Десакралізація влади

Українська демократія досі, навіть після Майданних подій, перебуває у неприродній позі, стоячи на голові

Нинішні політики, особливо "нової генерації",  нагадують мені скороспілого вундеркінда, напханого віртуальним знанням про все і про ніщо, який, однак, як і переважна більшість тінейджерів-міщухів, свято переконаний, що молоко є фабричним продуктом хімічних реакцій органічних речовин. Інтелектуальні бройлери, вирощені, по-перше, в інкубаторі владних або довколавладних родин, переконані, по-друге, що шлях до елітних висот гарантований, здебільшого, технологіями та піаром, дозрівши до "продуктивного віку", діють за неписаними правилами політичної тусовки. Знання про тих, ким їм належить керувати, базується, зазвичай, на чутті і смаках радників, аналітиків сумнівного призову, у кращому разі, на самостійно проштудійованих викладках світових авторитетів, які до українських реалій мають, м'яко кажучи, опосередкований стосунок.

Аби нівелювати цей ґандж і спробувати бодай на дещицю стати "ближчими до народу", політики часто наголошують на традиціоналізмі їхніх підходів. Блуд посилюється, позаяк давно відомо, що "традиція – це жива віра померлих, а традиціоналізм – це мертва віра живих". Ба більше, в українських постмайданних реаліях, коли громада відчуває потребу радикальних змін, бажання традиціоналізувати політичну практику несумісне і навіть шкідливе. Традиціоналізм нинішнього президента, визнаю, є складником його харизми, але динаміка новопосталих завдань і, зрештою, гнучкість тактики опонентів, роблять цю рису архаїчною і почасти незрозумілою.

Українська демократія досі, навіть після Майданних подій, перебуває у неприродній позі, стоячи на голові. Знайомі до болю персони озвучують гасла, що, на їхню думку, є втіленням месиджів про потреби громади. Ці гасла, у свою чергу, трансформуються посередництвом заангажованих медій, набуваючи рис ідеологем, неспростовних істин в останній інстанції, першочергових суспільних завдань. Пересічному обивателю залишається лише відсепарувати потрібне серед бурхливого потоку інформації, близьке йому за стилем життя, вимогами до довкілля і до себе. Чудово, правда, коли обиватель здатний до рефлексій і поміркованого аналізу.

Чомусь ніхто з політиків не здає собі справи, що мало б бути навпаки. Що конституційна фраза про "народ – джерело влади" передбачає саме первинність рефлексій громади, донесених до провідників і відтак піднятих ними на щит партійних програм. Чомусь мало кому з обраних (колись, зараз, і, не дай Боже, у майбутньому) спадає на думку банальна істина, що влада є продуктом самоорганізації громади, а, отже, залежить не від захцянок наділених повноваженнями персон, а від потреб і сподівань тих, хто віддав їм ці повноваження з цілком певною метою, –  систематизувати, укласти у бажані виміри своє повсякденне життя, гарантувати безпеку особистості, власності і бізнесу, озвучувати і реалізовувати нагальні завдання.

Цю політичну амнезію, а, може, радше, навмисну ігнорацію природних і найважливіших функцій влади не можна пояснити "вродженими плямами" тоталітарного минулого. Тоді ми мали справу з апатією громади, в якої атрофували творчі начала, перетворивши на статиста партійної практики. Нинішня ситуація спровокована іншим: засиллям маніпулятивних технологій, фактичною психологічною війною еліти проти власного народу. Розшарпана свідомість обивателя не дає йому можливості проаналізувати справжні мотиви політичних персонажів, його особистісна автономія обмежує світовид рамками приватизованого помешкання або сільського обійстя. А неміч має наслідком сакралізацію влади, – захмарної, далекої, бундючної і всесильної.

Коли громадянин зможе нарешті висловити випродукувані ідеї, знайти однодумців, коли ці відчайдухи виокремлять з-посеред себе осіб, здатних зважитися на спротив накинутим ззовні ідеям і гаслам, натомість запропонувавши свої, тоді влада змушена буде позбутися риз святенності і всеправедності.  Лише тоді демократія набуде зручної осанки, ставши з голови на ноги. Хай це відбудеться через п'ять років. але, погодьтеся, гра вартуватиме свічок.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb     

Життя у паралелях

Відчайдушні спроби закликів до сумління і відповідальності втілюються, однак, у кращому разі, в чергову піарщину того чи іншого персонажа, у гіршому ж нагадують атракції з відчутним присмаком сарказму чи горя від нудьги

Девальвація світоглядних цінностей та орієнтирів, про яку, зазвичай, говорять усі, правда, тоді, коли відчувають себе ображеними або обділеними, не могла з’явитися отак запросто, як грім серед ясного неба. І проблема сягає не тільки нашого недавнього комуністичного минулого, – нашарування попередніх епох рабства і лакузства також не зникли безслідно, як і модерні віяння, що, здебільшого, вписуються у коло меркантильних, конформістських інтересів спільноти.

Якщо спробувати поглянути збоку на театр абсурду, що коїться довкола, то можна дійти цілком невтішного висновку про те, що людська цивілізація обрала не той керунок розвитку, що, сяк-так полагодивши справи матеріальні, замість навернення до ідеалів вона впадає у певний макабричний блуд, користаючи з них за нагоди і задля зиску, і відверто ігноруючи, коли вони не доконечні. Відчайдушні спроби закликів до сумління і відповідальності втілюються, однак, у кращому разі, в чергову піарщину того чи іншого персонажа, у гіршому ж нагадують атракції з відчутним присмаком сарказму чи горя від нудьги. Такими, зокрема, є вимоги присутності лікарів на похоронах їхніх колишніх пацієнтів, що їх пропагують у деяких „просунутих” країнах, чи спроба влаштувати у Ломбардії цвинтар для абортованих зародків як апеляцію до материнської совісті. Атрибутивність глибинних людських почуттів – це, далебі, ерзац, симулякр, це, у всякому разі, нещирість, лицемірство і фальш.

...Пригадую собі історію, коли серед Львова бульдозер викопав рештки монахів-францисканців ще з ХІV століття. Їх справно поскладали у тару з-під заморських бананів і вивезли разом з будівельним сміттям на Грибовицьке звалище. Причому, знали, що вивозять, робили це свідомо, аби заникати сліди своєї „підприємницької діяльності”. Громада пообурювалася, та й на тому стало, літо, відпочинковий сезон, які там францисканці! Поза тим, чомусь забули, що фактично було здійснено наругу, акт вандалізму над людськими рештками, вчинок ганебний, такий, що підлягає осуду людському, та й, зрештою, кримінальному. За глум над цвинтарями, похованнями у нас садять, причому, на поважні строки. Але...

Але того разу змовчала й церква. Здавалося б, мала б підняти свій голос, – навіть не з огляду на те, хто лежав під міським муром, чиї кості викинуто на смітник. Остання інстанція, до якої можна кинутися по розраду та пораду, вирішила, що їй спідручніше усунутися, аніж розгрібати прах століть. До того ж, навіщо вчергове сваритися з владою, яка, хоч від Господа, та все ж не завжди безгрішна?

А те, що влада у нас, по суті, успадкувала усі негативи попередників, що вона й досі не стала тим, чим мала б стати – вмілим менеджером, а не свавільним циніком, – не важливо. Священик Яков Кротов, хоч і змалював нинішню російську реальність, все ж має рацію і стосовно колишніх колоній совдепії: „З 1991 року російська номенклатура повернулася від атеїзму до Православної церкви. Союз деспотичної влади з віруючими в Бога, Який є джерелом Свободи, був парадоксом і до революції. І не тільки в Росії. Але те, що сто років тому було парадоксом, нині стало підлістю”.

Ясна річ, на виправдання мені можуть дорікнути, що, мовляв, справ по горло, і взагалі „залиште мертвим ховати своїх мертвих”. Але у тому то й річ, що та давня історія з францисканським цвинтарем стосується, у першу чергу, живих. Вона – проба на подразливість суспільних рецепторів, на моральність влади, її відповідальність за це місто і за його мешканців. Що б там не казали, але на шкільному подвір’ї, де вирито котлован під майбутню котельню, за великим рахунком, схрестилися два паралельних світи: нинішній ниций, черствий і продажний світ, і той, якого очікуємо від наших дітей, що наразі навчаються тут. Навчаються не тільки азам граматики чи математики, але й тому, якими слід чи не варто бути.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: Сєргєй Корсун

Порозуміння чи угодовство?

Біда у подвійних стандартах, якими й досі, незважаючи на відсутність окупанта, чужинця у владних кабінетах, послуговуються ті, хто за покликанням мав би бути взірцем моральності і чистоти вчинків

Несмачні історії із численними заявами інтелігентів до президентів, прем’єрів з вимогами (впишіть потрібне…) дають підстави погодитися з сумнівним, на перший погляд, твердженням про відсутність в Україні такого соціального „прошарку”, натомість існування середовища аполітичних інтелектуалів. У галицьких умовах це ще й симптом задавненої недуги, яку свого часу змалював безжальними мазками Іван Франко у своїх „Критичних письмах о галицькій інтелігенції”. Назва цієї недуги – угодовство, яке вміє вбиратися у розмаїті шати, але не змінювати при цьому свою ницу суть.

Я завжди подивляв цій рисі знаних і самодостатніх осіб, іменами яких можна окреслювати цілі епохи у царинах їхньої діяльності, – в архітектурі, містобудуванні, мистецтвознавстві, красному письменстві. Можна зрозуміти їхнє бажання зробити значно більше, але ніколи не погоджуватимуся з ціною, яку вони схильні платити за можливість втілити свої задуми. Адже ті, від чиїх забаганок залежить доля нашої культури чи науки, – чиновники різного рангу, навіть найвищого, включно з прем’єрами та президентами, – так і залишаться чиновниками епохи Возницького, Марії Байко чи інших знакових фігур. Їх, цих справжніх авторитетів, можна полічити на пальцях однієї руки, поза тим, керівників уряду за 25 років у нас було чимало, а скільки ще буде!..

Біда, проте, в іншому, – у подвійних стандартах, якими й досі, не зважаючи на відсутність окупанта, чужинця у владних кабінетах, послуговуються ті, хто за покликанням мав би бути взірцем моральності і чистоти вчинків.  Про окупанта, – це певна алюзія знову ж таки на Франка, але більшою мірою – на артикуляторів рабського становища національно свідомих сил у часі комуністичному. Без сумніву, вони сьорбнули без міри принижень та нагінок, але, будьмо відвертими, ніхто не ставив до стінки промовців на так званих Народних Зборах у Львівській Опері 1939-го, вони самотужки писали свої „полум’яні спічі” во славу батька Сталіна. А окупант відтак зумів уповні витиснути зиск від таких промов, переконуючи цивілізований світ у свідомому виборі галичан на користь большевизму. Мені зауважать: польські репресії, бажання жити „у сім’ї вольній, новій”. Але вже тоді був доволі промовистий приклад родини Крушельницьких, були знання про Великий Голод...

Ніхто не водить й руками підписантів усієї тієї епістолярної спадщини, що нагромадилася упродовж чверті століття. Причому, зауважте, її ганебність не у тому, що люди хочуть про щось писати. Ганебним є виправдання, яким послуговуються: мовляв, нам передали, що президент (прем’єр etc) так хоче... Завтра президент захоче необмеженої влади, і ми погодимося на тому, навіть не задавши собі труду помізкувати над наслідками, зрештою, над своєю власною долею. А післязавтра народ обере іншого президента і що, – „на колінця припадемо”? Навіть, якщо цей народний вибір буде нам не по нутру?

Але… Дармового сиру не буває. Я чудово розумію глибину вдячності письменників за відремонтовану Спілку, чудово розумію Бориса Возницького, який колись збирав ледь не на папертях копійки на порятунок замків. Але вдячність владі має певні межі, і вони, зазвичай, окреслюються самими особами, їхньою самоповагою, і, якщо бажаєте, відповідальністю. А казуїстику довкола термінів „порозуміння” чи „угодовство” ми вже чули.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Реставрація контексту

Не йдеться про можливі туристичні зиски, тут йдеться про те, що й  мандрівникам має хтось показувати місто, розповідати його легенди. А люди, які стали свідками інженерно-будівельного хаосу, навряд чи налаштуються на романтичний лад

Років зо десять тому мені трапилося написати веселенький репортаж зі Стрийського парку, з не менш фривольним заголовком "Весільна світлина з Яном без шаблі". Минув час, кам'яному польському "збую" повернули його кривий атрибут, уволивши потреби історичної справедливості, але від тієї модернізації аж ніяк не покомфортнішало на душі, і тепер, коли буваю у парку, то чомусь мене більше вабить не людне місце довкола Яна, а руїни іграшкової фортеці, до яких ще не сягнула десниця реставраторів…

Може, внутрішня невпорядкованість – це вікове і минуще, а, може, – наслідок невпинного руху часу, який що не день, то бавить нас несподіванками і до цього не можливо звикнути. Хоча, пригадуєте, Еклезіястове: "Ви кажете, час минає? Час стоїть, минаєте ви".

Для мене, і, з'ясовується, для багатьох знайомців, час – минулий, сьогоднішній, – втілений у контекстах, радше навіть в інтер'єрах, обладунках наших навіть найсіріших буднів. Люди мого покоління (не надто древні, але й не юні) ще пам'ятають ранковий Львів зі зрошеними дбайливими консьєржками хідниками, тож натужний рев поливалок біля Міцкевича на світанку, коли місто ледь розплющує зіниці, рве ці інтер'єри, дратує і приголомшує.

У старому місті нам звично було б відвідувати бюрка, вслухаючись на загадковий скрип дерев'яних сходинок, а не ковзатися мармуровими, хай дорогими, хай модними… Мені звичніше збивати підбори на вичовганій десятками поколінь бруківці площі Ринок, бо навіть візит до шевця у вуличці неподалік мав особливий шарм здогаду про те, що, якби не ходив по Ринку й околицях, то не слухав би неймовірних історій старого майстра.  

Ці оповідки поступово трансформувалися у правдиві історії, якими не гріх було бавити заїжджих друзів, вони вірили нехитрим новелкам, а контекст старого міста слугував доброю декорацією цих милих драм, залишаючи гостям довічне враження, складаючи у їхній пам'яті міфічний пазл Львова.

Я не хочу сказати, що все нове і "круте" – погано. Я лише хочу наголосити, що ті, хто розпочав перезавантаження елементів пам'яті у нашому спільному "комп'ютері", ризикують втратити цілі файли і залишитися такими собі крадіями часу, хакерами, які некоректно зламали систему, механіками, після втручання яких зазвичай залишаються деталі, – фрагмент барельєфу, шматок віковічного тиньку, осколок глечика…

Тут не йдеться про можливі туристичні зиски, тут йдеться про те, що й  мандрівникам має хтось показувати місто, розповідати його легенди. А люди, які стали свідками інженерно-будівельного хаосу, навряд чи налаштуються на романтичний лад. Та й говорити про знані й звичні контексти у минулому часі ("тут було", "тут стояв") неприємно, віддає почуттям спільної вини – не вберегли, не захистили.

Залишаться "пенали, у яких за порядком розкладені абсолютно одинакові життя, скільки б сотень таких сімей не було, засклені рамки зі вставленими у них портретами членів родини" (Кобо Абе). Залишиться геометрія Сихова, Рясного-2 (де ще там передбачено гепланом спальні райони?). Може, колись тішитимемося комфортом пластикових неерозійних газових і водогонів, цілодобовими теплими лазничками, тихим, як котик у брамі, трамваєм, роверами замість маршруток, словом, Європою. Та чи буде нам затишно серед тих цивілізаційних прибамбасів, чи почуватимемося в силі від нудьгуватих краєвидів, списаних нашими креативними архітекторами з дешевих зарубіжних буклетів, нашими не менш креативними дизайнерами – зі сторінок глянцевих журналів, нашими дуже харизматичними урядниками – з чужих інструкцій та посібників менеджера?

Чи залишимося львів'янами?

Ігор Гулик. Ілюстрація: tsn.ua

До проблеми рефлексів

Упродовж чверті століття ми „кудись йдемо”, банальних варіантів, правда, обмаль, – до Європи, екс-СРСР, у кращому випадку – „своїм шляхом”. Усі ці дороги губляться у невиразних видноколах, за якими нам всім буде ліпше, комфортніше, спідручніше

Якщо виходити з постулату, що імперія – це трансляція певного зразка на загальний простір, то можна посперечатися з автором давнього чудового есе Дмітрія Бикова. Його писання, як на мене, хибує „завузькою назвою” – „Міфи про Росію”, – і виклад цілком слушних, і своєю слушністю, несподіваних підходів також не слід обмежувати тереном нашого північного сусіда.

Можна, звичайно, дискутувати про ступінь укоріненості „ностальгійного” побутування у свідомості різних вихідців із лона екс-СРСР, він, зрештою, залежить не тільки від тривалості окупаційного періоду, але й від глибинніших, соціокультурних та соціоекономічних чинників, але елемент бажання жити радше минулим, аніж теперішнім, витворювати замість проектів майбутнього його фантазії присутній чи не у кожного мешканця „однієї шостої земної кулі” середнього і старшого поколінь.

Дм. Биков, зокрема, пише, що „однією з обов’язкових умов самовідновлення (російської системи – Авт.) є ностальгія... Вона – лише один зі способів не бачити теперішнього або, у крайньому випадку, не рефлексувати з його приводу. Усвідомлення теперішнього мало б, за ідеєю, породжувати негайні вчинки,.. але оскільки вчинки у Росії неможливі, а історія плине сама собою, заведена, як годинниковий механізм, – росіяни надають перевагу розбиратися з минулим або фантазувати про майбутнє”.

Але, поклавши руку на серце, незаангажовано глянувши на наші з вами реалії, чи не помітимо і в них оцієї „переваги розбиратися з минулим і фантазувати про майбутнє”? Я б навіть не надто вирізняв оцих два, на перший погляд, несумісні рефлекси, оскільки можна жити і „ностальгією за майбутнім”.

Не вдаватимуся до епічних історичних аналогій, до дивної, ледь не мазохістської звички роздирати рани старих поразок та національних невдач, – ці приклади вже доволі обсмоктані вітчизняними публіцистами і стали поважним аргументом зауважень до „нації” з боку „просунутих” діаспорних діячів. Зрештою, літературний пласт українства, як, утім, і московщини (на ньому наголошує Дм. Биков) дає підстави для дещо легковажного висновку: і в Росії, і в підросійській Україні можна було писати лише про минуле: героїчне для Москви, і, відповідно, сумне для її колонії.

Приклади нашого сьогодення, якщо, звичайно, побороти стереотип, зауважений паном Биковим, і зосередитися на ньому, свідчать про ідентичність соціальної, політичної практики.

Що ми чуємо з високих трибун під час запеклих, позірно „ідеологічних” дебатів, на мітингах, по радіо, телебаченні? Нас переконують, що жити, як досі, не можна, нагромаджуючи яскраві, на думку ораторів, приклади з їхнього ж минулого, яке стає частиною спільно пройденого шляху. Упродовж чверті століття ми „кудись йдемо”, банальних варіантів, правда, обмаль, – до Європи, екс-СРСР, у кращому випадку – „своїм шляхом”. Усі ці дороги губляться у невиразних видноколах, за якими нам всім буде ліпше, комфортніше, спідручніше. Направду, має рацію  Роман Купчинський: “Сьогодні українці ставлять це питання своїм світським лідерам. "Що далі? Куди ви нас ведете?". Лідери відповідають: "До Європейського Союзу" так, ніби Європейський Союз став певною формою комунізму на постійно зникаючому горизонті”.

Акцент на „ностальгійному рефлексі” – доволі ефективний, а головне, – тисячі разів випробуваний інструмент владоможців. Їм не на руку зосередження увагн на тому, що є, на чім, так би мовити, стоїмо зараз. Оскільки така прискіпливість виштовхне на поверхню усі огріхи і зловживання, що ними хибує влада. Будь-які незаангажовані спроби „кинути минуле на шлях сучасності, аби воно там спіткнулося” (Гюнтер Грасс) трактуються як „постріл в історію”, а зазіхання на власне бачення майбутнього сприймаються щонайменше за виклик міфічній „спільноті”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Єлєна Новосьолова

Бузувірство нон-стоп

Жахіття у російській глибинці, на жаль, не приклади безглуздого російського бунту, це, радше, вислід бузувірства нон-стоп, спричиненого щоденною практикою усіх високих інституцій російської держави з обов'язковим її елементом – церквою

Свого часу італійський письменник Мандзоні стверджував "Ніщо так не псує народ, як звичка до ненависті". Культивація ненависті, – цього доволі ницого поняття, якщо воно не супроводжується природним антонімом – любов'ю, – властива не тільки нашим північно-східним сусідам, але й доволі цивілізованим націям Старої Європи. Однак суттєвою є відмінність контекстів. На Захід від українського Чопа добре засвоїли уроки порівняно недавньої історії, коли нагнітання ненависті оберталося якраз супроти адептів таких суспільних доктрин. У пострадянській Росії, яка до того ж несе хрест сповненого "кривавими хлопчиками" столітнього минулого, навпаки – доктрина ненависті є основою будь-якого ефективного режиму – чи то самодержавства, чи комуністичної диктатури, чи так званої керованої демократії Путіна.

Мені заперечать, мовляв, навіщо обгрунтовувати бузувірські вчинки затуманених наркотиками чи, - як у російському контексті - самогоном голів, що ладні продавати за випивку колоди зі зрубів власних домівок, високими теоріями облаштування держави? Я не відкидаю банально-побутових мотивацій злодіянь, звістками про які ряснів і рясніє інтеренет, поза тим, у ньому чітко простежується життєвий триб "відсутності гальм", коли йдеться про ближнього.  Стереотип стосунків вояка-федерала і чеченських мешканців; зажерливого чинуші і безправного прохача; всесильного "царя-батюшкі" і його підлеглих "смєрдов" поступово перекочовує у Російське Нечорнозем'я, у сибірські простори, на Далекий Схід. Тисячі молодиків пройшли "добру школу" – спочатку в Афганістані, відтак – в Ічкерії, Абхазії, в українському Донбасі, і ось зараз – у Сирії, - – і продовжують втілювати її уроки в безпросвітті тисяч «карамазових». Це не синдром мілітариста-свавільника, це – єдиний, на думку тисяч, спосіб вижити, вивищитися, взяти своє…

Спосіб, в ефективності якого посилено переконує аудиторію російська верхівка. Бо що таке імперія? Це, за визначенням одного з російських філософів, "трансляція певного зразка на увесь простір". Цим зразком для росіян, принаймні, більшості з них, не надто перейнятих високими матеріями, є, за історичною традицією, керівник держави. Якщо він дозволяє собі "мочити у сортирі чеченських повстанців", якщо за його згодою злітають у повітря авта провідників моджахедів у будь-якому куточку земної кулі, якщо підозри в організації найрезонансніших злочинів останнього часу падають саме на ВВП, – то, скажіть-но, чи не показовим є цей "певний зразок"?

Чи може стати авторитетом в російських умовах церква? Чи можуть її священики покладатися на імунітет святості та недоторканості? Тоді запитаймо себе, чи засудив найвищий клір із Загорська бодай один нелюдський вчинок у Чечні чи в Україні? І матимемо відповідь на запитання про харизму РПЦ. Вона давно перетворилася на інструмент, який "транслює певний взірець на увесь простір", куди сягають її амбітні плани. Саме вона не може змиритися з втратою України, бо левова частка церковної калитки сусідів наповнюється саме нашим богобоязливим людом.

Жахіття у російській глибинці, на жаль, не приклади безглуздого російського бунту, це, радше, вислід бузувірства нон-стоп, спричиненого щоденною практикою усіх високих інституцій російської держави з обов'язковим її елементом – церквою. Коли убивали священиків – Мєня, отця Германа, начальник прес-служби Московської патріархії Владімір Вігілянській заявляв, що "значить нема страху перед Господом". А якщо Бога немає, то дозволено все (щось дуже знайоме із курсу росіської класичної літератури).

Але коли страх Господній – ніщо у порівнянні зі страхом перед державою?

Ігор Гулик. Ілюстрація: news.sarbc.ru

Олег Паска у програмі "Профілі з Ігорем Гуликом"