних потоків офіціозу, патетики, квасно-патріотичних майданних вправ. Проартикулювати щось нестандартне, здатне змусити замислитися, порозважати над буцімто очевидним, через зусилля втямити, що світ непростий, він надзвичайно розмаїтий і тим паче – неоднозначний.

Я міркую собі, що #зрада теж є технологією, хай хоч стонадцять разів мене звинуватять у прихильності до теорій змов. Я чомусь пригадую, скільки нормальних, конструктивних, можливо, навіть рятівних для спільноти, громади, країни думок утонуло у тисячоголосому завиванні «Зрада». Не важливо, що його заводив якийсь доволі підозрілий фальцет, - бо хто б там з’ясовував, хто першим заволав, хто першим гукнув…

Якщо йти за Софією Андрухович, то саме фобія зради, - актуальніше - #зради, - є тінню, яку відкидає наразі пасивна більшість, намагаючись виправдати власну байдужість, ба більше, - тицьнути пальцем у тих, хто, на її думку, винен у всіх наших гризотах. #Зрада – це тотем, це чарівна дудка, за допомогою якої ще зовсім недавно, яких чверть століття тому, кремлівська комуністична рать притлумлювала в українців справжню мелодію їхніх душ. Бо усі, хто тим чи іншим робом намагався ствердитися сам і переконати інших у справжності українства, у його праві на свободу і незалежність, - моментально отримували тавро зрадників. І не тільки тавро, - кулю, отруту, заслання… Мазепа, Коновалець, Хвильовий, Довженко, Бандера, Стус, Івасюк…  Нинішні адепти #зради діють схожим чином, свідомо чи скорившись звичці, діючи за усталеними окупантом правилами, чи просто навіть не здаючи собі справи у скоєному. Швидше за все, мотивом акурат є останнє. Мене просто вражають усезнайки, які легко оперують воєнними стратегіями, фіґлями геополітики, маючи при цьому єдине джерело інформації – «колгоспник». А ще, - «ОБС», теревені у каварнях чи сварки у маршрутках.  Іноді до цього коктейлю вкидається дрібка партійних уподобань, але вона, зрештою, не є визначальною, бо нині сповідувати одне, а завтра – діаметрально інше для таких мудрагеликів чомусь не є зрадою. Радше навпаки, - похвальною рисою, яку називають «умінням жити», «крутитися», «заробляти».

Ми урешті-решт мусимо втямити прості сентенції про два боки медалі, про «чорне» і «біле», про зло і добро, про шляхетність і зраду - одне слово, очевидну істину про різноликість правд, осіб, явищ, рухів. І про світло й тінь, притаманні усьому, що під сонцем. Так, справді, як зауважив хтось із великих, «чим нижче світило, тим довші тіні пігмеїв». Але суть не в тінях, а в тому, що низьким сонце буває не тільки при заході…

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Юрій Візняк у програмі ТРК "Львів" "Профілі з Ігорем Гуликом"

Програма "Профілі" - це спроба поглянути на відомих осіб з несподіваного ракурсу, відкрити у них незнані досі риси, з'ясувати світоглядні мотивації наших сучасників.
Програма "Профілі" - це невідоме про відомих
Я вже наголошував, що свідомо викладаю ці відео після виборів, аби не було підозр у заангажованості чи піарі. Однак знати тих, чиї імена на слуху, ближче, - теж не зайве

Коротке есе про слухачів

Політичну конкуренцію в умовах демократії не вгамовували ні волання про її недоцільність під час війни, ні звинувачення у праці на користь агресора

Час змін і непевності мине, без сумніву, залишивши по собі не тільки спогади, але й певні висновки. Сверблячка на кшталт «все і одразу», притаманна першим постреволюційним місяцям, зійде на пси, поступившись буденності маленьких справ. Не варто переконувати, що ентузіазм, як правило, потребує постійно заряджених батарейок, мотивацій, і влада чудово усвідомлює це, намагаючись задля збереження статусу кво, тримати клеми окисленими до максимуму.

Утім, їй не завжди це під силу. Не тільки тому, що громадянське суспільство напрочуд активне і не має наміру заколисувати й без того сонну «еліту». Політичну конкуренцію в умовах демократії не вгамовували ні волання про її недоцільність під час війни, ні звинувачення у праці на користь агресора. Вона ж – ця конкуренція, - після таких оскаржень набуває ще витонченіших форм, не обмежуючись мітинговими формами, вдаючись до одвертих цинічних провокацій або ж кулуарних угод. Залежно від потреби моменту.

Якось Артур Шопенгауер зауважив, що «кожного можна вислухати, проте не з кожним слід розмовляти». Україна вже позбулася одного одіозного персонажа, який обіцяв «почути всіх», і тепер навряд чи хтось захоче розмовляти з автором цього слогану…

Однак порадою філософа варто скористатися тим, хто взяв на себе відповідальність за втілення реформ у постмайданній державі. Аби не траплялося інцидентів, як з Парасюком і Пісним. Коментаторів цієї теми аж забагато, однак мало хто зважає на категоричність діаметрально протилежних думок. Поза тим, як на мене, обидва персонажі схожі до болю, позаяк, смію думати, вони не є самостійними, вони – маріонетки на ниточках сторонніх залаштункових осіб. Саме ці ляльководи пишуть сценарії, підозрюю, - навіть діалоги, і тільки їм – новітнім карабасам - відомі справжні наслідки цього та інших спектаклів.

Тож нам наразі варто «кожного вислухати», натомість не квапитися з «кожним розмовляти». Об’єктивна оцінка тим і вартісна, що не базується на фрагментарних звинуваченнях на адресу «Володі» у невихованості, або ж лише на вироку для Пісного на підставі його сумнівного минулого. Аби скласти справжню мозаїку, слід зібрати докупи усі фрагменти. І раптом з’ясується, що насправді емоційний вибух «сотника» був спровокований не заявою «антибіотика» про особистий вклад у справу Майдану, а, до прикладу, роллю, якою наділений пан Пісний у подальшій долі дуже успішного, «проєвропейського» міського голови. А, може, іншими обставинами, які зараз, ось вже, ще не надто відомі загалу.

Проблема полягає у тому, що пересічний обиватель схильний оцінювати тих, кого обирав, за своїми лекалами. Він, - звичайний виборець, - досі не позбувся дурнуватої звички вважати позначку у бюлетені виконаною місією. Те, що залишилося непочутим, незрозумілим, взагалі – невідомим, - його мало переймає. І коли з плином часу вчорашній ідеал або ж просто знічев’я обраний персонаж демонструє свою справжню кредитну історію, свій не надто білосніжний шлейф, розчаруванню одурених немає меж.

Для висновку з цих коротеньких нотаток я обрав того ж таки Шопенгауера: «Те, що люди називають долею, є, по суті, лише сукупністю вчинених ними глупств».

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Право на „приватний закон”

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу. Ми мусимо мати лідера, якого можна підносити до хмар, рівно ж як відтак списати на нього всі гріхи, навіть власні

Якось The Economist опублікував результати дослідження Джоріс Леммерс із Тільбурзького університету в Нідерландах і Адама Галінскі з Північно-західного університету в Іллінойсі. Певна річ, що учені не мали наміру якось вплинути на події в Україні, але те, що вони виснували із своїх експериментів, дуже актуальне для розуміння психології влади та внутрішніх механізмів, які рухають особами, охочими до неї.

Отже, стверджують Леммерс та Галінскі, „люди з владою, яка, як вони думають, належить їм по праву, порушують правила не тільки тому, що це може зійти їм це з рук, а й також тому, що на певному інтуїтивному рівні відчувають, буцім мають право взяти те, що хочуть”.

Іншими словами, особи, наділені високими повноваженнями, вважають їх привілеєм („приватним законом”). І, відповідно, цілком переконані, що іншим („нижчим”) до нього зась. Аби мати повну картину, скажемо, що, у принципі, діставшись бажаного плоду влади, чимало осіб взагалі намагаються „приватизувати” закони, написані до них, або ж пристосувати їх для зручного приватного зиску.

Зауважимо також, що експерименти західних учених провадилися у контексті демократичних країн, тут, далебі, не ходить про цілком зрозумілі привілеї феодала. Тобто мова про цілком цивілізованих, освічених та креативних лідерів ХХІ століття, які часто виступають на трибунах форумів, тусуються на ділових ланчах чи відвідують важливі саміти. Так чи інак, „приватний закон” вилазить, мов шило із мішка, – то тут, то там чутно про скандальні подробиці коханок на посадах секретарок, про утриманок за кошт держави і таке інше. Однак, якщо на Заході всі ці історії завершуються майже нудно, бо майже однаково, то в Україні високопосадовцям сходять з рук і не такі „пустощі”.  

Наша проблема – у постсовковій патерналістській ролі, якою ми наділяємо державу. Ми мусимо мати лідера, якого можна підносити до хмар, рівно ж як відтак списати на нього всі гріхи, навіть власні. Леммер та Галінскі кажуть, що такі суспільства, як, до прикладу, наше, платять за те, що їх очолюють чоловіки-вожаки (а подекуди домінантні жінки), корупцією та лицемірством.

„Альтернативою, хоча й чистішою, є керівництво, яке складається з нудних посередностей”, – стверджують учені. Але що робити, коли посередність намагається видати себе за вожака, і що робити, коли спільнота погоджується на його забаганку? Мабуть, ставить себе на його місце, і несподівано з’ясовує, що потрапивши туди, поводилася б схожим чином.

Ігор Гулик. Ілюстрація: vk.com

Замкненість системи

Нас укотре забули запитати про наше бачення проблеми, вирішивши, що з нас буде Майданів, а „царською справою” мусить займатися купка обраних

Міркуючи над тим, що відбувається нині, ми певним чином впадаємо у блуд, навіяний нам телевізійними пророками, провідниками різних партійних мастей, смаками майданної публіки. Оперуючи загальноприйнятими, стертими, мов мідяки штампами, ми лише ускладнюємо ситуацію замкненої системи, у якій, по суті, доводиться жити.

Трапилася дивна річ, – після відкритості постреволюційного періоду, після хвилевого усвідомлення своєї належності до загальносвітової спільноти, після того, як вона, ця спільнота врешті-решт покинула власні побутові справи, власні комплекси і фобії, і почала відкриватися нам, ми чомусь, з якогось дива, вирішили, що варитися у власному горщику спідручніше і зискніше. Власне, вирішували й не ми, нас укотре забули запитати про наше бачення проблеми, вирішивши (і скажу, – цілком резонно), що з нас буде Майданів, а „царською справою” мусить займатися купка обраних.

Активні учасники історичного (не побоюся високих слів) преображення нації зійшли на узбіччя, хто виштовхнутий авторитетом вождів, хто повернувшись до звичного стану „маленьких українців”. Це стосується не тільки „майданутих”, але й „ватників”, бо, на моє глибоке переконання, Майдан став точкою відліку єднання двох Україн, кожна з яких усвідомила 2014-го, що об’єктивно не зможе жити без іншої. Попри розчарування, втрати і задавнені образи, перед лицем національної катастрофи, зрештою, перед російською агресією.

Усе, що відбувалося потім, – на совісті політиків. Попри позірне прагнення до змін, вони хутко зрозуміли комфортність саме замкненої системи, яка гарантує специфічні методи залагодження проблемних питань, яка, у принципі, плодить конфлікти інтересів, оскільки передбачає обмежене коло учасників на цілком вузькому полі владних повноважень. Але брак місця під сонцем для відпрацьованого матеріалу зламав ілюзію закритості, і нова влада щораз то частіше змушена була виправдовуватися за свої не надто праведні справи.

Пошук офірних цапів спровокував політиків на застосування випробуваних ще у доісторичні часи методів, звідси й традиційна для українського суспільного конфлікту схема загострення стосунків між різними сегментами суспільства. „Ми” і „вони”, – така легковажна формула, за допомогою якої ділять націю на „патріотів” і „манкуртів”, на „європейців” та „азійщину”, на „бандерівців” і „кацапів”. „Національна гра” бродіння мінним полем, повтикуваним застереженнями попередників, перетворилася на макабричний театр абсурду, на клоунаду політиканів, що корчать різні гримаси перед різними категоріями глядачів. Фактично вислідом такої практики стала тотальна маргіналізація еліти, яка, за висловом британця  Альберта Хаурані, означає „жити у двох або більше світах одночасно і не належати до жодного з них, бути спроможним прибирати зовнішні форми, які визначають належність до певної національності, релігії чи культури без справжнього оволодіння ними, тобто не мати власної системи цінностей, а лише імітувати чужу, і навіть не імітувати правильно, бо така імітація передбачає певну оригінальність”.

Так, світогляд наших провідників, на жаль, надто релятивний. Що ж до середньостатистичного українця, то усталеність трибу його життя давно не надається до суттєвих змін. Однак політики вигадали собі дивну ілюзію, яку знав ще Франклін Делано Рузвельт: „Громадська думка не знає історії”. До відчаю вождів, цей слоган вже давно ревізували. Громадська думка є нині носієм історії, вона фіксує не тільки видатні ціхи на шляху досягнень, але й найдрібніші грішки наділених владою.

І коли міра цих грішків перевершує міру терпцю, замкненість владної системи стає ілюзорною, крихкою та ненадійною. Бо її межі визначають не ті, хто всередині, а ті, хто назовні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb

Між краплями дощу

Корупція процвітатиме у нас доти, доки держава братиме плату у вигляді податків за невиконану роботу. Тобто, – не гарантуватиме прав платникам, не забезпечуватиме належного рівня безпеки, не упорядкує систему правосуддя і таке інше. Податки у нашому випадку можна розглядати як хабар, бо, заплативши їх, українець резонно розраховує на лояльність держави у випадку його не надто правомірних вчинків

Ситуація із вибором з-поміж двох бід стає традиційною для української спільноти. Це ж, у свою чергу, означає дві речі: перша з них очевидна –  країні потрібна, як повітря, ротація еліт; друга – трохи прихована: держава досі не має стратегії, хоча за 25 років незалежності її пересічні громадяни вбухали у цей яловий механізм шалені кошти.

Щодо зміни еліт, то її, на жаль, не передбачається. Навіть на позачергові парламентські вибори (за прогнозом опозиціонерів-оптимістів, – через щонайбільше півроку) ми підемо, взявши актуальний нині анекдот: „Два пси зібралися на вибори. „За кого голосуватимеш?”, – запитує один. „А мені байдуже – чи за Герасима, чи за академіка Павлова...”.

Переконання про тяглість ситуації „вибору між поганим і гіршим” грунтується на тесті, який недавно пройшли львів’яни. Їм також, з’ясувалося, долеко не байдуже, хто із ймовірних президентів мав керувати містом. Прагматичні політтехнологи Садового вправно вивели у другий тур «свободівця» Руслана Кошулинського, і за всієї симпатії до вояка АТО, значна частина галицької інтелігенції фактично бойкотувала другий тур. Бо чудово пам’ятає «блиск і злидні» «свободівської» більшості у міськраді минулої каденції.

Оскільки вибору у схожих ситуаціях фактично немає, то ми робимо свій, – життєвий, приземленіший і зручніший. Голосуємо емоціями. Зневіра та апатія сягає апогею, бо висловитися проти всіх – теж вибір, який не спричинить особливих наслідків. За когось віддасть голоси лише дорога родина, і якщо вона чисельніша від челяді опонента бодай на одну особу, то матимемо «репрезентанта». І система працюватиме, – із корупцією ще вищого порядку, позаяк сімейні узи пов’язуватимуть обранця ще міцніше.

До слова, про корупцію. Вона процвітатиме у нас доти, доки держава братиме плату у вигляді податків за невиконану роботу. Тобто, – не гарантуватиме прав платникам, не забезпечуватиме належного рівня безпеки, не упорядкує систему правосуддя і таке інше. Податки у нашому випадку можна розглядати як хабар, бо, заплативши їх, українець резонно розраховує на лояльність держави у випадку його не надто правомірних вчинків.

Вірус недовіри до всіх і вся лише стверджує невеселу висновок: за роки незалежності жоден із владних мужів, жодна державна інституція не доклали потрібних зусиль до формування так званого суспільного капіталу. Про власні статки вони дбали, без сумніву, усі. А суспільний капітал – це щось нематеріальне, це власне і є ота довіра: платника податків до влади, клінта до банкіра і навпаки, пацієнта до лікаря, читача – до журналіста... Маючи його, можна думати й про вибір, і про стратегію. Втративши або ж не здобувши – нидіти у безвиході і депресії. Хто із кандидатів бодай заікнувся про суспільний капітал? 

Ігор Гулик. Ілюстрація: anekdot.ru

Спокуса автократії

Коротка пам’ять українського суспільства породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі. Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: «Щоб з’ясувати, що  має трапитися, достатньо простежити, що вже було...»

Ресурс обидвох визначальних гравців української політичної сцени явно обмежений. Долучення до традиційних команд маргінальних середовищ, відкинутих виборами, додає родзинок до цього театру абсурду, зводить ситуацію до банальної парадигми „сам дурень!”. За прикладами не варто далеко ходити: колишні з табору «регіоналів», хутенько перефарбувавшись у нові партійні кольори різних гатунків, звинувачують Порошенка у співпраці з олігархами ще кучмового розливу. Той же, набравши одіозних персонажів куди тільки міг, підкидає спільноті модель дивного порозуміння між антагоністами, окрім тих, з ким сам не воліє дружити.

Повноваження – ось що формує нині стосунки влад – виконавчої та президентської,  і рельєфним чином проектується на діяльність влади законодавчої. Причому, що ПОП, що Яценюк, -- обоє не зазирають далі свого „уділу” – першого явно хилить до повернення президентсько-парламентської республіки, другого вже навіть не приваблює роль канцлера з всесиллям депутатської коаліції. Куди з таким рейтингом?

Цікаво, що виборці, умовно конфліктуючи за симпатіями, абсолютно не зважають на свій особистий досвід. Варіант Порошенка вже випробуваний в часи „проклятого кучмізму”, повторений Януковичем і К, однак власне індивідуальний „почерк” Леоніда Даниловича не є визначальним для усієї системи президентсько-парламентської республіки як такої. А модель „канцлерства” приховує у собі такі сюрпризи, що годі й подумати. Вже сьогодні дехто з експертів називає події в Україні „парламентською автократією”.

Коротка пам’ять українського суспільства породжена тим же совковим стереотипом, що про все мають турбуватися володарі. Поміж тим, не варто забувати уроків Нікколо Макіавелі: „Щоб з’ясувати, що  має трапитися, достатньо простежити, що вже було... Це відбувається тому, що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті і тому обов’язково мусять давати схожі результати”.

Не буду аналізувати схильності перших постатей українського Олімпу до методів управління „міцною рукою”. Лише скажу, що зіткнення ліберальних поглядів чинного Президента і псевдо-радикальної риторики прем’єра можуть виплодити такого монстра, який і не снився Східній Європі. Білоруський „бацька” має, принаймні, консолідовану країну, і тому ймовірність „гарячого” громадянського конфлікту там значно нижча, ніж в Україні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: politrada.com